7.5. Україна на світовому ринку праці

Демографічна ситуація в Україні в 2008 р.

А) На 1 січня 2009 р., в Україні, чисельність наявного населення становила 46 143 тис. осіб.

Б) Упродовж січня–грудня 2008 р. кількість населення зменшилась на 229 тис. осіб, або 5 осіб на кожну 1000 жителів

В) Загальне природне скорочення населення – 243 864 осіб. Природний рух міського населення: -3,9 осіб на 1000 жителів, сільського -8,3 на 1000 жителів.

Г) Число прибулих в Україну на постійне проживання зросло з 22,3 тис. осіб до 24,9 тис. осіб, а кількість  вибулих за межі країни зросла  з 15,6 тис. до 16,6 тис. осіб.

Д) Серед прибулих 79% становили іммігранти з країн СНД і 21% – з інших країн.

Е) Серед вибулих 66% виїхали до країн СНД і 34% – до інших країн.

Безробітні, визначені за методологією МОП

Особи віком 15–70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно відповідають трьом основним умовам:

а) не мали роботи (прибуткового заняття);

б) активно шукали роботу або намагались організувати власну справу впродовж останніх 4-х тижнів, що передували опитуванню, тобто робили конкретні кроки протягом названого періоду з метою знайти оплачувану роботу за наймом чи на власному підприємстві;

в) були готові приступити до роботи впродовж 2-х найближчих тижнів, тобто почати працювати за плату за наймом або на власному підприємстві.

До категорії безробітних відносяться також особи, які не шукають роботу через те, що вже її знайшли і мають домовленість про початок роботи через певний проміжок часу, а також ті, які  проходять навчання за направленням державної служби зайнятості.

Характеристики українського ринку праці у 2009 році

• Середньомісячна чисельність економічно активного населення віком 15–70 років1 становила 22,3 млн. осіб, з яких 20,4 млн. були зайняті економічною діяльністю, а решта (1,9 млн.) – безробітні;

• Рівень безробіття (за методологією МОП) економічно активного населення віком 15–70 років – 8,6%, а працездатного віку – 9,4%.

• Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, зросла з 536,7 тис. осіб на 1 грудня 2009р. до 542,8 тис. осіб на 1 січня 2010р.

• Кількість зареєстрованих безробітних на 1 січня 2010р. становила 531,6 тис. осіб;

• Із них допомогу по безробіттю отримували 76,9%.

• Кожний другий безробітний раніше займав місце робітника, кожний третій – посаду службовця, а майже кожний шостий не мав професійної підготовки.

• Із Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття у грудні 2009р. на допомогу по безробіттю було витрачено 346,7 млн.грн.

• Середньооблікова кількість безробітних, які її отримували впродовж зазначеного місяця, становила 528,9 тис. Осіб;

• Середній розмір допомоги був 655,56 грн., що дорівнює 88,1% законодавчо визначеного розміру мінімальної заробітної плати (744 грн.).

• Із зазначеної кількості вільних робочих місць (вакансій) 42,1% передбачалася для робітників, 42,6% – для службовців і майже кожне 7 вільне робоче місце – для осіб, які не мають професії.

Тема 8. Міжнародна трудова міграція

Тема 8. Міжнародна трудова міграція

8.1. Сутність, причини і види міжнародної трудової міграції

8.2. Етапи розвитку міжнародної міграції

8.3. Напрямки міграції робочої сили. Світові міграційні центри

8.4. Економічні і соціальні наслідки міжнародної трудової імміграції та еміграції

8.5. Регулювання міжнародних міграційних процесів

8.6. Україна в світових міграційних процессах

8.1. Сутність, причини і види міжнародної трудової міграції

Міграція населення:

1) це переміщення людей, пов'язане із зміною їх постійного місця проживання.

2) як одна із форм міжнародних економічних відносин являє собою переміщення (переселення) працездатного населення за межі країни.

3) як економічна категорія міграція робочої сили є безпосереднім проявом існування міжнародного ринку праці, що охоплює різноспрямовані потоки мігрантів, які перетинають національні кордони внаслідок нерівного як кількісного, так і якісного розподілення світових трудових ресурсів.

Мета міжнародної міграції робочої сили — прагнення до поліпшення свого матеріального становища — залишається незмінною на протязі останнього століття.

Види міжнародної трудової міграції

1. За характером переміщення населення:

а) внутрішня міграція ;

б) зовнішня міграція:

• трудовій,

• сімейній,

• рекреаційній,

• туристичній.

в) інтеграційна міграція;

2. За часом:

а) остаточна (незворотна) міграція;

б) тимчасова (зворотна) міграція;

в) сезонна міграція;

г) маятникова міграція;

Види міжнародної трудової міграції

3. За напрямком руху:

а) еміграція;

б) імміграція;

в) рееміграція;

г) репатріація.

4. За організацією:

а) добровільна міграція — не примусове переміщення населення;

б) самодіяльна міграція - нелегальне переміщення населення за межі своєї країни (наприклад, в Албанії, В'єтнамі тощо);

в) організована міграція — переміщення населення, яке здійснюється відповідно до національного законодавства;

г) примусова міграція — виселення громадян із своєї країни на основі рішення судових органів.

Види міжнародної трудової міграції

5. За правовим статусом:

• легальною

• нелегальною.

6. За професійним складом:

а) міграція робітників;

б) міграція спеціалістів;

в) міграція представників гуманітарних професій.

7. За якісним складом:

а) міграція робочої сили низької кваліфікації;

б) міграція робочої сили високої кваліфікації;

в) міграція вчених ("відплив мізків").

“Відплив мізків"

Вперше така категорія мігрантів, як «мізки», виникла у США в

1949р. Поняття «відплив умів» вперше було використане в 1962

р. у доповіді Британського королівського товариства при

позначенні еміграції вчених, інженерів і техніків з

Великобританії до США.

На даний момент, не існує загальноприйнятого визначення

явища «відпливу мізків»:

• це середній технічний і медичний персонал, крім фахівців творчих професій;

• наукові кадри;

• представники творчої інтелігенції, творці та носії духовних та культурних цінностей.

Фактори, що обумовлюють відтік мізків:

• незатребуваність їх творчих здібностей і професійних знань, результатів наукової діяльності;

• відсутність можливості здійснити впровадження розробок на батьківщині.

• значне скорочення внутрішніх витрат вчених на дослідження і розробки;

• незахищеність прав власності на продукт інтелектуальної праці;

• рівень престижу науки в суспільстві;

• низьку моральну оцінку кваліфікованої праці; атмосферу вразливості, незахищеності, в якій виявилася наука і зайняті в цій сфері,

• неясність для вчених перспектив своєї кар'єри і діяльності;

Фактори, що обумовлюють відтік мізків:

8) пріоритетність можливостей професійної реалізації і

задоволення професійних очікувань і вимог

перед чинником географічного місця

використання своїх знань

9) гідний рівень заробітної плати, високий рівень

матеріально-технічного оснащення робочого місця, хороші

умови праці і життя;

10) є відсутність внутрішнього споживача, тобто масштабного

внутрішнього ринку високих технологій;

11) матеріальні, інформаційні та інші обмеження можливостей

ознайомлення з роботами іноземних колег.

Чинники “привабливості” країн-імпортерів для “мізків”

• висока заробітна плата, здатна забезпечити гідні умови життя і праці;

• поліпшення матеріально-технічної бази досліджень;

• можливість доступу до сучасного устаткування і засобів комунікації;

• акумуляція наукових знань;

• підвищення кваліфікації і інтелектуального потенціалу вченого;

• можливість професійної самореалізації, кар'єрне зростання, а саме заняття високих наукових або адміністративних посад як результат підвищення значущості наукових кадрів для організації;

• досягнення більшої конкурентоспроможності;

• можливість міжнародних контактів і залучення до висококласного середовища професійного спілкування;

• відбувається формування якісно нового типа дослідника, відповідного принципам розвитку і функціонування інформаційного суспільства;

• здобуття нових знань, навиків, досвіду.

Основні причини міжнародної міграції робочої сили:

Одним із базових і вельми поширених пояснень причин і чинників міграції є положення про те, що вона обумовлена сумарною дією чинників виштовхування і тяжіння, які мають економічну, демографічну, соціальну і політичну природу.

Основа такого підходу була закладена ще в теорії Е. Лі, розробленій в 60-ті роки XX століття.

Згідно з теорією «тяжіння-виштовхування» (pull-push) у країнах виїзду виділяється визначальна роль виштовхуючих» чинників, а в країнах в'їзду - відповідно роль «притягуючих» чинників.

Причини:

• незадовільні економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції (низький рівень заробітної плати, безробіття, низький життєвий рівень зубожіння і т. д.).

Коефіцієнт Джині — показник нерівності розподілу деякої

величини, що приймає значення між 0 і 1, де 0 означає

абсолютну рівність (величина приймає лише одне значення), а 1

позначає повну нерівність. Найбільш відомим коефіцієнт є як

міра нерівності доходів домогосподарств деякої країни чи

регіону. Коефіцієнт Джині для доходів домогосподарств є

найбільш популярним показником економічної нерівності в

країні.

Основні причини міжнародної міграції робочої сили:

• стабільний порівняно високий рівень заробітної платні в основних імміграційних центрах (США, Західна Європа);

• порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;

• соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;

• природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнах імміграції;

6) політичні причини;

7) військові причини;

8) релігійні причини;

9) національні причини;

10) культурні причини.

Міжнародній міграції робочої сили характерні такі закономірності розвитку:

• переважання міграції робочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;

• зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;

• розширення географії міжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігрує і куди іммігрує населення);

• розширення масштабів міжнародної міграції робочої сили. Це означає збільшення кількості міграційних потоків робочої сили, а також розширення структури міграційних потоків (вчені, робітники, спеціалісти і т. д.) та збільшення форм міграції;

5) збільшення обсягів нелегальної міграції;

6) збільшення частки висококваліфікованих спеціалістів

(робітників, інженерів тощо) у міграційних потоках;

7) глобальний характер міжнародної міграції робочої сили. Це

означає, що в міграційні потоки втягнуто більшість країн

світового співтовариства;

8) інтенсивний характер міжнародної міграції робочої сили. Це

означає зростання кількості і швидкості міграції населення.

Етапи розвитку міграційних потоків:

Перший етап (Стародавні цивілізації) Економічна могутність

усіх стародавніх цивілізацій була створена за рахунок праці

примусово переміщених великих мас людей

Другий етап (Середні віки) Найбільш популярною формою

міграції в Європі була наймана військова служба

Третій етап (з 1650 по 1850 рр.) первісна або “стара”

міграція: Великі географічні відкриття. Чітка спрямованість

двох основних міграційних потоків:

• із Старого Світу до Нового (Північна та Південна Америка, Вест-Індія);

• примусовий вивіз рабів з Африки до Америки.

Четвертий етап міжнародного переміщення трудових

ресурсів з кінця XIX початку XX ст. з Європи у країни

Америки, Австралію, Нову Зеландію Зниження кількості

емігрантів з Англії, Іспанії, Нідерландів, Португалії і стрімке

зростання – з Австро-Угорщини, Росії, Німеччини, Італії.

Наприкінці ХІХ століття відбувалась масова еміграція

нацменшин (фіннів, поляків, прибалтів, українців) з Росії до

США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки і

Аргентини. Масова еміграція солдат і офіцерів Білої Армії,

дворян, інтелігенції, промисловців, чиновників після

більшовицької революції 1917 року і громадянської війни в

Росії.

П'ятий етап (кінець І Світової війни – початок ІІ Світової

війни) – скорочення масштабів міжнародної міграції робочої

сили, що зумовлено світовою економічною кризою 1929—1933

рр. та замкнутістю розвитку Радянського Союзу.

Шостий етап (ІІ Світова війна) Насильницьке переміщення

військовополонених і остарбайтерів, численні потоки біженців.

Сьомий етап (після ІІ Світової війни і тривав до кінця 80-х р.)

різке зростанням міжнародної міграції як з політичних, так і з

економічних причин. Виникнення незалежних держав внаслідок

краху колоніальної системи зумовили появу зворотних потоків

мігрантів, насамперед, з числа інтелігенції з метрополій до

колишніх колоній і домініонів.

Серед причин міграції цього періоду переважають економічні,

що пов’язані з пошуком забезпеченого, заможного життя.

Диверсифікація потоків як за географічним походженням

мігрантів, так і країн-реципієнтів. К 70-м рокам в загальній

кількості іммігрантів поступово зростає доля прибулих з

Африки, Азії та Латинської Америки і відповідно знижується

доля європейців.

Стрімке зростання прибулих в метрополії з колишніх колоній і

домініонів. Так, до 1970 року у Францію емігрували 600 тис.

алжирців, 140 тис. марокканців, 90 тис. тунісців та сотні тисяч із

Сенегалу, Малі, Того, Нігеру та багатьох інших країн. До

Англії, наприклад, з 1946 року по 1959 рік прибуло тільки з

Ірландії 350 тисяч осіб.

Час створення, становлення і ліквідації так званої “системи

гостьових робітників” (“guestworker system”), яка в найбільш

організованому класичному вигляді була впроваджена у

Німеччині (ФРН): Федеральний Офіс Праці здійснював

організований набір (вербування) робочої сили, перевіряв

виробничі навички робітників, здійснював медичні експертизи

тощо. Підприємці компенсували всі фінансові витрати

Федерального Офісу і використовували робітників у

виробництві. Умови найму були юридично закріплені у

двосторонніх угодах між ФРН та країнами-експортерами:

спочатку з Італією, пізніше – з Грецією, Туреччиною, Марокко,

Португалією, Тунісом і Югославією. Це сприяло масовому

збільшенню числа мігрантів. Загострення

соціально-економічних проблем, політичні та деякі інші

чинники призвели до ліквідації “guestworker system” в 1973 році

Посилюються масові потоки біженців внаслідок політичних,

релігійних та різних форс-мажорних обставин. В 1956 р.

європейці вперше з часів ІІ світової війни знов зіткнулись з

таким явищем, як біженці з Угорщини, а в 1968 році – з

Чехословаччини.

Восьмий етап міжнародної міграції трудових ресурсів почався

з 1990-х років до 2000 р.

Поступово скорочується міграція робочої сили у Західну

Європу і збільшується у країни Північної і Південної Америки,

Австралії та деякі інші, і відбувається одночасна трансформація

країн Південної Європи з еміграційних в імміграційні.

Стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнах

Близького Сходу.

Посилюються масові потоки біженців внаслідок політичних,

релігійних та різних форс-мажорних обставин. 90-ті роки

увійшли в історію як драматичні для громадян колишньої

Югославії, Албанії, жителів Ефіопії і Еритреї, деяких країн

Африки і курдів, Афганістану та Іраку.

Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі

оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 %

населення планети.

Нова геополітична ситуація в Європі, викликана колапсом

Радянського Союзу, появою нових незалежних країн, крахом

комуністичних режимів в країнах Східної Європи і Балтії і

утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилі мігрантів у

різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, а також до

США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та в деякі інші.

Дев'ятий етап розпочався з 2000 р. і триває сьогодні

Основні імміграційні центри, що сформувалися до 2000 р.:

• Західна Європа

Загальна кількість зайнятих щорічно коливається в межах 4-7,5

м лн. чоловік. Їх питома вага в загальній чисельності

працюючих в деяких країнах становить: Люксембург – 33%;

Швейцарія – 20%; Австрія – 9%; Бельгія – 9%; Німеччина – 8%;

Франція – 8%; Нідерланди – 5%; Данія – 4%; Італія – 2%

2. США

Іноземці складають більше 7% від загальної чисельності,

причому 75% від загальної чисельності іноземців-резидентів, які

народжені за межами США (близько 26 млн. осіб), мешкають у

семи штатах: Каліфорнії, Нью-Йорку, Техасі, Флориді,

Нью-Джерсі, Іллінойсі, Массачусетсі. В Каліфорнії на них

припадає 22% населення. Серед країн-експортерів робочої сили

до США слід назвати Мексику, на яку припадає 12% прибулих,

а також Китай, Філіппіни, В’єтнам, Індію, колишні республіки

СРСР і Домініканську Республіку

Основні імміграційні центри, що сформувалися до 2000 р.:

3. Нафтодобувні країни Близького Сходу

В регіон щорічно прибуває близько 4 млн. іноземців, в

основному з Індії, Пакистану, Бангладеш, Філіппін та деяких

інших країн. Питома вага іммігрантів: Катар – 95%; Саудівська

Аравія – 48%; Бахрейн – 46%; Оман – 40%; ОАЕ – 37%.

4. Латинська Америка

Загальна чисельність прибулих дорівнює 7-8,5 млн. чоловік.

Найбільше притягує до себе Аргентина. Серед інших країн, з

точки зору тяжіння, можна також виділити Венесуелу.

5. Австралія

Країна стає все більш привабливою для іноземців. Сьогодні

одна чверть населення Австралії – іммігранти з більше ніж 100

країн світу

Основні імміграційні центри, що сформувалися до 2000 р.:

6. Азійсько-Тихоокеанський регіон

Головними країнами-реципієнтами виступають Південна Корея,

Японія, Бруней, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які

прибувають вихідці з Китаю, Таїланду, Лаосу, В’єтнаму, Індії та

Філіппін.

7. Африка

В Північній Африці центром тяжіння виступає Лівія, що

приймає, насамперед, єгиптян, а на півдні – Південна Африка,

яка притягує вихідців з Мозамбіку та деяких інших сусідніх

країн. Певну привабливість має також Нігерія, здебільшого для

вихідців з Гани, Чаду та Беніну.

Напрямки міжнародної міграції робочої сили:

• міграція з країн, що розвиваються, до промислове розвинутих країн;

• міграція в межах промислове розвинутих країн;

• міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

• міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті країни;

• міграція наукових працівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн у країни, що розвиваються

Середньорічний обсяг мігрантів до більш розвинутих регіонів світу протягом 1960-2050 рр.

Кількісні виміри міграційних процесів

• кількість емігрантів, що виїхали з конкретної країни за певний проміжок часу;

• кількість іммігрантів, що прибули до країни;

• співвідношення емігрантів і іммігрантів (міграційне сальдо);

• кількість емігрантів (іммігрантів) за професіями, спеціальностями, галузями, віком тощо;

• питома вага іммігрантів в загальній чисельності зайнятих у країні взагалі і в окремих галузях.

• середня оплата (погодинна, місячна, річна) іммігрантів взагалі і в розрізі окремих галузей та її співвідношення з оплатою праці резидентів;

• річна сума та питома вага приватних переказів емігрантів в платіжному балансі країни тощо.

Показники міграції

Показники міграції

Кількісні та якісні виміри сучасної трудової міграції

1. У 2005 р. чисельність міжнародних мігрантів сягнула 191 млн. чол., з яких 115 – проживає у промислово розвинутих країнах, і лише 75 – у країнах, що розвиваються. До 2010 р. їх кількість сягне 210 млн. осіб (128 млн. та 82 млн. відповідно)

2. У 1990 р. 3/4 всіх мігрантів проживали у 30 країнах світу, у 2005 р. – у 28, у 2010 – у 27.

3. У 2010 р. 61% всіх мігрантів будуть проживати у розвинених країнах світу. 33% - у Європі, 28% - у Азії, 24% - у Північній Америці, 9% - у Африці, по 3% - у країнах Латинської Америки та Океанії.

4. Мігранти складали 20% населення у 41 країні світу 2005 р., 2010 – 20% населення у 47 країнах світу.

5. Очікується, що 20% всіх мігрантів 2010 р. припадатиме на США, 6% - на РФ, 5% - на Німеччину, по 3% - Канаду та Саудівську Аравію.

6. Жінки-мігранти складають половину всіх міжнародних мігрантів, до 2010 р. їх частка в міграції до розвинених країн зросте до 52%.

Тенденції міжнародної міграції станом на 2009 рік

• На 2009 р. кількість міжнародних мігрантів сягає 3% від чисельності населення землі або 210 млн.;

• 128 млн. (або 61%) проживає в розвинутих країнах;

• На Європу припадає 33% міжнародних мігрантів, Азію – 28%, Північну Америку – 24%, Карибський Басейн і Океанія – 3%;

• У Азії число мігрантів-чоловіків значно перевищує кількість мігрантів-жінок, що пояснюється зростанням попиту на роботу за контрактом;

8.4. Економічні і соціальні наслідки міжнародної трудової міграції

Країни-імпортери робочої силу отримують при цьому такі переваги:

• внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляються країною, що пов'язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

• іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

• при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку;

Економічні і соціальні наслідки міжнародної трудової міграції

4) іноземні робітники часто розглядаються як певний

амортизатор у випадку кризи та безробіття;

5) іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не

враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

Країни-імпортери, що приймають іноземну робочу силу, отримують від цього такі переваги:

• іммігранти поліпшують демографічну;

• збільшується об'єм робочої сили в складі якої переважають висококваліфіковані спеціалісти;

• підвищуються темпи економічного зростання і науково-технічного прогресу;

Економічні і соціальні наслідки міжнародної трудової міграції

4) збільшується об'єм випуску продукції і національного доходу

5) зростає конкуренція на внутрішньому ринку праці і як наслідок знижується ціна робочої сили;

6) заповнюються вільні соціально-непривабливі та непрестижні робочі місця (домогосподарок, сміттярів, вантажників тощо);

7) приріст податкових надходжень до бюджету внаслідок підвищення темпів економічного зростання.

Недоліки імміграції

• додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття;

• масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ;

• працівники-іноземці, як правило, зазнають у країні – імпортері робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування

Країни-лідери в отриманні переказів мігрантів у 2008р.

Глобальні перекази мігрантів:

у 2008 р. склали 338 млрд. дол. США,

у 2009 р. склали 317 млрд. дол. США

У 2010 р. склали 325 млрд. дол. США

У Лівані, Лесото, Непалі, Таджикистані і деяких інших країнах,

грошові перекази становлять понад 20% ВВП. Кваліфіковані

мігранти можуть заробляти у декілька разів більше, ніж якби

вони залишилися вдома. Дослідження румунської еміграції до

Америки дійшло висновку, що середній емігрант заробив майже

на $12000 на рік більше в Америці, ніж він заробив би на

батьківщині, що є величезною надбавкою для будь-кого з країни, у якій дохід на душу населення складає близько $7500 США (за ринковим обмінним курсом).

Перекази зовнішніх трудових мігрантів в економіку країн-донорів іноді сягають до 35 % їхнього ВВП.

Перекази мігрантів

8.5. Регулювання міжнародних міграційних процесів

До методів регулювання міжнародної міграції робочої сили належать:

1) адміністративно-правові методи:

а) законодавство про юридичний, політичний і професійний статусів мігрантів;

б) національні служби імміграції, які проводять:

• контроль за в'їздом іммігрантів до країни;

• видають дозвіл на в'їзд на роботу;

• видають дозвіл на перебування іммігрантів у країні;

в) міжурядові угоди з регулювання міграції робочої сили;

До методів регулювання міжнародної міграції робочої сили належать:

2) економічні методи:

а) вербування іноземних робітників, що включає такі стимули для імміграції робітників:

• надання роботи;

• порівняно високий рівень заробітної плати;

• житлові умови;

• отримання кваліфікації й освіти;

• медичне обслуговування тощо;

б) залучення приватних посередників до вербування іммігрантів;

в) видача ліцензій, які дозволяють вербувати робітників за кордоном.

8.6. Україна в світових міграційних процесах

Головними причинами еміграції населення з України:

• низький життєвий рівень населення;

• незадоволеність роботою та умовами праці;

• недостатній рівень заробітної платні;

• національні причини (виїзд на історичну батьківщину, наприклад євреїв);

• екологічні причини;

• політичні причини

7) структурна перебудова економіки і пов'язані з нею зростання

безробіття, процеси роздержавлення власності й приватизації,

які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його

інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;

2) нерівномірність в розміщенні продуктивних сил, суттєві

відмінності в соціально-економічних умовах життя в селі і в

місті, в різних регіонах країни;

3) різке погіршення екологічної ситуації в окремих регіонах;

4) інтенсифікація міграційних процесів на національному

ґрунті;

5) розширення зовнішньоекономічних зв'язків України, а також

лібералізація режиму виїзду громадян за кордон.

ПРИЧИНИ територіальної міграції:

1. структурна перебудова економіки і пов'язані з нею зростання

безробіття, процеси роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;

2) нерівномірність в розміщенні продуктивних сил, суттєві відмінності в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;

3) різке погіршення екологічної ситуації в окремих регіонах;

4) інтенсифікація міграційних процесів на національному ґрунті;

5) розширення зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізація режиму виїзду громадян за кордон.

Україна в світових міграційних процесах

Еміграцію робочої сили з України можна поділити на етапи:

І етап — кінець XVIII ст. (1799 р.) — кінець XIX ст. (1899 p.).

Він характеризується виїздом переважно сільських мешканців із

Західних регіонів України. Населення емігрувало через

економічні труднощі. Головні напрямки еміграції: США —

більше 200 тис. осіб, Південна Америка — 300 тис. осіб.

II етап — з 1899 р. по 1914 р. Основні особливості:

• еміграція робітників, селян, інтелігенції;

• напрямок еміграції — СІЛА, Канада, Південна Америка;

• кількість емігрантів — близько 400 тис. осіб.

Еміграцію робочої сили з України можна поділити на етапи:

III етап — з 1918 р. по 1939 р. Основні особливості:

• еміграція робочої сили в основному з політичних мотивів;

• високий рівень освіти емігрантів;

• напрямок еміграції — США, Канада, Західна Європа;

• різке скорочення кількості емігрантів — близько 40 тис. осіб.

IV етап — 1945—1960 pp. Основні особливості:

• мотиви еміграції в основному політичні;

• зростання частки висококваліфікованих емігрантів;

• напрямок еміграції: США — 80 тис. осіб, Канада -- 50 тис., Західна Європа — 70 тис., Південна Америка — 120 тис., Австралія — 21 тис. осіб.

