20. Поняття права власності.

Припускають, що інститут власності спочатку склався тільки щодо res mancipi, як речей найбільш цінних в архаїч­ному господарстві, і лише згодом був перенесений на res nес mancipi.

Але слід звернути увагу на те, що саме право власності в періоді, що розглядається, ще тільки починало складатися, про що свідчить, зокрема, той факт, що в архаїчній латин­ській мові не існувало навіть загальновизнаних термінів для позначення юридичних інститутів посідання і власності. Більш того, не було чіткого розмежування цих двох інсти­тутів.

Лише поступово формується розуміння права власності як найбільш повного панування над річчю, що допускається ци­вільним правом (dominium ex jure Quiritium).

Особа, що мала таке право, могла витребувати свою річ з чужого незаконного володіння будь-якої особи, подавши проти утримувача позов rei vindicatio. Крім того, власник мав право вимагати від будь-якої особи, щоб вона не пере­шкоджала користуванню річчю. На цей випадок йому нада­вався actio negatoria. Однак, зважаючи на все, спочатку інди­відуалізація власності мала місце тільки щодо рухомих речей (res mobiles).

Від приватних осіб право власності могло бути отримане шляхом:

1) Mancipatio - урочистий обряд передачі права власності на res mancipi, що вчинявся у присутності п'яти свідків - повнолітніх римських громадян і вагаря шляхом виголошення спеціальної формули.

2) Traditio застосовувалася для передачі права власності на res nес mancipi. У цьому разі відбувалася проста передача речі у фактичне володіння іншої особи, поєднане з вислов­ленням волі передати їй право власності на цю річ. Вчинення якого-небудь спеціального обряду не вимагалося.

3) In jure cessio - цей спосіб передачі права власності міг бути використаний щодо res mancipi і res nес mancipi. Сут­ність його полягала у фіктивному судовому спорі, в якому набувач заявляв про свої права на річ, а відчужувач визнавав справедливість цих вимог.

4) Usucapio - придбання речі за давністю володіння.

5) Спадкування - полягало у переході прав на речі від по­мерлого спадкодавця до його спадкоємців відповідно до при­писів закону або заповіту.

Поняття права власності у сучасній цивілістиці визначають також шляхом переліку та опису сутності правоможностей власника, сукупність яких становить зміст правовідносин власності. Хоча таке бачення було нетиповим для римської юриспруденції, надалі враховуватимемо і цей підхід, оскільки це дає можливість перекинути своєрідний місток між класич­ним римським і сучасним правом.

Традиційно вважалося, що римський власник має такі прав о можності: право володіння; право користування; пра­во розпорядження; право одержувати прибутки; право за­хисту.

21. Батьківська влада.

Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім'ї була характерною практично безмежна бать­ківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вияву володарювання. Інститут бать­ківської влади - це прерогатива римських громадян.

Patria potestas (батьківська влада) встановлювалась пере­дусім над дітьми, народженими у римському законному шлю­бі. На дітей, народжених у незаконному шлюбі, в конкубіна­ті, а також у будь-якому фактичному спільному житті, бать­ківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.

Крім народження дітей у законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.

Узаконення - встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою.

Усиновлення - встановлення батьківської влади над чу­жими дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний. Усиновлення провадилось у формі arrogatio чи adoptio. Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тоб­то повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція - для осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть у розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Однак досягнення сином високого громад­ського становища (обіймання посади консула, префекта, ма­гістра) звільняло його від батьківської влади за волею батька. Батько взагалі своїм волевиявленням мав право звільнити си­на з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації. Форми її були різні. Внаслідок еманципації син ставав «особою свого права», набував повної правоздатності та господарської са­мостійності, хоч і втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї (останнє обмеження швидко відпало). Проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько збе­рігав за собою право користування половиною майна сина.

Влада батька над дітьми була безмежною. В архаїчні часи він мав право на життя і смерть дітей з моменту їх народжен­ня: міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом свавілля обмежується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених

У майнових відносинах батька і дітей так само безрозділь­но володарював батько. Pater familias - єдиний і неподіль­ний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автома­тично ставало власністю батька. Майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до становища рабів. Для ведення гос­подарства вони могли наділятися певним майном - пекулієм. У зв'язку з господарською діяльністю за рахунок пекулія ді­ти здійснювали деякі правочини. Однак усе одержане за ци­ми правочинами переходило у власність батька. Батько ніс і відповідальність за цими правочинами.

З часом влада батька обмежується. Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існу­вали (хоч мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, перебувала (як і її діти) під владою чоловіка чи його pater familias. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти - після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона дістає право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося подавати до матері позови, що ганьблять її, тощо. Розширюються можливості взаємного спадкування дітей і матері.

22. Суперфіцій.

23. Спадкування за законом. ВОПРОС 68

24. Підстави припинення шлюбу.

25. Посесорний захист.

26. Новели Юстиніана.

27. Система державного суду.

28. Види зобов`язань.

29. Відмінність кодексу Юстиніана від сучасного кодексу.

30. Поняття володіння.

31. Іпотека.

32. Culpa.

33. Відмінність одностороннього правочину від одностороннього договору.

34. Відмінність реальних контрактів від консесуальних.

35. Реституція.

36. Негаторний позов.

37. Основи римської сім`ї.

38. Особливості формулярного процесу.

39. Позадоговірні зобов`язання.

40. Поняття суду, судового процесу.

41. Фідуціарна угода.

42. Опіка і піклування.

43. Припинення зобов`язань.

44. Визначення римського цивільного права.

45. Спадкування за заповітом.

Припускають, що спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Проте в класичному праві останнє настільки зміцнилося, що стало переважною формою спадку­вання.

Заповіт (testamentum) - це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт - це одностороннє волевиявлення, на під­ставі якого можуть виникнути права та обов'язки у спадко­ємців. Це односторонній правочин, який може реалізовувати­ся лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення зго­ди після смерті заповідана є самостійним, незалежним від за­повіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договір­них.

Заповіт - це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті за­повідача. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт має бути складений у певній формі; у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадко­ємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну правоздат­ність. Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визна­вався недійсним.