2.Сутність, функції, структура, особливості формування, розвитку правової системи у зв’язку з розв’язанням проблем прав особи в умовах демократичної, соціально-правової держави

Правова система України, як і правова система будь-якої держави, яка належить до романо-германської правової сім’ї, з погляду своєї соціалізації, глобалізації, гуманізації, демократизації функціонує і розвивається відповідно до трьох основних напрямів: а) проведення державної політики, що базується на принципі “соціальної справедливості”; б) розвитку тенденції гуманізму; в) посилення процесів демократизації та глобалізації. Необхідність удосконалення правової системи України у сфері захисту прав і свобод особи повинна проходити шляхом: проведення соціальної реформи щодо захисту окремих економічних інтересів громадян; адаптації законодавства України щодо прав особи до законодавства розвинутих країн романо-германської правової сім’ї; удосконалення правової системи України щодо поваги до гідності, створення ефективного механізму подання скарг до суду та наділення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини реальними важелями контролю зазначених напрямів.

Щодо самого поняття прав особи існують певні дискусії, які відносяться до різних варіативних ситуацій. Поняття прав особи повинне розглядатися в об’єктивному та в суб’єктивному значеннях, тобто, з одного боку, як система міжнародних та національних правових норм, що встановлюють правовий статус людини і закріплюють її положення, правила взаємовідносин між людьми, відносини особи та держави, а з іншої сторони, як можливість, яка належить конкретній особі і передбачена правовою нормою, і діяння, що захищене державою. Для аналізу питання прав особи з позицій функціонування правової системи за основу прийнята класифікація, в якій виділяються такі права особи: особисті, політичні, економічні, соціальні, культурні.

Особисті права займають одне з перших місць за ступенем їх законодавчого закріплення державами, що належать до романо-германської правової системи. В конституціях цих держав, зокрема Німеччини, Польщі та Росії, закріплене право на життя, на повагу до гідності, на свободу та особисту недоторканність і недоторканність приватного та сімейного життя. Конституційно закріплені також свобода совісті, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної і поштової кореспонденції, право громадян на свободу пересування, міжнародні подорожі та на репатріацію.

Політичні права та свободи, багато з яких належать лише громадянам держави, гарантуються нею. Ці права передбачають в тому числі і опозицію, інакомислення, антиурядові дії (демонстрації, мітинги і т.п.). Основні політичні права і свободи також закріплені на найвищому законодавчому рівні країн романо-германського правового блоку.

Економічні та соціальні права є одними з ключових правових інститутів країн романо-германської правової системи. Вони закріплені як у міжнародних правових актах, зокрема в Європейській соціальній хартії, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Загальній декларації прав людини, так і в законодавстві окремих держав.

Культурні права, до яких зокрема належать права на освіту, творчість, користування результатами наукового прогресу, доступу до культурного життя, можливість розвитку національної культури, мови тощо, закріплені на рівні ООН, європейському рівні і на рівні конституції та законодавчих актів багатьох країн.

Розгляд поняття прав особи з позицій розвитку і функціонування інституту прав особи в сучасному світі показав, що воно має чітко визначену класифікаційну структуру. Це підтвердив аналіз правових систем окремих країн романо-германської правової системи – Німеччини, Польщі, Росії.

Оскільки права особи є одним із ключових елементів правової системи, то поняття “права особи” і “правова система” мають тісний взаємозв’язок як у загальнотеоретичному, так і в конкретно-історичному значеннях. Залежно від завдань можна виділити два аспекти дослідження – системний та нормативно-ціннісний. На основі об’єднання цих підходів до предмета дослідження можна зробити висновок про існування тісного понятійного взаємозв’язку між поняттям правової системи як соціально-державного явища й розвитком поняття прав особи в романо-германській правовій системі. Тому під правовою системою розуміється об’єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає в себе взаємопов’язані і взаємодіючі компоненти: право і втілююче його законодавство, юридичні установи і юридичну практику, суб’єктивні права і обов’язки, правовідносини, правову ідеологію тощо.

Правові системи постсоціалістичних країн входять до романо-германського типу правової сім’ї на правах особливого європейського різновиду.

Нині процеси розвитку людства вказують на те, що ключовою проблемою країн, які входять до будь-якої правової системи, є розвиток та становлення в них інституту прав особи. З іншого боку, сучасний період розвитку суспільства характеризується якісно новим станом, який визначається як процес глобалізації – тобто всесвітній процес, що об’єднує національні утворення в єдину світову систему. Глобалізація передбачає наближення національних правових систем, створення єдиних правових стандартів, насамперед у сфері прав особи.

У сучасній науці існують дві концепції виникнення прав особи: природна та ліберальна. Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V-VI ст. до н. є. у Стародавній Греції софісти Лікофроп, Аптісфен з Афін, Алкідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою природні права.

Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Арістотель відзначає, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе. В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставлення до зведеної в закон волі государя – така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммануїла Канта. Визнання прав людини – головне, що склалося в основних рисах до кіпця XVIII ст. у розумінні європейського права. Найвидатніші представники ліберальної течії Джон Локк, Гуго Гроцій, Шарль Монтеск'є, Джефферсон, Адам Сміт, Ієремія Бейтам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню та інші як природні, невід'ємні і священні норми людської поведінки, що є незалежні від держави.

Розглядаючи сучасні тенденції розвитку інституту прав особи, насамперед у державах романо-германської правової системи можна підкреслити, що конституційна практика різних держав певною мірою зняла суперечності природно-правового та позитивно-правового підходів до прав особи шляхом законодавчого закріплення основних прав і свобод, які виключають тиск і насильство держави стосовно особи, обстоюючи її автономію і пріоритетність прав особи щодо держави. При цьому тенденція зближення природно-правової доктрини з позитивним правом відбувається переважно у двох напрямах: необхідності нормативного визнання державою природних прав і свобод особи та конституційного і судового сприяння пом’якшенню суперечностей між природно-правовим і позитивістським підходами. Означені тенденції зумовлюють спрямованість до зменшення розбіжностей між доктринами – відстороненість позитивістського підходу від особистих і соціальних цінностей та незахищеність природних прав поза правовим регулюванням державою.

Сучасні процеси глобалізації поставили питання про закріплення та забезпечення прав особи в масштабі світового співтовариства. Реалії такі, що дотримання комплексу прав, закріплених у міжнародних нормативно-правових документах, є загальнообов’язковим для будь-якої правової системи, будь-якої держави. Суттєвий вплив процеси глобалізації справляють і на романо-германську правову систему.

Наближення національних правових систем, створення єдиних правових стандартів, у тому числі в галузі прав особи, передбачає здійснення таких заходів: більш чіткого визначення поняття предмета закону, необхідності біль конкретного закріплення в законодавстві поняття об’єкта захисту; розширення сфери та ефективності інформаційного забезпечення законодавчої діяльності; розвитку і вдосконаленню механізмів захисту прав особи в соціальній, трудовій та публічно-правовій галузях.