Еміграцію робочої сили з України можна поділити на етапи:

V етап — з 1960 р. по теперішній час. Основні особливості:

• виїзд кваліфікованих кадрів — "відплив інтелекту";

• напрямок еміграції: США — 52 тис. осіб (1990 p.); Західна Європа -146 тис., Ізраїль — 230 тис. осіб.

Характеризується:

1. припиненням зниження загального рівня мобільності

населення, що мало місце у 1990-х роках;

2. у 2002-2007 рр., на відміну від попереднього періоду,

щорічна чисельність осіб, які змінюють

офіційне місце проживання, стабілізувалася на

рівні близько 1,5 млн., перш за все тенденція до

стабілізації охопила внутрідержавну міграцію,

на яку припадає основна частина міграційних

переміщень;

• зменшення інтенсивності вибуття населення за межі України при стабілізації прибуття, поступове зменшення обсягів міграційних втрат, перехід до додатного міграційного балансу у 2005 р.;

• зростання питомої ваги молоді серед мігруючих, перш за все – серед зовнішніх мігрантів;

• посилення міжрегіональних відмінностей в рівнях сальдо міграцій населення, формування групи регіонів із стабільно додатним міграційним балансом;

• багатократне зростання кількості перетинів державного кордону України іноземцями та особами без громадянства у 2004-2006 рр. порівняно з попередніми роками.

Переважають сезонні міграції

За віковими групами та країнами призначення

• Переважають чоловіки та жінки у віці 40-59 рр., одружені та заміжні

• Переважання людей з повною загальною середньою освітою (63,5% серед чоловіків, 53,4% серед жінок)

• Натомість серед осіб з вищою освітою 10,1% чоловіків, 20,1% жінок, біля 11% у середньому)

• З дозволом на проживання та роботу (30% та 34%) або тільки реєстрацію (43% та 32%)

• Найповнішою мірою правовий статус трудових мігрантів було оформлено у Чеській Республіці, Португалії та Іспанії – більше половини трудових мігрантів з України, які працювали в цих країнах, одержали дозвіл на проживання та на роботу. В Італії відповідна частка становила 31,9%, в Угорщині, Польщі, Російській Федерації – близько 22%

• Переважають західні регіони України

• Переважають наймані працівники у сфері домогосподарств та на підприємствах

Позитивні наслідки трудової міграції для України

• сприяння інтеграції України до міжнародного ринку праці через міждержавний обмін робочою силою;

• послаблення тиску безробіття на національному ринку праці, зниження соціальної напруги у суспільстві;

• надання можливості реалізувати свої здібності за кордоном, підвищити рівень кваліфікації, познайомитись з світовим досвідом, покращити матеріальне становища, як самих емігрантів так і членів їх родин;

• надходження в Україну додаткової іноземної валюти, шляхом грошових переказів трудових емігрантів та інвестування коштів в економіку через створення спільних підприємств з іноземними засновниками;

• стимулювання до більш продуктивної діяльності українських працівників через створення конкуренції з закордонними фахівцями;

• підвищення світового рейтингу України, як демократичної, вільної та відкритої держави.

Серед негативних наслідків трудової еміграції для України можна назвати наступні:

• втрата країною най конкурентоздатнішої частини власних трудових ресурсів;

• підвищення тиску на національний ринок праці внаслідок створення іноземними громадянами конкуренції місцевій робочий силі;

• уповільнення темпів розвитку науково-технічного прогресу, в зв’язку з чисельною інтелектуальною еміграцією українських вчених за кордон;

• втрата Україною іноземної валюти, що вивозиться емігрантами в якості власних заощаджень;

• поширення випадків зловживань та ошукувань громадян приватними агентствами з працевлаштування;

• виникнення політичних та економічних претензій до нашої країни, в зв’язку з збільшенням нелегальної трудової еміграції українців;

7) використання наших громадян за кордоном на низько

кваліфікованих, важких роботах з шкідливими умовами праці,

наявність випадків їх дискримінації та експлуатації з боку

місцевих роботодавців;

8) тривала відірваність трудових емігрантів від родини,

існування можливостей потрапити у воєнні конфлікти і навіть

загинути;

9) підвищення злочинності та соціальної напруги у суспільстві

через міжнаціональні конфлікти, чисельні порушення правил

оформлення документів на перебування та проживання

іноземцями, використання України, в якості транзитної

територій, для подальшої еміграції у розвинуті західні країни.

Міграційні загрози національній безпеці держави

• зменшення чисельності населення в результаті міграцій і природного руху (за певних умов це може призвести до неможливості підтримання необхідного рівня господарської освоєння території);

• значні міграційні втрати населення, перш за все молодого та середнього віку, зокрема еміграція висококваліфікованих спеціалістів;

• нелегальна міграція наших співгромадян за кордон, чимало з яких опиняються у безправному становищі і позбавлені можливості користування захистом держави;

• приток та транзит нелегальних мігрантів з країн, що розвиваються, включаючи кримінальні елементи.

Нові умови формування міграційної політики:

• прийняття заходів по залученню населення і робочої сили в країнах-реципієнтах;

• збільшення тривалості перебування за кордоном у довгострокових мігрантів, посилення тенденцій переходу тимчасової трудової міграції у постійну форму;

• світова фінансова криза;

• підготовка до проведення чемпіонату Європи з футболу (Євро-2012).

Пріоритети щодо залучення іммігрантів

• українці за національністю;

• особи, які мають зв’язки з Україною;

• представники народів, раніше депортованих з сучасної території України;

• особи, які отримали освіту в українських вузах;

• чоловіки (дружини) громадян України;

• діячі науки і культури, особи, які мають спеціальність і кваліфікацію, потреба в яких існує в Україні;

• особи, які мають вищу освіту;

• біженці;

• представники європейських етносів;

• особи, що належать до східних християнських конфесій

• інші іноземці, які фактично мешкають в Україні понад 5 років і не були притягнуті до кримінальної відповідальності;

• особи, які згодні на довготермінове проживання на територіях демографічного занепаду;

• особи, які походять з країн, громадяни яких в попередні календарні роки були не представлені або мало представлені серед вище перерахованих категорій іммігрантів.

Посилення територіальної міграції населення України зумовлюється такими причинами:

1) структурною перебудовою економіки;

2) нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;

3) різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

4) інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті;

5) розширенням зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.

Україна на світовому ринку праці

Головні чинники масової еміграції:

• велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Заходу;

• відсутність перспектив професійною зростання для багатьох здібних людей;

• економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;

• відсутність безпеки громадян.

Переваги України від міграції робочої сили:

1. знизити рівень безробіття і пом'якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;

2) значну частину заробітної плати емігранти переказуватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни;

3) розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн — можливих користувачів її трудових ресурсів.

Україна на світовому ринку праці

Можливі канали припливу іммігрантів:

1) повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу;

2) рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;

3) запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями;

4) в'їзд біженців, які рятують своє життя, а також повернення раніше депортованих народів (кримських татар, німців).

Тема 9. Світова валютна система

Тема 9. Світова валютна система

9.1. Сутність та структура сучасної валютної системи, основні її елементи

9.2. Поняття валюти, її види та типи. Конвертація валюти

9.3. Валютний курс

9.4. Еволюція світової валютної системи

9.5. Сутність та етапи розвитку Європейської монетарної системи

9.6. Валютний ринок і його структура.

9.7. Основні валютні операції та їх характеристика

9.1. Сутність та структура сучасної валютної системи, основні її елементи

Міжнародна (регіональна) валютна система - це

договірно-правова форма організації валютних відносин між

групою країн Прикладом такої системи є створена валютна

система країн ЄС – це специфічна організаційно-економічна

форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на

стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди

коливання курсів національних валют та їх взаємну ув’язку.

Світова валютна система – це форма організації міжнародних

валютних (грошових) відносин, що історично склалася і

закріплена міждержавною домовленістю.

Структура світової валютної системи:

• світовий грошовий товар;

• валютний курс;

• валютні ринки;

• міжнародна валютна ліквідність;

• міжнародні валютно-фінансові організації.

Елементи світової валютної системи:

• Резервні валюти, міжнародні рахункові валютні одиниці

• Умови взаємного конвертування валют

• Уніфікований режим валютних паритетів

• Регламентація режимів валютних курсів

• Міждержавне регулювання валютних обмежень

• Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності

• Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу

• Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків

• Режим світових валютних ринків та ринку золота

• Міжнародні організації, які здійснюють міждержавне валютне регулювання

9.2. Поняття валюти, її види та типи. Конвертація валюти

Валюта - грошова одиницю будь–якої країни (долар, фунт

стерлінгів). Проте нерідко використовується для позначення

коштів, виражених в грошових одиницях тільки іноземних

держав чи міжнародних організацій – готівки, вкладів на

банківських рахунках, платіжних документів (векселів, чеків

тощо), тобто як грошей інших країн.

Конвертованість валюти

Конвертованість валюти – це здібність резидентів та

нерезидентів вільно без обмежень обмінювати національну

валюту на іноземну і використовувати іноземну валюту в угодах

з реальними і фінансовими активами.

Конвертованість за поточними операціями – відсутність

обмежень на платежі і трансферти по поточним міжнародним

операціям, пов’язаними з торгівлею товарами, послугами,

міждержавними переказами доходів та трансфертів (вимога

МВФ до країн-членів).

Конвертованість за капітальними операціями – відсутність

обмежень на платежі та трансферти по міжнародним операціям,

пов’язаними з рухом капіталу – прямі та портфельні інвестиції,

кредити та капітальні гранти.

Повна конвертованість – відсутність будь-якого контролю та

яких-небудь обмежень за поточними та капітальними

операціями.

Внутрішня конвертованість – право резидентів купувати,

мати і робити операції в країни з активами у формі валюти та

банківських депозитів, деномінованих в іноземній валюті (в

країнах з перехідною економікою) (обмежена на Україні)

Зовнішня конвертованість – право резидентів робити операції

з іноземною валютою з нерезидентами (існує на Україні).

Часткова конвертованість – застосовуються обмеження для

резидентів з окремих видів валютних операцій. Обмінюється не

на всі валюти та не з усього комплексу операцій (внутрішня – в

Україні).

Неконвертована валюта – функціонує виключно в межах

країни та не обмінюється інші валюти

Вільна конвертованість – необмежено обмінюється на інші іноземні валюти (охоплює як поточні операції, так і операції, пов’язані з зовнішніми запозиченнями та іноземними інвестиціями): валюти індустріально розвинених країн, країн базування світових офшорних та фінансових центрів, країн-експортерів нафти.

Умови конвертованості (ст.8 Статуту МВФ):

• Вільне застосування при розрахунках за поточними операціями платіжного балансу

• Відсутність обмежень щодо використання резидентами та нерезидентами

• Вільне функціонування в якості інструменту руху капіталів між країнами

9.3. Валютний курс

Валютний курс – це:

1) мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.

2) коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, що визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку.

Функції валютного курсу

а) інтернаціоналізація грошових відносин;

б) забезпечення взаємного обміну валютами при торгівлі

товарами, послугами, при русі капіталів і кредитів;

в) використовується для порівняння цін світових та

національних ринків, а також вартісних показників різних країн,

виражених в національних чи іноземних валютах;

г) використовується для періодичної переоцінки рахунків в

іноземній валюті компаній та банків;

д) перерозподіл національного продукту між країнами.

Фактори, що впливають на валютний курс:

• темп інфляції

• різниця процентних ставок в різних країнах

• діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції

• ступінь використання визначеної валюти на євроринку та міжнародних розрахунках

• прискорення чи затримка міжнародних платежів

• ступінь довіри до валюти на національному та світових ринках;

8) валютна політика

9) продуктивність праці

10) довгострокові темпи зростання національної валюти

11) місце і роль країни у світовій торгівлі

12) вивіз капіталу

Чинники впливу на валютний курс

Види валютних курсів

І. Фіксований – в основу покладено монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях). (48 країн, МВФ, 2001 р.) або жорстка прив’язка до курсу якоїсь еталонної валюти з межами відхилення не більш ніж у 1%

1.1) реально фіксований (золотомонетний стандарт)

1.2) договірно-фіксований:

• ординарний (прив’язаний до СДР, долара США, до французького франка до інших валют);

ІІ. Плаваючий – визначається через зіставлення паритетів купівельної спроможності валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного “ кошика” товарів

2.1) незалежне плавання (на девізних ринках)

2.2) кероване (регульоване) плавання (втручання центральних банків)

2.3) змішане плавання по відношенню до однієї валюти (долара США) – всього чотири країни застосовують Бахрейн, Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати)

2.4) спільне плавання (валютне угрупування ЄС використовують)

Види валютних курсів

Номінальний валютний курс – це конкретна ціна національної валюти на іноземну валюту і навпаки.

Реальний валютний курс:

• це номінальний помножений на співвідношення рівня цін в двох країнах;

• розраховується на базі середніх цін в країнах, які є головними партнерами даної країни (свідчить про конкурентоспроможність товарів відносно до імпортерів

Види валютних курсів

Спот курс – курс обмін на протязі не більше 2 робочих днів з моменту досягнення угоди про курс – це курс на ринку на певну дату.

Форвардний курс – узгоджений курс, обмін за цим курсом здійснюється в майбутньому, понад 3 дня після узгодження.

Ринковий чи розрахунковий курс ЦБ за результатами торгів

Крос-курс:

• це співвідношення між двома валютами, яке випливає з їх курсів щодо третьої валюти;

• це курс, де долар не є валютою, що торгується;

• це курс обміну між двома валютами за виключенням долара США.

Для міжнародних співставлень замість валютних курсів часто використовується

Теорія Паритету купівельної спроможності (ПКС) (Г.Кассель,

1929 р.) базується на концепції єдиної ціни, згідно з якою за

умов відсутності тарифів, державного регулювання та вільного

ринку обмінний курс відображає різницю темпів інфляції 2-х

країн (динамічна концепція ПКС) або зміни темпів приросту

грошової маси (абсолютна (монетаристська) концепція ПКС)

Купівельна спроможність (сила валюти) – виражається як

сума товарів та послуг які можна придбати за певну грошову

одиницю і визначається у порівнянні з базовим періодом.

Паритет купівельної спроможності – співвідношення

купівельних спроможностей двох чи більше валют відносно

певного набору (кошика) товарів і послуг.

ПКС відображає довгострокову цінову та курсову динаміку:

• Індекс Біг-Мак

• Індекс i-Pod

• Ціна золота

• Паритет купівельного стандарту в рамках Програми міжнародних порівнянь та програми європейських порівнянь (враховується ряд товарів, розраховується для країн ОЕСР)

Валютне котирування

Існує два метода котирування іноземної валюти до національної:

• Непряме котирування – це вираження одиниці національної валюти в іноземній. Переважно цей метод застосовується у Великобританії та її колишніх колоніях:1фунт стерлінгів=0.7доларів.

• Пряме котирування – це вираження одиниці іноземної валюти у національній: 1долар=7,9 гривні

База котирування – базова валюта – валюта, відносно якої котирується інші валюти, (звичайно нею є валюта, яка признається у всьому світі, але деколи з історичних причин базовою є більш мілка валюта) Переважно долар США використовується у вигляді базової валюти.

Валюта котирування – валюта, що котирується.

Пряме котирування = 1/ Обернене котирування

9.3. Еволюція світової валютної системи

Основні етапи створення світової валютної системи

• Становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою;

• Формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи;

• Створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої цілісності та органічної зв’язки її елементів.

ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ

• Паризька валютна система з 1867 р. - система золотомонетного стандарту

• Генуезька валютна система з 1922 р.

• Бреттон-Вудська валютна система з 1944 р.

• Ямайська валютна система з 1976-1078 рр.

• Європейська валютна система з 1979р. (регіональна)

Форми функціонування національних валютних систем

І. Біметалізм (XVI – XVIII ст.) – грошова система, в якій роль

загального еквівалента закріплюється за двома благородними

металами (як правило, за золотом та сріблом), передбачається

вільне карбування монет з обох металів та їх необмежений обіг.

Форми біметалізму:

• система паралельної валюти – це коли законодавство не встановлює певного співвідношення між золотом та сріблом; золоті та срібні монети приймаються під час купівлі, продажу та інших операцій відповідно до ринкової вартості цих металів;

2) система подвійної валюти - коли держава фіксує певне

співвідношення між обома металами; карбування золотих та

срібних монет, прийняття їх населенням мають здійснюватися

за цим співвідношенням.

ІІ. Монометалізм (1843-1935 рр.) – грошова система, за якою

один метал (золото або срібло) є загальним еквівалентом та

основою грошового обігу.

Різновиди золотого монометалізму:

• золотомонетний стандарт – передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом всіх функцій грошей;

• золотозлитковий стандарт - перехідна форма золотого стандарту: національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст

3) золотодевізний стандарт – базувався на золоті та провідних

валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті призначені

для міжнародних розрахунків, почали називати девізами.

Девізи – платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків.

Золотий стандарт (1820 р.) - встановлено тверде

співвідношення між паперовими грошима і золотом. Вартість

однієї грошової одиниці визначається у чистому золоті,

наприклад 1RM (рейхсмарка)=0.3584229 г чистого золота.

Емісійні банки зобов’язуються в будь який час обмінювати

паперові гроші на золото. Увесь грошовий обіг забезпечений

золотом, інфляція неможлива.

Паризька валютна система

І. Паризька валютна система (1867р.) – це:

• система золотомонетного стандарту

• перша валютна система

• стихійно сформувалася у ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту.

• юридично оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у 1867 році, яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

• в якій не було відмінностей між національною та світовою валютними системами (тільки монети приймались до платежу за своєю вагою)

Структурні принципи :

• Основа – золотомонетний стандарт

• Склався режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок.

• Кожна валюта мала золотий вміст. Встановлювались золоті паритети. Вільна конвертованість валют в золото. Золото використовувалось як загальновизнані світові гроші.

Генуезька валютна система

ІІ. Генуезька світова валютна система (1922 р.) – юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції у 1922 р.

Принципи :

• основа – золото і девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків);

• збережені золоті паритети;

• відновлений режим валютних курсів, що вільно коливаються;

• валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

Світовий регулятор - Міжкраїнові конференції, наради

Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944 р.)

Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944 р.) :

• створена на валютно–фінансовій конференції в Бреттон–Вудсі (США) під головуванням міністра фінансів США Моргентау;

• базувалась на золотодевізному стандарті: (золото та долар і фунт стерлінг)

• на конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який мав допомогти стабілізації курсів валют країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів – як орган міждержавного валютного регулювання;

4) засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку

(МБРР) з метою надання допомоги країнам-членам у

реконструкції та розвитку їхнього господарства шляхом

полегшення інвестування капіталу.

Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944 р.)

Принципи:

• функції світових грошей зберігалися за золотом;

• у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом – долар США та фунт стерлінгів Великобританії;

• резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото;

• прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США;

• 5) ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75%;

• 6) оборотні національні валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли коливатися у зазначених вище межах;

• 7) міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалось головним чином через МВФ;

• 8) з метою пом’якшення кризи окремих валют держави-члени МВФ (149 країн) вдавалися до взаємодопомоги: кредити в іноземній валюті для фінансування дефіцитів платіжних балансів.

Ямайська валютна система (Кінгстонська) (січень 1976 р.)

Кінгстонська угода країн-членів МВФ була ратифікована

більшістю членів у квітні 1978 р. Прийнято поправки до

Статуту МВФ, які нині та визначають порядок світової валютної

системи.

Принципи системи :

• базою валютної системи було проголошено міжнародну розрахункову одиницю – спеціальні права запозичення – СПЗ (резервна валюта кошикового типу) – це безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках у МВФ.

• країнам дозволялось встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота: закріплювалися тенденції до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угрупування: США - Західна Європа – Японія;

Ямайська валютна система

3) юридично було завершено демонетизація золота: відмінено

офіційну ціну золота та золоті паритети, але золото й далі

використовувалося для формування фонду ліквідних активів з

метою придбання резервних валют;

4) було знято обов’язковість обмежень щодо офіційних

валютних резервів;

4) поняття “оборотна (конвертована) валюта” замінено терміном

“валюта, що вільно використовується”(тобто ринкова валюта);

5) країни отримали право вибору будь-якого режиму

валютного курсу;

6) узаконювався режим плаваючих валютних курсів замість

фіксованих;

7) МВФ закликав посилити міждержавне валютне регулювання.

Ямайська валютна система

Спеціальні права запозичення (СПЗ ) – це

• безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках у МВФ;

• резервна валюта кошикового типу

• штучно створені міжнародні резервні кошти для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів, розрахунків з МВФ:

3.1) не мають реального забезпечення (з 1970 року одиниця СПЗ

– одиниця дорівнювалась до 0,888671 г золота, а потім стала

розраховуватись як валюта кошикового типу);

3.2) безпосередньо не виконують ролі платежу;

3.3) у чистому вигляді не використовуються для регулювання

державних зобов’язань. Їх наявність у країні дає їй право на

придбання вільно конвертованої валюти (право на отримання кредиту);

3.4) як ліквідний компонент, збільшує офіційні резерви країни-члена МВФ.

Ямайська валютна система

СПЗ складалися:

• до 1 січня 2002 р. з 5-ти валют – долара США, марки ФРН, ієни, французького франку, фунту стерлінгів;

• з 1 січня 2002 р. прив’язується до курсу 4-х валют – євро (визначає курс СПЗ на 37,4%), долару США (37,2%), британського фунту стерлінгів (12,4%), японської ієни (13%). Курс розраховується на базі курсу щоденно вищеназваних валют.

СПЗ можна використовувати для:

• отримання конвертованої валюти, необхідної для регулювання пасиву платіжного балансу;

• проведення операцій з МВФ: виплати комісійних, погашення в СПЗ отриманих раніше в іноземних валютах кредитів в МВФ, викупу у Фонду власної валюти;

• визначення операцій за двосторонніми угодами з другою країною-членом МВФ, наприклад для викупу власної валюти (США викупали долари у центральних банків західноєвропейських країн).

Склад СПЗ

Криза валютних систем

Криза світової валютної системи:

• це загострення валютних протиріч, різке порушення її функціонування, що проявляється у невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму зміненим умовам виробництва;

• веде до руйнування старої системи та заміни її новою, яка забезпечує відносну валютну стабілізацію.

Види валютних криз

• Локальні валютні кризи. Вражають окремі країни чи групу країн навіть при відносній стабільності світової валютної системи. Після другої світової війни періодично виникали локальні валютні кризи у Франції, Великобританії, Італії та інших країнах;

• Циклічні валютні кризи – прояв економічних криз;

• Спеціальні валютні кризи викликані іншими факторами: криза платіжного балансу, надзвичайними обставинами і т.д.

Кризи світових валютних систем

• Криза золотомонетного стандарту (Паризька валютна система) - 10 років (1913-1922),

• Генуезька валютна система – 8 років (1929-1936 рр.),

• Бреттон-Вудська валютна система – 10 років (1967-1976 рр.).

• Криза Ямайської світової валютної системи.

Особливості Генуезької світової валютної кризи (1929 – 1936 рр.)

• циклічний характер;

• структурний характер;

• велика тривалість;

• виключна глибина та гострота;

• значна нерівномірність розвитку.

Криза валютних систем

Особливості Криза Бреттон-Вудської валютної системи кризи (1967 – 1976 рр.)

• нестійкість та протиріччя економіки;

• посилення інфляції негативно вплинуло на світові ціни та конкурентну здатність фірм, заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих” грошей;

• нестабільність платіжних балансів;

• невідповідність принципів Бреттон-Вудської валютної системи зміненому співвідношенню сил на світовій арені;

• активізація ринку євродолара;

• дезорганізуюча роль ТНК;

• наплив доларів в країни Західної Європи і Японію викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів і тим самим спекулятивну атаку їх валют на долар.

• Франція ввела подвійний валютний ринок по прикладу Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної Європи стали відкрито виступати проти привілейованого стану долара в світовій валютній системі. Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою групи “десяти” 18 грудня 1971р.

Смітсонівська (Вашингтонська) угода (1971 р.)

• переглянуто паритети провідних валют: долар девальвовано на 7,89%; підвищено офіційну ціну золота на 8,57% (з 35 до 38 долара за унцію), здійснено ревальвацію ряду валют;

• пом’якшився принцип фіксованих паритетів: межі можливих відхилень курсів валют від їх фіксованих паритетів були тимчасово розширені з + 1% до + 2,25%;

• міжнародна розрахункова грошова одиниця СПЗ, яка рішенням сесії МВФ (вересень-жовтень 1969 р.) вводилась в дію з 1 січня 1970 р., розглядалась як можлива основа валютної системи нарівні із золотом (зараз – 230 млрд.СПЗ, або 310 млрд.дол.);

• Переплетіння валютної кризи з енергетичною та світовою економічною кризами.

Криза валютних систем

Особливості Ямайської валютної кризи:

• втрата доларом монопольної ролі (поява СПЗ);

• проблема багатовалютного стандарту;

• проблема золота – зацікавленість країн Західної Європи в збереженні золота як реальних резервних запасів;

• режим плаваючих валютних курсів.

9.4. Сутність та етапи розвитку Європейської монетарної системи

Європейська валютна система – це

• міжнародна (регіональна система).

• міжнародна (регіональна) валютна система – сукупність економічних відносин, яка пов’язана з функціонуванням валюти в межах економічної інтеграції;

• державно-правова форма організації валютних відносин країн “Загального ринку» з метою стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів.

• підсистема світової валютної системи (Ямайської).

Європейська валютна система

Цілі створення Європейської валютної системи:

• встановити підвищену валютну стабільність всередині співтовариства і створити зону європейської стабільності з власною валютою у противагу Ямайської валютної системи, що заснована на доларовому стандарті;

• стати головним елементом стратегії росту в умовах стабільності;

• спростити конвергенцію процесів економічного розвитку та надати новий імпульс європейського процесу;

4) забезпечувати стабілізуючий вплив на міжнародні економічні та валютні відносини;

5) обмежити “Загальний ринок” від експансії долара.

