14. Спадкова трансмісія.

15. Поняття речей.

Об'єктом права є ті блага, заради яких виникають право­відносини, тобто суспільні відносини, що регулюються юри­дичними нормами.

Об'єктами права у Стародавньому Римі могли бути різно­манітні відносини, як майнового, так і немайнового характе­ру. Це могли бути відносини щодо речей або особистих благ громадян, відносини публічного правопорядку, організації врядування та самоврядування тощо. Однак особисті немайнові права громадян, як зазначалося, розглядалися не щодо об'єктів права, а як елемент правового статусу фізичної осо­би (громадянина). Що ж стосується відносин публічного пра­вопорядку, то їхні об'єкти розглядалися як своєрідні речі, про що свідчить, наприклад, етимологія слова «республі­ка» - «Res publica».

Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'єктів права займали речі, а відносини щодо речей належали до чис­ла найбільш врегульованих. Тому поняття речей розглянемо докладніше.

Річ трактували як певну частину природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільною від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа, чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З погляду римського права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і мало певну вартість. Проте ці ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єк­та річчю. Класичне римське право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами римське право визнавало як те, що створене самою приро­дою, так і те, що створене людською працею. Однак понят­тя товару й речі за правовим змістом не збігалися. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яку ще буде зроблено), а річчю визнавали тільки те, що наявне на даний момент.

Матеріальний світ, що оточує нас, складається з певних речей. Різноманітність їх настільки велика, що встановити якісь критерії для розмежування неможливо і недоцільно. З правового погляду речі поділяються на певні відокремлені види, що зумовлює їх різний правовий режим. Це має важли­ве значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші - надовго пережили римське право.

16. Виникнення та припинення володіння.

Посідання набувалося поєднанням двох елементів - cor­pus і animus. Проте, як уже зазначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнен­ня посідання було недостатньо. Лише в поєднанні ці елемен­ти давали посідання. Такому встановленню юридично значи­мого посідання завжди передувало фактичне заволодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалося. Володілець повинен стави­тися до речі як власник. Вважалося, якщо володілець фак­тично володіє річчю, то в нього є намір володіти нею від сво­го власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у воло­дільця такої волі викликала сумнів у будь-кого, той, хто ва­гався, мав довести відсутність підстав для посідання.

Однак змінити свою володільницьку волю не можна було - «nemo sibi causam possessionis mutare potest» (Д. 41. 2.3.19) - ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу посідання. Це не озна­чало, що на підставі договору найму особа не може стати по­сесором речі.

Спосіб набуття посідання залежав також від характеру во­лодіння - добросовісне володіння набувалось одним спосо­бом, недобросовісне - іншим (те саме у разі законного і не­законного володіння).

Законне володіння, що базувалося на правовому титулі, набувалося тим самим способом, що і право власності, або на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, могло набуватися тими самими способами, що й право власності: а) первісним (захват нічийних речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо); б) похідним (купівля-продаж, позика, да­рування, перехід за спадкуванням тощо). У першому випадку первісне володіння набувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом права власності, правоможністю власника; в другому (похідне) - засобом відповідного дого­вору: володіння заставодержателя засобом договору застави, прекариста - засобом передачі власником свого майна в йо­го тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння секвестрарія - за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річ.

Незаконне володіння набувалося тими самими способами, що і право власності, але з однією істотною різницею: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби іміта­ція - ставилася мета придбати право власності, яке через певні чинники до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником. Він міг про це знати - тоді його воло­діння було незаконним і недобросовісним, а міг і не знати - тоді його володіння було незаконним, але добросовісним.

Незаконне і недобросовісне набуття посідання можливе також через неправомірні дії: насильний захват чужої речі, крадіжку, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фак­тичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття власності на цю річ, але з огляду на юридичні правила право власності в таких випадках не виникає.

Посідання припинялося:

а) фізичною загибеллю речі;

б) юридичною загибеллю речі (вилученням її з цивільного обігу);

в) втратою посесором одного з правових елементів посі­дання (фактичного володіння річчю або наміру вважати її своєю).

Крім того, посідання припинялося зі смертю посесора. Йо­го спадкоємці повинні були знову відтворити й обґрунтувати весь склад посідання для себе.