61

АГРАРНО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ ПОЛТАВСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АГРАРНОЇ АКАДЕМІЇ

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

«Методи утримання бджолиних сімей на території лісостепової зони України.»

Виконала студентка 4 курсу,

Групи 41 - п

Корольова Інна Олександрівна

Керівник: Стегній Т.М.

Дата здачі роботи

____________________20___р

Дата захисту роботи

____________________20___р

Оцінка____________________

ПОЛТАВА 2013

ЗМІСТ

	ВСТУП	3
Розділ 1.	ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ	5
1.1.	Історія розвитку бджільництва.	5
1.2 1.3 1.4.	Внесок П.І Прокоповича. Типи вуликів. Сучасний стан бджільництва на території на України.	16 19 23
Розділ 2.	ОСНОВНА ЧАСТИНА	33
2.1.	Характеристика лісостепової зони України	33
2.2.	Технологія виробництва меду.	34
2.3.	Методи утримання бджолиних сімей в лісостеповій зоні України	36
Розділ 3	ЕКОНОМІЧНИЙ АНАЛІЗ	42
Розділ 4.	ОХОРОНА НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА	49
	ВИСНОВКИ	53
	ПРОПОЗИЦІЇ	54
	СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ	55
	ДОДАТКИ	57

ВСТУП

Мед диких бджіл приваблював людей своїм солодким смаком і високою поживністю з часів глибокої давнини. Добуваючи їжу в природі, вони знаходили бджолині гнізда та освоювали вибирання з них меду і воску примітивними способами. Бджільництво як галузь сільського господарства почало зароджуватись на етапі історичного розвитку, коли з'явилось розуміння необхідності в процесі полювання на диких бджіл охороняти їх гнізда і сприяти розмноженню сімей та розселенню роїв. Ця давня галузь розвивалась поступово, починаючи з часів переходу племен і народностей до осілого способу життя, заняття землеробством і скотарством. На сучасному етапі галузь займається розведенням бджіл для запилення ентомофільних сільськогосподарських культур і одержання цінних продуктів бджолиної сім'ї, а також створенням і збереженням умов, необхідних для існування та розмноження бджіл у природному середовищі й утримання їх на пасіках.[2;10; 28 ].

В Україні та інших країнах з розвиненими землеробством і тваринництвом з господарською метою використовують лише один вид бджіл - бджола медоносна. У дикому стані у нас цього виду бджіл уже немає, тому чисельність і продуктивність бджолиних сімей на пасіках залежить від господарської діяльності людей. На диких бджіл полюють лише у тропічних зонах Азії та Африки. Поширення бджіл нерозривно пов'язане з розвитком медоносної рослинності, існування їх можливе тільки там, де є відповідні ресурси нектару [ 4;15 ].

За наявності багатих ресурсів нектару та сучасного рівня технічного оснащення, методів пасічникування, розведення і селекції бджіл медова продуктивність становить 50-80 кг, а рекордні збори меду перевищують 150 кг на сім'ю. На пасіках впроваджуються технології одержання прополісу, квіткового пилку, маточного молочка, бджолиної отрути. Завдяки цінним властивостям цих продуктів розширюється застосування їх у медицині та різних галузях промисловості.

Організація пасіки й розведення бджіл в традиціях українського народу вважається ознакою доброго господаря. Медоносна бджола була здавна і залишається дотепер предметом зацікавленості людей у пізнанні складного способу життя та діяльності у формі сім'ї, яка досягла високого рівня інтеграції живої природи з її своєрідними особливостями взаємодії особин [ 1;13].

Потреба готуватись до пасічникування і постійно вивчати життєдіяльність бджолиної сім'ї виникла й посилювалася в процесі історичного розвитку галузі та вдосконалення засобів і методів праці. У різні періоди історії бджільництва в Україні спостерігалось і піднесення, і занепад галузі [ 5; 21 ].

Метою цієї роботи є дослідження методів утримання бджолиних сімей на території лісостепової зони України.

Розділ 1. Огляд літератури

1. Історія розвитку бджільництва.

Україна – одна з провідних держав світу, що мають розвинене бджільництво.