Структурні принципи ЄВС:

1) ЄВС базувалась на ЕКЮ, потім – на євро (12 країн);

2) на відміну від Ямайської ВС, яка юридично закріпила

демонетизацію золота, ЄВС використовувала його в якості

реальних резервних активів. Створений спільний золотий фонд

за рахунок об’єднання 20% офіційних золотих резервів країни

ЄВС в ЄФВС (Європейський фонд валютного співробітництва),

який згодом перетворено на Європейський Центральний Банк;

3) як підсистема ЄВС несе на собі негативні наслідки

нестабільності світової валютної системі і вплив долара;

4) режим валютних курсів заснований на спільному плаванні

валют у формі “європейської валютної змії” у встановлених

межах взаємних коливань (+2,25% від центрального курсу, для

деяких країн (Італії) +6% до кінця 1989р. Потім Іспанії. З

серпня 1993р.у результаті загострення валютних проблем ЄС

межі коливання розширилися до +15%);

5) в ЄВС здійснюється міждержавне регіональне валютне

регулювання шляхом надання центральним банкам кредитів для

покриття часового дефіциту платіжних балансів і розрахунків,

пов’язаних з валютною інтервенцією.

Європейська валютна система

1950 р. – створення Європейського платіжного союзу та

накопичення його учасниками достатніх золотовалютних

резервів, що дозволило здійснювати моніторинг власної

валютної політики та покривати дефіцити у взаємній торгівлі

країн. Розпуск у 1958 р.

1967 р. – започаткування процедури консультацій щодо

започаткувалася процедура консультацій на випадок зміни

валютних курсів та створення Комітету управління центральних

банків.

1971 р. – країни ЄС прийняли програму поетапного створення

економічного та валютного союзу до 1980 р. (“план Вернера”),

1971 р. – відміна золотого стандарту долара.

1978 р. – започаткування ЄВС, введення в обіг ECU

5 грудня 1978 р. – Європейською радою було прийнято рішення

про створення Європейської валютної системи.

13 березня 1979 р. була створена Європейська валютна система

Європейська валютна система

1988 р. – рішення про повну лібералізацію ринку капіталів, що

дозволило

Квітень 1989 р. “План Делора” (Ж.Делор – голова Комітету ЄЕС)

• Створення загального (інтегрованого) ринку;

• Структурне вирівнювання відсталих зон та регіонів;

• Координація економічної, бюджетної, податкової політики;

• Створення наднаціонального Європейського валютного інституту у складі керуючих центральними банками і членів директорату для координації грошової та валютної політики;

• Єдину валютну політику, введення фіксованих валютних курсів і колективної валюти ЕКЮ.

Маастрихтська угода

Перший етап (1 липня 1990 р. – 31 грудня 1993 р.) – етап становлення економічного і валютного союзу ЄС:

• відміна всіх обмежень на вільний рух капіталу всередині ЄС, а також між ЄС та третіми країнами;

• забезпечення показників економічного розвитку всередині ЄС, приймались країнами програми, де визначались певні цілі та показники антиінфляційної і бюджетної політики, стабільність курсів валют у відносинах між країнами ЄС.

Другий етап (1січня 1994 р. – 31 грудня 1998 р.) підготовка країн-членів до введення євро:

• створення Європейського валютного інституту, який визначав правові, організаційні і матеріально-технічні передумови, необхідні Європейському Центральному банку для виконання своїх функцій, починаючи з третього етапу введення євро;

• відміна привілейованого доступу підприємств державного сектора до коштів фінансових інститутів;

3) заборона підтримки діяльності державного сектора шляхом

кредитування центральними банками його підприємств,

придбання центральними банками боргів держави;

4) заборона брати на себе зобов’язання державного сектора

однією із країн-членів іншою країною-членом чи ЄС у цілому;

5) показник бюджетного дефіциту повинен бути не вище 3%

ВВП при нормальних умовах розвитку і величина державного

боргу не вище 60% ВВП;

6) прийняття в деяких країнах-членах національного

законодавства про надання їхнім центральним банкам

статутної незалежності від їхніх урядів з тим, щоб прирівняти

їхній правовий статус з аналогічним статусом ЄЦБ.

Третій етап переходу до єдиної валюти (1999-2002 рр.)

2 травня 1998 р - Європейський Союз назвав країни-члени

(Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія,

Люксембург, Нідерланди (крім Аруби та Нідерландських

Антильських островів), Португалія, Фінляндія, Франція (крім

Нової Каледонії, Французької Полінезії, Уоллісу та Футуну)),

які допускалися до переходу на євро з початку третьої стадії;

З 1 січня 1999 р.:

• фіксуються валютні курси євро до національних валют країн-учасниць євро, євро стає їхньою загальною валютою;

• євро замінює ЕКЮ у співвідношенні 1:1;

• розпочала свою діяльність Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) - включає ЄЦБ та центральні банки країн-учасниць зони євро;

• ЄСЦБ заохочує впровадження євро на світові валютні ринки

Критерії входження в ЄВС

• стабільність цін – рівень інфляції в країні має не перевищувати середнього рівня інфляції в трьох найбільш стабільних у ціновому плані країнах більш ніж на 1,5%;

• дефіцит платіжного балансу: рівень державної заборгованості має не перевищувати 60%, а дефіцит державного бюджету – 3% валового внутрішнього продукту;

• рівень довгострокової номінальної процентної ставки не мало перевищувати середнього значення цього показника в трьох країнах із найстабільнішими цінами більш ніж на 2%;

• стабільність обмінного курсу: валюта країни мала перебувати щонайменше протягом двох останніх років у дозволених межах коливання щодо інших валют.

З 1 січня 1999 р. – відбулася тверда фіксація курсів валют країн зони євро для перерахунків;

з 1.01.2007 р.: Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Греція, Словенія

з 1.01.2008 р.: Мальта, Кіпр

з 1.01.2009 р.: Словаччина

з 1.01.2011 р.: Естонія

Приєдналися без валютних інтервенцій та перспектив введення євро: Велика Британія, Швеція, Данія

З 1 січня 2001 р. до зони євро приєдналась Греція;

З 1 січня 2002 р. випущено в обіг банкноти і монети євро 12 країн-учасниць, паралельний обіг з національними валютами країн-членів, обмін останніх на євро, започаткування механізму ERM II;

З 1 липня 2002 р. виключено з обігу національні валюти і здійснено повний перехід господарчого обігу країн-учасниць на євро;

З 1 січня 2007 р. до зони євро приєдналась Словенія

З 1 січня 2008 р. до зони євро приєдналась Мальта та Кіпр (крім Турецької республіки Північного Кіпру)

З 1 січня 2009 р. до зони євро приєдналась Словаччина

9.5. Валютний ринок і його структура

Валютні ринки

• як економічна категорія - це система стійких економічних та організаційних відносин, пов’язаних з операціями купівлі – продажу іноземних та платіжних документів в іноземних валютах;

• як інституціональний механізм – це сукупність установ і організацій – ТНБ, валютні біржі, брокерські фірми, що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.

Валютний ринок і його структура

Передумови формування валютних ринків:

• розвиток міжнародних економічних зв’язків;

• створення світової валютної системи, що покладає на країни – учасниці визначені обов’язки у відношенні їх національних валютних систем;

• широке поширення кредитних засобів міжнародних розрахунків;

• посилення концентрації і централізації банківського капіталу, розвиток кореспондентських відносин між банками різних країн, поширення практики ведення поточних кореспондентських рахунків в іноземній валюті;

5) вдосконалення засобів зв’язку – телеграфу, телефону, телексу, що спростили контакти між валютними ринками та знизили ступінь валютного і кредитного ризиків;

6) розвиток інформаційних технологій, швидкісна передача повідомлень про курси валют, банки, стан їх кореспондентських рахунків, тенденції в економіці та політиці.

Валютний ринок і його структура

До головних функцій валютних ринків можна віднести:

• Забезпечення виконання міжнародних розрахунків;

• Забезпечення ефективного функціонування світових кредитних та фінансових ринків;

• Страхування валютних та кредитних ризиків;

• Отримання спекулятивного прибутку учасниками ринку у вигляді різниці курсiв валют;

• Визначення валютних курсів;

• Диверсифiкацiя валютних резервів банків, підприємств, держав;

• Регулювання економіки.

Особливості валютного ринку

• Нематеріальний;

• Не має єдиного центру;

• 24-годинний характер функціонування;

• Є переважно міжбанківським;

• Гнучка система організації торгівлі та гнучка стратегія оплати за укладення угод;

• Ліквідний, включає операції з різними валютами;

• Глобальний через систему телекомунікацій.

Валютний ринок і його структура

Існує чотири групи суб’єктів валютного ринку:

I. Державні установи , основне місце серед яких займають:

а) центральні банки - управління валютними резервами, проведення валютних інтервенцій,

регулювання рівня процентних ставок по вкладенням в

національній валюті;

б) казначейства окремих країн.

II. Юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності:

а) компанії, що приймають участь у міжнародній торгівлі;

б) інвестиційні фонди, крупні міжнародні корпорації;

в) приватні особи;

III. Комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв’язків проводять основний обсяг валютних операцій, акумулюють загальні потреби ринку у валютних конверсіях, а також у залученні/розміщенні коштів і виходять з ними на інші банки

IV. Валютні біржі та валютні відділи товарних фондових бірж.

а) валютні біржі: в країнах з перехідною економікою - обмін валют для юридичних осіб і формування валютного курсу;

б) валютні брокерські фірми – зведення покупця і продавця іноземної валюти і здійснення між ними конверсійної чи кредитно-депозитної операції. Знімаються комісійні.

Структура валютного ринку:

1. За суб’єктами

1.1. Міжбанківський (прямий і брокерський) (біля 80% обсягу

всіх операцій на світовому валютному ринку припадає на

міжбанківський ринок, оскільки валютні біржі існують не в усіх

країнах світу);

1.2. Клієнтський;

1.3. Біржовий:

а) торгівля через валютну біржу;

б) торгівля деривативами;

2. За терміном операцій:

2.1. Спот ринок (поточний);

2.2. Форвардний ринок (терміновий);

2.3. Своп ринок;

3. За функціями:

3.1. Обслуговування міжнародної торгівлі;

3.2. Чисто фінансові трансферти (спекуляція, хеджування, інвестиції)

4. За валютними обмеженнями: вільні та обмежені;

5. За застосуванням валютних курсів: з одним режимом та з кількома режимами

6. За обсягом і характером валютних операцій:

а) глобальні (світові);

б) регіональні (міжнародні);

в) внутрішні (національні);

7. За територіальною ознакою:

7.1.Європейський ринок – Лондон, Франкфурт-на-Майні, Париж, Цюрих.

7.2.Американський ринок – Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес, Монреаль.

7.3.Азіатський – Токіо, Гонконг, Сингапур, Бахрейн.

9.6. Основні валютні операції та їх характеристика

Валютна операція – це:

• операція, пов’язана з переходом права власності на валютні цінності, використанням валютних цінностей як засобу платежу в міжнародному обігу; ввезенням, вивезенням, переказом та пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей;

• вид банківської діяльності з купівлею – продажем іноземної валюти.

Валютні операції здійснюються з метою:

• Продати/ придбати іноземну валюту необхідну іноземну валюту для проплати імпорту, погашення валютного кредиту і процентів по ньому і т.п.;

• Запобігти можливих збитків, пов’язаних з несприятливими змінами курсів валют (операції хеджування)

• Отримати спекулятивні прибутки на різниці курсів валют.

Види валютних операції

Види валютних операцій:

1. Поточні валютні операції – перекази іноземної валюти,

отримання і надання фінансових кредитів на строк не більше 180 днів, переказування процентів, дивідендів та інших доходів за вкладами, інвестиціями тощо);

2. Валютні операції, пов’язані з рухом капіталу - прямі інвестиції, портфельні інвестиції, придбання цінних паперів, надання і отримання фінансових кредитів на строк понад 180 днів тощо;

3. Кореспондентські відносини з іноземними банками:

3.1. Встановлення прямих кореспондентських відносин з іноземними банками;

3.2. Самостійне відкриття банком рахунків для міжнародних розрахунків з іноземними банками;

Види валютних операції

3.3. Досягнення домовленості про порядок і умови ведення банківських операцій по міжнародним розрахункам;

3.4. Робота через кореспондентські рахунки Центру міждержавних розрахунків НБУ або через кореспондентські рахунки уповноважених банків;

3.5. Встановлення кореспондентських відношень і здійснення міжнародних банківських операцій з іноземними банками через кореспондентські рахунки. Центру міжнародних розрахунків НБУ або уповноважених банків.

4. Відкриття та ведення валютних рахунків

4.1. Відкриття валютних рахунків юридичним особам (резидентам та нерезидентам), фізичним особам;

4.2. Нарахування процентів по залишках на рахунках;

Види валютних операції

4.3. Надання овердрафтів (особливим клієнтам згідно рішення керівництва банку);

4.4. Надання виписок по мірі здійснення операції;

4.5. Оформлення архіву рахунку за любий проміжок часу;

4.6. Виконання операцій по розпорядженню клієнтів відносно коштів на їх валютних рахунках (оплата наданих документів, купівля та продаж іноземної валюти за рахунок коштів клієнтів);

4.7. Списання сум, передбачених законодавством;

4.7. Контроль експортно-імпортних операцій.

5. Неторгові операції

5.1. Купівля та продаж готівкової іноземної валюти та платіжних документів в іноземній валюті;

5.2. Інкасо іноземної валюті та платіжних документів в іноземній валюті;

Види валютних операції

5.3. Випуск та обслуговування пластикових карток клієнтів;

5.4. Купівля (оплата) дорожніх чеків іноземних банків;

5.5. Оплата грошових акредитивів та висунення аналогічних акредитивів;

5.6. Організація роботи і порядку проведення операцій в обмінних пунктах.

6. Операції по залученню та розміщенню валютних коштів

6.1. Кредитні операції;

6.2. Депозитні операції;

6.3. Операції з цінними паперами;

6.4. Лізингові операції;

6.5. Форфейтингові операції;

6.6. Факторингові.

Види валютних операції

7. Міжнародні розрахунки

7.1. Міжнародний банківський переказ;

7.2. Передоплата;

7.3. Підтверджений безвідзивний акредитив;

7.4. Відкритий банківський рахунок;

7.5. Консигнація.

8. Конверсійні операції:

8.1.Угоди з негайною поставкою- угоди агентів валютного ринку по купівлі-продажу обумовлених сум готівкової та безготівкової валюти однієї країни на валюту іншої країни по узгодженому курсу на визначену дату:

а) Тод (“today”) – поставка валюти сьогодні – “сьогодні на сьогодні”;

б) Том (“tomorrow”)– поставка валюти наступного робочого дня – “сьогодні на завтра”;

Види валютних операції

в) Спот (“spot”)– поставка валюти на другий робочий день – “сьогодні на післязавтра”

8.2. Строкові (термінові) угоди:

8.2.1. Форвардні угоди:

• Позабіржова, контракт з банком;

• Курс встановлюється як спот з відповідним коригуванням на ставки по депозитах у відповідній валюті;

• Валюта країни з вищими процентними ставками продається з дисконтом (надбавкою) по відношенню до валюти країни з нижчою процентною ставкою, а валюта країни з нижчими процентними ставками – з премією;

• Премії та дисконти виражаються в річних процентах, для порівняння з альтернативами вкладення в інші інструменти;

• Призначення – закрити відкриту валютну позицію та хеджувати валютні ризики;

• Широкий круг валют, 95% угод здійснюються

8.2.2. Ф’ючерсні операції

• Біржова операція, укладення контракту з біржею, обов’язкова депозитна маржа та встановлення ліміту ціни базового активу, кількості контрактів для зменшення спекуляцій;

• В 95% завершується офсетною угодою (оберненим продажем активу), отримується тільки різниця в курсі базового активу;

• Лідируючими біржами за торгівлею ф'ючерсними контрактами нині є Чикагська (СМЕ), Нью-Йоркська (СОМЕХ), Лондонська (LIFFE), Сінгапурська (SІМЕХ), Цюріхська, Паризька (МАТІ) біржі;

• Контракти переоцінюються щоденно;

• Є предметом торгівлі на вторинному ринку;

• Слугують орієнтиром для визначення курсової динаміки.

Особливості ф’ючерсних контрактів:

• Угоди укладаються тільки на окремі валюти (долар США, євро, єна, фунт стерлінгів, австр.долар, новозел., кан.дол., браз.реал);

• Поставка товару відбувається лише у визначені дні;

• Стандартизовані (62500 фунтів, 100000 канадських доларів, 712,5 млн.єн., 125000 євро);

• Ціна ф’ючерсних контрактів визначається попитом і пропозицією на них і на валюту, предмет контракту.

Ефективність ф‘ючерсної угоди визначається спредом після кожного робочого сеансу на біржі:

М=р*К*(С-Ст),

де М – маржа, р=1 при продажу, р=-1 при купівлі,

К – кількість контрактів,

С – курс валюти на день укладення угоди,

Ст – курс валюти на день виконання угоди.

Валютні операції, млрд. дол. США

Види валютних операції

8.2.3. Опціон з валютою

• Опціон з валютою — операція, яка за умови сплати встановленої комісії (премії) надає одній зі сторін (тримачу опціону) право купівлі (угода «колл»), або продажу (угода «пут») визначеної кількості визначеної валюти за курсом, встановленим при укладанні угоди до закінчення обговореного терміну (у будь-який день — американський опціон; на кінець терміну угоди— європейський опціон);

• Ціна активу, вказана в контракті, називається страйковою. Визначається на біржі як ціна, найбільш близька в часовому вимірі до ціни активу опціону;

Види валютних операції

• Продавець (writer) опціону “пут” має в будь-який момент часу оплатити базисний актив, а продавець “колл” – поставити його;

Опціони "колл" (від англійського call - букв. виклик, вимога) - це відома угода з премією: право купити у визначену дату цінні папери чи товари за обумовленою ціною з попередньою сплатою ризикової премії.

Опціони "колл“ – право, але не зобов'язання купити у майбутньому базовий актив (акцію) по фіксованій ціні (ціна страйк)

Ціна опціону «колл» = (очікувана ціна акції) - (очікувана вартість виконання опціону).

• Біржова операція, можуть бути розрахунковими и поставочними;

• Внутрішня вартість опціону: якщо взяти за спот-ціну базового активу St, а за страйкову ціну Е, то тримачу (покупцю) “колл” в день експірації буде виплачено величину (St – Е), а тримачу (покупцю) “пут” – (Е - St);

• Премія опціону – це різниця його його ринкової ціни і його внутрішньої вартості.

8.2.4. Страхові («аутрайт», на умовах опціону);

8.2.5. Спекулятивні;

8.2.6. Конверсійні;

Види валютних операції

8.3. Свопи (англ. swар — міна, обмін) - це валютна операція,

що сполучить купівлю-продаж двох валют на умовах негайного

постачання з одночасною контругодою на певний строк з тими

ж валютами. При цьому домовляються про зустрічні платежі

два партнери (банки, корпорації й ін.).

По операціях «своп» наявна угода здійснюється за курсом

«спот», що у контругоді (терміновій) коректується з

урахуванням премії чи дисконту в залежності від руху

валютного курсу.

У формі «своп» банки (компанії) здійснюють обмін валютами,

кредитами, депозитами, процентними ставками, цінними

паперами чи іншими цінностями.

Обмін номіналу та фіксованої процентної ставки в одній валюті

на номінал та фіксований процент в іншій валюті – валютний

своп

При цьому клієнт заощаджує на маржі — різниці між курсами

продавця і покупця по наявній угоді.

8.4. Валютний арбітраж:

8.4.1.За кількістю валют:

• простий арбітраж здійснюється із двома валютами

• складний валютний арбітраж здійснюється із трьома і більш валютами;

8.4.2. За умовами наявних термінових угод:

• просторовий арбітраж – одержання прибутку за рахунок різниці в курсах валют на різних валютних ринках;

• часовий арбітраж - рахунок курсових коливань протягом визначеного періоду ;

8.4.3. В залежності від мети:

• спекулятивний арбітраж має на меті заробити на різниці валютних курсів у зв'язку з їхніми коливаннями. При цьому вихідна і кінцева валюти збігаються, тобто угода здійснюється за схемою: євро - долар США; долар — євро.

• конверсійний арбітраж має на меті купити найбільш вигідно необхідну валюту. Фактично - це використання конкурентних котирувань різних банків на одному чи різних валютних ринках;

Види валютних операції

9. Інші операції

9.1. Трастові операції;

9.2. Консультаційно-інформаційні операції;

9.3. Спільна діяльність;

9.4. Страхові операції;

9.5. Управління грошовими коштами та іншим майном;

9.6. Угоди про переуступку права вимоги;

9.7. Операції з монетарними металами:

а) купівля і продаж ( в тому числі на термін);

б) прийняття в депозити,

в) відповідальне зберігання,

г) використання на умовах застави під виданий кредит монетарних металів або цінних паперів номінал, яких висловлений в монетарних металах.

Тема 10. Міжнародні розрахунки

Тема 10. Міжнародні розрахунки

10.1. Міжнародні розрахунки: сутність, види, типи, суб’єкти

10.2. Форми міжнародних розрахунків. Види і форми акредитивів. Механізм акредитивних розрахунків

10.3. Ефективність форм розрахунків для експортера та імпортера

1. Міжнародні розрахунки: сутність, види, типи, суб’єкти

Міжнародні розрахунки – це:

• система організації та регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин;

• форми платежів між країнами за здійсненні операції в ході їх зовнішньоекономічних відносин;

• система механізмів реалізації грошових вимог та зобов’язань, що виникають між різними суб’єктами у сфері міжнародних економічних відносин;

• комерційні платежі, що здійснюються за за грошовими вимогами та зобов’язаннями між підприємствами, банками установами та громадянами, пов’язані з торгівельними, інвестиційними та кредитними відносинами

• некомерційні платежі, пов’язані з перевезенням пасажирів, страхуванням, туризмом, переказом грошей за кордон

Міжнародні розрахунки: сутність, види, типи, суб’єкти

Суб’єкти міжнародних розрахунків:

• імпортери,

• експортери,

• банки.

“Лоро” – іноземні кореспондентські рахунки в банку.

“Ностро” рахунки банку в іноземному банку.

Найпоширеніші умови міжнародних розрахунків:

• безпосередній (повний розрахунок) – повна оплата товару до моменту чи в момент переходу товару або товаророзпорядчих документів у розпорядження покупця;

• розрахунок у кредит (з розстроченням) – надання експортером імпортеру кредиту в комерційній формі (для імпортера).

Чинники впливу на стан міжнародних розрахунків

• Економічні та політичні відносини між країнами;

• Становище країни на світових товарних і грошових ринках;

• Ступінь використання та ефективність заходів державного економічного регулювання;

• Відмінності в рівнях інфляції;

• Стан платіжного балансу

• Умови зовнішньоторговельних контрактів;

• Конвертованість валют та валютне законодавство;

• Особливості банківської практики;

• Міжнародні правила та звичаї тощо.

• Вирішальне значення в практиці міжнародних розрахункових операцій мають валютно-фінансові умови з/економічних угод (контрактів)

• Валютне законодавство (ціна та загальна вартість угоди (контракту), умови платежів);

• Особливості банківської практики.

Особливості міжнародних розрахунків

• Учасники вступають до певних відособлених від економічного контракту відносин, пов’язаних з пересилкою, обробкою, товаророзпорядчих та платіжних документів, платежами;

• Регулюються національними нормами, міжнародними банківськими правилами та звичаями;

• Є уніфікованими (щодо правил обертання векселів, Уніфіковані правила для документарних акредитиву та інкасо, Правила щодо контрактних гарантій), ЮНСІТРАЛ, Міжнародна торгова палата;

• Мають документарний характер і здійснюються проти фінансових (чеки, векселі) та комерційних документів (транспортні накладні, коносаменти, сертифікати якості);

• Піддаються значному впливу з боку валютних курсів і здійснюються переважно у ВКВ

Основні комерційні документи, необхідні для здійснення міжнародних розрахунків

І. Комерційні:

1. Зовнішньоекономічний договір (контракт) - матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів та спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності

2. Рахунок-проформа - комерційний документ, який містить відомості про ціну товару, але не використовується для здійснення розрахунків за товар (бартер, консигнація, ордерні поставки, давальницька сировина, готова продукція, виставки, ярмарки).

3. Рахунок-фактура (інвойс) – документ, який супроводжує переміщення товарів через митні кордони, вказує їхню вартість та дозволяє їх ідентифікувати. Є основою визначення митної вартості товару та взаєморозрахунків контрагентів

     

Рахунок-фактура

Основні комерційні документи

ІІ. Дозвільні: Дозволи та сертифікати уповноважених органів (ветеринарні, фітосанітарні сертифікати, сертифікти якості, індивідуальні ліцензії тощо)

ІІІ. Митні документи (вантажно-митна декларація - ВМД)

ІV. Транспортні документи:

• міжнародна автомобільна накладна (CMR);

• залізнична накладна;

• авіаційна вантажна накладна (air waybill);

• коносамент (договір між відправником і перевізником);

• карнет-ТІР або книжка МДП (Carnet-TIR)

• подорожній лист.

CMR

(Автомобільна накладна )

Порядок, умови та особливості здійснення міжнародних розрахунків визначаються:

• валютним законодавством країн контрагентів;

• міжнародними правилами та звичаями;

• умовами зовнішньоекономічних контрактів;

Валютно-фінансові умови здійснення міжнародних розрахункових операцій деталізуються у наступних пунктах зовнішньоекономічних контрактів:

• Ціна та загальна вартість контракту

• Умови платежів

• Базові умови постачання (INCOTERMS)

Види міжнародних розрахунків

Види міжнародних розрахунків залежать від:

1) специфіки суб’єкту:

а) між конкретними контрагентами;

б) між банками;

в) між банком і контрагентом;

г) між державою і банком;

д) між державами.

2) взаємодії суб’єктів:

а) напряму;

б) через посередників.

3) кількості суб’єктів:

а) двосторонні;

б) багатосторонні

Види міжнародних розрахунків

4) від об’єкту:

а) торговельні операції;

б) інвестиційні операції;

в) некомерційні операції.

