Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Rimskoe_ekzamen.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
100.05 Кб
Скачать

46. Стипуляція.

Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відобра­жає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встанов­лювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання до­говору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніяко­го представництва. Стипуляція була відома вже Законам XII таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь борясника збіглася з поставленим запитанням кредитора. На­приклад: «Обіцяєш дати мені сто?» - «Обіцяю дати сто». Коли яс відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Оскільки форма стипуляції вимагала виголо­шення запитань і відповідей, звичайно, вона була недоступ­ною для глухих і німих. У період домінату стипуляція допус­калася у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби по су­ті не були протизаконними. Проте й тоді вона була недоступ­ною для глухих і німих.

Стипуляція - це суто формальний договір навіть у класич­ному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не було визначено близьку мету та матеріаль­ну основу, з якої виникало б зобов'язання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумі­лим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, викона­ну роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов'язання за стипуляцією було абстрактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли розкривати матеріальну основу договору, вони вдавалися до стипуляції. Часто її використовували і з метою новації.

Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір. Однак абстрактний характер стипуляції не позбав­ляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась.

Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали порівняно з іншими формами договору такі переваги, що у класичний період вона стала однією з провідних форм. Для підтвердження факту стипуляції звертаються до письмової форми, що одержала назву cautio. Наявність письмових документів не заперечува­ла, а передбачала попереднє здійснення словесної угоди.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки - найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань.

Порука - договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, доки існував ос­новний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припиня­лася і порука, яка мала забезпечити виконання основного зо­бов'язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хтось третій взяв на се­бе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю осо­бу (поручника) і домовитися з ним щодо прийняття додатко­вої відповідальності. При укладенні основного договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну і співпадаючу відповідь від боржника на своє запитання, звер­тався з таким самим запитанням до присутнього при цьому поручника. Якщо він давав стверджувальну і співпадаючу від­повідь, договір поруки вважався укладеним. (Це називалося adpromissio - додаткова обіцянка.) Отже, поруці передува­ло дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручни­ком щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.

У класичному римському приватному праві відповідаль­ність поручника мала саме додатковий (акцесорний) харак­тер. Вважалося, що кредитор із закінченням строку договору мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника чи поручника. Право вибору належало кредитору. Таку акце­сорну відповідальність поручника слід відрізняти від субсидіарної (додаткової відповідальності), яка наставала лише за неможливості виконання зобов'язання боржником. Зрозумі­ло, що для поручника акцесорна відповідальність була більш обтяжливою, ніж субсидіарна. Юстиніан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручник може вимагати, аби кре­дитор насамперед звернув стягнення на майно основного боржника. Тільки після з'ясування факту неплатоспромож­ності боржника настає відповідальність поручника. Таким чином порука перетворилася на субсидіарне зобов'язання.

Виконавши зобов'язання, поручник мав право вимагати від основного боржника відшкодування своїх витрат.

47. Часткова дієздатність.

48. Особливі засоби преторського захисту.

49. Causa.

50. Джерела пізнання римського приватного права.

51. Види володіння.

52. Діяльність юристів - як джерело правоутворення.

53. Види речового права.

54. Підстави виникнення зобов`язань.

55. Відмінність едиктів магістратів від едиктів імператора.

56.Види позовів.

57. Поняття юридичної особи.

58. Відмінність звичаю від звичаєвого права.

59. Майнові відносини подружжя.

Відносини подружжя були як особистого, так і майнового характеру. Вони істотно відрізнялися при шлюбі без чолові­чої влади і при шлюбі з чоловічою владою.

Особисті й майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu відрізнялися патріархальною суворістю. Дружина не мала юридичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності. Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежу­валася громадською думкою.

Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала за час шлю­бу (наприклад одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути влас­ницею майна, а отже не могла й укладати правочини. Таке обмеження прав дружини певною мірою компенсувалося тим, що вона могла бути спадкоємницею після смерті чолові­ка нарівні з дітьми і поділяла соціальне становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.

Шлюб sine manu інакше визначав особисті й майнові відно­сини подружжя. Чоловічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до шлюбу. Якщо вона була під владою свого pater familias, тоб­то особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого pater familias, залишалася незалежною. Влада чоловіка на неї не поширювалася. вибору місця проживання сім'ї, способів і ме­тодів виховання дітей тощо).

Так само регулювалися майнові відносини подружжя, в основу яких було покладено принцип роздільності майна чо­ловіка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власніс­тю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.

Дружина могла доручити чоловікові управління своїм май­ном. Оскільки між подружжям могли виникати будь-які пра­вові відносини, ці відносини підлягали позовному захисту. Проте існували обмеження, які полягали в тому, що між по­дружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.

Майнові відносини подружжя охоплювали ще два шлюбно-правових інститути: посаг, придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).

Посагом вважалося не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чолові­кові самою дружиною, її pater familias чи іншими особами. Спершу мета посагу полягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше - у забезпеченні не­похитності шлюбного союзу.

Згідно з загальним положенням, при припиненні шлюбу через смерть дружини посаг залишався чоловікові. Проте, якщо він був встановлений батьком дружини, який був живий на момент смерті дочки, посаг повертався йому. Якщо шлюб припинявся через смерть чоловіка, посаг в усіх випадках по­вертався дружині. При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні винен чоловік, посаг повертався дружині, якщо винна дружина - залишався чоловікові.

Дошлюбне дарування - дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині - ввійшло в звичай, а згодом набуло до­сить чітких правових контурів після того, як визначилася за­безпечувальна функція посагу. Якщо дружина у разі безпідс­тавного розлучення зі свого боку ризикує втратою посагу, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи посаг, ви­діляв певну (приблизно рівну посагу) частину свого майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нор­мою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо до­держувалися через вимоги моральності. За Юстиніана зазна­чені норми набули подальшого розвитку. Це дало змогу у відповідь на переданий чоловіку посаг здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Та­ке дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власником майна, яке обіцяв дружині замість посагу, корис­тувався ним, як і раніше. Однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як штрафна ком­пенсація. Найбільше це нагадувало заставу на випадок розлу­чення, за якої дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а й могла домогтися передачі цього умовного дару­вання з боку чоловіка.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]