24. Основні течії та характерні риси антропологічного напрямку некласичної філософії хх ст.

Антропологія як філософське вчення має відповісти на питання про природу та сутність людини. Філософська антропологія – течія західної філософії XX ст. – протиставляє умоглядно-спекулятивному підходу до цього питання своє завдання в осмисленні новітнього наукового знання про різноманітні сторони людського буття в їх цілісному осягненні.. Засновниками та представниками філософської антропології були М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен

Серед філософських течій антропологічного напрямку у філософії ХХ століття виділимо найбільш впливові – феноменологію, екзистенціалізм і філософську герменевтику.

1)Екзистенціалізм. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це насамперед пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після Першої світової війни у Німеччині

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду. Лихоліття світових воєн та їх трагічні наслідки похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо

сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?

2)Філософська антропологія – течія західної філософії XX ст. – протиставляє умоглядно-спекулятивному підходу до цього питання своє завдання в осмисленні новітнього наукового знання про різноманітні сторони людського буття в їх цілісному осягненні. Свої ідеї філософська антропологія розробляє також у полеміці з сучасними формами гносеологізму. Філософська антропологія як окремий напрям філософії виникла в 20-ті роки ХХ ст., майже одночасно з екзистенціалізмом. Засновниками та представниками філософської антропології були М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен та інші.

Відзначимо також, що антропологічний напрямок у філософії ХХ століття не слід змішувати з філософською антропологією – таким розділом філософії, що орієнтований на побудову філософського вчення про природу й сутність людини. Хоча термін “філософська антропологія” був уведений ще Е. Кантом, завданням сучасної антропології є філософська розробка концепції людини на основі знань, накопичених у різних науках про людину. Антропологічний напрямок у філософії ХХ століття має більш широкий діапазон філософських вишукувань і осмислень, до того ж з акцентом на противагу сцієнтистському напрямку в сучасній філософії та культурі

3) Персоналізм. Основний предмет дослідження в персоналізмі – творча суб’єктивність людини. Пояснити її можна тільки через її причетність до Бога. Людина завжди особистість, Персона. Її сутність – у її душі, що фіксує в собі космічну енергію. Душа самосвідома, має певний напрямок. Люди живуть роз’єднано і впадають у крайність егоїзму. Інша крайність – колективізм, де особистість нівелюється, розчиняється в масі. Персоналізований підхід дозволяє відійти від названих крайностей, виявити щиру сутність людини і відродити її індивідуальність. Шлях до індивідуальності проявляється через розуміння себе як неповторної унікальної суб’єктивності. Історія і суспільство розвиваються через особистість людини.

Основні проблеми персоналізму – це питання волі та морального виховання людини. Якщо особистість прагне до Бога, чи, що те ж саме, до добра і досконалості, вона знаходиться на правильному шляху. Моральне самовдосконалення, правильне моральне і релігійне виховання – шлях до суспільства гармонічних особистостей. Особистість стає персоною в процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми. Звідси важливість комунікації як “залучення” людей до перетворення світу.

4) Психоаналіз(Фрейдизм) – течія в психології та філософії, що виникла на межі ХІХ і ХХ ст. Її виникнення та поширення пов’язані з іменем Зиґмунда Фрейда (1856-1939). Нинішнього вигляду психоаналіз набув завдяки ідеям та зусиллям його учнів та послідовників – К.Г. Юнга, А. Адлера, К. Хорні, С. Грофа, Г. Маркузе, Е. Фромма.

Поняття “психоаналіз” вживається в літературі в широкому і вузькому значенні цього слова. У широкому – це вчення про позасвідоме та його роль у житті людини. У вузькому ж – це метод лікування психічних захворювань, коли за допомогою спеціальних процедур пацієнту допомагають усвідомити причини психічних травм та звільнитися від них.

Несвідоме або підсвідомість тут – це все те, що знаходиться за межами нашої свідомості, хоча належить до сфери психіки. Доречно зауважити, що Фрейд не був першим дослідником сфери несвідомого. Переорієнтація в європейській культурі на дослідження несвідомого багато в чому завдячує творчості Шопенгауера та Ніцше з їх вченнями про волю як первинну реальність.

5) Неофрейдизм. Найвідомішими послідовниками 3. Фрейда були засновники аналітичної психології швейцарський психолог, філософ і культуролог Карл Густав Юнг (1875-1961), засновник індивідуальної психології австрійський психолог Альфред Адлер (1870-1937), засновник сексуально-економічної теорії австро-американський лікар Вільгельм Рейх (1879-1957), німецький філософ, психолог та соціолог Еріх Фромм (1900-1980), ідеолог "нових лівих" Герберт Маркузе (1898-1979) та ін. Ці філософи уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх, і тому їх концепція дістала назву неофрейдизму.

Засновники неофрейдизму вказали на неспроможність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Наприклад, основного представника неофрейдизму Еріха Фромма не задовольняли біологізм і соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу на соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л. Фейєрбаха і особливо до праць К. Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К. Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом.