16. Німецька класична філософія, її характерні риси, основні проблеми і принципи, місце в історії культури.

Класична німецька філософія — це філософські системи І.Канта, І.Г.Фіхте, Ф.В.И.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля та Л.А.Фейербаха, які були створені у другій половині XVIII — середині XIX століть. Вона була вищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Неминуще значення мали її гуманістичні ідеї соціального прогресу і свободи.

Теоретичним джерелом класичної німецької філософії була як вітчизняна філософія, так і досягнення світової філософської думки (раціоналізм Р. Декарта і Б.Спінози, філософія епохи Просвітництва). Зрозуміло, що відповідний вплив на неї справили й тогочасні досягнення природничих наук.

Класична німецька філософія не становила собою єдиного напряму. Наприклад, Кантбувдуалістом,Фіхте — суб'єктивним, Шеллінг і Гегель — об'єктивними ідеалістами, Фейербах — матеріалістом. Та разом з тим у філософських системах цих мислителів спостерігається зв'язок, навіть наступність. Особливе місце посідало дослідження форм всезагальності, які в Канта і Фіхте розглядалися як форми, притаманні лише людському мисленню, а в Шелінга і Гегеля — і як форми самої діяльності (духовної, на їх думку, за своєю природою). Особливого значення надавалося дослідженню проблеми тотожності мислення і буття, відношення суб'єкта і об'єкта, теоретичних форм пізнання, філософських категорій тощо.

Характеризуючи класичну німецьку філософію, як правило, вказують на такі її риси: наступність; дiалектичність; критичне ставлення до ''розсудкової'' метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання (''Науковчення'' Фіхте і ''Енциклопедія філософських наук'' Гегеля); зверненнядо історіїяк філософської проблеми. У світлі сучасної філософської думки впадає у вічі абсолютизація раціоналістичного підходу і недооцінка емоціонально-чуттєвого начала, зокрема естетичного відношення людини до світу, мистецтва, за допомогою якого людина осягає буття і переживає його сенс.

17. І. Кант про межи науковогопізнання. «Річ у собі» та «явище»

Вчення Канта про "речі в собі" і "явища". Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає"речі в собі".Пізнання починається з того, що "речі в собі" діють на органи чуття і викликають відчуття. Визнаючи існування "речей у собі" незалежно від свідомості людини, Кант стає на позиції матеріалізму. Первинним для нього є не наша свідомість, а речі матеріального світу. Але ж як тільки Кант переходить до розгляду питання про пізнання, його форми і межі, він залишає матеріалістичну точку зору і розвиває ідеалістичне вчення про пізнання.

Ідеалізм полягає у твердженні, ніби ні дані наших органів чуття, ні поняття і судження розуму не дають нам і не можуть дати теоретичного знання про "речі в собі". Правда, вірне вчення, згідно з Кантом, існує - це математика і природознавство. Істини цих наук загальні і необхідні. Але якими вірогідними не були б ці істини, знання, які вони нам дають, не є знанням "речей у собі". Це знання лише про ті сторони, властивості, відносини речей, до яких застосовують форми нашого розуму: поняття (категорії, судження). Про те ж, до чого ці форми можуть бути використані, для нас зовсім не може мати ніякого знання: "речі в собі" непізнанні. Людина пізнає тільки явища, тобто непізнаність "речей у собі", згідно з Кантом, принципова. Прогрес емпіричного вчення не наближує нас до пізнання "речей у собі", вони завжди були і будуть за межами нашого пізнання. Кант розриває сутність і явище.

Основна риса "критичної філософії" Канта - спроба примирити матеріалізм та ідеалізм -агностицизм. Вчення Канта про непізнаність "речей у собі" носить ідеалістичний характер, тому що "речі в собі" зрештою виявляються в Канта трансцендентними, потойбічними, що існують поза часом і простором. Час і простір, кількість, якість, причинність та всі інші зв'язки та стосунки, що існують об'єктивно, розглядаються Кантом як суб'єктивні, що існують завдяки пізнанню.