2.3. Документи управлінської діяльності

Управлінська документація — це оформлена відповідно до прий­нятих норм документація, що служить засобом здійснення функцій і завдань управління. Вона виконує функцію реалізації процесів уп­равління.

Управлінські документи створюються в процесі всієї внутрішньо-організаційної роботи установи, організації, підприємства.

Всі документи, що належать до системи управлінської докумен­тації, умовно поділяють на такі групи: організаційні документи; роз­порядчі документи; довідково-інформаційні документи; документи з кадрових питань та особисті офіційні; звітна документація; планова документація.

2.3.1. Організаційно-розпорядча документація

Організаційно-розпорядча документація є складовою частиною уп­равлінської документації, виділяється з усієї сукупності документів управління тим, що реалізує функцію організації системи і процесів управління. Вона створюється для організаційного та правового за­безпечення виконання основних завдань управління. Призначення цих документів — регламентувати, бути доказом, фактом, регулю­вати процеси управління. Для надання організаційно-розпорядчому документові юридичної сили необхідним є дотримання органом уп­равління вимог законодавства у сфері документування управлінських рішень, узаконеної компетенції органу управління чи особи, яка його представляє, дотримання процедур візування, погодження, а також наявність реквізитів, що забезпечують правове значення документа.

Організаційні документи. Організаційна діяльність установи вира­жається у розробці й затвердженні комплексу організаційно-право­вих документів, які містять правила, норми, положення, встановлю­ють статус організації, її компетенцію, структуру, штатну чисельність організації в цілому, її підрозділів, працівників, права, обов'язки та відповідальність працівників і т. д.

До організаційних документів належать статут організації; поло­ження про організацію; положення про структурні підрозділи; штат­ний розпис; інструкції з окремих видів діяльності, що потребують рег­ламентації (напр., інструкція з документаційного забезпечення); посадові інструкції працівників; правила тощо.

()рганізаційні документи містять положення суворо обов'язкові дли виконання, нони реалізують норми адміністративного права, є правовою •минім.....діяльності установи. Щодо строку дії вони є безстроковими

та діють до їх скасування чи до затвердження нових документів. У ви­падку реорганізації діяльності установи розробляють нові організа­ційно-правові документи.

Організаційні документи розроблюються керівником установи чи підрозділу. Датою організаційних документів є дата їх затверджен­ня. В процесі підготовки ці документи в обов'язковому порядку про­ходять процедуру погодження (візування) з усіма зацікавленими підрозділами й особами, юристом, заступником керівника організації, які відповідальні за цей напрям діяльності установи або організації.

Інструкція (лат. іпвігисііо — настанова; побудова, спорудження) — це правовий підзаконний акт, який видається або затверджується ор­ганом державного управління (як правило, міністерствами, державни­ми комітетами, іншими відомствами) для встановлення певних правил, які регулюють організаційні, науково-технічні, фінансові, технологічні й інші спеціальні сторони діяльності установ, організацій, підприємств та їх підрозділів і служб, посадових осіб, громадян (напр., інструкції зі справочинства).

Інструкції, що видаються міністерствами, іншими органами вико­навчої влади та зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

В інструкціях немає констатуючої частини. її текст викладається у вигляді статей (пунктів) і має резолютивний характер. Великі за обсягом і складні за змістом та структурою інструкції розбиваються на частини, розділи, глави.

Текст інструкцій повинен мати імперативний характер. Для цього вживають такі словосполучення: необхідно, слід, повинен, має право, рекомендується, не дозволяється тощо.

Інструкція є організаційним документом довготривалої дії. В ній немає вказівок на конкретних виконавців, немає строків виконання.

Починається інструкція з розділу «Загальні положення», в яко­му подані мета, сфера застосування та порядок користування інструк­цією. Текст інструкції викладається від другої та третьої особи (напр., керівники повинні, інспектор розміщує) чи в безособовій формі (напр., вказуються, присвоюються індекси, необхідно/слід/потрібно перевірити).

Інструкція затверджується вищими органами або керівниками організацій (чи їх наказом із зазначенням номера і дати видання). На інструкції може бути позначка про те, що вона є додатком до розпо­рядчого документа. При затвердженні інструкції розпорядчим доку­ментом у ньому встановлюється термін уведення інструкції, зазнача­ються відповідальні виконавці.

