18. Поняття юридичних фактів та їх класифікація

Юридичний факт — конкретна життєва обставина, з якою норма права пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Головне завдання юридичних фактів у процесі правового регулювання — юридично забезпечити виникнення, зміну або припинення правових відносин. Юридичні факти забезпечують перехід від загальної моделі поведінки, закріпленої в юридичній нормі, до конкретних правових відносин.

Всі вони можуть бути класифіковані:

- за юридичними наслідками — правоутворюючі (обумовлюють виникнення правовідносин та появу прав і обов’язків, наприклад, укладання договору, досягнення повноліття), правозмінюючі (змінюють зміст правовідносин, наприклад, переведення на іншу роботу), правоприпиняючі (обумовлюють припинення правовідносин, наприклад, реалізація суб’єктивного права і виконання юридичного обов’язку, смерть людини тощо);

- за складом — прості (є один факт, якого досить для настання юридичних наслідків — укладання договору) і складні (необхідно кілька фактів — для призначення пенсії: досягнення віку, наявність трудового стажу, рішення органів соціального забезпечення про призначення пенсії);

- за тривалістю в часі — одноактні (купівля-продаж) та тривалі (перебування у шлюбі);

- за відношенням до волі суб’єкта правовідносин — події (настання цих юридичних фактів не залежить від волі суб’єкта: стихійні лиха, що унеможливлюють виконання договірних зобов’язань, природна смерть людини, закінчення певного строку тощо), та діяння, які поділяються на дії (вольові акти поведінки людей, які носять свідомо-вольовий характер) та бездіяльність (пасивна поведінка суб’єктів).

- особливий вид юридичних фактів — презумпція. Це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спирається на зв’язок між фактами, які припускаються, та фактами, що існують, і це підтверджується життєвим досвідом. Вона не є достовірним фактом, а є фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовується в юридичній практиці як засіб, який полегшує досягнення істини у вирішенні справи. Ті, що не можуть бути спростовані (презумпція недієздатності душевнохворого) та ті, що можуть бути спростовані (презумпція невинності, презумпція смерті в цивільному праві для осіб, які в судовому порядку визнані померлими);

- позитивні і негативні. Нерідко норми права пов’язують юридичні наслідки не тільки з наявністю тієї чи іншої обставини, але й з її відсутністю. Факти, що свідчать про відсутність будь-яких обставин або дій, в юридичній науці називають негативними фактами.

19. Поняття правомірної поведінки, її ознаки та види

Правова поведінка — це соціально значима поведінка суб’єктів, яка контролюється їх свідомістю і волею, передбачена нормами права і тягне за собою певні юридичні наслідки.

Будь-яка поведінка, яка відповідає нормам права, є правомірною, тобто соціально корисною, а та, що їм не відповідає, є неправомірною, тобто протиправною — соціально шкідливою.

Правомірна поведінка — це вид правової поведінки, що характеризується соціальною корисністю, відповідає інтересам суспільства, держави й окремих осіб; відповідає моделям можливої поведінки, зафіксованим в нормах права, має позитивні юридичні наслідки, гарантується з боку держави.

Ознаки:

• Правомірна поведінка є засобом втілення прав і обов’язків в життя.

• Правомірна поведінка знаходить вираження як у активній дії, так і в бездіяльності, коли людина відмовляється від здійснення дій, небезпечних і шкідливих для суспільства і заборонених законом.

• Правомірна поведінка є передумовою нормального функціонування всього суспільства, гарантією правопорядку. Суспільство і держава зацікавлені в такій поведінці. Відповідно до загальноприйнятого визначення правомірна поведінка визнається єдино правильною, належною поведінкою, регульованою правовими нормами.

• Людина діє правомірно, якщо вона чітко дотримується правових норм. Її дії є соціально корисними, які можуть бути як бажаними, так і необхідними для нормального існування і розвитку суспільства.

Види:

За ступенем активності процесу залучення особистості у правове регулювання виділяють наступні види правомірної поведінки.

Маргінальна поведінка. Вона відбиває стан індивіда, який знаходиться на межі антигромадського прояву, що призводить до правопорушення, однак таким не стає в силу певних причин і обставин (загрози можливого покарання, власної вигоди від правомірності, страху осуду з боку колективу, групи, найближчого соціального оточення й інших стримуючих причин).

Конформістська поведінка. Конформістську поведінку відрізняє пристосовництво, пасивне прийняття існуючого порядку, відсутність власних позицій, підпорядкування психологічному тиску. Індивід приймає позицію групи, щоб уникнути конфлікту з нею. Ним керує бажання уникнути осудження з боку колективу, страх утратити довіру близьких, бажання заслужити схвалення тих, з ким він зв’язаний особистісними відносинами та ін. І все-таки соціально-правовий конформізм в цілому визнається суспільно корисним явищем, оскільки індивід дотримується вимог правових норм.

Звичайна правомірна поведінка. Слідування засвоєним правовим ідеям і принципам є для людини в багатьох випадках таким, що само собою розуміється. Людина, як відомо, вибирає найбільш доцільний практично виправданий варіант поведінки. Звичка немов звільняє особистість від багаторазового звертання до своєї свідомості, від побудови нової моделі поведінки. Правові звички як поведінкові регулятори відіграють велику суспільну роль у процесі становлення правомірної поведінки.

Ініціативна поведінка. Соціально-правова активність визначається високим рівнем правосвідомості, глибокою правовою переконаністю, свідомо прийнятою на себе готовністю використовувати надані правом можливості, творчо керуватися ними у своєму повсякденному житті. Така людина не лише сама поводиться правомірно, але й іншим активно надає позитивний приклад.