10. Місце Галицько-Волинської держави в українській та світовій історії

Галицько-волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Державне життя тривало тут на сто років довше, ніж на Наддніпрянщині. Населення Галичини і Волині досягло високої культури й великого розуміння державно-політич­них справ.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після включення їх до складу Великого князівства Литовського, то будь-які докорінні зміни в ньому не відбулися. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, за­лежних від великого князя Литовського, і перебували з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами височіли органи верховної влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньоруської держави. Велике князівство Литовське зна­чною мірою успадкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, знаходячись в становищі удільних, південноруські князівства користувалися відо­мою автономією. Влада на їх території зосереджувалася в руках удільних князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впливові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Вели­кого князівства Литовського і удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні полі­тики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх намісниками великого князя. Складався також слухняний великокнязівській вла­ді військовослужилий стан — місцеве дворянство.

14 серпня 1385 p. в Крево була підписана Кревська унія — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німецьких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала інтересам поль­ських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити пану­вання на білоруських та українських землях, литовські феодали шукали підтримки у польських феодалів та польського короля. Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погірши­лося становище українських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства українських земель були ліквідовані. Це стало початком здійснення загарбницької політики польських феодалів щодо насе­лення цих земель.

11. Україна в складі Литви та Польщі: Кревська унія

Військово-політичний наступ Литви та Польщі на українські землі почався в 1330 - 1340 рр., коли литовський Великий Князь Любарт захопив Волинь. Розподіл земель Галицько-Волинського князівства між двома іноземними державами було завершено в ході литовсько-польської війни 1351-1352, коли Галичина опинилася під владою польського короля (пізніше західно-волинські, Холмську та Белзьку землі також було віддано до польської корони). За часів наступника Любарта Ольгерда, Подільська, Київська, Сіверська та Переяславська області також стали частиною Литовської держави.

Місцеве населення значного опору поширенню литовської влади на українські землі не чинило. Це може бути пояснено тим, що уряд в Вільно не намагався зламати традиційні соціально-політичні інститути та економічну систему, яка існувала в той час. Держава не хотіла втручатися в духовне життя українського населення. Більше того, литовці інтенсивно засвоювали українські культурні та релігійні традиції. В 1458 році навіть було сформовано окрему Київську метрополію, що стало додатковим поштовхом для розвитку відцентрової сили на українських землях. Можливість впливу Заходу та Греції і Візантії на православний Київ створювало підґрунтя для засвоєння та адаптації на українських землях найважливіших досягнень європейської цивілізації.

З огляду на необхідність чинити опір натиску німецьких лицарів та золотоординських ханів, а також опозиції всередині країни, литовським та польським урядом було сформовано унію, підкріплену династичним шлюбом. Умови союзу передбачали інтеграцію Великого Князівства Литовського до Польського королівства. Водночас було необхідно вжити заходів для політичної централізації Литви. Зокрема, було ліквідовано цивільну незалежність Волинського, Новгород-Сіверського, Подільського та Київського князівств. Відтоді вони підпорядковувалися намісникам Великого Князя Литовського. В майбутньому, незважаючи на певні успіхи, українським князям не вдалося відродити колишню незалежність. Водночас політичний та культурний вплив місцевих князів та бояр в державі був досить значним. Зокрема, українська мова була офіційною мовою Литви. В державі діяли традиційні норми та установи самоврядування. Вільно також мало враховувати позицію української політичної еліти під час здійснення внутрішньої та зовнішньої політики. Все це визначило відносну внутрішню стабільність литовсько-руської держави.

Однак невдовзі литовсько-католицький елемент в державі почав домінувати. Природно, це призвело до певного опору місцевої аристократії. Наприкінці 15 – початку 16 століть на українських землях відбулося кілька повстань, участь в яких приймали князі І.Ольшанський, М.Олелкович, Ф.Більський (1481) та М.Глинський (1508).

Кревська унія та її наслідки

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 — 1392). З самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію.

Кревська унія передбачала:

1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла;

2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським;

3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.