Глава 1. Загальні положення

Розділи нормативно-правового акта об'єднують його глави. Розділи нумерують римськими цифрами, після чого ставиться крапка. Назва розділу оформлюється великими літерами на цьому самому рядку, наприклад:

Розділ VIII. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

У підзаконних актах статті не виділяються. У них використовують­ся пункти, які мають наскрізну нумерацію.

У кодексах у більшості випадків статті мають абзаци, які назива­ють «частинами».

Розділи та підрозділи тексту повинні мати заголовки, які стисло виражають суть їх змісту. Цікаво, що в історії законодавства відомі різні способи формулювання заголовків. Інколи закони називались за іменами авторів законодавчих актів (наприклад, Закони Хаммурапі, Закони Ману, Закони Солона), за іменами осіб, які запропонували про­ект закону (наприклад, Закон Шермана), за іменами осіб, які наказали їх скласти (напр., закони Ліпіт-Іштара), за органами, що їх видавали (магістрати у Давньому Римі).

Залежно від того, яку форму має нормативно-правовий чи інди­відуальний акт, визначається комплекс притаманних певному ви­ду акта його обов'язкових елементів — реквізитів. Реквізит юридич­ного документа є його інформаційним елементом, який вказує на місце в системі правової документації та свідчить про його офіційний харак­тер, юридичну силу, показує, який державний орган його видав.

Реквізити надають документам юридичної сили та легітимності. І Іеревірка й дослідження будь-якого документа починаються з пере­вірки його реквізитів, їх відповідності один одному; далі з'ясовують питання чи мав право орган, що видав документ, видавати або скла­дати такий документ, чи ні, а вже потім досліджують зміст докумен­та, його відповідність дійсності тощо.

Для забезпечення юридичної повноцінності правовий документ по­мп нен оформлюватися відповідно до його реквізитів, кожному з яких відведене певне місце, що забезпечує одноманітне розміщення інфор­мації, полегшує її засвоєння, процес оформлення, обліку та зберігання документа, спрощує роботу. Такі реквізити, як «назвадокумента», «наз­ви органу, що видав документ», «дата», «підпис посадової особи», «пе­чатка», повинні міститися в правовому акті або іншому документі для ІІИнання його дійсним.

визначення комплексу реквізитів ґрунтується на значенні фор­муляра документа як елемента, що є сукупністю реквізитів і їх роз­ташування в документі, становить його зовнішню форму. Формуляр юридичного документа інформує про його юридичну силу, його дос­товірність і справжність походження.

За необхідності до юридичного документа можуть додаватися схе­ми, рисунки, таблиці й інші матеріали, які підтверджують, поясню­ють або доповнюють текст. Ці додатки повинні мати всі необхідні рек­візити, а також самостійну нумерацію сторінок.

Усі реквізити підпорядковуються вимогам юридичної техніки, які забезпечують належне здійснення функцій, властивих правовому до­кументу.

3.4.4. Мовностилістичні вимоги до юридичних документів

Важливою умовою ефективності правового регулювання є рівний, стриманий і спокійний тон викладу. Правова інформація за характе­ром є офіційною та відображає ділові стосунки між людьми. Учасни­ки офіційного спілкування виступають від імені юридичних осіб — установ, організацій, підприємств, фірм. І тому суб'єктивний особи-стісний момент в юридичних документах повинен бути зведений до мінімуму. Особливістю юридичних документів є неупередженість ук­ладача, відсутність будь-якої оригінальності чи різко вираженої сти­льової індивідуальності викладу правового матеріалу. Неупередже­ність офіційно-ділового стилю не викликає додаткових асоціацій, непотрібних емоцій. Почуття, переживання укладача документа до життєвих явищ, що відображаються в ньому, залишаються поза тек­стом юридичного документа. Не допускається вживання в юридич­них документах помпезних слів, пишномовних фраз, лозунгів, за­питань, знаків оклику і питання. Проте в деяких випадках у текст правового акта можуть вводитися емоційні елементи, вирази, що ма­ють літературно-художнє забарвлення. В основному вони вводяться в текст преамбули законодавчого акта чи в ту частину тексту, в якій ви­значається мета акта (напр., у преамбулу Конституції України 1996 р. включено такий емоційний текст: «Верховна Рада України від Ук­раїнського народу... усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми й прийдешніми поколіннями... прий­має цю Конституцію...»).

