65.Вербальні та літтеральні контракти.

Вербальними називали договори, які укладалися на підста­ві усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юри­дичну чинність вони набували з моменту проголошення їх - verbis. Звідси і їхня назва - вербальні. Це найдавніші дого­вори, стипуляція, обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні, обіцянка про встановлення посагу. Два останніх договори укладалися рідко. Стипуляція, навпаки, виявилася досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.

Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відобра­жає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встанов­лювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання до­говору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніяко­го представництва. Стипуляція була відома вже Законам XII таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь борясника збіглася з поставленим запитанням кредитора. На­приклад: «Обіцяєш дати мені сто?» - «Обіцяю дати сто». Коли яс відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Оскільки форма стипуляції вимагала виголо­шення запитань і відповідей, звичайно, вона була недоступ­ною для глухих і німих. У період домінату стипуляція допус­калася у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби по су­ті не були протизаконними. Проте й тоді вона була недоступ­ною для глухих і німих.

Стипуляція - це суто формальний договір навіть у класич­ному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не було визначено близьку мету та матеріаль­ну основу, з якої виникало б зобов'язання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумі­лим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, викона­ну роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов'язання за стипуляцією було абстрактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли розкривати матеріальну основу договору, вони вдавалися до стипуляції. Часто її використовували і з метою новації.

Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір. Однак абстрактний характер стипуляції не позбав­ляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась.

Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали порівняно з іншими формами договору такі переваги, що у класичний період вона стала однією з провідних форм. Для підтвердження факту стипуляції звертаються до письмової форми, що одержала назву cautio. Наявність письмових документів не заперечува­ла, а передбачала попереднє здійснення словесної угоди.

66. Види права власності.

67. Сервітут.

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю.

Найдавнішими є сільські предіальні сервітути, суть яких полягає в тому, що вони належать власнику «панівної» ді­лянки. Першими з'явилися такі життєво важливі для сіль­ського господарства сервітути, як:

1) право проходу через чужу ділянку (iter);

2) право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (actus);

3) право проходу, прогону худоби і проїзду возом (via);

4) право провести воду з ділянки сусіда на свою землю (aquaeductus).

Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з'явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus clo­acae mittendae - право провести через чужу дільницю не­чистоти зі свого двору в більшу міську клоаку.

Загалом, у період принципату сервітут практується як речеве право користування чужою річчю в одному або кіль­кох відношеннях.

За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Рим­ське право регламентувало сусідські відносини між власника­ми земельних наділів дуже детально і ретельно.

Засобами встановлення сервітутних прав були:

- mancipatio - для сільських предіальних сервітутів;

- in jure cessio - для всіх сервітутів;

- deductio - обумовлювання сервітуту на річ, що відчу­жується, на користь відчужувача при манципації або цесії (Д. 41.3. 4.28);

- legata (легат, заповідальний відказ);

- usucapio (придбання сервітуту за давниною).

Припинялися сервітути внаслідок:

- загибелі однієї з речей, між якими існував «сервітутний зв'язок»;

- смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональ­них сервітутах;

- поєднання в руках однієї особи права власності й серві­туту;

- відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника «обслуговуючої» речі;

- некористування сервітутом протягом 1 року (для рухо­мості) або 2 років (для нерухомості).

Захист здійснювався за допомогою actio confessoria: сервітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Розрізняли таких види сервітутів: предіальні (від слова predium - маєток) та персональні.