25. Проблема свободи та відповідальності в екзистенціалізмі ж.-п. Сартра.

Ядром екзистенціалізму Сартра є «філософія свободи». Свобода ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю, вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ні причини, ні основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно обирає. Свобода передбачає незалежність стосовно минулого, заперечення його, розрив з ним.

Людина вільна незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень. Уже сама постановка завдання, саме прагнення, сам вибір мети достатні для утворення свободи. Свобода міститься в самому спрямуванні. «Проект» — не шлях до неї, а її вираження, він є свобода, що проектує сама себе.

За Сартром, ніякі об'єктивні обставини не можуть позбавити людину невід'ємної від неї свободи. Вона зберігається в будь-якій ситуації і є можливістю вибирати - вибирати не реальні можливості, а своє ставлення до певної ситуації. Суб'єктивація свободи означає сприйняття

«Що справедливо відносно мене, справедливо відносно іншого. Поки я намагаюся звільнитись від влади іншого, він прагне звільнитися від моєї влади; поки я прагну підкорити іншого, він хоче підкорити мене».

Ж.-П. Сартр: індивідом своєї залежності: він може «вільно» примиритися з нею; при цьому він такий же вільний, як і тоді, коли повстає проти неї. Невільник чи раб «вільні», самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Перепона, обмеження визначається тим, чого ми хочемо. Тобто завдання полягає не в зміні світу, а в зміні свого ставлення до нього.

Свобода забезпечується тільки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина, за формулою Сартра, «приречена до свободи»

Відповідальність

. Оскільки людина є суб’єктом власного життя, людина активно будує умови свого життя і своє відношення до нього. Але творячи себе і своє життя, вона дуже часто намагається втекти від свободи (конформізм, перенесення відповідальності на іншого, уникання автономної поведінки та ін.), вона живе не аунтично, або в нечесності, за термінологією відомого французького філософа – екзистенціаліста Ж.-П.Сартра. Тому своїм завданням Сартр вважав звільнити людей від нечесності і допомогти їм прийняти відповідальність. В своїй розвинутій формі свобода відповідальна, а відповідальність свободна, і вони виступають як єдиний механізм саморегулюючої свавільної активності, що притаманна зрілій особистості. Не володіючи внутрішньою свободою людина не може бути повноцінною особистістю і нести відповідальність за свої вчинки.

26. Особливості формування, проблематика та персоналії української філософії хіх – хх ст.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Україна стала на шлях подолання залишків феодального суспільства та формування капіталістичних відносин. Цей період характеризувався подальшим розвитком філософської думки в Харківському, Київському, а згодом і в Одеському університетах. Так, до Харкова приїхав професор філософії Иоган Баптист Шад (1758— 1834 рр.), який у своїх лекціях активно пропагував широку панораму світоглядних філософських знань (ідеї

Фіхте), що сприяло виникненню самостійних науково-філософських шкіл — історичної, натурфілософської та ін. Найбільш прихильно в Україні були зустрінуті ідеї Фрідріха Вільгельма Шеллінга, який найближче стояв до представників романтичної опозиції класичному німецькому ідеалізму. Пропагандистом його ідей в Україні був Данило Кавунник-Велланський. Неабияке значення мали також ідеї природничо-наукового матеріалізму, репрезентовані М. П. Любовським, П. Д. Лодієм, О. О. Козловим.

Візитною карткою цього періоду став філософський романтизм, представлений Кирило-Мефодіївським братством, характерною особливістю якого було використання у формах пізнання навколишнього світу специфіки духовної культури українського народу. Очолювали братство Микола Костомаров (1817— 1885 рр.), Пантелеймон Куліш (1819— 1897 рр.), які репрезентували ліберально-поміркований напрям. Члени братства захищали ідеї провіденціалізму, месіанства

та «християнського соціалізму». Тарас Шевченко (1814—1861 рр.), Микола Гулак (1822— 1899 рр.), Іван Посяда (1823—1894 рр.), Олександр Навроцький (1823— 1892 рр.) представляли революційно-демократичне крило братства, керувались ідеями матеріалізму, антиклерікалізму, а у своїх поясненнях історичного процесу виходили з визнання вирішальної ролі народних мас, революції та знищення експлуатації людини людиною. Головним завданням Кирило-Мефодіївського братства було створення національно-етичної культури, розвиток самосвідомості українського народу. В українській філософській думці формувалися дві протилежні парадигми: перша мала в своїй основі ідеалістичні способи світобачення, світорозуміння й світосприйняття, а друга — матеріалістичні.