Зміст юридичних документів повинен викладатися грамотно. Пи­семна мова вимагає чітких синтаксичних конструкцій, суворого до­тримання стилістичних норм і правил граматики. Власне мовна грамотність означає дотримання норм орфографії, пунктуації та гра­матики. Фактично ж вимога грамотності набагато ширша: крім влас­не мовного, існує професійно-мовний і комунікативний рівень грамот­ності. Всі терміни, спеціальні поняття, конструкції, що сформувалися під впливом особливостей професійного мислення, повинні відпові­дати сучасному рівню правових знань, вживатися лише тоді, коли вони справді необхідні. Комунікативно грамотний текст повинен унемож­ливлювати різне осмислення одного й того самого тексту. Тільки тоді текст буде однозначним. Між іншим, однозначність самі юристи нерід­ко називають однією з першорядних і важливих ознак юридичного мовлення.

Текст документа повинен бути зрозумілим. Зрозумілість письмо­вого тексту також залежить від виразності шрифту (розбірливості почерку, розмірів абзацних відступів, кількості різних графічних ви­ділень). Текст важко читається, якщо в ньому багато помилок, по­марок, підкреслень, неоднакових інтервалів між словами, різних шрифтів.

При складанні юридичних документів необхідно постійно пам'я­тати, що неправильне написання слів, словосполучень, неузгодженість відмінків речень і відмінкових закінчень, відсутність необхідних роз­ділових знаків чи їх неправильне застосування, орфографічні, синтак­сичні, пунктуаційні помилки ускладнюють зрозумілість тексту юри­дичного документа, створюють погане враження.

Мова офіційних документів абстрагується від індивідуальних мов­них особливостей людей, що вимагає певної формальності мови, за­стосування стандартних термінів, усталених мовних конструкцій із суворо встановленими правилами їх тлумачення.

Формальність мови юридичних документів досягається використан­ням стандартних мовних зворотів. Стандартність офіційного мовлен­ня виявляється по-різному: у повторенні одних і тих самих фраз і слів, синтаксичних конструкцій, у застосуванні лексичних і граматичних штампів. Стандартні звороти, що вживаються при викладі норм пра­ва, слід розглядати як достоїнство офіційно-ділового стилю, адже незмінність викладу (тотожність, ідентичність) у викладі норм права сприяє однаковому розумінню та застосуванню юридичного докумен­та, єдності законності. Зокрема, розрізняють загальнодокументальні {сімейний стан, грошові засоби, формування комісії, письмова форма <)окумента) та власне юридичні (укласти договір, юридичні сторони, погодження сторін) стійкі звороти. Стандартність юридичного мов­лення зумовлена прагматичністю мови як засобу спілкування та праг­матичністю самих норм права. Стандартність створює зручності, які ііначно полегшують трудову діяльність. Основна вимога до стійких ііиоротів — їх точне і моносемічне відтворення.

Уся багатоаспектність лексики, що застосовується в праві, — кри-м і пальної, цивільної, криміналістичної, управлінської, адміністратив­ної, медичної, фінансової тощо — вимагає використання усталених термінів, терміносполук, зворотів мови, що ввійшли в офіційно-діло­вий стиль і характеризують стандартні ситуації в праві.

У правовій сфері спілкування необхідно вживати юридичні кліше, які обумовлюють точність найменування понять, і уникати штампів, які порушують такі вимоги юридичної техніки, як точність, чіткість, стислість, стандартність.

Ясності, точності, стислості, грамотності, зрозумілості й нейтраль­ності юридичного тексту сприяє правильне використання слів і термі­нів, терміносполук, раціональна побудова словосполучень. Єдністю мови і думки є точність. А однією з умов, що забезпечують точність юри­дичних документів, є єдність термінології, яка в них вживається.