Заголовок повинен чітко відображати питання, викладені у ній, та вказувати коло осіб, на яких вона поширюється (напр., інструкція зі справочинства, посадова інструкція інспектора канцелярії).

Широко використовуються посадові інструкції — документи, що визначають організаційно-правове становище працівника в структур­ному підрозділі, забезпечують умови для його ефективної праці. По­садова інструкція складається з таких розділів: загальна частина, функції, обов'язки, права, взаємовідносини, відповідальність праців­ника, його оцінка. У загальній частині зазначають основні завдання працівника, порядок займання посади, професійні вимоги, кому підпо­рядковується, основні документи, якими слід керуватись. У розділі «Функції» наводять предмет, зміст і перелік видів робіт.

Інструкція має такі реквізити: назва документа (Інструкція); гриф затвердження; заголовок до тексту; текст інструкції; дата видання; індекс; зазначення місця видання; підпис; візи; грифи погодження. Дата проставляється при підписанні інструкції.

Положення — це нормативно-правовий акт, який встановлює структуру, завдання, функції органів державного управління (уста­нов, організацій, підприємств, їх структурних підрозділів), основні правила діяльності державних органів, структурних підрозділів ор­гану, а також установ, що їм підпорядковуються, визначає їх вза­ємовідносини з іншими органами, організаціями, установами, гро­мадянами.

Положення є зведенням/зібранням: а) правил певної галузі держав­ного, суспільного, господарського життя (Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності); б) правил, що зак­ріплюють правовий статус державного органу, установи, організації, підприємства (Положення про спеціалізовані вчені ради); в) правил, що регламентують питання дисципліни, дисциплінарної відповідаль­ності окремих категорій службових осіб (Положення про дисципліну працівників гірничих підприємств).

Існують положення типові й індивідуальні. Наприклад, положен­ня про державну автомобільну інспекцію — індивідуальні, положен­ня про структурний підрозділ — типові.

Типові положення розробляють для системи установ і підприємств, індивідуальні — на основі типового положення.

Типові положення затверджує вищий орган управління, індиві­дуальні — керівник установи, організації, підприємства.

Датою введення положення в дію є дата його затвердження, якщо щ мчи'ті по шсазана інша дата. Пол оження вважається складним доку -мни цім І тому його структура та зміст, як правило, визначаються ус-ГйНііяпмн, пні його розроблюють.

Положення складається з таких розділів: загальна частина; основні функції; права та обов'язки; порядок утворення та організації праці. Кожний розділ має свій заголовок.

Положення має такі реквізити: назва відомства, організації, струк­турного підрозділу; гриф затвердження; назва виду документа (Поло­ження); зазначення місця видання; дата видання; індекс; заголовок до тексту; текст положення; підпис; відмітка про погодження.

Правила — це різновид підзаконних нормативно-правових актів, які приймаються/затверджуються компетентними державними орга­нами чи посадовими особами з метою викладу настанов або вимог, що регламентують певний порядок будь-яких дій, або регламентують дії, які випливають із встановлених норм.

Правила регулюють відносини у сфері освіти, будівництва, транс­порту, житлово-комунального господарства, банківської, трудової, дозвільно-реєстраційної діяльності (Правила підготовки документаль­них матеріалів до здачі в архів; Правила внутрішнього трудового роз­порядку; Правила забудови населених пунктів; Правила прийому до вищих навчальних закладів) і т.ін.

Правила умовно поділяють на такі: а) загальні (Правила користу­вання приміщеннями жилих будинків та прибудинковими територі­ями) та спеціальні (Правила випуску й обігу фондових деривативів); б) постійні (Правила дорожнього руху) і тимчасові (Тимчасові прави­ла розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства).

За формою і змістом правила часто бувають близькими до інструк­ції, а в деяких випадках є її складовою частиною.

Правила затверджуються керівником того структурного підрозді­лу, в межах якого вони діють, або наказом по установі, або підписом керівника на оригіналі документа. Виконання правил обов'язкове для псіх працівників установи.

Правила мають такі реквізити: назва виду документа із вказівкою іш його призначення (Правила...); текст, який містить виклад пра­вил у певній послідовності з нумерацією пунктів; підпис особи, яка відповідає за складання правил; дата складання, індекс документа.

