2.2. Методи регулювання банківської діяльності

Банківське регулювання – одна з функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регу­люють діяльність банків, визначають загальні принципи бан­ківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Банківський нагляд - система контролю та активних впо­рядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредит­ними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів із метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.

Основним органом регулювання грошового обігу виступає банківська система. Методи державного регулювання визнача­ють принцип побудови самої банківської системи.

Дворівневий принцип організації банківської системи пе­редбачає відокремлення емісійних операцій регулювання грошо­вого обігу, які закріплюються за банком першого рівня - цент­ральним банком країни, від розрахункового, касового і кредит­ного обслуговування юридичних і фізичних осіб, яке виконують банки другого рівня - комерційні. Тоді як комерційні банки на­лежать до різних форм власності, центральний банк, як правило, - державний. Його діяльність і є основним інструментом держав­ного регулювання грошового обігу.

Проводячи розумну кредитно-грошову і фіскальну політику, встановлюючи величину ставки рефінансування, регу­люючи умови випуску внутрішніх і зовнішніх облігаційних позик і здійснюючи грошову емісію, держава в особі Національного банку повинна бути спроможною формувати збалансовані пото­ки фінансових ресурсів.

Державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:

I. Адміністративне регулювання:

1. реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

2. встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

3. застосування санкцій адміністративного чи фінансово­го характеру;

4. нагляд за діяльністю банків;

5. надання рекомендацій щодо діяльності банків.

II. Індикативне регулювання:

1. встановлення обов'язкових економічних нормативів;

2. визначення норм обов'язкових резервів для банків;

3. встановлення норм відрахувань до резервів на покрит­тя ризиків від активних банківських операцій;

4. визначення процентної політики;

5. рефінансування банків;

6. кореспондентських відносин;

7. управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

8. операцій з цінними паперами на відкритому ринку;

9. імпорту та експорту капіталу.

Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

2.3. Державна політика на валютному ринку

Стирання об'єктивних меж "коливань валютних курсів" не означає, що відпала і потреба утримувати їх на певному рівні. З крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на якій ґрунтувалася свобода валютного обміну, сталість валютних курсів. Різкі коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні та кредитні операції.

Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків викликає необхідність втру­чання державних органів у сферу міжнародних валютних відно­син з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.

Головними методами регулювання валютного курсу є ва­лютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інва­люти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція над­мірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Та­ким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Здійснення валютної інтервенції можливе при умові, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характе­ризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а про­даж повинен поєднуватися з купівлею.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з ме­тою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Методами валютного регулювання, що використовують­ся традиційно, є девальвація та ревальвація - зниження та підви­щення падаючого валютного курсу. Причинами їх є інсоляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.

Мета девальвації - зниження офіційного курсу для стиму­лювання експорту та стримування імпорту

У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засоба­ми стабілізації валютного курсу. Вони виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до дійсного..

Нині у світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Спочатку необхідно "прив'язати" курс гривні до якої-небудь валюти, а ще надійніше - до "валютної корзини". Величина економічно обґрунтованого курсу української валюти - гривні - може визначатися на підставі розрахунку вало­вого внутрішнього продукту України за цінами, визначеними у гривнях та в євро. Частка від їх ділення дає валютний курс. А че­рез існуючі у ЄВС центральні курси можна виявити курс національної валюти України у валютах більшості країн ЄС та долара США. Необхідно визначити межі коливань курсу на ос­нові існуючих макроекономічних параметрів.