Важливим правилом юридичної техніки є необхідність викорис­тання у тексті правового акта простих і зрозумілих термінів, які повин­ні відповідати тому змістові, який вони мають у літературній мові, законодавстві України, у спеціальних науках. Термінологія актів ниж­чого порядку не повинна відходити від термінології, яка вживається в актах вищого порядку, з якими вони пов'язані. Саме терміни, що позначають певні поняття, здатні найбільш точно формулювати пра­вові приписи, виражати волю укладача документа.

Недоліком юридичного документа є вживання в ньому полісемії, синонімії й омонімії термінів.

У межах юриспруденції термін не повинен мати синонімів, які не­обхідні для додаткової експресії, не може бути багатозначним, оскіль­ки точне висловлювання має величезне значення. Проте синонімія ви­користовується у мові законодавчих та інших нормативно-правових актів (напр., у Кримінальному кодексі України вжито підробка (ст. 158), підроблення (ст. 160), фальсифікація (ст. 226). Хоча інколи вживання синонімів дозволяє уникнути повторів у тексті юридичного документа (напр., підозрюваний має право, підозрюваний вправі). Використання синонімів повинно бути продуманим, виваженим, обережним, щоб їх наявність не викривила зміст юридичного документа.

Якщо одне поняття називається різними термінами, вони переваж­но є абсолютними синонімами, тобто тотожними за значенням і сти­лістичним забарвленням (наприклад, асиміляція — уподібнення). Якщо ж одне й те саме слово вживається у різних термінологічних системах, то ці слова виступають як омоніми: напр., корінь (матема­тичний термін), корінь (філологічний), корінь (ботанічний), корінь (стоматологічний). Правило щодо однозначності термінів має універ­сальний характер і повинно поширюватись на мову юридичних доку­ментів.

Якщо полісемія слів — явище природне й неминуче, то полісемія термінів — це явище небажане. Значення багатозначних слів у контексті легко визначити, а в термінованому правовому мовленні це усклад­нюється через однорідність контексту, використання стандартизованих конструкцій. Кожне правове поняття повинно співвідноситися тільки з одним правовим терміном, а кожен термін — лише з одним поняттям. У правовому тексті важливо забезпечити однозначне використання юридичних термінів, цілком неприпустимо вживати різноманітні сло­ва для позначення одного й того самого поняття. Зрозуміло, що в одно­му юридичному документі один і той самий термін не може мати різний зміст, тому що це неминуче викликає суперечності, різноманітне тлу­мачення цього терміна на практиці.

Не слід уживати терміни, що мають декілька різних значень (напр., термін прокат має значення «тимчасове користування» і «обробка металу»), розпливчасті (багатосімейні батьки замість багатодітні батьки) та невиразні за своїм характером. Для позначення різних понять необхідно використовувати різні терміни, інакше у правовій діяльності з'являється нечіткість, плутанина й навіть помилки. Про­те навіть в одному й тому самому тексті термін не завжди розуміється однозначно (напр., терміном захисник пояснюються: адвокат-захис-ник; захисник від громадської організації; близький родич обвинува­ченого, його законний представник або інша особа, допущена як за­хисник суддею чи судом).

Будь-яка двозначність формулювань, зокрема у Цивільному й Кри­мінальному кодексах, призводить до численних службових зволікань, різночитань і різного тлумачення. Якщо ж термін сам по собі є бага­тозначним, то з тексту документа повинно бути зрозуміло, в якому значенні він уживається. У випадку, коли термін незрозумілий адре­сату, але без нього неможливо обійтись у тексті, обов'язково необхід­но дати пояснення, тим більше якщо це значення слова — не саме вжи­ване. В юридичному документі важливе значення має використання стандартизованої термінології.

Не слід замінювати спеціальні юридичні терміни (напр., преюди­ціальність) їх словесними визначеннями (напр., «один із наслідків вступу в законну силу вироку, рішення суду»). Це значно ускладню­вало б зрозумілість тексту. Юриспруденція оперує багатогранними, складними та специфічними поняттями, які виражаються відповід­ною спеціальною термінологією, без якої законодавство, юридична наука не можуть обійтися. Наприклад: аболіція — скасування зако­ну, рішення; ліквідація посади або відмова від неї; закриття кримі­нальної справи до постанови вироку; дебітор — юридична особа або окремий громадянин, які заборгували певному підприємству, уста­нові, організації; делікт — правопорушення, що тягне за собою відпо-підальність особи, яка його допустила; порушення державою норм міжнародного права (або зобов'язання) внаслідок неправомірної дії (бездіяльності) або упущення тощо.