Статут — правовий акт, який є зведенням правил, що регулюють ці н л ьність організацій, установ, підприємств, товариств, громадян, їх иідіюсини з іншими організаціями та громадянами, права й обов'яз­ки н 11 евній сфері державного управління або господарської діяльності. Ниіі|іиклад, існують статути орендного підприємства, колективного Підприємства, статут акціонерного товариства, статут благодійної НрГйИІзації тощо. Окремо виділяють статути, що визначають органі-МЦІІО певної сфери діяльності Збройних сил України, МВС України (ним|>., Стройовий статут, Дисциплінарний статут тощо).

Статути можуть бути типові й індивідуальні. Статути, складені для групи однотипних організацій, називаються типовими. Типові статути затверджуються вищими органами державної влади та уп­равління, а статути громадських організацій приймаються та затвер­джуються їх з'їздами. Індивідуальний статут може утворити кожна організація, конкретизуючи типовий статут. Затверджується статут вищою установою, якій підлягають підприємства, організації, уста­нови тощо.

Текст статуту має такі структурні розділи:

• загальні положення (визначаються завдання й мета організації);

• організаційна єдність (структурні підрозділи в їх взаємозв'язку);

• регламентація діяльності (форми управління, права та обов'яз­ки посадових осіб);

• фінансово-матеріальна база (утворення та використання коштів);

• звітність і ревізійна діяльність;

• порядок ліквідації та відповідальності у справах організації.

Статут має такі реквізити: назва відомства та організації; гриф за­твердження; назва виду документа (Статут); зазначення місця ви­дання; дата видання; заголовок до тексту; текст статуту; відмітки про погодження та реєстрацію; візи; підписи.

Розпорядчі документи. Керівництво будь-якої установи, органі­зації, підприємства незалежно від характеру й змісту діяльності, орга­нізаційно-правової форми, компетенції, структури й інших чинників наділяється правом видання розпорядчих документів.

Основним призначенням розпорядчих документів є регулювання діяльності, яке дозволяє органу управління забезпечувати реалізацію поставлених перед ним завдань та отримувати максимальний ефект від своєї діяльності. Рішення, що фіксуються у розпорядчих документах, спрямовані на вдосконалення організаційної структури установи, орга­нізації, характеру, змісту, засобів і способів здійснення основної діяль­ності установи, забезпечення організації фінансовими, матеріальними, трудовими, інформаційними ресурсами.

В юридичному плані розпорядчі документи належать до норматив­них правових актів. У них конкретизуються юридичні приписи су­б'єктів виконавчої влади. Конкретність таких приписів виявляється в тому, що за допомогою розпорядчих документів вирішуються пробле-ми і питання, що виникають у сфері управління; їх адресатом є кон-крптні установи, структурні підрозділи, посадові особи чи працівники; їй мій і: юридичними фактами, які зумовлюють виникнення конкрет­нії м ндміпіотративно-правових відносин.

ПІДОТЯВОЮ для видання розпорядчого документа може бути необ-• ііімії м. виконання прийнятих законодавчих, нормативно-правових

актів та інших рішень вищих органів; необхідність здійснення влас­ної розпорядчої та виконавчої діяльності.

Розпорядчі документи поділяються на документи, які видаються: а) в умовах одноособового прийняття рішення — влада з усіх питань управління в установі, організації, фірмі, на підприємстві належить її керівникові; б) в умовах колегіальності — на основі рішень, які прий­маються сумісно групою працівників (зборами, колегією, правлінням, радою).

Вказівка — розпорядчий документ, який видається органом дер­жавного управління переважно з питань інформаційно-методичного характеру, а також з питань, пов'язаних із організацією виконання наказів, інструкцій та інших видів актів будь-якого органу і вищих органів внутрішніх справ. Видають вказівки керівники при вирішенні поточних організаційних питань. Вказівками також доводять до ви­конавців нормативні акти.

У вказівках повинні бути перелічені дії оперативного, одноразово­го характеру, які необхідно виконати.

Вказівка повинна мати заголовок до тексту, який розкриває її зміст.

Текст вказівки поділяють на дві частини: констатуючу та розпо­рядчу.

Констатуюча частина вказівки починається стійкими словосполу­ченнями: відповідно, з метою, на виконання.