5) умови розрахунків:

а) готівкові;

б) з наданням кредиту.

6) форми розрахунків:

а) готівкові;

б) безготівкові;

7) призначення:

а) комерційні;

б) некомерційні.

Типи міжнародних розрахунків

1. Національною валютою:

А.Торгові, кредитні і платіжні угоди між країнами;

Б. Напряму.

2. Міжнародною колективною валютою (СПЗ, євро): торгові, кредитні і платіжні угоди в межах інтеграційних угрупувань країн.

3. Золото: використовується в міжнародних розрахунках опосередковано на ринку золота

4. Клірингові розрахунки: міжнародні платіжні угоди клірингового типу – угода між урядами двох і більше країн при обов’язковому взаємному заліку міжнародних вимог і зобов’язань.

Валютний кліринг – міжурядова угода про взаємозалік міжнародних вимог та зобов'язань.

Типи міжнародних розрахунків

Цілі валютного клірингу:

• вирівнювання платіжного балансу країни, уникаючи зменшення золотовалютних резервів;

• отримання пільгового кредиту від контрагента, який має активний платіжний баланс;

• безоплатне фінансування країною з активним платіжним балансом країни з негативним платіжним балансом;

• зустрічний захід на дискримінаційні дії іншої держави (наприклад, Великобританія ввела кліринг у відповідь на призупинення платежів Німеччиною британським кредиторам в 30-х рр. ХХ ст.).

Типи міжнародних розрахунків

Типи міжнародних розрахунків

• Після ІІ Світової війни міжнародні розрахунки СРСР з капіталістичними країнами будувалися, як правило, на сонові платіжних угод клірингового типу, за виключенням США, Канади, Швейцарії та деяких країн доларової зони, взаємні платежі з якими здійснювалися у вільноконвертованих валютах (переважно у дол. США).

• З 1950 по 1963 рр. РС мав з соціалістичними країнами угоди, за якими розрахунок здійснювався в клірингових рублях.

• В кліринговій угоді між СРСР та Фінляндією в якості валюти клірингу був прийнятий рубль.

Типи міжнародних розрахунків

Причини використання валютного клірингу:

• незбалансованість платіжного балансу;

• економічна та валютна криза;

• недостатньо коштів на золотовалютних резервах;

• висока інфляція;

• валютні обмеження;

• скасування золотого стандарту (30-ті рр. ХХ ст.).

Форми валютного клірингу:

1) односторонній;

2) двосторонній має найбільш широке застосування, при якому рахунки ведуться в обох країнах. При цьому застосовуються прийняті форми розрахунків (інкасо, акредитив, банківський переказ та інші), але імпортери вносять в свій банк національну валюту, а експортери в замін інвалютної виручки отримують національну валюту. Залік взаємних вимог і зобов’язань здійснюють банки, що ведуть клірингові рахунки;

Типи міжнародних розрахунків

3) багатосторонній (три і більше країн). Прикладом є Європейський платіжний союз (ЄПС), що функціонував з червня 1950 р. до грудня 1958 р. У ньому брало участь 17 країн Західної Європи. Він був створений за ініціативою і за підтримкою США, які використовували його для подолання валютних бар’єрів, що заважали проникненню американського капіталу, для розподілу допомоги за «планом Маршалла» і вторгнення долара в міжнародні розрахунки Західної Європи. Пізніше він був замінений Європейською валютною угодою, що діяла до 1972 р. В 1985 р. крупні комерційні банки створили багатосторонній кліринг для взаємного заліку вимог і зобов’язань по операціям з ЕКЮ. Банк міжнародних розрахунків (БМР) являється агентом клірингу по операціям в ЕКЮ і регулює міжбанківські розрахунки з використанням системи швидкого обміну інформацією через СВІФТ. Кліринг дозволяє щорічно здійснювати взаємні розрахунки по 1000 операцій на суму 2 млрд. ЕКЮ;

Типи міжнародних розрахунків

4) міжнародний — не створений, хоча проект його був розроблений Дж. М. Кейнсом в 1943 р — проект Міжнародного клірингового союзу (МКС). Міжнародні клірингові розрахунки передбачалися для взаємного заліку вимог і зобов’язань і міждержавного валютного регулювання. Кейнс розглядав міжнародний кліринг як засіб подолання міждержавних суперечностей.

Види валютного клірингу:

1) за обсягом операцій:

• повний: тобто кліринг на повну суму розрахунку;

• кліринг, що охоплює 95 % платіжного обороту;

• частковий, що поширюється на певні операції;

Типи міжнародних розрахунків

2) за волевиявленням сторін:

• договірні;

• примусові

3) за способом регулювання сальдо:

• з вільноконвертованим сальдо;

• з умовною конверсією;

• з неконвертованим сальдо, сальдо за якими не може бути обмінене на іноземну валюту і погашається переважно товарними поставками.

Регулювання сальдо при клірингових розрахунках здійснюється в такі строки:

• або в період дії клірингової угоди (якщо ця умова порушена, то подальші поставки призупиняються);

• або після строку дії клірингової угоди (наприклад, через шість місяців сальдо погашається товарними поставками, при порушенні цієї умови кредитор має право вимагати проплати сальдо конвертованою валютою).

Типи міжнародних розрахунків

Сальдо неконвертованого клірингу має подвійне значення:

• є регулятором товарних поставок, тому що досягнення ліміту дає право кредитору призупинити відвантаження товарів; іноді експортери стають у чергу в очікуванні, коли з’явиться вільний ліміт на кліринговому рахунку;

• визначає суму, вище якої нараховуються проценти різними засобами: на всю суму заборгованості; на суму, що перевищує ліміт: диференційовано у міру зростання; іноді застосовується ставка з прогресивною шкалою, для того щоб експортер був зацікавлений не допускати більшого боргу по клірингу.

При клірингових розрахунках виникають дві категорії валютного ризику:

• заморожування валютної виручки у разі неконвертованого клірингу;

• втрати при зміні курсу.

Типи міжнародних розрахунків

В міжнародних угодах по валютному клірингу передбачається:

1) система клірингових розрахунків та банки, уповноважені їх вести;

2) обсяг клірингу: перелік товарів та послуг, постачання яких будуть розраховуватися по клірингу;

3) валюта клірингу: валюта, в якій буде проводитися взаємозалік вимог, та визначається сальдо заборгованості;

4) обсяг технічного кредиту, в межах якого по сальдо клірингу країна-боржник не виплачує відсотків іншої країни;

5) механізм вирівнювання платежів та остаточного погашення сальдо.

Типи міжнародних розрахунків

• Коли клірингом керує центральний банк, то він може безпосередньо дебетувати і кредитувати рахунки установ, оскільки відразу ж має відомості про розміри сальдо; якщо кліринг проводить приватна організація, то центральний банк отримує інформацію про сальдо від організатора клірингу.

• Банки, які за результатами багатостороннього клірингу виявилися чистими боржниками, покривають свої зобов’язання шляхом переказу відповідної суми коштів на рахунок розрахункової палати в установі, що є агентом з розрахунків. Потім розрахункова палата сплачує отримані кошти тим банкам, які за результатами багатостороннього клірингу виявилися чистими кредиторами. У кінці розрахунків сума всіх зобов’язань учасників повинна дорівнювати нулю.

Типи міжнародних розрахунків

Якщо на рахунку якоїсь установи недостатньо коштів, то можливі два шляхи:

• якщо це незалежна установа, то вона повинна шукати кошти на грошовому ринку або звернутися за допомогою до центрального банку для отримання необхідної суми,

• якщо це філія, то звертається до скарбника материнської фірми для кредитування на необхідну суму свого місцевого рахунку, або доводиться дебетувати на цю суму центральний рахунок материнської фірми в центральному банку.

10.2. Форми міжнародних розрахунків. Види і форми акредитивів. Механізм акредитивних розрахунків

Форми міжнародних розрахунків:

І. Документарні:

1. Акредитив;

2. Інкасо;

ІІ. Недокументрані:

• Аванс;

• Платіж на відкритий рахунок;

• Банківський переказ;

• Розрахунки з використанням чеків, векселів, пластикових карток);

• Консигнація

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

Акредитив – це:

• угода, в якій банк зобов’язується на прохання клієнта оплатити документи третій особі (бенефіціару-експортеру), на користь якого відкрито акредитив, чи оплатити акцепт трати, яку виставив бенефіціар, чи негоціацію (купівлю документів), виставлені йому експортером (бенефіціарієм) відповідно до певних умов;

• розрахунковий або грошовий документ, яким є дорученням однієї кредитної установи іншій здійснити за рахунок спеціально заброньованих коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажений товар або виплатити пред'явникові акредитиву певну суму грошей.

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

Акредитив за формою буває:

• грошовий (виплачуються у зазначеній валюті, або у валюті країни, де акредитиви пред’являються, за курсом на день платежу) – це іменний грошовий документ, в якому зазначено розпорядження банку про виплату власнику вказаної суми повністю або частинами;

• товарний (документарний) – передбачає, що покупець дає доручення банку, який обслуговує, відкрити такий товарний акредитив, де вказується найменування товару та документи, які необхідно пред’явити для отримання платежу.

Регулюється Уніфікованими правилами і звичаями для документарних акредитивів у редакції 2007 р. (публікація Міжнародної торгової палати №600)

В Україні - Інструкцією Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в Україні у національній валюті».

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

В розрахунках по документарному акредитиву беруть участь:

• імпортер (наказодавець), який звертається до банку з проханням про відкриття акредитиву;

• банк імпортера (банк-емітент), який відкриває акредитив;

• банк, що авізує, перевіряє дійсність акредитиву і повідомляє експортера про відкриття на його користь акредитиву та передає йому текст акредитиву;

• бенефіціар–експортер, на користь якого відкривається акредитив;

• рамбурсний банк, якщо між банком експортера та банком імпортера відсутні кореспондентські зв’язки;

• перевізник та експедитор.

Порядок реалізації акредитиву

• Експортер повідомляє про готовність до відвантаження товару

• Імпортер подає заяву на відкриття акредитиву

• Авізування бенефіціара про відкриття акредитиву на його користь

• Відвантаження товару експортером

• Оформлення та подання експортером в банк документів на отримання акредитиву

• Відправлення документів банком-бенефіціара банку-емітенту

• Перевірка документів банком-емітентом та їх оплата

• Видача банком-емітентом сплачених документів імпортеру

• Зарахування коштів на рахунок експортера авізуючим банком (банком бенефіціара)

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

Види акредитивів різноманітні і поділяються:

1. З точки зору можливості зміни або анулювання акредитива банком-емітентом:

А. Безвідзивний акредитив — дає бенефіціару високу ступінь впевненості, що його поставки або послуги будуть оплачені, як тільки він виконає умови акредитиву, який у випадку коли пред’явлені всі пред’явлені документи і дотримані всі його умови, складає тверде зобов’язання платежу банка-емітента. Для зміни або анулювання умов акредитиві при безвідзивному акредитиві потрібна згода як бенефіціара, так і відповідних банків;

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

Б. Відзивний акредитив - у будь-який час може бути змінений або анульований банком-емітентом навіть без попереднього повідомлення бенефіціара. Відзивний акредитив не створює ніякого правового платіжного зобов’язання банка. Тільки тоді, коли банк-емітент або банк-кореспондент здійснили платіж по документам, відзив акредитиву залишається без юридичної сили.

2. В залежності від наявності підтвердження акредитив буває:

2.1. Підтверджений акредитив має практично абсолютний ступінь надійності, оскільки він доповнюється зобов'язанням банку у країні експортера акцептувати вексель;

2.2. Непідтверджений акредитив

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

3. В залежності від додаткових зобов’язань іншого банку по акредитиву :

3.1. Безвідзивний непідтверджений акредитив — Банк-кореспондент лише авізує бенефіціару відкриття акредитиву;

3.2. Безвідзивний підтверджений акредитив — якщо банк-кореспондент підтверджує бенефіціару акредитив, то цим самим він зобов’язується здійснити платіж по документам, що відповідають акредитиву і що подані вчасно;

4 З т. з. можливості поновлення акредитива:

а) невідновлюваний акредитив

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

б) роловерні (револьверні, поновлені) акредитиви:

якщо покупець віддає розпорядження поставити замовлений товар певними частинами через певні проміжки часу (договір про поставку партіями), то здійснення платежів може виконуватися за допомогою револьверного акредитиву, який, відповідно, покриває вартість часткових поставок.

Розрахунки з використанням револьверних акредитивів можуть здійснюватися на кумулятивній або некумулятивній основі:

• Кумулятивний варіант означає, що суми невикористаних або не повністю використаних часток можуть бути додані до тих часток, що залишилися;

• При некумулятивному варіанті, навпаки, термін використання своєчасно не запитаних часткових сум зникає.

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

5. З т. з. можливості використання акредитивом другим бенефіціаром (безпосереднім постачальником товару):

5.1. Переказний (трансферабельний) акредитив — надає бенефіціару право давати вказівки банку, проводити оплату, акцепт або покупку тратт (документів), передати акредитив повністю або частинами одному або декільком третім особам (іншим бенефіціарам). Інші бенефіціари не мають права подальшої передачі такого акредитиву;

5.2. Непереказний акредитив;

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

6. З т. з. існування валютного покриття:

1) покриті - акредитиви, при відкритті яких банк-емітент заздалегідь надає в розпорядження виконуючого банку валютні кошти (покриття) у сумі акредитиву на термін дії зобов’язань банка-емітента з умовою можливості їх використання для виплат по акредитиву. Способи покриття:

• кредитування сумою акредитиву кореспондентського рахунку виконуючого банку в банку-емітенті або іншому банку;

• надання виконуючому банку права списати всю суму акредитиву з рахунку банка-емітента в момент отримання акредитива на виконання;

• відкриття банком-емітентом страхових депозитів або депозитів у виконуючому банку.

Використання покриття призводить до фактичного заморожування коштів імпортера на період від відкриття акредитиву до виплати коштів по ньому;

2) непокритий.

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

7. В залежності від підстав виконання акредитиви бувають:

7.1. Товарний акредитив;

7.2. Резервний акредитив “стенд-бай” ;

7.3. Чисті (грошові) акредитиви;

7.4. Змішані акредитиви;

8. В залежності від способу виконання розрізняють акредитиви:

8.1. Платіжний акредитив;

8.2. Акцептний акредитив;

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

9. З т. з. можливостей реалізації акредитиву:

а) акредитив з оплатою проти документів;

б) акредитив з акцептом тратт: бенефіціар може вимагати, щоб після виконання умов по акредитиву тратта, яку він виставив на покупця, була повернена йому банком-емітентом, що відкрив акредитив, або банком-кореспондентом. Замість платежу виконується акцепт тратти (переказаного векселя). Акцептовану тратту бенефіціар може передати своєму банку або для платежу в день настання терміну, або, якщо він хоче відразу розпоряджатися грошима, для дисконтування;

в) акредитив з відстрочкою платежу;

г) акредитиви, що виконуються шляхом негоціації тратт — купівля-продаж векселів або інших цінних паперів, що мають попит на ринку.

Документарні форми міжнародних розрахунків: акредитив

д) акредитив з червоним застереженням – експортер вимагає від банка-кореспондента аванс на обумовлену суму (за умов письмового зобов’язання бенефіціара пред’явити в строк супроводжуючі документи)

є) імпортний акредитив (акредитив з імпорту) – відкривається банком за дорученням імпортерів, які подають у банк заявку на їх відкриття (бувають виключно покритими)

Перевідний вексель — це письмовий наказ однієї сторони, який зобов'язує іншу сторону сплатити певну суму грошей третій стороні у майбутньому, в обумовлений час. При ньому платник називається трасатом, сторона, яка видала вексель – трасантом, а отримувач платежу — ремітентом.

Комерційна тратта — це перевідний вексель, який продавець виставляє покупцеві:

а) документарна тратта;

б) чиста тратта.

Витрати та умови пов'язані з акредитивом

Витрати при імпортних акредитивах:

• Збір за відкриття – 2%;

• Збір за безвідзивність документу – (max.) 1%;

• Попереднє авізування – 40 євро;

• Збір за зміни – 40 євро;

• Збір за діловодство – 3%;

• Акцептний збір при акцептних А. – 1,5% за місяць;

• Збір за відстрочку платежу – 1,5% за місяць.

Документарні форми міжнародних розрахунків: інкассо

Інкасо — це банківська операція, завдяки якій банк за дорученням клієнта отримує платіж від імпортера за відвантажені на його адресу товари та послуги, зараховуючи ці кошти на рахунок експортера в банку.

На відміну від акредитиву, банк не гарантує здійснення платежу, якщо платник є неплатоспроможним.

Відповідальність банку обмежується переданням та оформленням документів проти оплати чи акцепту векселя

Регулюються “Уніфікованими правилами по інкасо” (УПІ), розробленими Міжнародною Торговельною Палатою.

Документарні форми міжнародних розрахунків: інкассо

Інкасо застосовується, коли:

• експортер та імпортер довіряють один одному;

• імпортер є платоспроможним;

• політична та економічна ситуація в країні імпортера є стабільною;

• міжнародні платіжні операції не обмежуються в країні імпортера

В інкасовій формі розрахунків беруть участь:

• поручитель – клієнт, який доручає інкасову операцію своєму банку;

• банк-ремітент, якому поручитель доручає операцію з інкасування;

• інкасуючий банк, який отримує валютні кошти;

• банк, який представляє документи імпортеру-платнику;

• імпортер-платник.

Документарні форми міжнародних розрахунків: інкассо

Переваги:

• простота здійснення та низька вартість послуг;

• передача покупцю документів та товару одразу після попередньої домовленості про оплату чи акцепт векселя

• для імпортера — немає необхідності завчасно відволікати кошти зі свого обігу;

• для експортер — зберігає юридичне право розпорядження товаром до оплати імпортером.

Недоліки для експортера:

• ризик, пов’язаний з відмовою від платежу;

• значний проміжок часу між надходженням валюти по інкасо і відвантаженням товару.

Документарні форми міжнародних розрахунків: інкассо

Додаткові умови для запобігання недоліків інкасо:

• імпортер оплачує проти телеграми банку експортера про прийом чи відсилку на інкасо товарних документів (телеграфне інкасо);

• за дорученням імпортера банк видає на користь експортера платіжну гарантію, при цьому приймає на себе зобов’язання перед експортером оплатити суму інкасо за умовами неплатежу імпортером. Аваль (гарантія платежу) – вексельне поручительство;

• експортер використовує банківський кредит для покриття і мобілізованих ресурсів.

Схема міжнародних інкасових розрахунків

Схема розрахунків по документарному інкасо

1. Експортер заключає контракт з імпортером про продаж товарів на умовах розрахунків по документарному інкасо і відправляє йому товар.

2. Експортер відправляє своєму банку інкасове доручення та комерційні документи.

3. Банк експортера пересилає інкасове доручення і комерційні документи банку-кореспонденту чи банку імпортера.

4. Банк імпортера або банк-кореспондент надає ці документи імпортеру.

5. Імпортер оплачує документи банку, який інкасує (чи своєму банку)

6. Банк, який інкасує, переказує платіж банку-ремітенту (чи банку експортера).

7. Банк-ремітент зараховує переказну суму на рахунок експортера.

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

1. Авансова оплата – імпортер самостійно або через свій банк чи банк – експортера оплачує товар у момент передачі ним замовлення експортеру. В Україні – в експортних – післяплата, при імпорті – передоплата;

Специфічні товари – зброя, дорогоцінні метали, ядерне паливо.

Імпортер самостійно або через свій банк чи банк – експортера оплачує товар у момент передачі ним замовлення експортеру. Використовується у випадку незадовільного кредитного стану імпортера чи при наявності складнощів в отриманні експортером грошових коштів, необхідних для виробництва замовлених імпортером товарів

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

2. Відкритий банківський рахунок – продаж на кредитних умовах, узгоджених між експортером та імпортером. Форма не вигідна для експортера, але дуже вигідна для імпортера.

Імпортер отримує можливість не тільки одержати товар, але й здійснити його продаж до надання оплати - метод платежу, за яким продавець просто відправляє рахунок-фактуру покупцеві, який має заплатити у визначений час після її отримання (ніякого документарного підтвердження, використовується з філіями, іншими підрозділами, між давніми партнерами

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

3. Банківський переказ – це розпорядження, що пересилається (як правило, електронною поштою) банком однієї країни банкові іншої країни. За його допомогою дається вказівка дебетувати депозитний рахунок першого з них і кредитувати рахунок певної особи чи установи.

При здійсненні переказу банк продає клієнту іноземну валюту за національну через СВІФТ.

Альтернативою телеграфному переказу є поштовий переказ. В цьому випадку інструкції відправляються поштою або банкір надає покупцеві вексель на пред’явника, а покупець відправляє його авіапоштою продавцю (одержувачу платежу).

Порядок здійснення банківського переказу

Етапи виконання банківського переказу

• Переказ відбувається проти повідомлення продавця про відвантаження;

• Експортер відвантажує товар і отримує товарні документи від перевізника;

• Експортер відправляє повідомлення про відвантаження та інші комерційні документи імпортеру;

• Імпортер подає заявку на переказ;

• Імпортер отримує товари;

• Банк імпортера, отримавши заявку на переказ, здійснює списання грошей з валютного рахунку клієнта і зараховує їх на рахунок банка-кореспондента;

• Банк експортера:

- перевіряє одержані документи;

- списує гроші з рахунку банку імпортера, зараховує їх на рахунок постачальника;

- передає документи про отримання ним грошей і виписку з рахунку клієнта.

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

4. Розрахунки з використанням векселів, чеків і пластикових карток

4.1. Банківський вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю)

Банківський вексель буває:

• простий;

• переказний комерційний вексель (комерційна тратта);

• документарний переказний вексель для інкасування.

Вексель

• Соло-вексель (простий) - боргове зобов'язання однієї особи сплатити вказану суму іншій особі;

• Тратта (переказний) - безумовна пропозиція однієї особи, адресована іншій, сплатити в призначений термін третій особі певну грошову суму

Реквізити векселя

• вексельна позначка (мітка), тобто визначення документа як векселя (bill of exchange, Wechsel, lettre de change);

• сума векселя (безумовна вказівка виписати певну суму грошей);

• назва трасата (боржника);

• строк платежу;

• місце платежу;

• ремітент (отримувач);

• дата і місце складання векселя;

• підпис векселедавця (кредитора)

Схема вексельного розрахунку

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

4.2. Банківський чек — спеціальний документ, який містить письмове розпорядження банку видати (перерахувати) вказану в ньому суму грошей з поточного рахунку особи, яка підписала чек.

І. За способом передачі розрізняють три види чеків:

• чек на пред'явника - кожен власник чека має право пред'явити його для оплати чи подати на інкасо;

• ордерний чек - однозначно названо одержувача, який може передати свої права на чек за допомогою так званого індосаменту третій особі.

• іменний чек

ІІ. Дорожній чек - розрахунковий документ, що виражений в іноземній валюті та використовується як засіб міжнародних розрахунків неторговельного характеру і є грошовим зобов'язанням чекодавця виплатити зазначену в чеку суму чекодержателю (одержувачу, власнику), підпис якого проставляється в зазначеному місці під час продажу.

Реквізити іменного чека:

• назву документа - "чек", що зазначено в тексті документа тією мовою, якою його складено (або без назви, якщо чек виписаний в таких країнах, як Великобританія, США, Канада, Австралія, Німеччина та інш.);

• розпорядження сплатити певну суму чекодержателю;

• назву та реквізити емітента та платника;

• назву для юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові для фізичної особи чекодержателя, на користь якого здійснюється платіж;

• зазначення валюти та суми чека;

• дату складання та номер чека;

• місце видачі чека;

• підпис особи, яка видає чек (чекодавець).

Дорожній чек має містити такі реквізити:

• назву документа - "дорожній чек" ("travelers cheque");

• назву компанії емітента, що випустила чек: American Express, Visa, Thomas Cook, Citi Corp., Bank of America, Swiss Bakers Travelers Cheques тощо;

• назву платника та його реквізити;

• підписи уповноважених осіб компанії емітента;

• номінал та назву іноземної валюти;

• серію та номер;

• місце для підпису особи, що має намір купити чек;

• місце для підпису чекодержателя при сплаті чека.

• Термін дії дорожніх чеків не обмежений.

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

4.3. Пластикові картки - це платіжний інструмент, за допомогою якого її утримувачі можуть здійснювати безготівкові розрахунки за товари і послуги або отримувати наявні грошові кошти в банкоматах (АТМ) або пунктах видачі готівки (ПВН). Пластикова картка містить певну інформацію про рахунок і є тільки засобом доступу до грошових коштів на рахунку утримувача. Вона є інструментом проведення платежу, а не самим засобом платежу.

Виготовляються із спеціальної пластмаси і переважна більшість таких карток мають стандартний розмір: 2,125" x 3,375" (приблизно 53,9 х 85,6 мм) і товщину 0,039 (~ 0,76 мм).

Пластикові картки можна розділити на:

Весь спектр пластикових карток можна розбити на види:

І. Неплатіжні пластикові карти:

1) власниками рахунків корпоративних карток є юридичні особи. Такі картки видаються працівникам юридичної особи для оплати витрат, пов’язаних з його господарською діяльністю і із службовими відрядженнями;

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

2) власниками рахунків особистих карток є фізичні особи. До особистої картки можуть бути додатково видані картки членам сім’ї власника рахунку (так звані сімейні картки);

3) клубні картки випускаються окремими організаціями, асоціаціями, клубами (автоклуб) і поширюються серед членів цих організацій. Вони випускаються в звернення юридичними особами для розрахунків за товари (послуги), які належать їм на правах власності. Наприклад, телефонні карти, метрополітену, інтернет-карти.