Таким чином, термін повинен: а) бути моносемічним, тобто мати одне значення; б) співвідноситися з певною логіко-понятійною сфе­рою; б) бути сталим і зберігати свій особливий зміст у кожному ново­му юридичному документі; в) значення одного терміна не повинно визначатися за допомогою іншого спільнокореневого, який сам ви­значається через перший {громадянин України — це громадянин, який має громадянство України); г) бути стилістично нейтральним, не ма­ти експресії та конотативних значень (з відтінками урочистості, фа­мільярності).

Своєрідним елементом мови права є терміни-абревіатури. Необхід­но відмовлятися від надмірного вживання термінів-абревіатур, а також скорочень, утворених з двох і більше слів (капбудівництво, промбудтрест, УкрНДІІСВД і т. д.). Не слід вживати скорочень слів, окрім загальновживаних (ЦРЛ — Центральна районна лікарня; між-райпрокурор; ЧОБТІ — Черкаське обласне бюро технічної інвен­таризації— не провело інвентаризації). Необхідно писати не МЮ чи Мін'юст, а Міністерство юстиції, не МФ або Мінфін, а Міністер­ство фінансів.

Зрозуміло, що доступність змісту документа досягається перед­усім простотою словникового запасу; вживана термінологія повин­на бути також якомога простішою з огляду на складність предмета, що трактується. Останнім часом іншомовна лексика все активніше застосовується у праві. Зокрема, у Кримінальному кодексі України вжито такі слова іншомовного походження: трансплантація органів людини (ст. 143), контрабанда (ст. 201), допінг (ст. 323), поширен­ня епідемій, епізоотій, епіфітотій (ст. 113), психотропні речовини (ст. 305), експлуатація дітей (ст. 150), викрадення шляхом демон­тажу (ст. 188), аналоги, прекурсори (ст. 306), підакцизні товари (ст. 204) тощо. Використання іншомовної лексики породжує багато ускладнень і при підготовці, і при застосуванні юридичних докумен­тів. Уникнути вживання іншомовної термінології у документах не­можливо, але необхідно виробити певний порядок їх використання та дотримуватися його. По можливості, краще не застосовувати в тек­стах документів іншомовних слів, які мають відповідники в ук­раїнській мові (напр.: адекватний — відповідний; адепт — при­бічник; автопсія — розтин (трупа); екстрений — терміновий; компенсація — відшкодування; конто — рахунок; локальний — місцевий, вузький, обмежений; одіозний — небажаний; фундація — заснування тощо). Але це не означає, що слід замість іншомовних слів, які є загальновживаними та більш зрозумілими, вживати власне українські слова (напр., укр. задум — іншом. проект; укр. життє­пис — іншом. біографія тощо).

Використовувати іншомовні слова можна лише тоді, коли вони не мають відповідного слова в українській мові або отримали міжнарод­не визнання (напр.: бланк, кредит, диспозиція, делікт, патент, ко­дифікація, інструкція тощо,). Проте бажано в юридичних докумен­тах не зловживати іншомовною термінологією.

Загальним принципом викладу нормативно-правових та індивіду­альних правових текстів є відсутність у них жаргонної й іншої про­сторічної лексики. Проте слід зазначити, що в Кримінальному ко­дексі України вживаються жаргонізми, а саме: «відмивання грошових коштів» як синонім до терміна «легалізація» (ст. 209, 209-1) та «сход­ка» як синонім до слова «зустріч» (ст. 255). У ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вжито жар­гонізми «двійки», «трійки» як позасудові органи при НКВС СРСР, утворені для розгляду справ про контрреволюційні злочини. Мабуть тим, що за своїми службовими обов'язками слідчим, прокурорам, суддям доводиться спілкуватися з правопорушниками, розуміти їх жаргон, а інколи за допомогою жаргону спілкуватися з ними, мож­на пояснити факт проникнення у правову лексику жаргонних слів, словосполучень і фраз.

