4. Умови вступу в шлюб.

Умови укладення шлюбу були такі:

а) угода між тими, що укладали шлюб, та згода на шлюб pater familias, відмову в якій за законом Юлія (4 р. н. е.) можна було оскаржити магістрату. Згода батька сімейства на шлюб була непотрібна, якщо він перебуває у полоні або без­вісно відсутній (Д. 23.2.10);

б) досягнення шлюбного віку: 12 років - дівчатка, 14 – хлопчики.

в) наявність права брати римський шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності, без якого не­можливо було вступити до шлюбу. Якщо особи не мали jus conubii (наприклад, наречений - особа сенаторського зван­ня, наречена - вільновідпущена), то шлюб укладений бути не міг, але допускався конкубінат. Слід звернути увагу на те, що конкубінат міг мати місце тільки за відсутності jus conubii. В іншому разі треба було укладати законний шлюб або залиша­тися у фактичних шлюбних відносинах (Д. 25.3.7). Від конку­бінату слід відрізняти контуберніум - шлюбні відносини між рабами;

г) відсутність нерозірваного шлюбу в нареченого чи наре­ченої на момент укладення нового шлюбу. Перепон для всту­пу до другого шлюбу після розірвання першого римське пра­во не містило. Однак вдова мусила дотриматися траурного року, тобто між смертю чоловіка і вступом до нового шлюбу мало пройти не менш як 10 місяців. Метою цього обмеження було, з одного боку, прояв певної поваги, пієтету до пам'яті покійного, а з іншого - усунення сумніву, що міг з'явитися, у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Проте цей звичай майже не мав правового значення. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, її шлюб не визнавався недійсним, однак сама вдова піддавалась без­честю;

д) відсутність інших перешкод до укладення шлюбу, перед­бачених законом (спорідненості: по прямій лінії - будь-якого, по боковій - між дядьком та племінницею; свояцтва - по пря­мій лінії, а за християнських імператорів - і по боковій; від­носин опіки; іншої залежності, наприклад, жительки провін­ції від правителя провінції; не допускався також шлюб між тим з подружжя, хто був винен в адюльтері, та його співучас­ником).

Шлюб припинявся:

смертю одного з подружжя;

відпадінням якоїсь з умов його існування, в тому числі, як­що наставало capitis deminutio;

за бажанням чоловіка або дружини або їхньою взаємною згодою на припинення шлюбу (Д. 24.2.1-6). Оскільки сво­бода розлучення породжувала певні негативні наслідки, то в імператорський період, особливо з утвердженням хрис­тиянської релігії, було встановлено істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною домовленістю було заборонено. Згодом було вироблено певні підстави до роз­лучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до народження дітей, до шлюбного співжиття, вступ до монастиря одного з по­дружжя. При розлученні без поважної причини накладався штраф.

5. Набуття та припинення права власності.

Право власності на певну річ може виникнути у конкрет­ної особи по-різному: особа зробила річ самостійно, придба­ла шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яка до цього часу ніким не оброблялась і нікому не належала. Дуже рано римляни в усій різноманітності форм виникнення права влас­ності почали розрізняти два самостійних, але взаємопов'язаних моменти - спосіб набуття права власності (modus асquirendi) і титул набуття (titulus acquirendi).

Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні.

Первісні способи набуття права власності полягають у то­му, що право власності виникає вперше. Наприклад, земля, яка нікому не належала, стала власністю того, хто перший її став обробляти. Вперше виникає право власності також на річ, яку тільки що зробили.

Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника, виводяться з його права - звідси й назва. Основним титулом похідного способу є договір (це можуть бути договори як речевого, так і зобов'язального права). Крім того, до цього способу належить і перехід права власності в порядку спадкування.

До первісних способів набуття права власності належать: захоплення нічийних речей (заволодіння); знахідка скарбу; переробка речей; набуття права власності за давністю воло­діння; приєднання речей, змішування речей.

Для набуття права власності за давністю мали бути додержані такі умови: а) наявність правової основи володіння (купівля-продаж, дарування тощо, які мали місце, однак не призвели до виникнення права власності); б) добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права;

в) безперервність володіння протягом встановленого строку;

г) сплив встановленого строку (три роки для рухомого майна і десять - для нерухомого).

Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння.

При похідному набутті право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужувача. Проте для переходу права власності від відчужувача до набувача одного укладен­ня договору недостатньо. Угода про передачу речі права власності у набувача ще не породжувала, вона була лише правовою основою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась фактична передача самої речі в формі манципації, поступки правом або традиції. Римське право додержувалось принципу: власність переноситься передачею, а не угодою - traditionibus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов (фактична передача і правова осно­ва) право власності переходило від відчужувача до набувача.

Правовими формами похідного набуття права власності були:

1) Mancipatio (манципація) - символічний акт, за яким у присутності п'яти свідків і вагаря проходила фактична пере­дача речі відчужувачем набувачеві. Спочатку вагар дійсно зважував метал, який був платою за річ, що відчужувалась, але з появою карбованої монети зважування стало символіч­ним і лише засвідчувало дійсний факт передачі права влас­ності набувачеві.

2) In jure cessio (поступка правом) з'явилася вже у пре­торському праві та являла собою уявний судовий процес. На­бувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона нале­жить йому. Відчужувач визнавав вимогу позивача. Претор, перед яким здійснювалась ця процедура, визнавав право власності за набувачем.

3) Traditio (проста передача) - простіша, легша і доступ­ніша форма перенесення права порівняно з двома розгляну­тими вище формами передачі права власності, які були дуже громіздкими й ускладнювали цивільний обіг. Така форма вже була відома jus gentium. Вона називалась traditio і полягала у передачі фактичного володіння річчю відчужувачем набува­чеві. Це міг бути або окремий речевий договір, або дії на ви­конання попередньої угоди, якою був договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Для перенесення права власності за договорами зобов'язального права за традицією мала зна­чення підстава - causa justa possessionis, за якою передача здійснювалася. Цією підставою була взаємна воля, висловле­на в договорі, що мав передувати передачі речі. Традиція ж є лише її виконанням, заключним актом.

Припинялося право власності за різними підставами: заги­беллю речі, дерелікцією (відмовою власника від речі), відчу­женням речі, вилученням речей з обігу, втратою права влас­ності проти волі власника (наприклад, при конфіскації, рек­візиції) тощо.