Розпорядча частина починається словами «ВИМАГАЮ», «ЗОБО­В'ЯЗУЮ», «ПРОПОНУЮ», які пишуться великими літерами. У ній перелічені конкретні розпорядження, завдання, виконавці та строки виконання. Якщо слід деталізувати дії, що пропонуються, текст вка­зівки допускається поділяти на пункти й підпункти. У кожному пункті вказівки необхідно перелічити запропоновані дії, строки виконання та виконавців. В останньому пункті треба зазначити осіб, на яких по­кладається контроль за виконанням вказівки.

Вказівка має такі реквізити: назва міністерства, вищої організації; найменування організації; назва виду документа (Вказівка); зазначен­ня місця видання; коди; дата видання; індекс; заголовок до тексту; токст вказівки; гриф погодження (за потреби); підпис; візи.

Наказ — правовий акт, що видається керівником органу держав­ного управління (його структурного підрозділу) на правах єдинона­чальності, або іншою посадовою особою у межах її компетенції для пи рі шення основних і оперативних завдань, що стоять перед цим орга­ном. В окремих випадках наказ може стосуватися широкого кола ор-гй мі націй і посадових осіб незалежно від підпорядкованості. Наказ мидають на основі та для виконання законів, постанов і розпоряджень РрЛДуі наказів і директивних вказівок вищих органів.

За призначенням бувають накази із загальних питань та кадрові (з особових питань). У свою чергу, накази із загальних питань поділя­ються на ініціативні й такі, що видаються на виконання розпоряджень вищих органів. За формою накази бувають письмовими й усними.

Кадровим наказом (з особових питань) оформлюють прийняття на роботу, переведення, притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності, звільнення, надання різних відпусток, стягнення, заохочення, відрядження. В установах, організаціях, на підприєм­ствах з великою кількістю працівників подібні накази уніфікуються. У заголовку пишуть: «По особовому складу» або до номерів наказів приєднують індекс «К» (напр.: Наказ 10.08.2004 Лг 122-К, м. Одеса).

Текст наказу, як правило, складається з двох частин: констатую­чої та розпорядчої.

Констатуюча частина має такі умовні елементи, як вступ, дока­зи, висновок. У вступі викладаються причини видання наказу; у до­казах вказують основні факти й обставини, які зумовили його видан­ня; у висновку зазначаються мета й завдання, дається оцінка існуючого стану справ. Якщо підставою для видання наказу є розпорядчий до­кумент вищої установи, в констатуючій частині вказують назву, но­мер, дату й заголовок до тексту розпорядчого документа, а також пе­редають зміст того розділу документа вищої установи, який був підставою для видання цього наказу. Констатуючої частини може не бути (у кадрових наказах), якщо дії, запропоновані до виконання, не потребують ніяких роз'яснень (напр., у наказах про надання відпуст­ки, про призначення працівників на посаду, про звільнення з поса­ди). У таких випадках вони починаються словами: «ВІДРЯДИТИ», «ЗВІЛЬНИТИ», «ПРИЗНАЧИТИ» тощо.

Основною частиною наказу є розпорядча, в якій викладається його суть. Вона починається словом «НАКАЗУЮ» і містить конкретні припи­си про те, що повинно бути виконано. У ній перелічуються заходи щодо виконання поставлених у наказі завдань, виконавці цих заходів, їхні права й обов'язки, строки виконання, форми і методи роботи, зазна­чаються особи, яким доручається контроль за його виконанням тощо.

Кожен пункт наказу слід починати дієсловом в інфінітивній формі, що позначає дію: ЗАРАХУВАТИ, ЗВІЛЬНИТИ, ЗДІЙСНИТИ, ОГО­ЛОСИТИ ПОДЯКУ, ПЕРЕВЕСТИ, ПОКЛАСТИ НА... ПРИЗНАЧИ­ТИ. Ці слова слід оформлювати великими літерами.

Кожний пункт наказу нумерують арабськими цифрами.

Я КЩО якому-небудь фактові надається більше значення, ніж особі, мін ийпг.ться пасивна форма: Серйозні недоліки/порушення виявлено...

Дми нкпіііпки на ініціатора певної дії вживається активна форма {МшЧШАЬНик кафедри зобов'язаний). У цьому випадку кожен пункт

розпочинається назвою виконавця (у давальному відмінку), продов­жується назвою дії (в інфінітиві) та строком виконання: Міжгалузе­вому інституту управління провести атестацію викладачів до 20.09.2005.