Сторінкою державності України є її світове визнання як батьківщини культурного бджільництва, заснованого працею основоположника прогресивних ідей у цій галузі, основоположника науки про бджільництво П. І. Прокоповича (1775-1850). Україна дала світові видатних вчених-бджолярів: І. І. Корабльова, О. Х. Андріяшева, В. Ю. Шимановського, В. Ф. Ващенко, М. Л. Боровського, В. А. Нестерводського, М. Михалевича та ін. Бджільництво, незважаючи на всі проблеми тваринництва, зберегло себе як галузь, успішно витримало болісне входження нашого сільського господарства в ринкову економіку. Цьому, в основному, сприяло те, що приватний сектор у бджільництві становив 80%, і те, що в пасічники йшли і йдуть люди одержимі, для яких це і професія, і хобі на все життя[ 9;14;18;]..

Важливим показником господарської діяльності галузі є виробництво меду. Україна входить до п'ятірки країн – найбільших виробників цього продукту. Валове виробництво меду на пасіках усіх категорій господарств складає від 40 до 60 тис. т. Рекордний показник був у 2005 р. - 71 тис. т., 2006 р. - 75 тис. т.

Метою дипломної роботи було завдання дослідити методи утримання бджіл на території лісостепової зони України.

В історичному розвитку бджільництво пройшло ряд етапів від глибокої давнини, коли кочові племена почали видирати з гнізд диких бджіл стільниковий мед, до нинішнього стану розвиненої, технічно оснащеної галузі з широким використанням різних виробів на основі продуктів бджолиної сім'ї. Полювання на диких бджіл забезпечувало людей поживним солодким продуктом, як і добування в природі іншої їжі. На стінах печер, де були стоянки первісної людини, вчені знаходили зображення людей, звірій, птахів, сцени полювання [21;27] .

Світова історія розвитку бджільництва свідчить про те, що його становленню як галузі агропромислового комплексу передував доволі тривалий період полювання людей за медом диких бджіл. Наскальний малюнок, що датується 5-м тисячоліттям до н.е. (на думку інших дослідників, - 10-м і навіть 15-м тисячоліттям до н.е.), котрий був знайдений в Аранській печері в Іспанії, відображає сцену видалення меду з гнізда диких бджіл. В Стародавній Греції, за свідченням Гомера (близько 900 років до н.е.), мед широко використовувався в харчуванні, а в часи Гіппократа (463-352 рр. до н.е.) – і для лікування цілого ряду захворювань. В І ст. до н.е. в Стародавньому Римі і на Сицилії існували великі бджологосподарства з достатньо розвиненою на той час технологією виробництва меду. У східних слов’ян бджільництво, як галузь сільського господарства, виникла у формі бортництва, судячи з усього, йще до початку нашої ери. Існує припущення, що бортництво виникло до початку переходу наших предків до землеробства. Про це свідчить знайдена на території. Польщі борть, котру відносять, приблизно, до І ст. н.е. [ 2;7].

Говорячи про історичний розвиток вітчизняного бджільництва, необхідно відмітити, що бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про поширеність його свідчать збережені донині давні топоніми та гідроніми: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед та віск завжди широко використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.

Загалом упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких можнавиділититри основні: дике (початкове); бортне; вуликове. Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям: в ущелинах скель, у лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий “дикий мед”, цілком знищуючи бджолині сім’ї. Наступним був період, коли бджільництво розвивалось як лісовий промисел. Дикі бджоли, що роїлись, поселялисьу дуплах дерев на висоті 4-6м, які називалися бортями. Звідси походить й назва промислу – бортництво, яке було однимз найважливіших промислів сільського населення[3;23].

Це заняття залишалося хаотичним, досить примітивним, а спосіб медозбору – важким і навіть хижацьким: знайшовши гніздо і, прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю вибирали, а бджіл винищували. Цей спосіб, порівняно з першим, вимагав більшого досвіду, складніших засобів праці. Найбільша недосконалість обох способів медозбору полягала у винищуванні бджіл, що негативно впливало на загальний стан бджільництва. Життя вимагало удосконалення способів збору меду, відокремлення бортництва в окрему галузь. Це здійснювалось через організацію приватного користування бортними деревами. За звичаєм право на “бортне” дерево діставав той, хто відшукав гніздо бджіл і поставив на ньому відповідну мітку – знак власності (“клеймо”, “сигнал”, “знамено”). Знаки власності переважно зображали свійських тварин, диких звірів, дерева, рослини, знаряддя праці тощо. Після такого позначення упродовж багатьох років борть служила тільки власникові, нерідко закріплювалася за родом. Ніхто не мав права не тільки її знищити, а й видерти мед.