Слід дотримуватися правила максимального обмеження вживан­ня професійної лексики. При вживанні у правовому тексті профе-сіоналізмів слід враховувати те, що така лексика не є загальновжи­ваною. Адресатам нормативно-правових положень часто невідоме значення відповідного професіоналізма. До того ж уживання такої лексики засмічує нормативний правовий текст. Професіоналізми в юридичних документах, якщо без них не можна обійтися, необхід­но супроводжувати легальною дефініцією. Правильною є думка Н. А. Власенка, який вважає, що, використовуючи професіоналіз­ми (профарго, техніцизми), доцільно дотримуватися правила мак­симального обмеження. Допускається вживання у правовому тексті загальновживаних професіоналізмів, тобто тих, що немовби вийшли :іа межі вузькопрофесійної лексики (напр., пасажиропотік, вузькі спеціалісти) [28].

Зрозумілість юридичного документа не може бути порушена вжи-манням слів місцевого діалекту (діалектизми), що доступні населен-11 ю окремих регіонів, але незрозумілі більшій частині населення краї-ііи (напр., попри замість незважаючи на; аби замість щоб; допіру ішмість тільки що і т. д.). Мова правових документів повинна прагну­ти до уніфікації та забезпечувати узгодженість системи законодавства України.

У тексті документа небажано використовувати слова в їх перенос­ному значенні: епітети, метафори, метонімію. Наприклад, у Кримі­нальному кодексі України вжито метонімічні конструкції «умисні дії... караються», «порушення правил... карається». За змістом формулю­вання виходить, що карається певна дія, певні правила, а не особа, що вчинила цю дію. Краще було б сформулювати таким чином: «Особа, яка вчинила умисні дії/порушення правил, карається...»

Проте у правотворчості допускається вживання метафор і ме­тонімії як різновиду полісемії, які є переносним використанням но­мінативного значення слова. У даному випадку мова йде про вико­ристання значення слова для підкреслення точності й уточнення думки укладача документа. Юридична техніка в основному викори­стовує усталені й типові для лексики документів метафори й метоні­мію, наприклад: ділові папери, підозрюваний дає підписку (дія) — підписка про невиїзд долучена до справи (результат дії) (метонімія); закон вимагає суворості покарання, парк (місце стоянки, ремонту й обслуговування транспортних засобів),робоче місце, комп'ютерна революція, законодавча процедура, м'яке покарання, межа доказу­вання (метафора).

Речення є основною мовною одиницею тексту юридичного доку­мента. Воно утворюється зі слів, стійких зворотів і підпорядковане внутрішнім закономірностям організації тексту правового акта.

У багатьох випадках нормотворець використовує індикативні ре­чення (напр., Кабінет Міністрів видає постанови і розпорядження; довіреність від імені юридичної особи видається, незаконне заволо-діння транспортним засобом з будь-якою метою карається...), які фіксують інформацію, що зобов'язує та надає право здійснювати певні дії, суб'єктивні права.

Природі права, характеру його інформації суперечить використан­ня окличних, питальних, спонукальних речень. У текстах юридич­них документів переважно вживають прості поширені речення, до яких входять дієприкметникові й дієприслівникові звороти, уточню­ючі обставини, вставні слова, додатки. Прості речення сприяють од­нозначному розумінню правових приписів (напр.: Викуплена пам'ят­ка історії та культури переходить у власність держави; Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях).

Прості речення часто перевантажуються однорідними членами. Для полегшення сприйняття їх можна формулювати за допомогою цифр — 1), 2), 3), 4) або літер а), б), в), г) (напр.: Речовими правами на чуже майно є 1) право володіння; 2) право користування; 3) пра­во користування земельною ділянкою для сільськогосподарських по­треб; 4) право забудови земельної ділянки).

Викладати однорідні слова при вживанні речень, поширених однорідними членами, необхідно уніфіковано, наприклад: Справи у спорах... розглядаються господарським судом за місцезнаходжен­ням сторони, зобов'язаної здійснити на користь другої певні дії: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

В юридичному тексті зі складних речень переважають складнопід­рядні речення зі значенням причини, мети, означальні, об'єктні зі спо­лучниками підрядності (на підставі чого, що, щоб, якщо, який), на­приклад: Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі; Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювали­ся цим правочином; Неподільні речі присуджуються одному з подруж­жя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Підрядні ре­чення умови зі сполучником якщо широко застосовуються у викладі правових норм. У законодавчому тексті вони вживаються для зістав­лення частин речення, що підходить до мовного вираження гіпотези норми, наприклад: Звання Президента України охороняється зако­ном і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту. Умовні речення чітко виражають дії, які можуть відбутися в майбутньому. Це має значення для точного визначення наслідків порушень правової норми, наприк­лад: Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдеся­ти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою; Порука припиняється уразі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.