4) дисконтні (картки лояльності) випускаються окремими організаціями. Власник такої картки може отримати знижку (discount) на товари чи послуги, отримані у відповідних торгівельних точках. На сьогодні це найпоширеніший вид пластикових карток. Дозволяє привертати покупців за допомогою гнучкої системи накопичення знижок чи бонусів, залежно від програми лояльності. Унікальний номер карти дозволяє ідентифікувати клієнта при кожній покупці, що дає змогу вести маркетинговий облік;

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

5) готельні картки – це багатофункціональні картки клієнта готелю. Найперше це візитка готелю, де вказуються його координати, схема місцезнаходження чи перелік послуг. Картка може містити інформацію про певні знижки для клієнта, термін перебування його в готелі та будь-яку інформацію для внутрішнього обліку. Часто картку використовують, як ключ входу у готельну кімнату за допомогою нанесення на неї магнітної стрічки;

6) подарункові картки – це картка-сертифікат на певну суму, яку можна придбати, щоб використати її, як подарунок для рідних та друзів. Може застосовуватись як приз у акціях чи конкурсах. Елегантний дизайн сертифікату буде виконувати рекламну функцію, а також гарантовано залучить клієнта, яких прийде скористатись ним;

7) страхові картки використовуються страховими компаніями, як доповнення до страхового полісу або як повна його заміна. Містять всю необхідну інформацію, необхідну при настанні страхового випадку: номер страхового полісу, серію, термін страхування, Ф.І.П. застрахованої особи та ін. Довговічна і зручна страхова картка може завжди знаходитись при її власнику;

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

8) ідентифікаційні – призначена для регулювання доступу співробітників в окремі приміщення або доступу на здійснення відповідних операцій на обладнанні, і перенесення особистої інформації. Зазвичай цей вид карт застосовується на підприємствах і є електронним ключем + контейнер з особистою інформацією. З ним ви ходите там, де вам потрібно по роботі, і не потрапите у відділ, в який вам не слід;

9) картки з магнітною стрічкою – магнітні картки. Вона складається з магнітних доріжок, на яких записується інформація. Слабка захищеність інформації на картках з магнітною смугою робить їх досить уразливими для шахрайських дій (копіювання або прочитання)На магнітній картці записані дані власника та інформація про те, в який банк звертатися для списання необхідної суми за товар чи послугу. Тобто, картка не містить інформацію про суму, яка знаходиться на ній;

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

10) картки з чіпом (мікросхемою) – смарт-картами (smart carts), “розумними” картами, чіповими картами (chip cards). Смарт-карта містить в собі зашифровану інформацію про суму, що на ній знаходиться. на смарт-картах носієм ідентифікаційної інформації є мікросхема. Як правило, пам’ять мікросхеми влаштована так, щоб допускалися багатократне прочитування і запис інформації. Карти з мікросхемою є, по суті, мікрокомп’ютерами і містять всі відповідні основні апаратні компоненти. Рівень захисту даних на смарт-картах достатньо високий, тому їх підробка утруднена;

11) scratch-карта – пластикова карта з областю, закрашеною непроникним покриттям (Scratch-смугою), під якою знаходиться PIN-код (персональний ідентифікаційний номер) з унікальним набором цифр для кожної карти, і яку слід стирати для активації карти. Карти з Scratch-смугою - це перш за все інтернет-карти, телефонні карти, а також бонусні (ігрові) і т.д.

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

ІІ. Платіжні пластикові карти

2.1. Банківські (платіжні) – призначені для здійснення безготівкової оплати за товари та послуги власником картки, а також для отримання ним готівкових грошей зі свого банківського рахунку в спеціальних банкоматах практично в будь-якій частині світу. Банківські картки припускають, що при їх випуску і в процесі звернення здійснюватимуться банківські операції: відкриття рахунків, розрахункове і касове обслуговування, валютний-обмінні операції і ін.;

2.1.1) дебітові картки. При використанні дебетової картки клієнтові необхідно забезпечити наявність грошових коштів на рахунку, розмір яких визначає ліміт засобів, доступних при здійсненні розрахунків. При здійсненні операції з використанням картки зменшується і сума коштів на рахунку. Якщо всі засоби на рахунку витрачалися, то для відновлення здійснення операцій клієнтові необхідно знов забезпечити поповнення свого рахунку. Дебетові картки видається банком будь-якому охочому, ви приходите, відкриваєте розрахунковий рахунок, і вам запропонують відразу ж оформити собі дебетову картку з відкриттям або без відкриття карт-счета, на яку відбуватимуться відрахування з вашого розрахункового рахунку. Або ваш працедавець, у якого відкритий рахунок в банці, відкриває вам і всім співробітникам карт-счета, на яких відраховуватиметься ЗП;

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

2.1.2) кредитні картки. При використанні кредитної картки утримувач не вносить заздалегідь грошові кошти на рахунок. Здійснення розрахунків по операціях утримувача проводиться за рахунок кредиту, що надається йому банком. В даному випадку ліміт засобів, доступних при здійсненні розрахунків, пов’язаний з розміром кредиту, що надається. Протягом певного періоду утримувач повинен погасити заборгованість, що утворилася, перед банком, після чого відбувається відновлення кредиту. Банк можуть видати кредитну картку, якщо ви відкриєте страховий депозит – це сума грошей, яка постійно повинна знаходитися на розрахунковому рахунку і знімати її не можна. Деякі банки (Bank of America, National Bank of Texas, British Bank) своїми VIP-клиентам можуть зробити кредитну карту на прохання.

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

Кредитні карти можуть бути:

• ембоссована – карта, інформація на яку може бути нанесена рельєфним шрифтом (видавлена) спеціальним апаратом ембоссером (embosser). Це зроблено для того, щоб ви змогли розплатитися в тих місцях, де немає пост-термінала або банкомату. Ви даєте свою кредитку супервайзеру, той кладе її в пристрій під назвою ембосер (embosser) і на спеціальному силіконовому матеріалі робиться відбиток (slip) лицьової сторони карти. Друкується два чеки, з сумою, яку потрібно зняти з карти, і ви на них ставите свій підпис. Один чек залишається продавцю, а другий разом із сліпом йде в банк для оплати;

• неембосована картка – карта, інформація на яку ідентифікаційна інформація випалюється і, зазвичай, ці картки призначені тільки для електронного використання (наприклад, VISA Electron). Їх основне призначення - електронні платежі;

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

2.1.3) дебетний-кредитні картки (картки з можливістю овердрафту). В деяких випадках допускається перевищення ліміту засобів, доступних для здійснення операцій, на певну суму, яка повинна бути погашена в певний термін. Якщо ви протягом певного часу показали себе добросовісним, платоспроможним клієнтом, то банк вам дозволить зробити собі овердрафт. Такий маленький кредит, який може бути рівний 2-м або 3-м грошовим місячним надходженням на картку або на розрахунковий рахунок. Після цього в кінці місяця з картки можна зняти ЗП + Овердрафт. Сума ж овердрафту + % комісії обчислюватиметься з подальших місячних надходжень протягом проміжку часу, обумовленого в договорі про відкриття рахунку;

2.2. Сервісні банківські – це пластикові карти для банкоматів. З їх допомогою відбуваються процеси інкасацій банкомату, тестування карт-рідера (Card Reader), діспенсера (Dispenser - це штуковина, яка видає гроші) і решти лічильників і датчиків. Це сама ємка кредитна карта. Діставши її і знаючи пін-код і код операцій, можна в тестовому режимі вивантажити всі касети банкомату.

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

2.3. Пластикові карти електронних платіжних систем, АТМ

Багато електронних платіжних систем такі, як Webmoney, ECOCARD випускають свої пластикові карти для «перетворення» в готівкові кошти Інтернет-грошей. Наприклад, ви, будучи учасником системи Webmoney, можете замовити собі пластиковою карту для АТМ. При цьому потрібно мати формальний атестат або вище. АТМ (Automatic Teller Machine) – це банкомат. Іноді ще їх називають Automatic Banking Machine (ABM), або Payment Banking Machine (PBM), або Transaction Banking Machine (TBM). До речі, практично всі Банківські картки є АТМ, за винятком ощадних карт. З останніх гроші знімаються крупними сумами через пост-термінал утримувачем карти.

Недокументарні форми міжнародних розрахунків

2.4. Віртуальні картки випускаються у форматі спеціального паперового бланку із зазначеними на ньому реквізитами (номер картки, термін дії, CVV2-код — тризначний код перевірки дійсності платіжної карти, який на звичайних картках міститься на панелі для підпису із зворотного боку картки) до карткових рахунків фізичних осіб, відкритих в гривні в рамках наступних тарифних пакетів. Для здійснення безготівкових розрахунків в мережі Інтернет, проведення яких не вимагає пред'явлення самої картки

5. Консигнація, як метод міжнародних розрахунків, не вимагає документального підтвердження покупця заплатити і чітко не визначений час платежу, тому покупець не зобов'язаний оплачувати товар до моменту його продажу і використовується головним чином при відправленні товару зарубіжним відділенням експортера.

Експортер транспортує свої товари імпортеру, але при цьому зберігає право власності на ці товари до тих пір, поки імпортер не продасть їх та не розрахується з експортером (консигнатором).

Використання платіжних карток в окремих країнах світу, 2008-2009 рр.

Використання засобів безготівкових платежів в окремих країнах ЄС (середньорічна кількість операцій, в млн. )

Окремі дані щодо проведення безготівкових розрахунків в Україні

Структура безготівкових розрахунків в Україні:

• 125,2 млн. – фізичні особи;

• 2 млн. – суб’єкти господарювання.

• Упродовж 2008 – 2009 років кількість клієнтів, які обслуговуються в банках, зростає переважно за рахунок клієнтів-фізичних осіб.

• Загальна кількість відкритих рахунків клієнтів на звітну дату склала 159,5 млн., у тому числі:

• поточних – 98,4 млн. (61,7% від загальної кількості рахунків, відкритих у банках),

• вкладних (депозитних) – 61,1 млн. (38,3%).

Система міжбанківських розрахунків функціонує на основі Системи електронних платежів (СЕП)

• СЕП виконує міжбанківський переказ у файловому режимі та в режимі реального часу.

• Здійснення банком початкових платежів у файловому режимі є обов’язковим, а у режимі реального часу – за його вибором.

• Банк, який працює в СЕП у файловому режимі, забезпечує приймання платежів у режимі реального часу.

10.3. Ефективність форм розрахунків для експортера та імпортера

Форми міжнародних розрахунків (у напрямку спаду вигідності для експортера):

І. 100%-ний аванс або авансові платежі (передоплата).

ІІ. Акредитив

ІІІ. Інкасо

IV. Відкритий банківський рахунок

V. Банківський переказ

VI. Розрахунки з використанням векселів і чеків

VII. Консигнація

Банк міжнародних розрахунків (БМР)

Ключову роль у формуванні системі міжнародних розрахунків відіграють провідні міжнародні валютно-фінансові організації та Центральні банки окремих країн.

Зокрема, одним з центральних елементів міжнародної системи нагляду та регулювання банківської діяльності є Банк міжнародних розрахунків (БМР). БМР створений у 1930 р., його членами є Центральні банки 41 країни світу.

Ключова мета – зміцнення міжнародної фінансової стабільності.

Постійні комітети БМР

• Базельський комітет з банківського нагляду

• Базельський комітет з систем платежів і розрахунків

• Комітет глобальної фінансової системи

Банк міжнародних розрахунків (БМР).

Основні функції БМР:

• здійснює широке коло банківських операцій з метою сприяння центральним банкам в управлінні їх валютними резервами, тобто БМР є банком центральних банків;

• слугує форумом (організатором) міжнародного грошово-кредитного і валютного співробітництва, у рамках якого періодично зустрічаються керівники центральних банків;

• виступає інформаційно-дослідним центром з питань грошово-кредитних та валютно-фінансових відносин;

• виконує функції агента та довіреної особи з виконання міжнародних фінансових угод, у тому числі до 1994 р. у рамках ЄС.

Тема 11. Платіжний баланс та макроекономічна рівновага

Тема 11. Платіжний баланс та макроекономічна рівновага

11.1. Платіжний баланс, його структура і методологія складання

11.2. Взаємозв'язок рахунків платіжного балансу

11.3. Фактори впливу на рівновагу платіжного балансу країни: класифікація та управління.

Платіжний баланс – це:

• балансовий рахунок міжнародних операцій як вартісне вираження всього комплексу світогосподарських зв’язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів;

• агреговане віддзеркалення економічних відносин країни з рештою світу протягом певного періоду часу;

• статистичний звіт, де у систематичному вигляді наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції цієї країни з іншими країнами світу за певний проміжок часу

• це статистичний звіт, у якому в систематизованому вигляді відображається весь комплекс світогосподарських зв'язків даної країни у формі вартісного співвідношення над ходжень та платежів за певний період часу (рік, квартал, місяць);

• систематичні записи усіх економічних угод між резидентами даної країни та рештою країн світу протягом певного періоду (за визначенням МВФ).

Структура платіжного балансу

РАХУНОК ПОТОЧНИХ ОПЕРАЦІЙ

Операції з реальними цінностями, які відбуваються між резидентами та нерезидентами; операції, пов’язані з безоплатним наданням або одержанням цінностей, які призначені для поточного використання: товари, послуги, доходи та поточні трансферти.

• Торговельний баланс — це співвідношення вартості експорту та імпорту. Економічний зміст активу чи дефіциту торговельного балансу щодо конкретної країни залежить від її положення в світовому господарстві, характеру її зв’язків із партнерами та загальної економічної політики.

Інформація Держкомстату, яка базується на даних вантажних митних декларацій та звітах підприємств про товари, які не проходять митне декларування (риба, виловлена в нейтральних водах і продана за кордоном, товари, придбані в портах перевізниками тощо). Для цілей складання платіжного балансу ці дані коригуються за ступенем охоплення (неформальна торгівля) та класифікацію (перерахунок імпорту з цін CIF на ціни FOB, ремонт товарів).

Структура платіжного балансу

2. Баланс послуг та некомерційних платежів Національний банк України формує в основному за власною базою даних, що включає:

2.1) платежі та надходження за транспортні перевезення, страхування, електронний, телекосмічний та інші види зв’язку, міжнародний туризм, обмін науково-технічним і виробничим досвідом, експортні послуги, утримання дипломатичних, торговельних та інших представництв за кордоном, передачу інформації, культурні та наукові обміни, різні комісійні збори, рекламу, організацію виставок, ярмарків, торгівлю ліцензіями, лізингові операції тощо.

2.2) за прийнятими у світовій статистиці правилами у розділ “Послуги” входять, як не дивно, виплати прибутків від інвестицій за кордоном та процентів за міжнародними кредитами, хоча за економічним змістом вони звичайно ближчі до руху капіталу;

Структура платіжного балансу

2.3) за методикою МВФ показують односторонні перекази:

2.3.1) державні операції – субсидії іншим країнам по лінії економічної допомоги, державні пенсії, внески в міжнародні організації;

2.3.2) приватні перекази – перекази іноземних робітників, фахівців, родичів на батьківщину.

3. Доходи. Стаття “Доходи”: Оплата праці включає заробітну плату й інші доходи, отримані резидентами країни за роботу, виконану за межами її економічної території (мешканці прикордонних районів, сезонні робітники, персонал міжнародних організацій тощо). Доходи від інвестицій охоплюють надходження та сплату доходів від прямих, портфельних та інших інвестицій, а також надходження від резервних активів.

Структура платіжного балансу

4. Поточні трансферти передача матеріальних та фінансових цінностей резидентам від нерезидентів і навпаки, яка не передбачає компенсації у вигляді певного вартісного еквівалента: приватні перекази, благодійна допомога в грошовій формі, грошові внески органів державного управління, технічна допомога (інформація Міністерства економічного розвитку та торгівлі), гуманітарна допомога (за інформацією Держмитслужби)

Глобальний рахунок поточних операцій, 2001–11 , % до світового ВВП

Рахунок поточних операцій в єврозоні, 2001–11 , % до ВВП ЄС

Рахунок поточних операцій в 2011 , % до ВВП

Cальдо поточного рахунку, млрд. дол.

Cальдо поточного рахунку,% до ВВП

Структура платіжного балансу

ІІ. РАХУНОК ОПЕРАЦІЙ З КАПІТАЛОМ ТА ФІНАНСОВИХ ОПЕРАЦІЙ

2.1. Рахунок операцій з капіталом. Одержання або оплата капітальних трансфертів (трансферти на інвестиційні цілі, прощення боргу, перекази мігрантів тощо), придбання або реалізація нефінансових активів та прав власності (торгові марки, патенти, авторські права, права на видобуток корисних копалин та інші).

Структура платіжного балансу

2.2. Фінансовий рахунок. У фінансовому рахунку відображаються всі операції, в результаті яких відбувається перехід прав власності на зовнішні фінансові активи та вимоги країни, або, іншими словами, виникнення та погашення фінансових зобов’язань між резидентами та нерезидентами.

А. Прямі інвестиції: акціонерний капітал, реінвестовані доходи та інший капітал (кредити підприємствам прямого інвестування).

Б.Портфельні інвестиції: цінні папери, що дають право на участь у капіталі, та боргові цінні папери (облігації та інші довгострокові боргові цінні папери), інструменти грошового ринку (векселі, ноти тощо) та похідні фінансові інструменти.

Структура платіжного балансу

В. Інші інвестиції: торгівельні та банківські кредити, позики, включаючи кредити та позики МВФ та міжнародних фінансових організацій, угоди про фінансовий лізинг, готівкова валюта та депозити, а також інші короткострокові активи/пасиви

Резервні активи: монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ (25% квоти країни), активи в іноземній валюті, що складаються з готівкових коштів, депозитів, цінних паперів та інших вимог.

Баланс руху капіталів і кредитів – виражає співвідношення вивозу та ввозу державних і приватних капіталів, наданих і одержаних міжнародних кредитів. За економічним змістом ці операції поділяються на дві категорії:

• міжнародний рух підприємницького капіталу;

• міжнародний рух позикового капіталу.

15 країн з найбільшими резервами у 2008 році

Усього резервів Частка у світових Зміна за Місяці

(млрд. дол.) резервах (%) рік (%) імпорту

2007 2008 2008 2007-08 2008

Китай 1.546 1.966 25.8 27.1 18.2

Японія 973 1.031 13.5 5.9 13.2

Росія 479 427 5.6 -10.8 10.8

США 278 294 3.9 5.9 1.1

Індія 277 257 3.4 -6.9 7.9

Республіка Корея 263 202 2.6 -23.2 4.5

Бразилія 180 194 2.5 7.5 8.5

Гонконг, Китай 153 183 2.4 19.5 4.0

Сінгапур 163 174 2.3 6.9 4.6

Алжир 115 148 1.9 28.8 …

Німеччина 136 139 1.8 1.9 0.9

Таїланд 87 111 1.5 26.9 6.0

Італія 94 106 1.4 12.3 1.5

Франція 115 103 1.4 -10.5 1.2

Лівія 83 96 1.3 15.7 38.7

Структура платіжного балансу

Платіжний баланс складається з двох підрозділів:

а) надходження (кредит) — це операції, які забезпечують країну додатковою іноземною валютою, тому у платіжному балансі перед ними ставлять знак «плюс». Кредит відповідає поняттю «доходи» і означає відплив за кордон цінностей, за які мають надійти платежі в дану країну. Кредитова частина відображає експорт товарів та послуг, одержані доходи та трансферти, приплив іноземної валюти (тобто її пропозицію), зменшення матеріальних та фінансових активів, збільшення пасивів;

б) платежі (дебет) — це операції, пов'язані з використанням запасу іноземної валюти, тому в платіжному балансі перед ними ставлять знак «мінус». Дебет відповідає поняттям «зобов'язання», «витрати» і означає приплив цінностей з інших країн до даної країни, за які резиденти повинні сплачувати за кордон. Дебетова частина відображає імпорт товарів і послуг, сплачені доходи та трансферти, використання іноземної валюти (тобто попит на неї), зменшення пасивів або збільшення активів.

Прибуткові (+) та витратні (-) статті балансу міжнародних рахунків

Пасиви та активи, 2004-2011

Методика МВФ

Методологія складання платіжного балансу визначається за допомогою міжнародного стандарту – “Керівництво з платіжного балансу”, що розробляється і періодично публікується МВФ. Останнє, п’яте видання Керівництва опубліковано у 1993 р. Прийнята МВФ система класифікацій статей платіжного балансу використовується країнами-членами Фонду як основа національних методів класифікації. Однак платіжні баланси промислово розвинутих країн і країн, що розвиваються, суттєво відрізняються як за методикою складання, так і за змістом. Схеми платіжних балансів, прийнятих сьогодні МВФ і ОЕСР, враховують спільні риси, притаманні всім розвинутим країнам, і водночас дають змогу кожній країна вносити свої корективи.

Методика МВФ

Сучасна класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ:

А. Поточні операції

• Товари

• Послуги

• Доходи від інвестицій

• Інші послуги та доходи

• Приватні односторонні перекази

• Офіційні односторонні перекази

В. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал

• Прямі інвестиції

• Портфельні інвестиції

• Інший довгостроковий капітал

Методика МВФ

Підсумок А+В відповідає концепції базисного балансу в США

С. Короткостроковий капітал

D. Помилки та пропуски

Підсумок: А + В + С + D відповідає концепції ліквідності в США

Е. Компенсуючі статті

Переоцінка золотовалютних резервів, розподіл і використання СПЗ.

F. Надзвичайне фінансування

G. Зобов’язання, що складають валютні резерви іноземних офіційних органів.

Підсумок А + В + С + D + Е + F + G відповідає концепції офіційних розрахунків в США

Н. Підсумкова зміна резервів

• СПЗ

• Резервна позиція в МВФ

• Інші вимоги

• Кредити МВФ

Концепції платіжного балансу

Теорія механізму потоків готівки

Д.Юм “Про торговельний баланс”:

• Усі розрахунки по зовнішньоторговельних операціях здійснюються у готівковій формі;

• Існує прямий зв’язок між обсягом грошової маси та рівнем цін;

• Експортні та імпортні ціни залежать від відносних цін на світових ринках.

Дж.С.Мілль:

Приплив готівки веде до зниження відсоткових ставок, має наслідком відплив капіталів з країни та корекцію валютного курсу;

Облікова ставка стає важливим інструментом захисту золотовалютних резервів та валютного курсу

Концепції платіжного балансу

Концепція еластичності

• Стосується більшою мірою торгівельного балансу, розглядає зв’язок між девальвацією національної валюти і торгівельним балансом залежно від еластичності попиту і пропозиції до зовнішнього обміну.

• Вплив зміни обмінного курсу на кількісну рівновагу двох взаємодіючих валют залежить від еластичності наявних кривих попиту та пропозиції

• В сучасних умовах еластичність попиту на імпорт є низькою внаслідок високої його необхідності для країн, а попит на експорт є відповідно більш еластичним

• За зростання попиту на іноземну валюту ЦБ підтримуватиме додаткову пропозицію іноземної валюти у розмірі U'1 – U0

• Якщо ця тенденція набуде сталого характеру, ЦБ переходитиме до ціни E1, девальвуючи національну валюту по відношенню до іноземної

Концепції платіжного балансу

Ефект J-кривої

• За нееластичного попиту початково відбудеться зростання дефіциту торгівельного балансу внаслідок подорожчання імпорту, девальвації валюти і підвищення попиту на іноземну грошову одиницю.

• З часом еластичність підвищується і торговельний баланс покращується

Концепції платіжного балансу

Концепції платіжного балансу

Абсорбційний підхід

• Торгівельний баланс розглядається як різниця між тим, що виробляється у країні, та тим, що споживається:

• Y=C+I+G+(EX-IM), де

• С – споживання, І – інвестиції, G – державні витрати, разом – А (абсорбція)

• При Y – A < 0 (внутрішній попит перевищує внутрішнє виробництво) ЕХ – ІМ < 0, зростає імпорт.

• За умов повної зайнятості єдиним шляхом покращення поточного рахунку стає зниження абсорбції

• За наявності безробіття А залишається сталим, Y зростатиме за рахунок збільшення ЕХ.

• За умов здійснення девальвації поточний рахунок покращуватиметься, кінцевим результатом стане інфляція.

Концепції платіжного балансу

Монетарний підхід

• Якщо попит населення на гроші перевищує їх пропозицію з боку ЦБ, тоді він задовольняється припливом грошей з-за кордону.

• Якщо пропозиція грошей ЦБ перевищує попит на них, то гроші відпливають за кордон

• Попит на гроші: L = k*P*Y, де P – рівень внутрішніх цін, Y – реальний дохід

• Пропозиція грошей: М = R + D, де R – міжнародні резерви, а D – внутрішній кредит

• Позначимо P = E * Pf, де E – ціна іноземної валюти в національних грошах, Pf – рівень зовнішніх цін

Концепції платіжного балансу

Припускаємо L = M, k*E*Pf*Y =R+D і отримуємо:

E(%) + Pf(%) + Y(%) = R(%) + D(%), або

R(%) – Е(%) = Pf(%) + Y(%) - D(%), тобто процентні зміни резервів та обмінного курсу дорівнюють змінам зовнішньої інфляції плюс зміни реального доходу за мінусом процентних змін внутрішнього кредиту

У системі з фіксованим валютним курсом зростання внутрішнього кредитування буде супроводжуватися зменшенням резервів, скорочення внутрішнього кредиту означатиме зростання платіжного балансу та вирівнювання попиту і пропозиції на гроші

Фактори, що впливають на стан платіжного балансу

• Нерівномірність економічного і політичного розвитку країн, міжнародна конкуренція.

• Циклічні коливання економіки.

• Зростання закордонних державних витрат, пов’язаних із мілітаризацією економіки і військовими витратами.

• Посилення міжнародної фінансової взаємозалежності.

• Зміни в міжнародній торгівлі.

• Вплив валютно-фінансових факторів.

• Негативний вплив інфляції.

• Торгівельно-політична дискримінація певних країн.

• Надзвичайні обставини – неврожай, стихійні лиха, катастрофи.

Економічні фактори, що впливають на платіжний баланс держави

Рівновага платіжного балансу

Рівновага платіжного балансу

Аналіз рівноваги ПБ ґрунтується на:

• Балансі поточних розрахунків;

• Базовому балансі;

• Балансі офіційних розрахунків.

