1.15.1 Позначення часу в українському мовленні

Запам’ятайте! Для позначення неповних годин в українській мові існують форми з прийменником на, як правило, для позначення часу до першої половини години та з прийменником за — після першої половини години.

Наприклад: чверть на сьому, за десять хвилин восьма (тобто через десять хвилин буде восьма година).

На питання «Котра година?» відповідаємо: «Шоста година, двадцять друга година». Норма — вживання порядкового числівника у називному відмінку.

В офіційно-діловій сфері, природним є вживання конструкцій, в яких на першому місці називають години, а потім — хвилини. Це відповідає цифровому позначенню часу. В оголошеннях офіційного характеру можна вживати форми типу «п'ятнадцята година двадцять хвилин» поряд з формою «двадцять хвилин на шістнадцяту».

У центральних областях України запитання про час ставлять переважно російською мовою: «Сколько часов?», або ж кажуть: «Скільки зараз годин?». Це неправильно. У слов'янських мовах запитують не «Скільки годин?», а «Котра година?». Про кількість можемо говорити тільки тоді, коли питаємо про години, витрачені на працю, відпочинок тощо: «Скільки годин щоденно працюєте?». У питанні «Скільки зараз годин?» йдеться не про кількість, а про порядок цифрових знаків на годиннику, на віддаленні їх від нульової позначки.

Запам’ятайте! Українською потрібно запитувати «Котра година?». «О котрій годині починається нарада?», а не «В скільки годин?».

Відповідаємо: «Зараз третя година», «Заняття починаються о пів на дев`яту».

Для точного позначення часу вказуємо ще кількість хвилин. Години називаємо порядковим числівником від 1 до 24: «Збори відбудуться точно о чотирнадцятій годині п`ятнадцять хвилин».

У побуті іноді допускають ще такі визначення часу, як «без десяти хвилин четверта», «п'ять хвилин до дев'ятої».

Запам’ ятайте! Для офіційно-ділової сфери нормативним є вираз: «Десята година двадцять хвилин». Рідкісний в українській мові прийменник о, вживаний для вираження часу (о дванадцятій годині), перед числівником одинадцята, має форму об (для уникнення збігу двох о): «об одинадцятій». Не можна замінювати прийменник о прийменником у (в): «В третій годині» чи вживати сполучення «в три часа».

Вислів «Яка година?» нормативний тоді, коли слово година вживаємо у значенні «певний період часу», «певний момент». Отже, на запитання «Яка година?» треба відповідати «година світла, сонячна, весела, ясна, сумна». Як видно з прикладів, підкреслюється тільки якість, а не порядок у лічбі [3].

1.16 Стилістичні норми

Стилістичні норми регулюють відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування: він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга.

Ключові поняття:

Анотування – це процес створення анотації (лат. аnnotation – зауваження, помітка, від annoto – позначаю), під якою розуміють коротку, стислу характеристику змісту книги, статті тощо.

Аргумент — вер­бально оформлене положення, за допомогою якого обґрунтову­ють тезу і яке має доказову силу для тих, кому адресоване.

Аргументація повинна вибудовуватися на причинно-наслідкових зв'язках і законах формальної логіки: це є так, тому-то; якщо це є таким, то... тощо.

Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками. Жанри усного мовлення: бесіда, лекція, доповідь, виступ.

Кліше — мовленнєвий стереотип, мовний зворот, що використовується як стан­дарт (шаблон, штамп) для вирішення завдань комунікації.

Конспект — це стислий писемний виклад змісту книжки, статті, лекції, де показано лише істотне, а другорядне випуще­но; це тези в розширеному вигляді. Сюди належать: виписки, цитати, цифри, таблиці, схеми. Конспект допомагає краще за­пам'ятати прочитане, швидко відновити в пам'яті вивчене, уза­гальнити нагромаджений матеріал.

План — це порядок, послідовність викладу матеріалу статті (лекції), книжки.