Памфіл Данилович Юркевич (1827— 1874рр.) — один з визначних українських філософів XIX ст., засновник школи Київського екзистенційного гуманізму. В основі філософії Юркевича була ідея про необхідність розуміння сутності людини через людський дух, ядром якого стає людське серце. Учення про серце, або інакше філософія серця»,набуло в мислителя філософського й практичного значення. П.Юркевич уважав, що моральний розвиток людства розпочинається в серці з позитивного почуття до інших людей (людських істот), яке може принести в людські відносини любов, дружбу й співчуття. П. Юркевич продовжував розвиток релігійної філософії в межах «філософії серця» та «конкретного ідеалізму».

У другій половині XIX ст. на філософську думку України неабиякий вплив

мали ідеї революційних соціал-демократів, значного поширення набули натуралістично-позитивістські вчення, представлені ідеями анархічного суспільства Михайла Драгоманова (1841— 1895рр.). Центральною у філософських поглядах Драгоманова була ідея реалізації в соціальній практиці ідеалів лібералізму та соціалізму. На його погляд, будувати новий суспільний лад необхідно на засадах добровільних організацій, очолюваних гармонійно розвинутими особистостями (анархічне суспільство).

Іван Якович Франко (1856— 1916 рр.) — поет, драматург, учений, філософ. В основі філософських поглядів І. Франка лежать натуралістично-позитивістські ідеї, що були характерними для Австрійської (Віденської) філософської школи кінця XIX — початку XX ст. Однією з головних філософських проблем, якою переймався

Іван Франко, була проблема сутності людини, її місця та ролі в суспільному прогресі. І. Франко підтвердив думку про те, що найбільшою цінністю на Землі, яка варта уваги філософа, є людина, але не людина взагалі, а конкретна особа, «правдивий живий чоловік», що через осмислення свого трагічного буття виростає до необхідності духовного прориву в просторі й часі. Вищим ідеалом людського

існування . Франко вважав революційну непримириму боротьбу за людське щастя й свободу. Отже, філософія Івана Яковича Франка мала в своїй основі натуралістично-позитивістські й соціалістичні ідеї. Головною філософською проблемою для нього було подолання експлуатації людини людиною та відновлення справжньої людської сутності. Вирішенню цього завдання повинна була сприяти етизація політичної боротьби, відновлення свободи людського існування через єдність і любов до інших людей. Практична філософія І. Франка давала орієнтири безкорисної любові не лише до окремої людини, а й до своєї Батьківщини, людства загалом.

Натуралістично-позитивістські мотиви в українській філософії другої половини XIX ст. продовжила Леся Українка (1871— 1913) — українська поетеса, літератор, талановитий представник філософської думки в Україні. У своїй творчості вона розвивала ідеї Г. С. Сковороди й Т. Г. Шевченка, запропонувавши свій оригінальний філософський дискурс, який умовно називають «філософія переживання». Під переживанням Леся Українка розуміла необхідність стійко сприймати драматизм людського існування й усвідомлювати його скороминущий характер. Звідси спрямованість і наповненість сенсу життя, що є результатом індивідуального волевиявлення людини без втручання надприродних сил. Вона вважала, що сутність людини можна зрозуміти лише через її особисті соціальні якості, серед яких найвище значення має гідність (як найбільша цінність людського існування). В основі естетики Лесі Українки були ідеї про єдність трьох цінностей — народності, краси та ідейності. Інакше кажучи, творчість художника повинна нести красу, мрію, ідеал. Характерною особливістю філософської позиції Лесі Українки було її непримиренне ставлення до релігії та церкви. Поетеса стояла на позиціях войовничого атеїзму, який давав їй підстави говорити про те, що релігію вигадали люди, які не могли пояснити незрозумілі явища природи.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. вітчизняну філософську думку репрезентують представники новітньої української філософії, до яких належали М. Бердяєв, Л. Шестов, В. Зеньковський — представники «нової релігійної свідомості».