30. Загальна характеристика правових систем світу

На формування правових систем у різних народів вплинули різні фактори, починаючи з етнічних, расових, географічних, релігійних і закінчуючи юридичною технікою і стилем. Звідси походить багато класифікацій. Найпопулярнішою є класифікація правових сімей, проведена відомим французьким ученим Р. Давидом. Вона заснована на сполученні двох критеріїв: ідеології, що включає, з одного боку, релігію, філософію, економічні й соціальні структури, і з другого — юридичної техніки, що включає як основну складову джерела права. В основу іншої класифікації правових систем покладений критерій “правового стилю”, який складається з п’яти факторів: походження й еволюції правової системи; своєрідності юридичного мислення; специфічних правових інститутів; природи джерел права і способів їхнього тлумачення; ідеологічних факторів.

В науці виділяють наступні правові системи (або сім’ї):

1) англосаксонську (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.);

2) романо-германську (країни континентальної Європи, Латинської Америки, деякі країни Африки, а також Туреччина);

3) релігійно-правову (країни, що сповідують як державну релігію іслам, індуїзм, іудаїзм); 4) соціалістичну (Китай, В’єтнам, КНДР, Куба);

5) систему звичаєвого права (екваторіальна Африка і Мадагаскар).

Романо-германське право сформувалось в XII–XIII ст. у результаті рецепції (запозичення) римського права країнами континентальної Європи. Підставою для рецепції в економічній сфері стали розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст.

Для правових систем, які належать до романо-германської правової сім’ї, характерними є такі особливості:

1) норми права формулюються компетентними органами державної влади в номативно-правових актах, які займають визначальне місце серед інших джерел права. У зв’язку з цим законодавець повинен осмислити суспільні відносини, узагальнити соціальну практику, типізувати повторювані ситуації та сформувати в нормативних актах загальні моделі прав та обов’язків громадян та організацій (право має абстрактний характер). Правозастосувачі ж повинні в кожному конкретному випадку знайти те рішення, яке відповідало б волі законодавця, тобто точно реалізувати загальні норми в конкретних ситуаціях;

2) першочергове значення мають норми права, які розглядаються як норми поведінки і відповідають вимогам справедливості та моралі. Норма права має пріоритетне значення порівняно з її застосуванням судом у конкретній справі. Суддя — представник романо-германської правової сім’ї не повинен дотримуватися раніше прийнятого рішення іншого суду за винятком судової практики Верховного чи Конституційного судів. Але і в цьому випадку вищі судові інстанції не можуть створювати своїми рішеннями нові норми, а можуть лише тлумачити ті, які містяться в нормативно-правових актах;

3)наявне писане право, функціонують писані конституції та кодекси. Характерним є високий рівень кодифікації законодавства, а також наявність підзаконних нормативно-правових актів, які видаються не Парламентом, а іншими державними органами;

4)право поділяється на публічне та приватне. Цей поділ ґрунтується на тому, щ0 відносини між тими, хто має владу, та підвладними потребують іншої регламентації порівняно з відносинами між приватними особами. Отже, публічне право є сукупністю правових норм (адміністративних, кримінальних тощо), які регулюють Відносини у сфері загальнодержавного (публічного) інтересу громадян держави, а приватне право — це сукупність норм (цивільних, Шлюбно-сімейних тощо), які регулюють відносини у сфері приватного інтересу. Крім цього поділу, право в країнах романо-германської правової сім’ї також поділяється на матеріальне та Процесуальне, причому перше має домінуюче значення щодо другого;

5)право поділяється на галузі (наприклад конституційне, адміністративне, трудове тощо) та інститути права;

6) особливе значення має юридична доктрина, яка розробляється вченими і є основою для розбудови правових систем.

Англосаксонська правова сім’я сформувалась на підставі англійського права, зокрема загального права Англії. У зв’язку з цим її іноді називають сім’єю загального права. Сьогодні англосаксонська правова сім’я включає правові системи майже всіх англомовних країн. Загальне право Англії значною мірою здійснило вплив на становлення та розеток правових систем країн, які політично були пов’язані з Англією. Це — США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та деякі інші.

Англосаксонська правова сім’я має такі загальні ознаки:

1) основним джерелом права є правовий прецедент (судове рішення, яке є зразком для аналогічних справ, що розглядаються іншими судами), який має казуальний (індивідуалізований) характер. Отже, норма права переважно є «моделлю»конкретного рішення, а не результатом законодавчого абстрагування від окремих випадків. У зв’язку з цим міжнародне право застосовується до англосаксонських правових систем зі значними проблемами, оскільки міжнародне право побудоване подібно до права, яке використовується у правових системах, що входять до романо-германської правової сім’ї, де основним джерелом права є нормативно-правовий акт;

2)основним суб’єктом правотворчості є судова влада;

3) другорядне значення законів і підзаконних нормативних актів зумовлене тим, що вони визнаються джерелом права, як правило, після апробації їх судовою практикою;

4) процесуальне право домінує над матеріальним. Процесуальні норми, форми судового провадження, джерела доказів складають одночасно і механізм правоутворення, і механізм правореа|лізації;

5) як правило, немає писаних конституцій, кодифікованих галузей права, розподілу права на публічне та приватне;

6)суб’єктивне право домінує над об’єктивним, оскільки регламентація суспільних відносин здійснюється від приватного до загального;

7)право має переважно охоронний характер, держава починає втручатися, коли між громадянами чи іншими суб’єктами виникає правовий конфлікт.

Правові системи багатьох країн Азії й Африки не відрізняються тим ступенем єдності, що притаманна наведеним правовим системам.

Однак у них є багато спільного за структурою і формою, усі вони ґрунтуються на концепціях, відмінних від тих, котрі панують у західних країнах.

Принципи, якими керуються незахідні країни, бувають двох видів:

1) визнається цінність права, але саме право розуміється інакше, ніж на Заході, має місце тісне переплетення права і релігії;

2) відкидається сама ідея права і стверджується, що суспільні відносини повинні регламентуватися іншими нормами — нормами звичаю, моралі та ін.

Мусульманське право — це система норм, виражених у релігійній формі і заснованих на мусульманській релігії — ісламі. Іслам виходить з того, що право походить від Аллаха, який відкрив його людині через свого пророка Мухаммеда. Воно охоплює всі сфери соціального життя.

До рис мусульманського права належать: архаїчність інститутів, казуїстичність і відсутність систематизації. Це — релігійне право, право общини віруючих. Звичаї не входять у мусульманське право і не є його джерелом. Поряд із релігією джерелом права виступає юридична доктрина.

Під системою звичаєвого права розуміють існуючу у країнах екваторіальної, південної Африки й на Мадагаскарі форму регламентації суспільних відносин, засновану на державному визнанні сформованих природним шляхом соціальних норм, звичаїв. Численні народності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність, згуртованість колективу, повагу пам’яті предків, зв’язок з навколишньою природою, надприродними силами. Внутрішні конфлікти вирішуються не шляхом визнання права тієї чи іншої особи, а шляхом примирення тих, хто сперечається.

Міфічний характер звичаїв, їх розрізненість не дозволяють ефективно використовувати їх для створення національних правових систем на зразок європейських. Нині лідери незалежних африканських держав здійснюють систематизацію діючих звичаїв, включають їх у галузеві кодекси, інші нормативні акти. Сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як складний перехідний період.