Правильність мовлення — комунікативна якість мовлення. Правильним є мовлен­ня, структура якого не суперечить системі даної мови, літературно-мовній нормі.

Стилістична норма — регламентоване використання у певних ти­пах мовлення (стилях, підстилях, жанрах) закладених у мові сти­лістичних можливостей.

Стиль – це функціональний різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу. Кожен стиль має: сферу поширення (коло мовців); призначення; загальні ознаки; систему мовних засобів; стилістичні норми; підстилі; жанри реалізації.

Стиль мовлення — це певна сукупність мовних засобів, що свідомо використовуються мовцями у певних умовах і з певною метою.

Стильова норма – це поєднання всіх функціонально-стильових вимог до мови; це норми реального використання мови в даній сфері суспільного життя, а також прийоми і правила творчості у відповідності до конкретних завдань спілкування.

Суперечка — зіткнення різних поглядів чи позицій щодо певної проблеми, в процесі якого кожен учасник наводить аргументи на підтримку своїх переконань і критикує несумісні з ними тверджен­ня протилежної сторони.

Теза (грец. thesis — положення, твердження) — вербально офор­млене основоположне твердження (чи сукупність тверджень), яке передбачає певне тлумачення фактів і додає дещо нове до існую­чих знань; істинність тези необхідно доводити. Вона формулюється за принципом актуального члену­вання речення: тема (дане) — рема (нове). З тезою безпосе­редньо пов'язана вся арґументативна діяльність учасників суперечки. Для доведення істинності тези наводять аргу­менти.

Текст — об'єднана смисловим зв'язком послідовність мовленнєвих одиниць (речень, висловлювань, абзаців, розділів). Характерні ознаки тексту: а) структурна єдність (усі мовні елементи тексту між собою зв'язані); б) смислова єдність; в) комунікативна цілеспрямованість; г) жанрова віднесеність.

Запам'ятайте!

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі стилі: розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, епістолярний, ораторський, релігійний, або конфесійний].

Кожний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, які оберігають цю систему і роблять її досить стійким стилем.

Мовна/мовленнєва компетентність стає потужним фактором у професійній підготовці національних кадрів, бо ж представники наукової й технічної еліти народу, його найосвіченіші верстви і мають стати носіями зразкової літературної мови в обох формах її функціонування.

Вища освіта скерована на формування фахової культури, важливими складовими якої, безумовно, є мовна компетентність та комунікативна досконалість. Здобуття вищої освіти передбачає необхідність опанування поняттєвою сферою обраної спеціальності, вербально представленою засобами національної термінології (системою термінів у двох взаємопов'язаних сферах її існування: фіксації та функціонування) і діловою фразеологією професійного спілкування. Таким чином, два функціональні стилі національної літературної мови – науковий та офіційно-діловий – у їх сучасному стані і складають предмет навчання мови спеціальності у закладах вищої технічної освіти.

Науковий стиль української мови має свої особливості. Його основна функція - інформативна (повідомлення, пояснення, з'ясування, обґрунтування, роз'яснення, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання - передавання наукової інформації; обставини мовлення - офіційні. Досить широким є діапазон його використання – наукові праці (дисертації, монографії, статті, доповіді, реферати, рецензії, анотації, тези), підручники і навчальні посібники для вищих навчальних закладів, науково-популярні журнали тощо. Загальні ознаки наукового стилю мови – поняттєвість, об'єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість, узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки – усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовної лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень; форма тексту - монологічна (опис, міркування).

Опанування у вищому технічному навчальному закладі мовою спеціальності - це засвоєння передусім наукового стилю як функціонального різновиду національної літературної мови в межах обраної галузі знань, зокрема нормативних зразків наукових текстів на всіх рівнях їх ієрархічної організації, а також формування навиків й умінь з таких актуальних видів професійної мовленнєвої діяльності, як продукування та компресія наукової інформації за фахом у вигляді плану, тез, конспекту, анотації, реферату, рецензії, повідомлення, доповіді, курсової роботи, наукової роботи, статті тощо [75].