Оскільки ієрархія складних речень досить складна та змушує до­сить часто перечитувати текст, щоб зрозуміти його, рекомендується підрядні речення заміняти синонімічними дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами (напр.: Кожен зобов'язаний ви­плачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених ■шконом).

Якщо підрядне речення пояснює окреме слово в головному реченні, ноно стоятиме за цим словом: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, чільний вибір місця проживання».

На початок речення часто виноситься слово/група слів, що несе/ несуть основне змістове навантаження (напр.: Про арешт або затри­мання людини має бути негайно повідомлено). Підрядне речення роз-міщується на початку речення, якщо за змістом воно стосується ре-чечпгя в цілому, наприклад: Якщо особу було звільнено від відбуття покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання; Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодуван­ня за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору).

Для правового тексту характерна однотипність синтаксичних кон­струкцій, часта повторюваність, що пов'язано із внутрішньою приро­дою права як регулятора суспільного життя (напр.: «Кожен має пра­во...», «Фізична особа має невід'ємне право...», «Кожна людина має право...», «Кожному гарантується...», «Ніхто не має права...», «Ніхто не може бути ...»).

Безособовість правового тексту досягається за допомогою: а) слів постановив, наказую, може, має право, нести (відповідальність), відповідати (за шкоду), виділити (кошти), виконати; б) інфінітив­них і безособових речень (напр., на сесії мають право бути присут­німи...).

Тексти законодавчих й інших нормативно-правових актів не мо­жуть бути розповіддю чи описанням певного явища чи події, тому мовні засоби в них використовувати слід максимально доречно і ла­конічно. Правові норми слід викладати щонайбільш обмеженою кількістю слів і речень. Для викладу змісту правових приписів ужи­вання довгих речень не зможе приводити до потрібних наслідків. Складні, громіздкі, тобто великі за обсягом речення не сприяють яс­ності та доступності юридичного документа. Проте слід зазначити, що громіздкість складнопідрядних речень зумовлена прагненням правотворця чи правозастосувача висловити в одному реченні всю думку. Завдяки стислому викладу юридичний документ зможе най­ефективніше регулювати певні суспільні відносини. Проте лако­нічність не може бути досягнута за рахунок обмеження змісту текс­ту юридичного документа.

Не слід перевантажувати речення великою кількістю уточнюючих обставин, підрядними реченнями.

Неточності, полісемічні, синонімічні та паронімічні терміни і тер-міносполуки, зайві слова, що не несуть інформації, плеонастичні кон­струкції, тавтологія, повтори відволікають від з'ясування змісту юри­дичного документа. Тому їх слід уникати.

Правові положення та основні думки слід розташовувати у голов­них реченнях. В юридичних документах рекомендується дотримува­тись такого порядку: спочатку описувати умови, за яких починає діяти норма права, далі — ознаки діяння, що відбулося за даних умов, а вже потім — можливі заходи державного впливу у випадку невиконанн вимог цієї норми.

Застосування юридичної техніки...

Таким чином, юридична техніка є засобом передачі ідеї права. Цінність юридичної техніки — в її технічності, у здатності закріплю­вати і виражати «правові цінності». Юридична техніка — це способи, технологія розуміння і застосування права. Юридичні техніки — це техніки адекватного розпізнавання права і його реалізації, техніки виявлення Права, Волі Законодавця .

1. ІПебановА. Ф. Формьі советского права. — М., 1968. — С. 24-25.

2. Красавчиков О. А. Юридическая техника и вопросьі дальнейшего совер-шенствования советского гражданского законодательства // Советское го-сударство и право в период развернутого строительства коммунизма. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1961. — С. 77-80.

