9. Спадкування за правом представлення.

10. Право на чужі речі.

Разом з правом власності вдосконалювався інститут прав на чужі речі, що почав формуватися ще у jus civile, але набув довершеності вже у період принципату.

Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три ви­ди прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій;

в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є серві­тути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право - це породження пізніших часів.

Ідея визнання прав на чужі речі виникла у ті далекі часи, коли почалися трансформації відносин щодо землі. Земельні наділи, що передавалися у посідання окремій сім'ї, певна річ, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав во­доймище або пасовище, а інший - ні, що істотно знижувало його цінність, якість. Тому виникала необхідність користу­вання чужою ділянкою для того, щоб реалізувати споживчі властивості ділянки власної.

Права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділи­ти на дві групи:

1) права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис та суперфіцій, що являли собою обмежені речеві права на землю;

2) права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека (застава нерухомості), сутність якої в тому, що кре­дитор мав право реалізації заставленого майна для задово­лення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

11. Vis maior.

12. Види речей.

Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'єктів права займали речі, а відносини щодо речей належали до чис­ла найбільш врегульованих. Тому поняття речей розглянемо докладніше.

Річ трактували як певну частину природи, що є якоюсь цінністю для її володільця.

Передусім, усі речі поділяли на дві категорії: речі сак­рального права (divini juris) і речі людського (humani) права. З погляду римської юриспруденції - це основний поділ. (Гай. 1.2.2).

До категорії речей божественного права відносили речі, присвячені «римським народом» (рішенням народних зборів або сенату) вищим богам, і речі релігійні (релігійного призна­чення або священні за своєю сутністю).

2. Речі людського права, у свою чергу, поділяли на речі публічні та приватні.

Публічні речі було вилучено з обігу, вони не могли належати комусь на праві власності, оскільки вважалися такими, що належать всьому суспільству, всій спільноті громадян (Гай. 2.11).

3. З урахуванням можливості речей бути об'єктом право­відносин та предметом господарського обігу речі поділяли на res in commercio (ті, що перебувають в обігу), і res extra commercium (речі, вилучені з обігу).

Вилученими з обігу речами вважали повітря, проточну во­ду, моря з усім тим, що у них міститься. Вилу­ченими з обігу вважалися також речі божественного права. Останні призначалися для релігійних цілей і тому не могли бути об'єктами права власності окремих осіб: храми, їхнє оз­доблення, місця поховання покійників.

4. Суто римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на res mancipi та res nес manсірі, що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумовлений цінністю речей у господарському обігу. До res mancipi відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути - найважливіші й найцін­ніші речі в господарстві. Іншу групу складали res nес mancipi, тобто речі, для відчу­ження яких обряду манципації не вимагалося.

У класичний період манципацію не застосовували.

5. Досить важливим і суто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називали тілесними (res corporales), а ті, що не мали такої субстанції, - безтілесними (res incorporales). До першого виду відносили речі, до яких можна було доторкну­тися (quo tangere potest), наприклад, земля, раби, худоба, бу­динок тощо, до другого - ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть не речі, а скорі­ше, права, наприклад, право спадкування чи право, що вини­кає з договору, сервітути, право вимоги тощо.

6. Поділ речей на рухомі (res mobiles) і нерухомі (res im- mobiles) спочатку майже не мав правового значення. До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, речі домашнього ужитку тощо), а до нерухомих •- ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо).

7. З правового погляду дуже важливим був поділ речей на родові (genus) та індивідуально визначені (species), що поля­гав у врахуванні господарської сутності речі. Якщо для влас­ника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тоб­то загальні родові ознаки, це - річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні власти­вості, відмінності, ознаки речі, це - річ індивідуально визна­чена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати кар­тини.

Родові речі взаємно замінювані (гроші, зерно, вино тощо).

Індивідуально-визначені - це речі унікальні, єдині в сво­єму роді (наприклад, скульптури, картини, інші предмети мистецтва) і тому кожну з них замінити іншою неможливо.

8. Римські юристи вважали речі подільними (divisae), якщо їх можна розділити у будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості та призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлі­бом), і неподільними (indivisae), якщо при поділі вони втра­чали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарі­заний і поділений на частини баран).

Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася не­рухомість, рухомі речі. Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності на подільну річ, легко вирішувався: річ у натурі розділяли між власниками. Значно складніше бу­ло розпорядитися річчю неподільною. При спільній власності на неї кожний співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ у цілому.

9. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали (втрачали свої властивості) називали споживчими (res quae usu consumuntur). Це - їжа, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. До споживчих речей відносили також гроші, оскільки скористатися ними можна тільки при витрачанні їх.

Речі, які служили людям довше, вважали неспоживчими (res quae usu non consumuntur).

10. За фізичним складом речі поділяли на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пі­сок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліо­тека, колекція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими (simplices), а поєднання речей (різнорідних чи од­норідних) - складними (summae). У свою чергу, вони поділя­лися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання од­норідних речей.

Сукупність різних речей, об'єднаних спільним господар­ським призначенням чи приналежністю, можна розглядати як одне ціле - майно дому, садиби, сім'ї тощо.