Давньогрецький історик та географ Страбон про грецькі колонії в Північному Причорномор'ї та скіфську державу

У середині VII ст. до н.е. на узбережжя Чорного моря прибули греки-колоністи. Вони шукали вільних земель, ринки збуту товарів, вигідних партнерів для торгівлі, притулку після поразок у політичній боротьбі в Елладі. Перші міста виникали там, де була вода для пиття, зручний порт, місцевість, яку було б зручно захищати.

У VII ст. до н.е. в гирлі Дунаю греки заснували Істрію, на острові Березань (під Очаковом) — місто Борисфен. Потім у VI—V ст. до н.е. виникли такі колонії, як Ольвія — на березі Бузького лиману (в перекладі з грецької означає «щаслива»), Херсонес, Пантікапей, Тіра, Феодосія (в Криму); на північ від Азовського моря — Манаїс. На сході Криму 480 року до н.е. сформувалось Боспорське царство.

Ці міста-держави являли собою окремі рабовласницькі демократичні республіки. Поліси мали свої ради та народне віче, а виконавча влада належала колегії архонтів або тиранам. Крім найманого війська з греків, скіфів, фракійців, воїнами в разі необхідності ставали всі дорослі чоловіки.

У причорноморських містах сходилися торговельні маршрути, які з'єднували Европу й Азію. З колонії вивозили пшеницю, рибу, шкіри, сіль, хутро, мед, віск, будівельний ліс, продукцію тваринництва, рабів. Лише до Афін у IV ст. до н.е. щороку постачалося понад 16 тис. тонн зерна.

Протягом ІІІ-IV ст. під ударами готів та гунів античні міста-держави припиняють своє існування в умовах так званої доби великого переселення народів.

* * *

«... .Великий Херсонес за формою і розміром подібний до Пелопоннесу. Херсонесом володіють правителі Боспору, хоча вся ця область спустошена безперервними війнами. Раніше вони володіли лише невеликою частиною країни біля гирла Меотіди і Пантікапея до Феодосії, а більшу частину (країни) до перешийка і Каркінітської затоки (Арабатська затока) займало скіфське плем'я таврів. Вся ця країна, а також майже вся область за перешийком до Борисфену звалася Малою Скіфією. Однак через те, що безліч людей з Малої Скіфії переправлялись через Тірас й Істр і поселялись у тій країні, значна частина Фракії теж дістала назву Малої Скіфії, фракійці тям більше, що поступилися пришельцям, почасти примушувані силою, почасти ж унаслідок поганої якості ґрунту, бо більша частина цієї країни болотиста.

Крім гористої приморської області, що розкинулася до Феодосії, вся решта Херсонесу становить рівнину з добрим ґрунтом і надзвичайно родючу, особливо багату на хліб. В усякому разі земля, зорана абияк будь-яким лемешем, дає врожай у 30 мір... Народність херсонесців називалась «георгами» (хліборобами) в буквальному розумінні цього слова, тому що скіфське плем'я, яке жило вище них, було кочовим, споживало в їжу не тільки м'ясо взагалі, особливо конину, а також сир з кумису, свіже і кисле молоко...»

Страбон. География в 17 книгах. — М., 1964. —- Кн. 7. — С. 284.

З книги візантійського історика Прокопія Кесарійського «Війна з готами» про життя і побут слов'янських племен

Майже в один голос давні історики хвалять гостинність слов'ян, небачену в інших землях. Подорожній був для них оповитий святістю. Його ласкаво зустрічали, радісно пригощали, проводжали з благословенням і передавали один одному в руки. Господар відповідав перед людьми за безпеку чужинця. Хто не зумів уберегти гостя від біди або ж неприємності, тому сусіди мстились як за власну образу. Виходячи з дому, слов'янин залишав двері відчиненими й їжу для подорожнього. Крім того, місцеві звичаї дозволяли бідному, який не мав чим пригостити гостя, безкарно вкрасти все необхідне у багатого сусіда.

Тканини для одягу слов'яни ткали з льону і конопель, пряли з вовни овець і кіз, зимою носили шуби-кожухи із хутра домашніх і диких тварин. Тканина цінувалась у слов'янському світі й за його межами.

За відомостями східних авторів, слов'яни платили данину своїм правителям одягом. Щоправда, відомості про слов'янський одяг у древніх авторів дуже обмежені. Прокопій Кесарійський, описуючи побут слов'ян у VI ст. говорив, що слов'янські воїни не миють панцира, не носять ні хітону,, ні плаща, вдягають лише короткі штани. Штани особливо вражали античних авторів: цей одяг вважався варварським, греки і римляни не носили штанів. Про одяг древніх слов'ян можна судити по залишках її залізних деталей — пряжках, застібках тощо. По знахідках ремінних пряжок ясно, що чоловіки носили штани або сорочки, підперезані ременем, зверху на сорочку вдягали плащ, який застібався фібулою. На голові носили шапки, які мали опушку з хутра, а інколи й наушники.

Жінки носили прямі довгі сорочки з однією застібкою, спідню білизну не носили. На голові — хустки або шапочки. Взуттям як у чоловіків, так і в Жінок служили чоботи, напівчоботи, постоли. Характерними прикрасами слов'янських жінок височні кільця — привіски з бронзи чи срібла, які вплітались у волосся біля виска або прикріплялись до головного убору. В різних племен типи височних кілець були різні. Наприклад, у ільменських слов'ян кільця були з ромбічними щитками. В'ятичі, які селились на Оці, носили кільця з сім'ю лопастями. Радимичі, які жили до сходу від Верхнього Придніпров'я по річці Сож, — кільця з сім'ю променями; сіверяни (Чернігівсько-Сіверські землі) — закручені, в спіраль дротяні кільця; древляни, поляни, дреговичі й жителі Волині — дротяні кільця у вигляді перснів; кривичі — браслетолодібні прикраси зі звичайного дроту.

У період з І ст. до н.е. і по І ст. н.е. на території нинішнього Полісся у стародавніх слов'янських племен з'явилися прикраси з каміння (при розкопці поховання знайдено намисто з синього і зеленого каміння).

* * *

«Ці племена, склавини й анти, не управляються однією людиною, але з давніх часів живуть у народоправстві (демократії), і того всі справи, чи щасливі чи лихі, вважаються спільними. І в усіх інших справах однаково ведеться в обох цих варварських народів і встановилося давно. Єдиного бога, що надсилає блискавку, визнають єдиним владикою всіх, і жертвують биків, і здійснюють інші священні обряди. Не знають долі (фатуму) і зовсім не визнають, щоб вона мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не загинуть, жертву богу, і врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з тих жертв ворожать. Живуть вони в жалюгідних халупках, на великій відстані одна від одної, наскільки можливо міняючи часто місце поселення.

Виступаючи на битву, ідуть здебільшого маючи в руках щити і списи, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки (хітона), ані плаща, але тільки в коротких штанах, підтягнутих широким поясом на стегнах, стають битися з ворогами. В обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різняться поміж собою. Всі вони високі Й надзвичайно міцні. Тілом і волоссям білі або золотисті, і не впадають зовсім в чорне, а рудуваті всі. Спосіб життя вони мають суворий і зневажають зручності, як масагети, і дуже брудні, як і ті. Але вони зовсім не злі і не підступні і в простоті вони немовби зберігають гунські звичаї. І навіть ім'я у слов'ян та антів було спочатку одне».

Прокопий Кесарийский. Война с готами. — М.,1996. — С. 260-251.