Слова «Призначити», «Оголосити подяку», «Надати відпуст­ку», «Перевести» позначають конкретну дію, зумовлену наказом. Далі кожного разу з нового рядка великими літерами друкуються прізвища, ініціали осіб, на яких поширюється цей пункт наказу, їхні посада, вчений ступінь, спеціальне звання, назва підрозділу, в яко­му ці особи працюють. Наприкінці кожного пункту наказу зазна­чається підстава для його складання (заява, рапорт тощо). Окремі параграфи можуть мати свої терміни вступу в силу: наприклад, пра­цівник, призначений на посаду з 11 вересня, тоді як наказ підписа­ний 8 вересня.

Якщо в одному пункті наказу перелічується кілька осіб, їх прізви­ща називаються в алфавітному порядку. Якщо одній особі в наказі дається кілька приписів, то всі вони об'єднуються в один пункт, який може бути поділений на підпункти.

У наказах про прийняття на роботу необхідно зазначити: на яку посаду, до якого структурного підрозділу, з якого числа особа оформ­ляється на роботу; вид прийняття на роботу — на постійну, тимчасо­ву, за сумісництвом і т. п.; особливі умови роботи — зі скороченим робочим днем, із прийняттям матеріальної відповідальності тощо.

Накладення дисциплінарних стягнень та оголошення заохочень оформлюють окремими наказами.

Наказ вступає в силу з моменту його підписання керівником підприємства, установи, якщо інший строк не вказаний у самому на­казі. Право підпису має не тільки керівник установи, організації, підприємства, але і його заступник, інші посадові особи згідно з їх обо­в'язками, повноваженнями, компетенцією, які визначаються законо­давством.

Особливе значення надається доведенню наказу до відома виконавців і зацікавлених осіб. Трудове законодавство, наприклад, зобов'язує ад­міністрацію установи, організації, підприємства під розписку ознайо­мити працівника з наказом про накладення на нього дисциплінарного стягнення (у випадку незгоди з наказом працівник може його оскар­жити).

У багатьох випадках наказ діє постійно. Він породжує правові на­слідки протягом усього часу, доки не закінчиться його строк чи він буде скасований компетентною особою чи органом. Скасування нака-иу усуває як майбутні юридичні наслідки, так і ті, що настали. При­міром, згідно з нормами трудового права при звільненні без законної підстави чи з порушенням установленого законом порядку робітник/ службовець за рішенням суду поновлюється на попередньому місці роботи. У цьому випадку незаконний наказ анулюється як такий, що не має юридичної сили. Робітник/службовець поновлюється на попередньому місці роботи, і йому виплачується середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення.

У деяких випадках дія закону в часі обмежена законом. Наприк­лад, наказ про накладення на робітника/службовця дисциплінарного стягнення діє один рік. Іноді в наказі встановлений визначений строк його дії. Скажімо, робітник/службовець може бути прийнятий на тим­часову роботу: на визначений строк, але не більше двох місяців; до чотирьох місяців при заміщенні робітника/службовця, за яким збе­рігається місце.

Наказ має такі основні реквізити: зображення Державного Герба України; назва міністерства, вищої організації; найменування доку­мента (Наказ); зазначення місця видання; дата видання; номер; стис­ле формулювання змісту (заголовок до тексту); текст наказу з додат­ками (якщо вони є); підпис керівника установи, організації; візи.

Постанова — нормативно-правовий або індивідуальний акт, який ухвалюється вищими та деякими центральними органами державної влади і державного управління для вирішення найбільш важливих і принципових завдань, що стоять перед цими органами, та встанов­лення стабільних норм і правил поведінки. Як правило, має тривалий строк дії та стосується широкого кола організацій і осіб незалежно від їх підлеглості.

Постанови приймаються Верховною Радою України, Кабінетом Мі­ністрів України, колегіями міністерств і відомств, Конституційним судом України, органами, які накладають адміністративні стягнен­ня, державними адміністраціями, органами місцевого самоврядуван­ня, державними комітетами, колегіальними органами установ, орга­нізацій, підприємств.

Постанова як підзаконний акт повинна відповідати вимогам Конс­титуції України.

