31.Рівень державного сувернітету зунр після акту злуки 22січня 1919 р.

Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду". Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах. Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу. Значення об'єднання УНР і ЗУІІР:

- Сам факт проголошення об'єднання ЗУНР і УНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

- Ця подія, за словами канадського історика українського походження О. Субтельного, свідчила про те, що «уперше західно- і східноукраїнські націоналісти, які протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв'язків, ввійшли в контакт між собою в масових масштабах».

- Велике значення для наступних подій мала взаємодія Української Галицької армії й армії Директорії.

- Позитивний вплив на адміністративний апарат Директорії УНР справили галицькі державні службовці.

Ці та інші приклади свідчили про можливість і необхідність об'єднання. Фактичного державного об'єднання УНР і ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державотворення як на сході, так і на заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення сучасної незалежної України. Починаючи з 2000 р. день 22 січня відзначається в Україні як національне свято.

Причини поразки ЗУНР. Причинами поразки ЗУНР були:

- ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції, без військової і дипломатичної підтримки європейських держав;

-. прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;

- УНР, воюючи на декількох фронтах у 1918-1919 pp., не могла захистити територію ЗУНР від польських військ;

- ЗУНР не створила з економічних причин достатню за чисельністю і військовим оснащенням армію, здатну захистити суверенітет держави та її територію;

- поразка Української Народної Республіки.

23.Українська генеральна команда - українська начальна команда у львові в листопаді 1918р.:її провідні діячі .

Почалися останні приготування до збройного повстання(Листопадового зриву ). Зокрема, було вирішено взяти владу у Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада, вироблено план захоплення Львова, а також реорганізовано ЦВК в Українську генеральну команду (УГК). До неї увійшли: сотник УСС Д.Вітовський, отаман УСС С.Горук, поручники УСС Б.Гнатевич та І.Цьокан, поручник П.Бубела, четар Іванчук і підхорунжий УСС Д.Паліїв. Одночасно вживали заходів для організації виступу в усьому краї. 31 жовтня до 14 — 16-ї год. до всіх повітових центрів на ім'я раніше призначених командантів або відомих українських громадян зі Львова було відправлено наказ за підписом Д.Вітовського з вимогою вночі з 31 жовтня на 1 листопада захопити владу в українські руки.

У ході повстання, згідно з оперативним планом, було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, а також роззброєно польських солдатів і офіцерів львівського гарнізону. Вдалося зайняти головні адміністративні центри та інтернувати там австрійського намісника графа Гуйна і військового командувача фельдмаршала Пфеффера. Було захоплено пошту, телеграф, вокзали, склади, міську ратушу, на якій, за"наказом сотника Вітовського, вивісили український прапор. Львів опинився в руках українців. 1 листопада 1918 р. близько 7 год. ранку Дмитро Вітовський доповів Костю Левицькому, тодішньому голові львівської делегації Української Національної Ради, що українські війська «заняли Львів і обсадили всі державні установи без проливу крові і взагалі без жертв». Невдовзі в місті з'явилися прокламації за підписом УНРади, у яких говорилося: «Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави...». Тоді ж Д.Вітовський повідомив Раду міністрів у Києві: «Занятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України». Більш-менш успішно перебирали владу й у провінції. Таким чином у листопаді 1918 р. в Східній Галичині було повалено монархічну владу, ліквідовано багатовікове іноземне поневолення. З волі широких верств українства тут було здійснено Листопадову національну революцію, результатом якої стало створення української демократичної республіки. Вона займала територію 70 000 кв. км. її населення становило 6 млн. чол. — 71 % українців, 14 — поляків, 13 — євреїв і 2 % інших національностей. Для національних меншин передбачалась культурно-національна автономія.

ПРОВІДНІ ДІЯЧІ :

1.Д. Вітовський- в легіоні УСС, куди був переведений з австрійського війська, перебував із серпня 1914 року, командир однієї з найкращих сотень напівкурення Шухевича.

В жовтні сотню Вітовського підпорядкували генералу Леману, командиру восьмої кінної дивізії яка брала участь у жовтневому наступі Австрійських військ на Галичині. Наступ проводився в напрямку з Ужка до Старого Самбора, за словами самого Вітовського це пов'язання з кіннотою було не надто вдалим:

Згодом сотня Вітовського брала участь у боях під Туркою та Нагуєвичами, де заледве не потрапила до російського полону.

Дмитро Вітовський був стрілецьким ідеологом та одним з неформальних лідерів УСС, ініціатором стрілецького фонду.

В 1916–1917 рр. разом з четарем Миколою Саєвичем і четарем М. Гаврилюком організовував українське шкільництво на Волині, а в 1918 — на Поділлі. В період Української держави деякий час був комендантом Жмеринки, де послідовно проводив організаційну діяльність зі створення українських державних органів влади.

Один з керівників Листопадового чину 1918 року у Львові, командир збройних сил ЗУНР, пізніше — державний секретар військових справ ЗУНР, член УНРади від Української радикальної партії.

У травні 1919 року — член делегації на мирній конференції в Парижі, яка за дорученням Державного секретаріату мала домагатись припинення агресії Польської держави проти ЗУНР.

2. С.Горук- В листопаді 1918 входив до складу Українського Генерального Військового Комісаріату, який очолив підготовку і проведення Листопадового повстання 1918 у Львові.

З 5 листопада до 10 грудня 1918 Г — начальник штабу Начальної Команди УГА.

Брав участь в українсько-польській війні 1918-19 і українсько-більшовицькій війні 1917-21.

Заарештований більшовиками в квітні 1920 в Києві.

З весни 1920 Горук перебував у більшовицькому полоні у концтаборі Кожухов недалеко від Москви.

В червні 1920 Горук разом з іншими галичанами був перевезений у табір особливого призначення на Соловецьких островах, де і загинув.

3. Б.Гнатевич - Брав активну участь у Визвольних Змаганнях 1917–1921. Сотник УСС, член Українського генерального військового комітету у Львові в жовтні 1918, начальник оперативного відділу I корпусу УГА.

Після поразки Визвольних змагань у 1921 активно включився у діяльність УВО, начальник штабу Начальної Команди.

У вересні 1921 заарештований польською поліцією, суджений, однак був виправданий судом і вийшов на волю.

З грудня 1928 по лютий 1929 та з осені 1930 по 1931 обіймає посаду крайового команданта УВО.

Засуджений на Львівському процесі 1936 року до 4 років ув'язнення, однак на підставі амністії термін покарання зменшено до 2 років. Вийшов на волю у лютому 1939.

У 1940 заступник голови УЦК в Кракові. Згодом представник ОУН в Німеччині.