Методи врівноваження платіжного балансу можуть бути

1) національними (внутрішніми). У свою чергу національні методи поділяються на:

1.1) ринкові методи (фінансові, валютні, грошове-кредитні) передбачають зміни валютних курсів, цін, доходів, процентних ставок, грошової маси тощо. До ринкових методів можна віднести:

1.1.1) продаж іноземних та національних цінних паперів за іноземну валюту (наприклад, розміщення облігацій державної скарбниці у центральних банках інших країн);

1.1.2) вплив на темп інфляції в країні через зміну процентних ставок, контроль за заробітною платою та рівнем цін;

Методи врівноваження платіжного балансу можуть бути

1.1.3) зміни в структурі експорту (шляхом урізноманітнення товарного асортименту та перерозподілу ресурсів на користь продукції, конкурентноздатної на світовому ринку);

1.1.4) зміни валютного курсу (зниження курсу національної валюти сприяє здешевленню вітчизняної продукції на міжнародних ринках і подорожчанню імпортних товарів; тому девальвація призводить до розширення експорту та скорочення імпорту);

1.1.5) використання країною своїх золотовалютних резервів (у певних межах, щоб не призвести до їх вичерпання та негативних наслідків у макроекономічному середовищі).

Методи врівноваження платіжного балансу можуть бути

1.2.) неринкові (адміністративні) методи, які передбачають регламентацію зовнішньо економічних операцій за допомогою нормативних актів та органів державного контролю. Наприклад, вплив на потоки зовнішньої торгівлі та рух капіталу між країнами може здійснюватися за допомогою протекціоністської політики уряду, яка включає запровадження тарифів, квот, ліцензій, субсидій тощо;

2) міждержавними (зовнішніми) методами:

2.1) позики інших країн та використання світового ринку позичкових капіталів (кредити банківських консорціумів, облігаційні позики);

2.2) ввезення підприємницького капіталу;

Методи врівноваження платіжного балансу можуть бути

2.3) позики міжнародних фінансових організацій (МВФ надає країнам-учасникам резервні кредити у межах 25 % їх квот);

2.4) іноземна допомога (пільгові кредити, подарунки, субсидії, надані іншими країнами).

Регулювання платіжного балансу за допомогою ринкових методів передбачає поєднання двох протилежних комплексів заходів:

• рестрикційних – кредитні обмеження, у т. ч. підвищення процентних ставок, стримування росту грошової маси;

• експансіоністських — стимулювання експорту, девальвація.

Тема 12. Міжнародна регіональна інтеграція

Тема 12. Міжнародна регіональна інтеграція

12.1. Сутність міжнародної економічної інтеграції

12.2. Передумови створення міжнародної економічної інтеграції

12.3. Етапи регіональної економічної інтеграції

12.4. Особливості європейських інтеграційних процесів

12.5. Європейський Союз: етапи розвитку, хвилі розширення, особливості побудови

12.6. Інтеграційні процеси в Євроазійському регіоні

12.7. Економічна інтеграція в Америці

12.8. Потенціал і особливості регіональної інтеграції країн Азії

Сутність міжнародної економічної інтеграції

«Інтеграція» (латин. “integer”) – цілий

Регіоналізація є процесом поступального формування спільного ринкового та відтворювального простору географічно, історично та культурно споріднених країн, який супроводжується уніфікацією умов торгівельно-економічної діяльності, зниженням та скасуванням взаємних обмежень з метою підвищення економічної ефективності та розв’язання глобально конкурентних завдань.

Економічна інтеграція – це процес зближення національних економік шляхом утворення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони. Національні економіки, спеціалізуючись на певних товарах та послугах, водночас доповнюють одна одну в системі світового господарства

Сутність міжнародної економічної інтеграції

Міжнародна економічна інтеграція – це:

• якісно новий етап розвитку світового господарства та форма прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств;

• відносини, що будуються на відсутності будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів і кожній із національних економік. У такому плані міжнародна економічна інтеграція розглядається як найвищий рівень розвитку МЕВ;

• процес, що проявляється в стиранні відмінностей між економічними суб'єктами – представниками різних держав.

Характерні риси міжнародної економічної інтеграції

1) зміна завдань та цілей економічної взаємодії держав, формування міжнародного економічного комплексу;

2) спільне вирішення соціально-економічних проблем у подоланні проблеми обмежених ресурсів;

3) виникає потреба у колективному регулюванні відтворювальних процесів, пошуку нових інтеграційних форм та методів управління економічною взаємодією;

4) взаємодія різних галузей виробництва та науки стає однією з центральних сфер регіональної діяльності;

5) створення регіональної відтворювальної системи з її міжнародними економічними зв’язками у сферах виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг;

Характерні риси міжнародної економічної інтеграції

6) дія об'єктивних та суб'єктивних факторів;

• нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції;

• розвиток дезінтеграційних та реінтеграційних процесів.

Дезінтеграційні процеси спричинені політичними, національними та релігійними причинами (наприклад, на євразійському просторі колишнього СРСР, у Центральній і Південно-Східній Європі, на Балканах та ін.). Розрізняють:

а) локальну дезінтеграцію (провінція Квебек у Канаді, Шотландія та Уельс у Великобританії, Корсика у Франції, Каталонія та Країна Басків в Іспанії, фламандці – валлони у Бельгії, північ–південь в Італії, роз'єднання Чехословаччини на дві держави, розпад Югославії на декілька держав, дезінтеграційні тенденції у Південній Азії, Росії тощо);

б) глобальну дезінтеграцію (розпад Радянського Союзу, Ради економічної взаємодопомоги).

Характерні риси міжнародної економічної інтеграції

Реінтеграція буває:

1) повна реінтеграція – відновлення того чи іншого інтеграційного угруповання у попередньому складі на тих же політико-економічних засадах;

2) часткова інтеграція – коли об'єднуються окремі члени (учасники) інтеграційних угруповань на попередніх принципах або всі учасники, але на якісно нових засадах;

3) розширена реінтеграція - включення у інтеграційні об'єднання, що відновлюються, нових учасників на тих чи інших засадах.

12.2. Передумови створення міжнародної економічної інтеграції

Передумови створення економічного інтеграційного угруповання:

• політико-правові;

• інфраструктурні.

• соціально-культурні;

• соціально-економічна однорідність національних господарств ;

• економічні:

5.1) наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного розвитку країн, груп країн та регіонів світу;

5.2) ресурсні та технологічні потенціали країн;

5.3) наявність досить тривалого періоду й досвіду взаємного економічного співробітництва групи країн;

5.4.) ступінь зрілості ринкових відносин

Передумови створення міжнародної економічної інтеграції

5.5.) масштаби та перспективи розвитку економічних взаємозв'язків країн;

5.6) економіко-географічна близькість країн та наявність спільних кордонів;

5.7) спільність економічних та інших проблем, що існують перед країнами

5.8) демонстраційний ефект

5.9) “ефект доміно”.

Передумови участі в інтеграційному об'єднанні

Рівні та типи регіоналізації

Міжнародна економічна інтеграція має декілька рівнів свого розвитку:

І. Макроінтеграційний рівень – це рівень, на якому обов’язковою умовою є створення наднаціональним органів, яким віддається право прийняття рішення та частина суверенітету; утворення умов інтеграційних процесів державними структурами; безпосередньою участю державних підприємств та організацій у міжнародному економічному співробітництві (ЄС, СНД);

ІІ. Мікроінтеграційний рівень – це рівень, на якому відбувається розгортанні інтеграційних процесів через активізацію міграції капіталу та спеціалізації й кооперації компаній. Основною рушійною силою регіоналізації тут стали не держави, а ТНК (НАФТА, АТЕС)

Рівні та типи регіоналізації

Мікроінтеграція формується шляхом:

2.1) горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу й отримання при цьому додаткового прибутку, і супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування (Chrisler, General Motors, Volkswagen, Toyota, Honda);

2.2) вертикальна інтеграція передбачає об'єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах (Exoon, Mobil, Texaco). Розрізняють три форми вертикальної інтеграції:

• інтеграція «вниз» (наприклад, приєднання заводу-виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);

• виробнича інтеграція «вгору» (наприклад, придбання сталеплавильною компанією заводу, що виробляє металоконструкції);

• невиробнича інтеграція «вгору», що включає сферу розподілу.

Рівні та типи регіоналізації

Типи міжнародної економічної інтеграції

• торговельний: префереційні угоди, зона вільної торгівлі, митний союз;

• виробничий: митний ринок, економічний, валютний та політичний, союзи;

• торгово-виробничий: континентальна інтеграція, міжконтинентальна інтеграція

12.3. Етапи регіональної економічної інтеграції

• Преференційні угоди – зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами;

• Зона вільної торгівлі – зона, де діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами;

• Митний союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу;

• Спільний ринок – ринок, де ліквідуються будь-які обмеження на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів – капіталу і робочої сили

Етапи регіональної економічної інтеграції

• Економічний союз доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики;

• Валютний союз – гармонізація грошової та валютної політики введенням єдиної валюти;

• Політичний союз – створення єдиної політичної системи.

• Континентальна інтеграція – розширення інтеграційного об'єднання до меж континенту

• Міжконтинентальна інтеграція – створення зони вільної торгівлі між двома і більше інтеграційними об'єднаннями, які знаходяться на різних континентах

• Глобальна інтеграція – створення єдиного інтеграційного об'єднання на основі світової тріади

Переваги для країни від інтеграції

• створюється можливість вирішити проблеми торговельної політики; забезпечуються кращі умови для торгівлі;

• з’являються передумови використання переваг економії масштабу. Це досягається завдяки розширенню ринку, зменшенню трансакційних витрат тощо; збільшення розмірів ринку (для країн із малою ємністю національного ринку), оптимізація розмірів підприємств;

• розширення торгівлі паралельно з удосконаленням інфраструктури;

• виникає обмін досвідом структурної перебудови економіки в трансформаційні періоди. Більш розвинені країни залучають сусідні країни до здійснення глибоких економічних реформ;

• стає можливою підтримка молодих галузей виробництва, оскільки інтеграційні об’єднання є водночас і широким регіональним ринком, на якому можуть знайти попит товари цих галузей;

Переваги для країни від інтеграції

6) зниження цін на основні товари та послуги та створення нових робочих місць і завдяки концентрації зусиль країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку;

7) розробляються й реалізуються потужні та дійові механізми, інструменти забезпечення колективної економічної безпеки;

8) зростання конкуренції між країнами;

9) поширення новітніх для економік країн технологій;

10) раціоналізація розподілу ресурсів та підвищення продуктивності праці;

11) зростання привабливості більш місткого ринку для іноземних партнерів та інвесторів;

12) можливість здійснення спільних програм економічного розвитку;

13) зниження напруги на національних ринках праці через відкриття їх всередині союзу і покращення якості бар’єрів для проникнення з-зовні.

Недоліки для країни від інтеграції

націоналізм; традиційні конфлікти між окремими країнами та групами країн; ідеологічні розходження;

• політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць;

• зростання затрат при реалізації регулятивних функцій на наднаціональному рівні;

• суперечності, пов'язані із розширенням інтеграційних угруповань;

5) небезпеку відтоку ресурсів (факторів виробництва, особливо трудових) для відсталих країн на користь більш сильних партнерів;

6) можливість змови між ТНК країн-членів, що приводить до підвищення цін;

Недоліки для країни від інтеграції

7) ефект збитків від збільшення масштабів виробництва при дуже сильній концентрації та монополізації;

8) можливість збільшення безробіття за рахунок банкрутства неефективних підприємств та міграції робочої сили з країн із більш низькими доходами;

9) існує ризик істотних втрат від відхилення торгівлі, якщо країна тісно зв'язана з партнером - не членом блоку, що здійснював ефективні постачання значної кількості товарів, які не виробляються в країні.

Ключові інтеграційні блоки країн

Інтеграційні процеси в Європі

Інтеграційні об’єднання, що функціонують в Європі:

• Європейський Союз

• Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)

• Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС)

• Європейський економічний простір

• Бенілюкс

• Центральноєвропейська зона вільної торгівлі (ЦЕФТА)

• Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ)

• Рада держав Балтійського моря (РДБМ)

• Середземноморський союз (СДС)

Етапи розвитку ЄС

1950 р. - Голова Ради Міністрів Франції Р.Шуман і Ж.Моне запропонували створити Європейську федерацію, що ґрунтується на економічному об'єднанні;

1951 р. - створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом;

1954 p. - Бельгія, Нідерланди і Люксембург запропонували створити Спільний ринок;

1956 p. - міжурядова конференція (Венеція) підготувала проекти створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом);

1957 р. - Римський договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний і набув чинності з 1958 p;

1968 р. - Митний союз країн ЄС з відповідними угодами про:

• відміну митних податків і зняття кількісних обмежень;

• введення єдиного митного тарифу для інших країн;

• проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики.

Етапи розвитку ЄС

Етапи розвитку ЄС

У 1986р. – приймається єдиний Європейський акт, яким вносяться зміни до Римського договору і визначається створення єдиного внутрішнього ринку (ЄВР); Португалія та Іспанія; 1985 – вихід Гренландії

З 1987 року. – усуваються митні формальності,валютні бар'єри, відмінності в технічних стандартах, нівелюється відмінність у структурі і рівнях оподаткування, відміняються обмеження конкуренції в наданні держзамовлень. 1990 – НДР (об’єднання з ФРН)

1992 р. – підписано Маастрихтську угоду про створення ЄС (чинна з 1 листопада 1993 р)

Травень 1992р. - підписано угоду між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського економічного простору (ЄЕП);

1995 р. – Фінляндія, Австрія, Швеція

2 жовтня 1997р. – підписання Амстердамської угоди про ЄС

1 січня 1999 р. – завершальна стадія створення Європейського економічного і валютного союзу: введено в обіг єдину грошову валюту – євро, до 2002 р. – здійснюватимуться безготівкові розрахунки;

Етапи розвитку ЄС

2001 р. – Ніццькі договори

2007 р. – Лісабонський договір

1 травня 2004 р. – новий етап розширення ЄС. Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи, а також Прибалтики, збільшилося з 15 до 25;

• нові члени - Чехія, Польща, Угорщина, Мальта, Кіпр, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва.

• останній етап розширення ЄС 1.01.2007 – вступ Болгарії та Румунії.

Проблеми розвитку ЄС

1. Досягнення гомогенності економічного простору є доволі ефемерною надією «новообранців» в ЄС не тільки в межах найближчих семи років, а й 20–25-ти, адже, як показали розрахунки за моделями державного споживання Барро, проведені у Світовому Банку, виробництво ВВП на душу населення і через 20 років в нових країнах (зокрема в Латвії, Литві, Словаччині, Болгарії та Румунії) буде, за оптимістичнішими прогнозами, в 1,5–2 рази відставати від середнього по ЄС рівня, не кажучи вже про відставання від держав–лідерів Євросоюзу.

.

Проблеми розвитку ЄС

2. Флоридизація населення (прогресивне старіння європейських націй) уже у 2010–2015 роках заставить переглянути міграційну політику щодо країн колишнього СРСР, зокрема найближчих сусідів. Якщо такого не відбудеться, то питома вага мігрантів (легальних і нелегальних) з держав «третього світу» буде зростати в арифметичній прогресії, а відтак проблема ідентифікації європейської нації (відтепер уже не обов’язково християнської) стане найбільш актуальною.

3. Формування нових інтеграційних блоків в Азії, таких як АСЕАН-ІІ, акселерований розвиток Китаю та Індії, швидше за все загострить як глобальну конкуренцію, так і паназійську, що вимагатиме від ЄС пошуку нової парадигми розширення і перегляду концепції концентричних кіл уже у 2020–2025 роках.

Організація чорноморського економічного співробітництва Organization of Black Sea Economic Cooperation – BSEC

• Створена у 1992 році на основі Стамбульської декларації «Про Чорноморське економічне співробітництво»;

• субрегіональне об'єднання 12 країн Чорноморського регіону (Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Туреччина, а також Україна);

• З 30 червня 1994 року функціонує Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР);

• Кандидати на вступ: Кіпр,Чорногорія.

• Штаб-квартира організації розташована в Стамбулі.

Пріоритетні напрямки співробітництва

• спрощення візового режиму;

• приведення до загального знаменника митних правил та інструкцій;

• уніфікація податкового режиму;

• заохочення розвитку співробітництва в різних галузях діяльності країн-учасниць ЧЕС.

Цілями ЧЕС є :

• сприяння й заохочення індивідуальної та колективної ініціативи;

• внесок у розвиток конкурентоспроможної ринкової економіки в регіоні Чорного моря;

• збільшення потенціалу та інноваційної здатності підприємств та створення нового виробничого потенціалу для двосторонніх та багатосторонніх ділових контактів.

Координація країн ОЧЕС діяльності робочих груп

Інтеграційні об'єднання в Євроазійському регіоні

1. Співдружність незалежних держав (СНД)

2. ГУАМ

3. Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС)

4. Єдиний економічний простір (ЄЕП)

5. Шанхайська організація співробітництва (ШОС)

Формування європейського континентального ринку

• у 1966 р. між ЄАВТ та ЄЕС була утворена зона вільної торгівлі.

• у 1977 р. у торгівлі ЄАВТ та Європейського Економічного Співтовариства було відмінено мито на торгівлю промисловими товарами.

• у 1984 р. торговельні тарифи між країнами ЄЕС та ЄАВТ були повністю ліквідовані

• протягом 1990 – 1993 рр. були укладені угоди про вільну торгівлю з Туреччиною, Чехією, Словаччиною, Ізраїлем, Польщею, Румунією, Угорщиною та Болгарією.

• 1994 країни ЄАВТ (за винятком Швейцарії та Ліхтенштейну) стали членами Європейського економічного простору

Середземноморський союз

Країни-члени Середземноморського союзу:

• Албанія, Боснія та Герцеговина, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Монако, Сирія, Туніс, Терція, Хорватія, Чорногорія

• ЄС: Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція;

• Ліга арабських держав: Алжир, Бахрейн, Держава Палестина, Джібуті, Ємен, Катар, Комори, Кувейт, Мавританія, Марокко, ОАЕ, Оман, Сомалі, Судан, Туніс

• Велика Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія – спостерігач.

Інтеграція країн Африки

• Економічне співтовариство держав у Західній Африці (ЕКОВАС) -1975

• Митний і економічний союз країн Центральної Африки (ЮДЕАК)

• Економічне співтовариство країн Великих озер

• Західно-африканський валютний союз

Інтеграційні процеси в Америці

• Південноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) 1994 р.

• Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР) березень 1991 р.

• Карибська асоціація вільної торгівлі (КАРАФТА), 1965-1973 рр.; Карибське співтовариство та Карибський спільний ринок (КАРІКОМ), 1973 р.;

• Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), 1960-1980 рр., у 1980р. – замінено на Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ)

• Організація американських країн

• ЛАЕС.

• Південноамериканська зона вільної торгівлі (САФТА) ;

• Андська група (Андський пакт або Картахенська угода), 1969 р.;

• Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР), 1960р.

Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) North American Free Trade Agreement

• 60-ті роки можуть вважатися початком інтенсивного розвитку інтеграційних процесів між США та Мексикою, більш глибокого та динамічного інтегрування як на рівні підприємств так і на рівні національних економік. Так, у 1965 р. була успішно впроваджена програма розвитку підприємств макіладорас у прикордонній зоні між США та Мексикою. Пільговий режим стимулював безмитний імпорт сировини, обладнання, виробничих технологій та комплектуючих ТНК США в Мексику

• У 1988 р.- двостороння угода між США і Канадою про створення протягом 10-ти років зони вільної торгівлі (CUSFTA).

Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) North American Free Trade Agreement

• Трьохстороння угода була підписана у 1992 році

• Інтеграційний союз почав функціонувати з 1 січня 1994 р. у складі США, Мексики і Канади;

• Структура: Комісія з вільної торгівлі та секретаріат;

• Основна мета: усунути бар'єри на шляху торгівлі товарами;

Особливості інтеграції в Північній Америці

1. Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) має континентальні масштаби. У світовому господарстві – це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою;

2. Країни, існує чималий розрив у рівнях економічного розвитку країн-членів, що ускладнює створення єдиного господарського комплексу. Наприклад, обсяг ВВП у 1996 р. склав (у млрд. дол.) у США - 6785, у Канаді - 607, у Мексиці - 608. Але якщо по ВВП на душу населення, продуктивності праці і ряду інших основних економічних показників Канада наблизилася до рівня США, то Мексика значно відстає і від США, і від Канади;

3. З яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США – світовий лідер з величезним науково-технічним, технологічним потенціалом та конкурентоспроможною економікою;

4. Угода має широкомасштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами-інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо;

5. Країни-члени НАФТА є водночас і атлантичним, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів – Західної Європи та Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

У НАФТА слабко розвинуті мережі органів міжнаціонального регулювання і цілком відсутні органи наднаціонального регулювання інтеграційних процесів, що є в ЄС.

Утворення зони вільної торгівлі Американського континенту (ФTAA)

Ідея об’єднання західної півкулі виникла ще у 80-х роках ХІХ ст. як спроба протистояти зростаючому впливу Європи на Латинську Америку.

Мексика стає мостом між Північною та Латинською Америкою, пропонуючи латиноамериканським країнам підписувати з нею угоди про вільну торгівлю, які б стали кроком до їх подальшої інтеграції до НАФТА.

• на початку 1991 року був підписаний першій договір між Мексикою та Чилі;

• у вересні 1992 р. угода про вільну торгівлю була підписана з 5 країнами Центральної Америки: Гватемалою, Гондурасом, Сальвадором, Нікарагуа, Коста-Рікою;

• восени 1992 року вони підписали договір про вільну торгівлю з країнами КАРІКОМ;

Утворення зони вільної торгівлі Американського континенту (ФTAA)

• до 1994 року країни Латинської Америки підписали більш 20 угод про вільну торгівлю, що привело до зростання міжрегіональної торгівлі на 135% вже з 1986 по 1992 рр.

• у 1994 році в Майями на самміті лідерів 34 країн західної півкулі була підписана домовленість про створення до 2005 року зони вільної торгівлі Американського континенту (ФTAA);

• у 1996 році Чилі та Канада підписали угоду про вільну торгівлю.

• у 1996 р. МЕРКОСУР підписав угоду про вільну торгівлю з Чилі та Болівією.

Інтеграція країн Азії

• Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН),

• Організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС),

• Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК)

• Австралійсько-Новозеландська зона вільної торгівлі,

• Південно-Тихоокеанський форум (ПТФ),

• Тихоокеанська економічна рада (ТЕР).

Особливості становлення та розвитку Азійсько-Тихоокеанського Економічного Співробітництва (АТЕС)

АТЕС, заснована в 1989 р.

Члени : Австралія (1989), Бруней-Дурасалам (1989), В’Єтнам (1989), Гонг Конг, Індонезія (1989), Китай (1989), Канада (1989), Малайзія (1989), Мексика (1989), Нова Зеландія (1989), Папуа Нова Гвінея (1989), Перу (1989), Республіка Корея (1989), Сінгапур (1989), США (1989), Таїланд (1989), Тайвань (1989), Філіппіни (1989), Чилі (1989), Японія (1989). У 1998 р. до АТЕС приєдналася Росія.

АТЕС є форумом держав регіону. Організація має консультативний статус. У її рамках виробляються правила ведення торгівлі, інвестиційної та фінансової діяльності; проводяться зустрічі галузевих міністрів й експертів з питань співробітництва у різних галузях (енергетика, риболовство, транспорт і телекомунікації, туризм, охорона довкілля). Усі рішення приймаються на основі консенсусу.

АТЕС

Основна мета АТЕС:

• шляхом об'єднання країн у даному угрупованні стимулювати взаємне співробітництво в різноманітних сферах: на ринку товарів і капіталів, у сфері транспорту, енергетики й ін;

• утворення зони вільної торгівлі до 2020 р., а всі необхідні умови для цього повинні бути забезпечені промислово розвиненими країнами об'єднання до 2010 р.;

• співпраця із питань освоєння океану та забезпечення ресурсами;

• розвиток промисловості;

• удосконалення економічної співпраці;

• прискорення взаємних капіталовкладень;

• вивчення і розв’язання валютних проблем та удосконалення валютного ринку тощо.

АТЕС

Перша зустріч лідерів країн-членів АТЕС відбулася у 1993 р. в Сієтлі (США). Під час зустрічі на найвищому рівні, яка проходила у 1994 р. в Багорі (Індонезія), було прийнято рішення про створення зони вільної торгівлі й лібералізації інвестиційної сфери країн регіону до 2020 р., а для промислово розвинених країн – до 2010 р. Передбачається поступова поетапна ліквідація бар’єрів на шляху до розвитку торгівлі й інвестиційної діяльності, що сприятиме вільному руху товарів, послуг і капіталу, зниження митних тарифів відбуватиметься відповідно до угод у рамках ГАТТ/СОТ.

АТЕС

Концепція створення АТЕС ще не з’ясована остаточно: існують значні розбіжності у поглядах учасників об’єднання стосовно основних принципів його розбудови. Таких принципів три:

Перший принцип – принцип “відкритого регіоналізму”, згідно з яким заходи по лібералізації внутрірегіональних економічних зв’язків мають поширюватися і на держави, що не належать до об’єднання. Зрозуміло, що його реалізація передбачає проведення аналогічних дій й іншими регіональними угрупуваннями, наприклад ЄС, інакше АТЕС вимушено перетворить на закритий блок;

АТЕС

Другий принцип – “мережна організація співробітництва” передбачає його орієнтацію на гнучкі форми: кожен із учасників АТЕС має право реалізовувати будь-який напрямок роботи відповідно до Програми активних дій.

Третій принцип – орієнтація на співробітництво, передусім на приватнопідприємницькому рівні, який залишатиме систему міжурядових зв’язків слабкою. Державні органи не повинні надмірно втручатися у процес економічної взаємодії і повинні уникати уведення будь-яких загальних для об’єднання регламентації, які можуть обмежити свободу господарської діяльності фірм.