Текст постанови складається з констатуючої та розпорядчої частин.

У констатуючій частині викладаються мотиви запропонованих дій, дається посилання на розпорядчий документ вищого органу —- підста­ва для видання постанови.

Розпорядча частина починається із найменування колегіального органу і слова «ПОСТАНОВЛЯЄ», яке друкується великими буква­ми. Наступний текст викладається у наказовій формі. В кожному пункті постанови перелічені запропоновані дії, виконавці (організації, підрозділи, особа) та строки виконання.

Постанова підписується головою колегіального органу та керую­чим справами (секретарем).

Датою постанови є дата засідання колегіального органу, на якому вона була прийнята. Проекти постанов обов'язково візуються юрис­консультом.

Реквізити постанови: зображення Державного Герба України; назва установи, що підготувала постанову; назва виду документа (Поста­нова); дата видання; місце видання; заголовок (стислий виклад змісту постанови); текст постанови; підписи; грифи погодження; коди.

Слід погодитися з думкою В. П. Нагребельного, О. С. Врублевсько-го, О. Л. Бигич, які виділяють п'ять значень терміна розпорядження (різновид підзаконного акта, офіційний документ, акт державного управління в адміністративному праві, усна вказівка керівника, до­кумент у виконавчому провадженні) [4]. Розпорядження — 1. Право­вий акт, який видається для вирішення оперативних та інших поточ­них питань державного будівництва, економічного розвитку, сфери культури тощо. Розпорядження видають, крім Президента України (ст. 106 Конституції України), Кабінету Міністрів України (ст. 117 Конституції України), інші органи державної влади та їх посадові осо­би в межах їхньої компетенції на основі та на виконання Конституції України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, актів вищих органів, актів органів місцевого самоврядуван­ня. 2. Документ, який видається одноособово керівником організації, установи, підприємства, їх структурних підрозділів. Як правило, сто­сується вузького кола організацій, установ, посадових осіб і громадян та має обмежений строк дії.

Розпорядження має обов'язкову силу для фізичних і юридичних осіб, яким воно адресовано (напр., розпорядження Президента Украї­ни «Про заходи щодо підготовки проектів актів Президента України та Кабінету Міністрів України » ).

Розпорядження має такі реквізити: зображення емблеми устано­ви, організації; назва відомства, закладу, установи, що видає розпо­рядження; назва виду документа (Розпорядження); дата видання; місце видання; номер документа; текст розпорядження; підпис від­повідальної особи (посада, спеціальне звання, підпис, ініціали, пріз­вище).

Ухвала — 1. Нормативний акт, який приймається місцевими орга­нами виконавчої влади в колегіальному порядку для вирішення най­більш важливих питань їх компетенції. 2. Спільні акти, які видають­ся кількома неоднорідними органами — колегіальними і такими, що діють на основі єдиноначальності, а також державними органами, гро­мадськими організаціями тощо.

Ухвали виконавчих комітетів є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, організаціями, установами, які розташовані на тери­торії, підлеглій раді, а також для виконання службовими особами і гро­мадянами.

За своїми нормативними властивостями ухвали виконавчих комі­тетів можуть бути нормативними або індивідуальними. Нормативни­ми є ухвали, наприклад, про режим роботи підприємства торгівлі та побутового обслуговування населення тощо, а індивідуальними — ух­вали про встановлення опіки, про прийняття до експлуатації тієї чи іншої будівлі тощо.

В ухвалі зазначається певна територія, коло осіб, на які вона по­ширюється, конкретні посадові особи, установи, що зобов'язані конт­ролювати виконання документа. З ухвалою ознайомлюють населен­ня через засоби масової інформації.

Ухвала складається зі вступної (констатується стан питання, що розглядається) та постановчої (містить перелік заходів із зазначени­ми термінами виконання і перелік службових осіб, які відповідають за своєчасне втілення їх у життя, а також тих, кому доручено конт­роль за виконанням ухвали) частин.

Ухвала має такі реквізити: зображення Державного Герба Украї­ни; назва вищої установи; зазначення місця видання; назва виду до­кумента (Ухвала); дата (або дата й номер); заголовок до тексту; текст ухвали; підписи голови та секретаря державної адміністрації чи іншої вищої установи; візи; печатка.