3. Мельников Ю. П. Понятие и особенности норм процессуального права // Юридические гарантии применения права и режим социалистической законности в СССР. — Вьш. 1. — Ярославль, 1975. — С. 30-31.

4. Алексеев С.С. Общая теория права. — Т. II. — М., 1982. — С. 207.

5. Нашиц А. Правотворчество. Теория и законодательная техника. — М.: Прогресе, 1974. — С. 138; Ильюк Е. В. Законодательная техника построе-ния диспозиции статьи уголовного закона: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Свердловск, 1989. — С. 7.

6. Юридичний словник / За ред. Б. М. Бабія, Ф. Г. Бурчака, В. М. Корецько-го, В. В. Цвєткова. — Вид. 2-е, випр. і доп. — К.: Гол. ред. «Української Радянської Енциклопедії», 1983.— С. 850.

7. Сандевуар П. Введение в право. — М., 1994. — С. 136.

8. Воєводин Л.Д. Юридическая техника в конституционном праве // Вест-ник МГУ. — Сер. 11. Право. — 1997.—№ 3.

9. Юридическая техника (обзор матер. науч.-метод, семинара) // Государство и право. — 2000. — №11. — С. 118.

10. Там же. — С. 113.

11. Иеринг Р. Юридическая техника. — СПб., 1906.

12. Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. — Т. 2. — М.: Юрид. лит., 1992. —С. 281-284.

13. Там же. — С. 274-281.

14. Пиголкин А. С. Правотворчество // Общая теория права. — М., 1995. — С. 216.

І 5. Юридическая техника (обзор матер. науч.-метод, семинара)//Государство и право. — 2000. — № 11. — С. 109.

І (і. Законодательная техника: Науч.-практ. пособие / Под ред. Ю. А. Тихо-мирова. — М.: Городец, 2000. — С. 371.

17. РумянцевО.Г.,Додоков В. ії.Юридическийзнциклопедическийсловарь. — М.: ИНФРА, 1997. — С. 308.

18. Керимов Д. А. Законодательная техника: Научно-методическое и учеб-ное пособие. — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1998. — С. 52.

19. Румянцев О. Г., Додонов В. Н. Згад. праця; Теория государства и права. Учебник для юридических факультетов и вузов / Под ред. В. М. Корецкого и В. Д. Перевалова. — М.: Издательская группа ИНФРА.М-НОРМА, 1997. — С. 312.

20. Варанов В. М. Истинность норм советского права. — Саратов, 1989. — С. 357.

21. Поленина С. В. Качество и зффективность законодательства. — М., 1993. —С. 48.

22. Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Под ред. проф. М. Н. Марченко. — Т. 2. Теория права. — М.: Зерцало, 1998. — С. 367.

23. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». Вид. 2-е, зі змінами й допов. — К., 1994. — С. 214.

24. Биля І. Нормотворча техніка // Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 т. / Відп. ред. Ю. І. Римаренко, Я. Ю. Кондратьєв, В. Я. Тацій, Ю. С. ІПемшученко. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — С. 475.

25. Румянцев О. Г., Додонов В. Н. Вказ. праця. — С. 308.

26. Алексеев С. С. Вказ. праця. — 1992. — С. 284.

27. Губаева Т. В. Практический курс русского язьїка. — Казань: Изд-во Ка-занского университета, 1990. — С. 132.

28. ВласенкоН.А. Основи законодательной техники: Практ. руководство. — Иркутск, 1995. — С. 13.

29. Баранов В. М., Александров А. С. Проблема правопонимания в контексте теорий текста постструктурализма и герменевтики // Право і лінгвісти­ка. — Сімферополь, 2003. — С. 31.

ТЕМА № 5.

5.1. Поняття структури

5.2. Абзацне членування. Нумерація документа

5.3. Композиційні частини документа

5.4. Уніфікація та стандартизація юридичних документів

5.5. Складноскорочені слова й абревіатури правової сфери

5.5.1. Структурні типи абревіатур і складноскорочених слів

5.5.2. Граматичні властивості абревіатур та їх написання

5.5.3. Поняття правових абревіатур

5.6. Графічні скорочення

5.7. Правила скорочення слів

5.8. Оформлення цифрової інформації