АТЕС

Особливість АТЕС, як інтеграційного об’єднання:

1) його учасниками є дві великі держави – США і Японія та економічний гігант майбутнього – Китай,

2) його членами стали США, Канада, Мексика, які вже входять до самостійного інтеграційного об’єднання – НАФТА,

3) до його складу увійшли країни з різним рівнем економічного розвитку;

4) процеси інтеграції відбуваються в основному на мікроекономічному рівні, між фірмами, корпораціями країн регіону;

5) інтеграція протікає на регіональному рівні й великою мірою на рівні окремих субрегіонів;

6) ступінь організаційної готовності інтеграційних процесів поки невелика;

7) відсутнє чітке інституціональне оформлення інтеграційних угруповань.

Концепції розвитку АТЕС

1. Ініціатива прем’єр-міністра Малайзії М.Махатхіра висунута у 1990 р. про створення Східно-азіатський союз (САС) або Східно-азіатської економічної групи (САЕГ), до якої ввійдуть Японія, АСЕАН, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур, Китай, можливо В’єтнам та М’янма. Автори цієї ідеї стверджують, що це лише група у складі АТЕС, до завдань якої входять:

• представництво спільних інтересів східно-азіатських країн у міжнародних організаціях, зокрема, в АТЕС;

• сприяння зростанню товарообміну між вищезгаданими країнами; ліквідація перешкод до розширення міжнародної торгівлі;

• ведення переговорів з НАФТА.

Ідея створення САС поки ще не дістала широкої підтримки:

• фактично від АТЕС відокремлюються його американська частина;

• передбачається створення азіатської групи співробітництва, яка протиставляється угрупуванням у Західній Європі та Північній Америці.

Концепції розвитку АТЕС

2. Концепція створення зони економічного співробітництва Японського моря: “зона спільного економічного розвитку”, яка охопить міста Китаю, КНДР, Далекого Сходу Росії.

Мета створення цієї зони – розширення торгівлі готовою продукцією. При цьому має спрацьовувати схема вертикального розподілу праці, яка передбачає поєднання капіталів і технологій Японії та Південної Кореї, природних ресурсів Далекого Сходу Росії та КНДР, трудових і сільськогосподарських ресурсів Китаю.

Перешкоди:

• неврегульованість територіального питання між Росією та Японією;

• небажання Японії без США брати участь в інтеграційному процесі;

• нестабільність ситуації у Росії;

• нерозвиненість інфраструктури на Далекому Сході Росії.

Концепції розвитку АТЕС

3. Завершена розробка плану по формуванню Східно-азіатської зони вільної торгівлі (ЕАФТА). До її складу, Окрім країн Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), повинні увійти Японія, Китай та Республіка Корея.

Учасники нового угрупування повинні забезпечити її достатню відкритість та гарантувати виконання низки основних принципів:

• дотримання прав людини,

• проведення активної та координованої політики у всіх галузях.

Інтеграційні процеси в арабському світі

• Союз арабського Магрибу

• Рада зі співробітництва арабських країн Перської затоки

• Арабську зону вільної торгівлі (АФТА)

• Ліги арабських країн

Світова тріада

Світова тріада

Сучасні тенденції інтеграційних процесів в світі

• Втягування в процеси економічної інтеграції майже всіх країн світу;

• Поєднання процесів об’єднання країн як “згори донизу”, так і “знизу догори”;

• Динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і зростанням взаємозалежності (interdependence) країн світу;

• Нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;

• Розширення

• Поглиблення (від преференційних угод до міжконтенинтальної інтеграції)

• Об'єднання інтеграційних об'єднань в більші угруповання

Тема 13. Глобалізація економічного розвитку

Тема 13. Глобалізація економічного розвитку

• Сутність процесів глобалізації світової економіки та основні наслідки

• Фінансова глобалізація

• Глобальні проблеми сучасності: сутність, класифікація та процеси їх загострення

• Міждержавне регулювання глобальних проблем

13.1. Сутність процесів глобалізації світової економіки та основні наслідки

Глобалізація – це:

• тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв’язання глобальних проблем людства;

• складне явище взаємозалежності економік, що виникає у зв’язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів;

• процес, завдяки якому досягнення, рішення і діяльність людей в одній частині земної кулі справляють значний вплив на окремих людей і їхні спільноти в усіх частинах світу.

Глобалізація світового господарства – це процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Термін глобалізація (феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються великими компаніями) був впроваджений Т.Левіттом в опублікованій в “Гарвард бізнес ревью” у 1983 р.

В науковий обіг термін “глобалізація” була введена Р.Робертсоном, який вперше його застосував в 1983р.; в 1985р. він дав детальне його тлумачення, а в 1992р. виклав основи цієї концепції у спеціальному дослідженні.

Особливості розвитку світового господарства

Співвідношення процесів глобалізації та розвитку світового господарства

Хвилеподібний розвиток глобалізації в контексті розвитку світового господарства

Вплив глобалізації на розвиток національних економік

Структуризація глобалізаційного процесу

Причини формування глобалізаційних процесів:

• процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

• науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

• загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

• взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

• фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

• послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

• розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

• створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

• тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

Розвиток процесів глобалізації у міжнародній економіці обумовлений різними факторами

• економічний розвиток країн, груп країн та регіонів у світі в умовах нерівномірного розподілу ресурсів, закономірними тенденціями науково-технічного процесу,

• тенденціями демографічного розвитку,

• наявністю та необхідністю розв'язання глобальних проблем, таких як: енергетичні, продовольчі, екологічні,

• використання ресурсів Світового океану та космосу,

• економічного зростання,

• зростання народонаселення,

• економічної безпеки, роззброєння;

• різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж,

• ринковою уніфікацією економічного розвитку.

Чинники розвитку глобалізаційних процесів

• Технологічний прогрес

• Відмінності соціально-економічних систем

• Лібералізація міжнародної торгівлі та інші форми економічної лібералізації

• Розширення сфери діяльності компаній

• Політика протекціонізму

• Валютні обмеження та коливання валютних курсів

• Ідеологічні невідповідності

• Релігійні обмеження

• Концентрація і централізація капіталу

• Збільшення кількості ТНК та транснаціональних банків

Форми прояву глобалізації на сучасному етапі розвитку

• зростання міжнародної торгівлі та інвестицій, лібералізація та дерегуляція ринку капіталів

• посилення ролі ТНК у світогосподарських процесах

• диверсифікація світових фінансових ринків та ринків технологій

• загострення глобальної конкуренції

• підвищення ролі інформаційних та комунікаційних технологій

• поява нових систем глобального стратегічного менеджменту

• поглиблення міжнародного поділу та кооперації праці

• зростання цілісності та єдності світового господарства посилення відкритості національних ринків

Рівні процесів глобалізації

1. Локальний — охоплює рівні мікроекономічних одиниць відкритого економічного простору.

2. Мікроекономічний — охоплює рівні виробничого процесу в системі господарських одиниць:

а) горизонтальна глобалізація;

б) вертикальна глобалізація:

• глобалізація вниз

• глобалізація вгору

3. Регіональний

4. Глобалізація на світовому рівні

Наслідки глобалізації

Позитивні наслідки глобалізації

• поширення нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя);

• перехід на ресурсозаощаджуючі технології;

• посилення уваги до важливих проблем людства та інші.

Негативні наслідки глобалізації:

• посилення нерівномірності розвитку країн світу;

• нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності;

• концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства;

• зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав;

• замикання інвестиційних потоків;

• спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети.

Індикатори економічної глобалізації

Індикатори економічної глобалізації

13.2. Фінансова глобалізація

Фінансова глобалізація – це:

1) об'єктивний процес, який відображає сукупність умов розвитку сучасного світового суспільства і, насамперед, науково-технічного і економічного прогресу. Це найбільш складний та розвинений з точки зору інтернаціоналізації процес, що є наслідком поглиблення фінансових зв'язків країн, лібералізації цін та інвестиційних потоків, створення глобальних фінансових груп;

2) вільний та ефективний рух капіталів між країнами й регіонами, функціонування глобального ринку, формування системи наднаціонального регулювання міжнародних фінансів, реалізацію глобальних фінансових стратегій ТНК і транснаціональних банків;

3) об'єднання національних фінансових ринків з наступним їх перетворенням у єдиний світовий фінансовий простір. Вона  забезпечує прискорення темпів інновацій, посилює взаємодію національних економік на базі сучасних інформаційних технологій і принципів регулювання, створює гнучкі ринки праці, товарів, капіталу

Фінансова глобалізація

4) посилення взаємозалежності та взаємовпливу країн у сфері фінансових відносин, зростанням ролі міжнародних кредитних відносин, міжнародного руху капіталів, розширенням джерел надходження доходів і розміщення активів у інших країнах. В її основі вільний рух капіталів, валюти, їх переміщення через національні кордони, результатом чого є формування глобальних фінансових ринків і світового фінансового співтовариства;

5) розширення кордонів, меж ринків інвестиційних інструментів, усунення бар'єрів доступу та розширення можливостей вільного залучення до глобального інвестиційного процесу на принципах конкурентної боротьби;

6) інтеграція національних фінансових систем із міжнародними фінансовими ринками та інституціями.

Фактори впливу на фінансову глобалізацію

Політичні:

• зростання впливу політичний подій, утому числі політичних криз, на стабільність фінансових ринків;

• геополітичні зміни;

• зростання політичного впливу міжнародних економічних організацій;

Психологічні – підвищення впливу психологічних очікувань учасників.

Соціальні:

• трансформація соціальної політики держави;

• зрушення у соціальній структурі населення

Економічні:

1) наявність різноманітних економічних інтересів держав, міжнародних організацій, фізичних та юридичних осіб;

2) скорочення трансакційних витрат;

3) зростаючий вплив екзогенних факторів на національні господарства;

4) зростаючий вплив лібералізації фінансових ринків на товарні ринки;

5) можливість вирішення глобальних проблем завдяки концентрації ресурсів на глобальних фінансових ринках.

6) необмежені технологічні можливості для здійснення фінансових угод між суб'єктами з різних країн протягом короткого терміну часу;

7) скасування фіксованих валютних курсів (розмивання меж національних валютних систем);

8) лібералізація фінансової діяльності;

9) зниження податкових ставок на здійснення фінансових угод;

10) відкриття філій іноземних банків на внутрішніх фінансових ринках;

11) вихід страхових компаній на міжнародні фінансові ринки;

12) зростання ролі фінансових посередників та зменшення ролі комерційних банків.

Регулятивна група чинників розвитку фінансової глобалізації

Форми прояву фінансової глобалізації:

• лібералізація валютних ринків, валютного регулювання;

• поява світових фінансових та валютних криз;

• спостерігається гетерогенність, фрагментарність, мозаїчність світового фінансового ринку та одночасне зростання його масштабів;

• нерівномірним розвитком окремих сегментів світового фінансового ринку

• зміна напрямків і обсягів світових валютно-фінансових потоків;

• постійне зростання міжнародного товарообміну;

• відбувається посилення міграції робочої сили;

• вибухоподібне зростання світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків

Форми прояву фінансової глобалізації

9) внаслідок поступового пом’якшення валютного контролю (послаблення державного контролю щодо руху капіталу збоку США, Великобританії та Японії) полегшується доступ на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн (з кінця 1960-х — на початку 70-х рр.);

10) до початку 1980 р. у світовій економічній системі сформувалася світова фінансова мережа, що поєднала провідні фінансові центри різних країн через їх головні фінансові центри, та зміцнення зв’язків між ним стали основою так званої фінансової революції

Ключові елементи фінансової революції:

• формування системи міжнародних фінансових інститутів;

Ключові елементи фінансової революції

2) поглиблення міжнародної фінансової інтеграції, що спричинила розвиток фінансової інновації, зокрема:

а) появу нових фінансових інструментів:

• євродоларові депозитні сертифікати,

• єврооблігації з нульовим купоном,

• синдиковані кредити в євровалюті,

• ставка проценту,

• квоти та короткострокові зобов’язання зі змінним процентом;

• б) якісні зміни у фінансових технологіях:

• з’явилися інвестиційні фонди відкритого типу, що вкладають кошти тільки в короткострокові зобов’язання грошового ринку;

• банківські автомати (автомати, що виконують різні банківські операції);

• похідні цінні папери тощо;

• отримав розвитку фінансовий інжиніринг – це розвиток та творче застосування фінансових технологій для розв’язання фінансових проблем та використання фінансових можливостей.

13.3. Глобальні проблеми: причини виникнення та шляхи вирішення

Класифікація глобальних проблем:

1. Політичні проблеми:

• недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру,

• роззброєння;

• військові та регіональні конфлікти;

2. Природно-екологічні проблеми:

• необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища,

• енергетична,

• сировинна,

• продовольча,

• кліматична,

• боротьба з хворобами,

• проблеми світового океану тощо.

Класифікація глобальних проблем:

3. Соціально-економічні проблеми:

• стабільність розвитку світового співтовариства,

• ліквідація відсталості країн, що розвиваються,

• проблема розвитку людини,

• злочинність,

• стихійні лиха,

• біженці,

• безробіття,

• бідність

4. Наукові проблеми:

• освоєння космічного простору,

• довгострокове прогнозування,

• інформаційна проблема.

5. Змішаного характеру:

• стихійні лиха

• злочинність

6. “Синтетичного характеру”

• бюрократія

Глобальні екологічні проблеми

Характеристика екологічної проблеми:

• масова вирубка лісів;

• знищення річок;

• створення штучних водосховищ;

• забруднення шкідливими відходами прісної води;

• глобальна зміна клімату;

• виникнення парникового ефекту;

• відходи внаслідок виробничої діяльності людини 

• На одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних

• Порівняно з початком ХХ ст. споживання прісної води зросло більше, ніж в 7 разів

• Близько 80% різноманітних захворювань пов’язане зі споживанням неякісної питної води

• Значні відходи накопичуються у Світовому океані

• Океанський планктон щорічно поглинає близько 50 млрд. т вуглекислого газу, значна частина якого осідає на дно

Глобальні екологічні проблеми

Форми прояву:

• Масова вирубка лісів

• Знищення річок

• Створення штучних водосховищ

• Забруднення шкідливими відходами прісної води

• Глобальна зміна клімату

• Виникнення парникового ефекту

• Відходи внаслідок виробничої діяльності людини

Шляхи вирішення екологічної проблеми

• швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної енергії як сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергетична інше;

• структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні долі нафти і газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їх цінність для хімічної промисловості набагато більша;

• необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без шкідливих викидів газу;

• розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних стандартів – чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

Шляхи вирішення екологічної проблеми

• вивчення запасів всіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР;

• інтенсивний розвиток країнами, що розвиваються, власного сировинного господарства, включаючи переробні галузі господарства;

• призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх раціонального використання;

• формування у людей екологічного світогляду, що дозволило б розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як в рамках окремих країн, так і на міжнаціональному рівнях;

• комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі про відходи

• нарощування екологічних інвестицій

Шляхи вирішення паливно-енергетичної та сировинної глобальних проблем

• зміна механізму ціноутворення на природні ресурси

• об’єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об’єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів

• проведення прогресивних аграрних перетворень;

• об’єднання зусиль всіх країн для вирішення глобальних проблем, значно збільшити витрати на усунення екологічної кризи;

• використання комплексу економічних заходів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій на виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних проектів інше.

Глобальна продовольча проблема

Форми прояву:

• 1/6 населення планети хронічно недоїдає

• В світі налічується 1 мільярд 17 мільйонів голодуючих, із них 642 млн живуть в Азії, 265 мільйонів - в Африці, 42 мільйони - в Латинській Америці і країнах Карибського басейну, а також 15 мільйонів - у розвинених країнах

• 2/3 населення світу одержує продовольства, нижче за біологічної норми

• Широке використання ядохімікатів, мінеральних добрив призводить до погіршення здоров’я внаслідок токсичності продовольства

• Різке зменшення біоресурсів Світового океану

На мапі, складеною ФАО, рівень голоду по країнам класифікується кольоровою гаммою за 5 категоріями.

• Найвищій рівень (п’ятий) голоду зафіксований в Гаїті, Чаді, Ефіопії, Демократичні республіці Конго, Анголі, Малаві, Замбії та Мозамбіку. 35% населення цих країн голодують.

• В четверту категорію входять деякі країни Латинської Америки та Африки, а також Вірменія, Монголія, Камбоджа, Ємен, Пакистан, Індія та Таджикистан.

• В третій категорії представлені деякі країни Латинської Америки та Африки, Центральної та Південно-Східної Азії, а також Китай

• В другу категорію входять: Бразилія, Венесуела, Туркменістан, Нігерія та ін. країни з показником 5-9%.

• В першу категорію входять розвинені країни світу (блакитний колір).

Нерівномірність соціально-економічного розвитку країн світу

• На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни – глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток “людського капіталу”.

• На іншому полюсі світової економіки – більшість країн, для котрих економічна глобалізація проявляється як якісно нові умови розвитку, на які практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним.

Глобальна демографічна проблема

Характеристика глобальної демографічної проблеми:

• інтенсивне зростання народонаселення планети;

• нерівномірність зростання чисельності населення в різних країнах;

• найвищий приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем розвитку.

• 1 млрд осіб живе в умовах абсолютної бідності

• 1/5 населення планети хронічно недоїдає

• 2/3 населення світу одержує продовольства, нижче за біологічної норми

• 40 млн осіб щорічно помирає від голоду та недоїдання

• Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична

• Глобальна демографічна проблема

• Форми прояву:

• Нерівномірність зростання чисельності населення в різних країнах

• Нерівномірність зростання чисельності населення в різних країнах

• Стрімке зростання населення, чи так званий «демографічний вибух» у країнах, що розвиваються

• Погроза депопуляції, чи так звана «демографічна криза» у промислово розвинених країнах

• Стихійна внутрішня й особливо зовнішня міграція, що ускладнює політичні відносини між країнами

• У промислово розвинених країнах - старіння населення, скорочення трудових ресурсів і збільшення "економічного навантаження" на працездатне населення

• Неконтрольована урбанізація в країнах, що розвиваються

Депопуляція

Показники старіння населення, 1950 – 2050 рр., млн. осіб

Частки населення віком від 60 р. за регіонами, %

Демографічний вибух у країнах “третього світу”

Показники урбанізації, 1950-2050 рр., млрд. осіб

Міжнародне регулювання глобальних проблем

Необхідність посилення регулювання міжнародних відносин, а відтак розвитку міжнародних організацій та співпраці їх з урядами держав пояснюється сукупністю вагомих чинників, серед яких:

• зростаюча кількість проблем у різних сферах життєдіяльності країн;

• тривалий період узгодження проблем між суб’єктами;

• велика кількість учасників переговорного процесу, що робить переговори складними й недостатньо ефективними;

• проблеми організації проведення зустрічей, обміну інформацією, координації підготовки й виконання спільних рішень;

• значні видатки на організацію заходів.

Міжнародне регулювання глобальних проблем

Міжнародне регулювання глобальних проблем забезпечується:

І. Міжнародними міждержавними організаціями здійснюється за напрямками:

1) економічне і промислове співробітництво:

• міжнародне економічне співробітництво: органи ЕКОСОР, спеціалізовані установи і автономні органи, пов'язані з ООН;

• міждержавна промислова співпраця: спеціалізовані організації ООН – ЮНІДО і ПРООН;

2) співпраця у валютно-фінансовій та кредитній сфері:

• спеціалізовані установи ООН — МВФ і Група світового банку (МБРР, МАР, МФК, БАГІ, МЦУІС) регіональні банки,

• Банк міжнародних розрахунків,

• Паризький клуб країн-кредиторів;

• Лондонський клуб країн-кредиторів;

3) співпраця в області транспорту здійснюється за наступними напрямками:

• цивільна авіація — ІКАО;

• морський транспорт — ММО;

• залізничний транспорт: Міжнародна асоціація залізничних конгресів (1884 р.);

• автомобільний транспорт: Міжнародний союз автомобільного транспорту (1948 р.);

4) співпраця в області світової торгівлі здійснюється:

4.1) міждержавними організаціями в рамках ООН: ВТО, ЮНКТАД і МТЦ – ЮНКТАД/ВТО, ЮНСІТРАЛ:

• регулювання міжнародної торгівлі товарами і послугами МТЦ, ЮНСІТРАЛ;

• регулювання міжнародної торгівлі окремими сировинними товарами: Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК);

4.2) міжнародними неурядовими організаціями: Міжнародну торгову палату, Міжнародне бюро публікації митних тарифів, Міжнародний інститут по уніфікації приватного права (ЮНІДРУА);

4.3) військовими організаціями: Координаційний комітет з експортного контролю (КОКОМ);

4.4.) міжнародними товарними організаціями: Міжнародні організації; Міжнародні ради; Міжнародні консультативні комітети; Міжнародні дослідницькі групи;

5) співпраця щодо захисту інтелектуальної власності: спеціалізована установа ООН — Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ):

• права на промислову власність (винаходи, товарні знаки, промислові зразки і тому подібне) — Паризька конвенції 1883 р. по охороні промислової власності;

• твори, що охороняються авторськими правами, засновано на конвенції Берна 1886 г.;

• міжнародна реєстрація фабричних і товарних знаків засновано на Мадридській конвенції 1891 г.;

• охорона літературних і художніх творів засновано на Женевській усесвітній конвенції про авторське право 1952 р.;

6) співпраця в області стандартизації і сертифікації продукції:

6.1) стандартизація:

• неурядові організації – Міжнародній організації по стандартизації (ІСО) і Міжнародна електротехнічна комісія (МЕК);

• міжурядові організації: СОТ, Всесвітня організація туризму, Міжнародний союз електрозв'язку, Міжнародний союз залізниць, Європейська асоціація автотуризму і Європейська економічна комісія і ін. розробляють стандарти суто в своїх областях;

6.2) сертифікація: ISO, Міжнародна організація міри і ваги, Міжнародна організація законодавчої метрології;

7) інвестиційна співпраця: ЮНКТАД, ЕКОСОР, ТРІМС, ОЕСР;

8) науково-технічна співпраця:

• реалізація розробки в області науки і техніки (фінансується ПРООН і реалізується ФАО, ЮНЕСКО, ВОІВ і Департаментом по економічному і соціальному розвитку Секретаріату ООН - ДЕСР);

• прогнозування напрямів науково-технічного прогресу (фінансується фондом ООН для науки і техніки в цілях розвитку і реалізується ДЕСР і ЮНІДО);

• здійснення програм наукових досліджень (фінансується ПРООН і реалізується УВесвітньою організацією охорони здоров'я – ВООЗ, ЮНЕСКО і ЮНІДО);

• охорона інтелектуальної власності (фінансується ПРООН і реалізується ВОІВ і ЮНКТАД);

• інформаційна діяльність (фінансується ЮНЕСКО і реалізується ЮНЕСЬКО і ВОІВ);

• використання результатів наукових досліджень і розробок на практиці (фінансується ПРООН, Фондом ООН в області народонаселення – ЮНФЛА і реалізується ЮНІДО, ФАО і ВООЗ);

• організація регіональних і міжнародних зв'язків (фінансується ПРООН, ЮНЕСКО, ЮНІДО, ФАО, ВООЗ і Міжнародним фондом сільськогосподарського розвитку – МФСР і реалізується ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО, ФАО, ВООЗ і ЮНІДО);

• розвиток освіти і підготовка кадрів в області науки і техніки (фінансуються ПРООН, ВОІВ, ЮНІСЕФ і МФСР і реалізуються ЮНЕСКО, ВООЗ, ФАО, ЮНІДО, Всесвітньою метеорологічною організацією – ВМО і ВОІВ);

• оцінка технологій (фінансується ПРООН, ЮНІСЕФ і ЮНФПА і реалізується ДЕСР, ЮНІСЕФ, ВОІС і МФСР);

• забезпечення діяльності науково-технічних працівників (фінансується ПРООН і ЮНЕСКО, реалізується ЮНЕСКО);

• надання технічних послуг (фінансується ПРООН і ЮНІСЕФ і реалізується ЮНІДО, ЮНЕСКО, ВООЗ і ФАО);

9) співпраця в області міжнародної комерційної практики: Комісія ООН з міжнародного права – ЮНСІТРАЛ, міжнародний інститут уніфікації приватного права – УНІДРУА, Європейська економічна комісія ООН – ЄЕК ООН;

10) енергетична співпраця: МАГАТЕ, Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) є автономним органом в рамках ОЕСР; Агентство з ядерної енергії (АЯЕ) також діє в рамках ОЕСР.

ІІ. Регіональними міжнародними міждержавними організаціями:

• Європейська конференція з пасажирських тарифів (з 1975 р.)

• Європейський комітет із стандартизації,

• Європейський комітет із стандартизації в електротехніці,

• Міжскандінавська організація по стандартизації,

• Панамериканський комітет стандартів

ІІІ. Міждержавними угодами:

• Митна конвенція про перевезення вантажів автотранспортом (1975 р.),

• Конвенція про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів (1956 р.);

• Протокол до Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів (1978 р.),

• Конвенція про позовну давність в міжнародній купівлі-продажі товарів (1974 р.)

• Протокол про поправки до Конвенції про позовну давність в міжнародній купівлі-продажі товарів (1980 р.),

• Конвенція про морське перевезення вантажів (1974 р.),

• Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.);

• Багатосторонні угоди по регулюванню світових ринків і діяльності держав-імпортерів і експортерів олова, пшениці, какао, цукру, натурального каучуку, кави, оливкового масла, бавовни, джуту, свинцю і цинку;

• Кіотський протокол;

ІV. Об’єднанням міжнародних міжурядових організацій:

• Розробляється нова багатостороння угода по інвестиціях, яка б включала документи СОТ: Угода по інвестиційних заходах, пов'язаних з торгівлею (ТРІМС), Генеральна угода по торгівлі послугами (ГАТС) і др.;

• документ, розроблений в рамках ОЕСР – Багатостороння угода по інвестиціях;

• Документ НАФТА по режиму і гарантіям інвестицій;

• Проект інвестиційного кодексу, розроблений в рамках АТЕС;

• Договір до Енергетичної хартії.

Серед факторів, що обумовлюють появу міжнародних організацій слід виділити:

1) міжнародний поділ праці;

2) міжнародна економічна інтеграція;

3) політичні взаємовідносини між країнами;

4) глобалізація міжнародних відносин.

