
- •Роль кодифікації Юстиніана.
- •Манципація.
- •3. Види володіння.
- •4. Умови вступу в шлюб.
- •5. Набуття та припинення права власності.
- •6. Поняття спадкування.
- •7. Відмінність римського цивільного права від римського приватного права.
- •8. Умови дійсності договору.
- •9. Спадкування за правом представлення.
- •10. Право на чужі речі.
- •12. Види речей.
- •13. Зміст права власності.
- •14. Спадкова трансмісія.
- •15. Поняття речей.
- •16. Виникнення та припинення володіння.
- •17. Емфітевзіс.
- •18. Еманціпація.
- •19. Позовна давність.
- •20. Поняття права власності.
- •21. Батьківська влада.
- •46. Стипуляція.
- •60. Поняття зобов`язального права.
- •61. Види юридичних осіб в Римі.
- •62. Роль претора у легісакціоному і формулярному процесах.
- •63. Сторони у зобов`язанні.
- •64. Ознаки юридичної особи.
- •65.Вербальні та літтеральні контракти.
- •66. Види права власності.
- •67. Сервітут.
- •68. Спадкування за законом.
- •69. Інституції Юстиніана.
- •86. Система цивільного процесу.
- •87. Джерела правоутворення.
- •88. Поняття шлюбу.
- •89. Поняття цивільної правоздатності.
- •90. Поняття зобов`язання.
- •91. Поняття сім`ї.
- •97. Поняття особи та суб`єкта права.
- •98. Застава.
- •99. Наслідки невиконання зобов’язання
- •1. Роль кодифікації Юстиніана.
46. Стипуляція.
Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відображає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встановлювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція була відома вже Законам XII таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь борясника збіглася з поставленим запитанням кредитора. Наприклад: «Обіцяєш дати мені сто?» - «Обіцяю дати сто». Коли яс відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Оскільки форма стипуляції вимагала виголошення запитань і відповідей, звичайно, вона була недоступною для глухих і німих. У період домінату стипуляція допускалася у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби по суті не були протизаконними. Проте й тоді вона була недоступною для глухих і німих.
Стипуляція - це суто формальний договір навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.
У стипуляції не було визначено близьку мету та матеріальну основу, з якої виникало б зобов'язання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов'язання за стипуляцією було абстрактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли розкривати матеріальну основу договору, вони вдавалися до стипуляції. Часто її використовували і з метою новації.
Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір. Однак абстрактний характер стипуляції не позбавляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась.
Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали порівняно з іншими формами договору такі переваги, що у класичний період вона стала однією з провідних форм. Для підтвердження факту стипуляції звертаються до письмової форми, що одержала назву cautio. Наявність письмових документів не заперечувала, а передбачала попереднє здійснення словесної угоди.
Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки - найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань.
Порука - договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, доки існував основний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припинялася і порука, яка мала забезпечити виконання основного зобов'язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хтось третій взяв на себе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю особу (поручника) і домовитися з ним щодо прийняття додаткової відповідальності. При укладенні основного договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну і співпадаючу відповідь від боржника на своє запитання, звертався з таким самим запитанням до присутнього при цьому поручника. Якщо він давав стверджувальну і співпадаючу відповідь, договір поруки вважався укладеним. (Це називалося adpromissio - додаткова обіцянка.) Отже, поруці передувало дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручником щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.
У класичному римському приватному праві відповідальність поручника мала саме додатковий (акцесорний) характер. Вважалося, що кредитор із закінченням строку договору мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника чи поручника. Право вибору належало кредитору. Таку акцесорну відповідальність поручника слід відрізняти від субсидіарної (додаткової відповідальності), яка наставала лише за неможливості виконання зобов'язання боржником. Зрозуміло, що для поручника акцесорна відповідальність була більш обтяжливою, ніж субсидіарна. Юстиніан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручник може вимагати, аби кредитор насамперед звернув стягнення на майно основного боржника. Тільки після з'ясування факту неплатоспроможності боржника настає відповідальність поручника. Таким чином порука перетворилася на субсидіарне зобов'язання.
Виконавши зобов'язання, поручник мав право вимагати від основного боржника відшкодування своїх витрат.
47. Часткова дієздатність.
48. Особливі засоби преторського захисту.
49. Causa.
50. Джерела пізнання римського приватного права.
51. Види володіння.
52. Діяльність юристів - як джерело правоутворення.
53. Види речового права.
54. Підстави виникнення зобов`язань.
55. Відмінність едиктів магістратів від едиктів імператора.
56.Види позовів.
57. Поняття юридичної особи.
58. Відмінність звичаю від звичаєвого права.
59. Майнові відносини подружжя.
Відносини подружжя були як особистого, так і майнового характеру. Вони істотно відрізнялися при шлюбі без чоловічої влади і при шлюбі з чоловічою владою.
Особисті й майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu відрізнялися патріархальною суворістю. Дружина не мала юридичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності. Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою.
Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала за час шлюбу (наприклад одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути власницею майна, а отже не могла й укладати правочини. Таке обмеження прав дружини певною мірою компенсувалося тим, що вона могла бути спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поділяла соціальне становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.
Шлюб sine manu інакше визначав особисті й майнові відносини подружжя. Чоловічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до шлюбу. Якщо вона була під владою свого pater familias, тобто особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого pater familias, залишалася незалежною. Влада чоловіка на неї не поширювалася. вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо).
Так само регулювалися майнові відносини подружжя, в основу яких було покладено принцип роздільності майна чоловіка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власністю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.
Дружина могла доручити чоловікові управління своїм майном. Оскільки між подружжям могли виникати будь-які правові відносини, ці відносини підлягали позовному захисту. Проте існували обмеження, які полягали в тому, що між подружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.
Майнові відносини подружжя охоплювали ще два шлюбно-правових інститути: посаг, придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).
Посагом вважалося не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чоловікові самою дружиною, її pater familias чи іншими особами. Спершу мета посагу полягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше - у забезпеченні непохитності шлюбного союзу.
Згідно з загальним положенням, при припиненні шлюбу через смерть дружини посаг залишався чоловікові. Проте, якщо він був встановлений батьком дружини, який був живий на момент смерті дочки, посаг повертався йому. Якщо шлюб припинявся через смерть чоловіка, посаг в усіх випадках повертався дружині. При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні винен чоловік, посаг повертався дружині, якщо винна дружина - залишався чоловікові.
Дошлюбне дарування - дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині - ввійшло в звичай, а згодом набуло досить чітких правових контурів після того, як визначилася забезпечувальна функція посагу. Якщо дружина у разі безпідставного розлучення зі свого боку ризикує втратою посагу, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи посаг, виділяв певну (приблизно рівну посагу) частину свого майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нормою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо додержувалися через вимоги моральності. За Юстиніана зазначені норми набули подальшого розвитку. Це дало змогу у відповідь на переданий чоловіку посаг здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Таке дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власником майна, яке обіцяв дружині замість посагу, користувався ним, як і раніше. Однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як штрафна компенсація. Найбільше це нагадувало заставу на випадок розлучення, за якої дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а й могла домогтися передачі цього умовного дарування з боку чоловіка.