1/Предмет і завдання історії педагогіки.

Історія педагогіки - це галузь історико-педагогічних знань, яка поряд з іншими галузями педагогіки забезпечує комплексний огляд педагогічних систем у єдності трьох площин розгляду: предметної, функціональної та історичної, відкриваючи можливості останньої для прогностичного аналізу.

Завдання курсу історії педагогіки:

1) своїм першочерговим завданням історія педагогіки ставить вивчення історичного досвіду навчання і виховання розвитку школи, освіти педагогічної думки насамперед на Україні.

2) наступним завданням - є озброєння вчителя вмінням аналізу педагогічних фактів.

3) завдання історії педагогіки є навчити педагога критично і творчо використовувати досвід минулого у практичній діяльності.

4) завдання історії педагогіки є ознайомити вчителя на Україні з головними педагогічними творами та ідеями видатних педагогів та культурних діячів.

1. Джерела історії педагогіки, як науки.

Джерелами історії педагогіки є:

- пам’ятки стародавньої писемності, (рукописи, берестяні грамоти) з питань виховання, навчання, освіти.

- архівні матеріали з питань виникнення виховання, розвитку писемності, освіти.

- опубліковані офіційні документи і матеріали з питань освіти (закони, Проекти, доповіді, звіти).

- підручниками, навчальні посібники, програми, навчальні плани та інші матеріали, які характеризують роботу школи.

- твори видатних педагогів

- педагогічна преса.

Методами дослідження історії педагогіки можуть бути:

- вивчення архівних та інших джерел;

- методи співставлення;

- вивчення кращого досвіду;

- педагогічне наукове спостереження це ціле направлене, систематичне сприймання дослідником досвіду навчально-виховної роботи в природних умовах.

- Педагогічний експеримент - це науково поставлений метод в галузі навчальної або виховної роботи, вивчення дослідником.

2. Виховання у східних слов’ян.

Виховання здійснювалось, передусім, у процесі включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих.

У період матріархату і екзогамії діти до 5-6-річного віку виховувалися матір’ю. Пізніше хлопчиків передавали у спільні чоловічі житла, а дівчаток – у жіночі, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері.

З утвердженням патріархату і моногамії чоловічі і жіночі житла трансформуються у будинки молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. Там старші члени роду допомагали дітям оволодіти прийомами праці, правилами полювання, виготовленням знарядь праці, навичками військових дій, а також передавали їм заповіти предків, моральні норми та ознайомлювали з родовими звичаями і обрядами.

Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил.

3. Київська школа «книжного вчення» (х – хі ст.)

.В Х-ХІ ст. на території Київської Русі існували школи, що за рівнем освіти поділялися на "шісоли грамоти" та "школи книжного вчення" (тобто елемента­рні та підвищеного типу), за місцем створення та функціональної належності - двірцеві, церковні, монастирські та парафіяльні, школи майстрів грамоти, ремісні училища. Спільною для всіх шкіл, хоча вони і мали конкретне цільове призначення відповідно до інтересів фундаторів шкіл, була релігійна основа освіти. Важ­ливими джерелами, що свідчать про особливості виховання, на­вчання тієї історичної доби, є пам'ятки педагогічної думки.

Сутність поняття "книжне вчення" розкрив П.Греков, підкре­сливши, що це було не просто навчання грамоти, а власне школи, де викладались рідкісні науки. Крім простого навчання грамоті, існувала й більш високий ступінь освіти - школи книжного вчен­ня. Процес навчання мав енциклопедичний характер. Викладала­ся діалектика, риторика, граматика, арифметика. У школах кни­жного вчення вихованці готувалися до діяльності в різних сферах державного, церковного та культурного життя.

Школи «книжного вчення» — школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

4. Культурно-освітня діяльність п. Русина.

Педагог і поет-гуманіст Павло Русин ///У 1491 р. у Кракові П.Русин приймав участь у роботі типо-графії Ф.Швайпольта по друкуванню та виданню кириличним шрифтом перших книжок слов'янською мовою. Серед них був Часослов для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Після зруйнування католицьким духовенством давньоруських книгосховищ на західноукраїнських землях, П.Русин вважав їх видання великою перемогою у відродженні освіти на Україні. Як і Ю.Дрогобич, він писав латинською мовою. Літературна спад­щина П.Русина величезна. Тільки в збірці "'Пісні Павла Русина з Кросно" нараховується більше 4 тис. рядків. Його твори були знайдені в архівах і почали вивчатися українськими та польськи­ми вченими трохи більше ніж ЗО років тому.

Високу оцінку дістав внесок українців в європейську гуманіс­тичну культуру часів. Відродження "Вихідці з Українських сте­пів", повертаючись на батьківщину після навчання в Європі, яке іноді тривало 10-15 років, не полишали своєї діяльності. Навколо них гуртувалися прогресивна українська молодь, формувалися послідовники.

Таким чином, гуманістична культура доби Відродження зро­била значний вплив на розвиток українського духовного життя. А доробок українських гуманістів цілком справедливо вважати час­тиною культурної спадщини України.