Тема 14. Інтеграція України в світову економіку

Інтеграція України в світову економіку

14.1. Передумови інтеграції України у світове господарство

14.2. Пріоритетні напрями геополітичної та галузевої орієнтації України

14.3. Участь України в інтеграційних об’єднаннях

14.4. Співпраця України з ЄС

14.5. Проблеми та перспективи співпраці України та Російської Федерації

14.1. Передумови інтеграції України у світове господарство

Передумови інтеграції України у світове господарство:

• Політико-правові передумови інтеграції;

• Економічні передумови інтеграції;

• Соціально-культурних передумов інтеграції;

• Інфраструктурні передумови

Передумови інтеграції України у світове господарство

Основні політико-правові передумови інтеграції:

• політичне визначення України;

• забезпечення територіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки;

• безумовне виконання міжнародних зобов'язань, особливо в сфері прав людини; запровадження прийнятної форми громадянства;

• перегляд існуючої практики політичних зв'язків із державами колишнього СРСР;

• пряма участь у регіональних і глобальних політичних процесах;

• формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання.

Економічні передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам:

• економічному та інституційному забезпеченню суверенітету;

• оцінці економічного потенціалу і напрямів структурної перебудови;

• розробленню та реалізації обґрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення й приватизації, соціального захисту населення;

• оцінці експортного потенціалу, виробленню експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

• запровадженню національної грошової одиниці з включенням її в систему міжнародних розрахунків;

• розв'язанню проблеми зовнішньої заборгованості та розподілу активів колишнього СРСР шляхом відповідних переговорних процесів.

До основних соціально-культурних передумов інтеграції належать:

• відродження і виховання почуття власної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України;

• формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти;

• розвиток контактів з українцями, які проживають за межами України.

• Формування інфраструктурних передумов насамперед пов'язане з:

• розвитком транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних), необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави (національні авіакомпанії, флот, транспортні корпорації);

• розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з включенням їх до міжнародних систем.

Мотиваційні чинники інтеграції України до світового господарства

1. Внутрішні:

1.1) відсутність досвіду державності, необхідність здобуття справжнього суверенітету;

1.2) нерозробленість політико-правових регуляторів та інструментів;

1.3) нерозвиненість ринкових відносин;

1.4) інерція погіршення економічного стану;

1.5) запас соціальної витримки населення;

2. Зовнішні

2.1) збіг періодів дезінтеграційних та інтеграційних процесів;

2.2) розміщення в регіоні, що характеризується інтеграцією високого рівня;

2.3) конкурентоспроможність щодо аналогічних інтересів країн Східної Європи;

2.4) негативний досвід інтеграції в рамках СРСР і РЕВ

Показники інтеграції країни у світове господарство

• співвідношення зовнішньоторговельного обороту і ВВП;

• прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і з країни, та портфельні інвестиції;

• потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням технології.

• Пріоритетні напрями інтеграції України у світову економіку

• Реалізація напрямків інтеграції можлива шляхом використання різних, але водночас взаємопов'язаних, механізмів:

• через активну та ліберальну зовнішньоекономічну політику;

• за рахунок формування середовища, сприятливого для іноземного підприємництва й інвестування та транснаціоналізації високомонополізованих підприємств;

• через укладання двосторонніх міждержавних економічних угод та участь у багатосторонніх міжурядових переговорах; за рахунок інтенсифікації

• східноєвропейських інтеграційних процесів та формування передумов інтеграції в західноєвропейські інтеграційні структури.

14.2. Пріоритетні напрями галузевої орієнтації України

Галузева інтеграція

1. У сфері транспорту:

• розширення пропускної спроможності автомобільних переходів Гребенне-Рава-Руська, Ягодин-Дорогуськ та будівництво другого мосту на цьому переході;

• будівництво міждержавних переходів Краківець, Новоукраїнка, Смільниця;

• будівництво транс’європейської магістралі Лісабон-Київ;

• розробка загальної концепції розвитку швидкісних магістральних доріг в узгодженні з подальшим розвитком транс’європейських магістралей;

• розробка концепції транспортного коридору Балтійське море - Чорне море (Гданськ-Одеса).

2. В галузі машинобудування, ВПК і конверсії:

З підприємствами ВПК обговорюються питання щодо можливості співробітництва по виробництву:

• двигунів для локомотивів;

• гальмової апаратури;

• кінескопів для телевізорів;

• літаків та їх ремонту.

• Певна перспектива у розвитку військово-технічного співробітництва зберігається у наступних сферах:

• надання Україною послуг з ремонту та обслуговування військової техніки радянського виробництва, яка перебуває на озброєнні збройних сил Польщі. Зокрема це стосується бойових кораблів і літаків;

• науково-дослідна робота по створенню нових зразків військової техніки та зброї;

• кооперації виробництва вертольотів, танків та іншої військової техніки і обладнання.

3. В галузі промисловості:

1) здійснення зустрічних поставок української залізної руди в обмін на польське коксівне вугілля;

2) спільний експорт на ринки третіх країн;

3) співпраця підприємств у галузі металургії між Мінпромом України, ДУ «Укрметал» та польською фірмою СА «ІМПЕКСМЕТАЛ»

4. У науково-технічній сфері:

В межах українсько-польської співпраці створено українсько-польську Комісію з питань співробітництва у сфері науки і технологій.

В Україні здійснюється збір пропозицій від українських наукових організацій щодо виконання науково-дослідних проектів за спільними пріоритетними напрямами науково-технічного розвитку.

5. В галузі сільського господарства:

• створення СП по вирощуванню сільськогосподарської продукції (цукрового буряка, соняшника тощо) з використанням польських технологій;

• організація в Україні спільного виробництва машин і обладнання для механізації технологічних процесів в овочівництві, тваринництві тощо;

• здійснення підготовки кадрів, створення і забезпечення функціонування нових організацій державного інтервенціонізму в агропромисловому комплексі, діючих в ринкових умовах (регулювання аграрного ринку, приватизація державних сільськогосподарських підприємств, модернізація і реструктуризація сільського господарства, кредитування).

6. В галузі фармацевтичної промисловості:

• виробництва вітамінів і мультивітамінів на основі концентрованих соків, фруктів, овочів з додатком вітамінів, мікроелементів, сорбентів в об'єднанні «Вітаміни» у м. Умань Черкаської області (80 млн. дол.);

• виробництво на підприємствах бактеріальних препаратів, вакцин (70 млн. дол.);

• виробництво серцево-судинних, знеболюючих засобів (17 млн. дол.);

• виробництво нефузійних розчинів в AT «Галичфарм» у м.Львові (3 млн. дол.).

7. У галузі забезпечення енергоносіями.

• кооперація нафтопереробних підприємств по виробництву мастил та присадок до них;

• поставки паливно-мастильних матеріалів з польських НПЗ в західні райони України;

• обмін передовим досвідом в галузі нафтопереробки та торгівлі нафтопродуктами та створення СП.

Пріоритетні напрями геополітичної орієнтації України

Щодо геополітичних напрямків інтеграції України (існували з 1995 р. до січня 2005 р.):

• європейський вибір;

• стратегічне партнерство зі США;

• стратегічне партнерство з Росією та країнами СНД:

3.1) Північно-Східний;

3.2) Південно-Східний;

В 1995 р. Президент України Кучма Л.Д. проголосив “багатовекторну” модель геополітичної орієнтації України

А.С.Філіпенко була запропонована бігравітаційна модель інтеграції, який передбачає її одночасну взаємодію з ЄС та ЄЕП за прикладом АТЕС, НАФТА, ОЧЕС та ін., є членами декількох регіональних об’єднань.

В січні 2005 р. Президент В.Ющенко відмовився від багатовекторної моделі і проголосив єдиним вектором – інтеграція до ЄС.

• 14 липня 2011 р. Президент Янукович В.Ф. проголосив про поєднання пріоритетного вектору (інтеграція в ЄС) та стратегічне партнерство з США

14.3. Участь України в інтеграційних об’єднаннях

Експорт-імпорт товарів

Експорт-імпорт послуг

Рух прямих іноземних інвестицій

Пріоритети структурної переорієнтації України в межах інтеграційних об'єднань:

• науково-технічне та технологічне оновлення виробництва із забезпеченням його конкурентоспроможності шляхом глибокої модернізації. Зменшення ресурсомісткої за рахунок ефективного використання власних паливно-сировинних ресурсів;

• підвищення рівня внутрішньої збалансованості національної економіки для зменшення зовнішньої залежності в розвитку її ключових галузей за рахунок формування системи власної міжгалузевої кооперації та забезпечення повних виробничих циклів;

• формування умов для соціальне орієнтованого розвитку національної економіки за рахунок, з одного боку, цілеспрямованої трансформації її структури, з другого - завдяки забезпеченню балансу споживчого ринку з доходами населення, підвищенню мотивації до праці, фінансовій макростабілізації.

29 октября 2008, 15:25 Украина готова участвовать в строительстве дороги вокруг Черного моря

• Парламент Украины ратифицировал Меморандум, которым подтвердил готовность нашего государства принять участие в строительстве дороги вокруг Черного моря.

• Согласно документа, между правительствами стран-участниц Организации черноморского экономического сотрудничества (ОЧЕС) в направлении строительства Черноморской окружной автомагистрали (ЧОА) утверждается договоренность. Длина ЧОА составит приблизительно 7000 км.

• Основной маршрут ЧОА и ее соединение могут проходить через такие города: Стамбул (Турция) – Самсон (Турция) – Трабзон (Турция) – Батуми (Грузия) – Поти (Грузия) – Ереван (Армения) – Баку (Азербайджан) – Новороссийск (Россия) – Ростов-на-Дону (Россия) – Таганрог (Россия) – Мариуполь (Украина) – Мелитополь (Украина) – Одесса (Украина) – Кишинев (Молдова) – Бухарест (Румыния) – Констанца (Румыния) – Хасково (Болгария) – София (Болгария) – Ниш (Сербия) – Белград (Сербия) – Тирана (Албания) – Едирне (Турция) – Комотини (Греция) – Александрополис (Греция) – Стамбул (Турция).

14.4. Напрями співробітництва України з ЄС

Указом Президента України від 15 серпня 2001 року Кабінету Міністрів України було доручено розробити нову програму, яка була б зосереджена на подоланні бідності. На виконання цього доручення Кабінет Міністрів розробив та прийняв довгострокову Програму дій (до 2009 року), яка складається з двох частин: 1) створення економічних та правових умов для підвищення доходів та 2) зростання активності працездатних громадян та вдосконалення соціального захисту для найбільш вразливих груп населення.

В березневському (2003) Повідомленні Єврокомісії для Європейської Ради та Європарламенту «Розширена Європа — сусідні країни: нова структура відносин із нашими східними та південними сусідами»

в Декларації від 9 вересня 2008 р. наша держава вперше безпосередньо визнається Євросоюзом як європейська країна, що поділяє з ЄС спільні цінності, а нова угода матиме назву «Угода про асоціацію».

«Угода про асоціацію» від 9 вересня 2008 р:

• в економічній сфері містить положення про поглиблену економічну інтеграцію з перспективою доступу до внутрішнього ринку Євросоюзу за допомогою ЗВТ+, яка передбачатиме вільний рух товарів і послуг, зменшення нетарифних обмежень і гармонізацію регуляторного середовища України згідно із стандартами ЄС;

• залучення України до низки галузевих і регіональних програм Європейського Союзу;

• Угода про асоціацію, як правило, укладається терміном на 3 або на 5-10 років, після чого країна зазвичай набуває статусу кандидата до ЄС.

• заохочує проведення в Україні економічних реформ, зокрема в сфері регуляторного середовища і лібералізації торгівлі.

• обидві сторони погоджуються, що на даному етапі оптимальною формою співпраці у зовнішній торгівлі буде створення поглибленої зони вільної торгівлі.

Передумови формування зони вільної торгівлі між Україною та ЄС

• виникнення спільного кордону України з чотирма країнами ЄС (1389 км) внаслідок розширення ЄС на схід Європи протягом 2004-2007 pp.;

• формування нової концепції європейської безпеки, яка включає також стабілізацію географічного оточення ЄС;

• недосконалість Європейського політичного союзу і Чорноморської синергії;

• пожвавлення перетворень в Україні після політичних подій 2004-2005 pp. та президентських виборів 2010 р.

Переваги створення поглибленої зони вільної торгівлі України і ЄС:

• сприяння подоланню наслідків світової фінансово-економічної кризи (через пожвавлення експортної діяльності, припливу інвестиційних ресурсів, використання європейського досвіду антикризових програм і кредитів ЄС);

• надання додаткового прискорення темпам зростання ВВП:

• поліпшення структури експорт і сальдо платіжного балансу України;

• покрашення розвитку експортно-орієнтованих галузей (металургії, хімічної промисловості, сільського господарства), рибної і легкої промисловості;

• зростання надходжень іноземних інвестицій;

Переваги створення поглибленої зони вільної торгівлі України і ЄС:

• одержання доступ до передових високих технологій;

• поліпшення доступу до якісніших і дешевших товарів і послуг;

• покрашення рівня енергетичної безпеки і зменшення енергозалежності України (зокрема, через встановлення економічно обґрунтованих цін на імпортований природний газ і на транзит енергоресурсів через територію України, а також на зберігання природного газу в українських підземних газосховищах);

• прискорення зростання добробуту населення.

Ризики створення поглибленої зони вільної торгівлі між Україною і ЄС

• посилення конкуренції з підприємствами ЄС на ринку України;

• банкрутство неконкурентоспроможних підприємств;

• збільшення витрат українських підприємств на адаптацію до стандартів і норм ЄС (стандартів продовольчої безпеки, директиви REACH тощо);

• збільшення витрат на адаптацію законодавства України щодо законодавства €С;

• закріплення переважання сировинної та низько технологічної продукції в структурі товарного експорт України;

• зростання від'ємного сальдо в торгівлі між Україною та ЄС.

Перешкоди, які ускладнюють переговорний процес

І. Економічні:

• недостатнє координування позицій урядових і ділових кіл України на переговорах;

• намагання третіх сторін вплинути на включення до тексту Угоди невигідних для України умов;

• міжвідомча неузгодженість: між Міністерством економіки України, Міністерством аграрної політики України та Держспоживстандартом України у сфері прискорення гармонізації стандартів та технічних регламентів України щодо вимог законодавства Європейського Союзу Станом на 15 квітня 2009 р. 5618 національних стандартів України було гармонізовано з міжнародними стандартами ЄС і рівень гармонізації перевищив 25 %. Проте роботу в напрямі стандартизації слід прискорити, адже зазвичай в країнах, які претендують на статус асоційованих з ЄС. Рівень гармонізації становить принаймні 80 %;

Перешкоди, які ускладнюють переговорний процес

• надмірна утаємниченість переговорного процесу з української сторони (українські бізнес-асоціації отримують інформацію про деталі переговорів від європейських бізнес-асоціацій. а не від Міністерства економіки України);

• обмежене фінансове забезпечення процесу адаптації стандартів України до стандартів ЄС. Зокрема, сумарні витрати на адаптацію до стандартів ЄС тільки м'ясної промисловості Польщі сягнули 2 млрд. євро;

• обмежене фінансово-ресурсне забезпечення пронесу переговорів (Південна Корея, чисельність населення якої така ж. як в Україні, залучала до подібних переговорів уп'ятеро більше фахівців, ніж Україна);

Перешкоди, які ускладнюють переговорний процес

7) некваліфікована підготовка тарифних пропозицій (деякі тарифи, які вдалося відстояти Україні шляхом переговорів з питань вступу до COT. виявилися або зависокими (30 % для соняшникової олії), або непотрібними (мито на імпорт йогуртів з Європи, коли 99 % їх ввозиться з РФ). На переговорах щодо створення ЗВТ Україна і ЄС уже визначилися з консолідованими тарифними пропозиціями. Лібералізації підлягатиме 95 % загального обсягу торгівлі товарами і тільки 5 % становитимуть винятки.

Перешкоди, які ускладнюють переговорний процес

ІІ. Серед інституційних перешкод на шляху для створення ЗВТ+ варто відзначити:

1. Внутрішні: інституційна не реформованість українських державних структур, політична нестабільність в Україні),

2. Зовнішні:

• забюрократизованість процедури прийняття рішень в ЄС;

• обмежені обсяги фінансування технічної допомоги Україні з боку ЄС;

• відсутність єдиної енергетичної і міграційної політики ЄС.

Переговорний процес щодо створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС

Створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС належить до стратегічних цілей двостороннього торговельно-економічного співробітництва між Сторонами та є логічним продовженням позитивних тенденцій у двосторонньому товарообігу України та ЄС в останні роки.

Створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі стане складовою частиною угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Переговорний процес зі створення ЗВТ розпочався 18 лютого 2008 р. у м. Києві. Станом на грудень 2010 року відбулось 14 раундів переговорів (14 раунд – 6-10 грудня 2010 р.).

Переговори проходять за 15 напрямами:

1) торгівля та сталий розвиток;

2) тарифна пропозиція;

Переговорний процес щодо створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС

3)торгівля товарами;

4) торговельні відносини в енергетичній сфері;

5) митні питання, сприяння торгівлі та протидія шахрайству;

6) інструменти торговельного захисту;

7) технічні бар’єри в торгівлі;

8) антимонопольні заходи та державна допомога;

9) торгівля послугами, заснування компаній, рух капіталу та платежів;

10) інтелектуальна власність;

11) географічні зазначення;

12) державні закупівлі;

13) санітарні та фітосанітарні заходи;

14) врегулювання суперечок та інституційне забезпечення;

15) транспарентність.

Переговорний процес щодо створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС

Майбутня всеохоплююча та поглиблена зона вільної торгівлі ґрунтуватиметься на таких принципах:

• відповідність вимогам СОТ;

• поступове досягання чотирьох свобод (рух товарів, послуг, капіталу, частково – робочої сили);

• чітке визначення перехідних періодів;

• асиметрія, або відносна взаємність;

• мораторій на введення нових торговельних обмежень.

Крім того, положення щодо створення ЗВТ визначатимуть правову основу для регуляторного наближення, що є умовою поступового входження економіки України до спільного ринку ЄС.

Наповнення майбутньої ЗВТ буде спрямовуватись на досягнення максимально глибокої економічної інтеграції, до якої будуть готові Сторони.

Напрями співробітництва України з ЄС

У 1994 р. підписана, а з 1998 р. вступила в силу Угода про партнерство співробітництво.

Напрямки співробітництва:

• Гармонізація законодавства та нормативної бази України з законодавством, нормами та стандартами ЄС;

• Впровадження стандартів та інститутів СОТ;

• Удосконалення управління кордонами та розвиток прикордонної інфраструктури;

• Реалізація спільного Плану дій України та ЄС щодо боротьби з організованою злочинністю, відмиванням грошей, незаконним обігом наркотиків, торгівлею зброєю, незаконною імміграцією та торгівлею людьми шляхом співробітництва у юридичній та правоохоронній сферах;

• Розвиток науково-технічного співробітництва;

Напрями співробітництва України з ЄС

6. Інші:

В енергетичному секторі: продовження співробітництва в структурному реформуванні енергопостачальних підприємств, розвиток відновлюваних джерел енергії, енергоефективності, транспортування енергоносіїв, зокрема, газу, ядерної безпеки та окремих питань, що стосуються ліквідації наслідків забруднення навколишнього середовища, пов'язаних з виведенням з експлуатації Чорнобильської АЕС;

В галузі торгівлі – посилення захисту прав інтелектуальної власності шляхом ефективного застосування законодавства. В транспортному секторі пріоритетом є сприяння інтеграції транспортної інфраструктури України з транспортною мережею ЄС в рамках трансєвропейських транспортних коридорів.

Напрями співробітництва України з ЄС

У галузі зовнішньої політики Україна продовжує надавати пріоритетного значення зміцненню зв'язків із Заходом, нормалізації стосунків з Росією та протидії намаганням поширити дію інститутів СНД за межі економічної сфери.

У фінансовому секторі було досягнуто результатів у посиленні банківського нагляду. Новий Закон України "Про банки та банківську діяльність", який було введено в дію в січні 2001 року, сприятиме виконанню НБУ Базельских принципів щодо банківського нагляду.

Торговельна політика. Уряд працював у декількох напрямках з метою подальшої лібералізації торгівельного режиму в контексті вступу України до СОТ.

У галузі міжнародних відносин основними середньостроковими завданнями будуть врегулювання питань, пов'язаних з процесом розширення ЄС та вступом до СОТ, у співробітництві з установами ЄС.

У макроекономічній сфері перед Урядом стоять дві основні задачі: управління виплатою зовнішнього боргу іноземним позичальникам та досягнення балансу консолідованого державного бюджету.

Інвестиційна співпраця України з ЄС

14.5. Проблеми та перспективи співпраці України та РФ

Напрями співробітництва Україна-Росія

• торгово-економічне співробітництво. З метою збереження справедливих і передбачуваних умов в торгівлі заплановано проведення консультацій з укладення угод про постачання деяких видів української трубної продукції до Російської Федерації на умовах нетарифного регулювання, а також щодо лібералізації і переглядів заходів захисту ринку у двосторонній торгівлі відносно ряду товарів;

• паливно-енергетичнона співпраця. Передбачається спільне опрацювання питання про участь ВАТ «Уралмаш - бурове обладнання» у здійсненні технічного переоснащення і модернізації бурового обладнання нафтогазовидобувних підприємств України;

Напрями співробітництва Україна-Росія

• співпраця у галузі атомної енергетики і ядерних матеріалів. Визначено в якості пріоритетних завдань співробітництво в будівництві енергоблоків № 3 і № 4 Хмельницької АЕС, розвиток українсько-російського співробітництва в галузі поводження з відпрацьованим ядерним паливом, забезпечення АЕС України ядерним паливом;

• співпраця в галузі промислової політики. Досягнуто домовленостей щодо продовження співробітництва по реалізації Програми заходів щодо Українсько-Російського співробітництва в галузі машинобудування, а також підготовки додаткових заходів із розвитку співробітництва на 2010-2011 рр., особливу увагу приділивши взаємопоставкам продукції сільськогосподарського та енергетичного машинобудування, транспортного обладнання і тягових електромашин.

Напрями співробітництва Україна-Росія

Сторони домовилися продовжити роботу в рамках Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про виробничу кооперацію від 24 квітня 1998 року в 2010 році і будуть прагнути підписати Протокол та переліки взаємопоставляємої продукції по кооперації у можливо стислі терміни;

• співпраця у галузі транспорту. Визначено, що перспективним напрямком співпраці є розвиток мультимодальних перевезень і досягнуто домовленостей щодо продовження спільної роботи із залучення додаткових вантажопотоків, розширення географії перевезень вантажів та узгодження конкурентоспроможних тарифних ставок;

Напрями співробітництва Україна-Росія

співпраця в агропромисловому комплексі:

• відповідним міністерствам сторін доручено підготувати до підписання проект Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в сфері карантину рослин;

• продовжити роботу в галузі насінництва, а також розвивати подальше співробітництво в галузі племінного тваринництва;

• в першому кварталі 2010 року підготувати пропозиції щодо розвитку співробітництва в галузі сільськогосподарського машинобудування;

Напрями співробітництва Україна-Росія

в області міжрегіонального і прикордонного співробітництва:

• доручено Підкомісії з питань міжрегіонального і прикордонного співробітництва підготувати пропозиції про можливі пріоритети співпраці у сфері міжрегіональної та прикордонної взаємодії;

• опрацювати питання про можливість розробки угоди про прикордонної торгівлі, в т.ч. сільськогосподарською продукцією;

• продовжити роботу з обговорення єдиних підходів до порядку розробки проекту українсько-російської програми щодо р. Сіверський Донець;

• підготувати пропозиції щодо активізації транскордонного співробітництва в рамках існуючих єврорегіонів.

Проблеми та перспективи співпраці України та Російської Федерації

21.04.2010 р. - “Харківські угоди” (Угода між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України). Передбачали пролонгацію перебування ЧФ РФ на території України в обмін на зниження ціни на російський газ для України на 30%, тобто на 100 доларів за тисячу кубометрів.

17.05.2010 Україна та Росія підписали п’ять междержавних угод:

• демаркації українсько-російського кордону,

• співпрацю в галузі використання та розвитку навігаційної супутникової системи ГЛОНАСС,

• міжбанківську співпрацю між "Укрексімбанком" та Банком ВТБ,

• першочергових заходів з розвитку науково-освітньої співпраці на 2010-2012 рр.,

• програму співпраці між Міністерствами культури та туризму України та Міністерством культури PФ на 2010-2014 рр.

Проблеми та перспективи співпраці України та Російської Федерації

18 жовтня 2011 р. у Донецьку відбулася зустріч Президента України Віктора Януковича та Президента Російської Федерації Дмитра Медведєва  у форматі «віч-на-віч». За результатами переговорів визначили напрямки подальшої співпраці країн:

• розвиток і налагодження авіасполучення;

• спрощення процедур прикордонно-митного контролю для розвитку успішної міжрегіональної співпраці України та Росії;

• збільшення торговельного взаємообігу та взаємодії між регіонами;

• демаркація українсько-російського кордону.

Проблеми співпраці України та Російської Федерації

• енергетична та ресурсна залежність України від РФ;

• заборгованість України перед РФ, переведення цієї проблеми у площину майнового відшкодування;

• непостачання енергоносіїв та маніпулювання цінами на них у залежності від неекономічних обставин;

• заміна розірваних технологічних циклів та системи промислової кооперації колишнього СРСР у народногосподарському комплексі РФ при збереженні високого рівня технологічної залежності України від РФ;

• підпорядкування технологічної кооперації військово-промислових комплексів обох країн інтересам РФ;

• неплатежі російських підприємств українським партнерам;

Проблеми співпраці України та Російської Федерації

• намагання встановити контроль над життєво важливими інфраструктурними та енергетичними об'єктами в Україні (нафтопроводи, газопроводи, портове господарство тощо);

• нестабільна політика РФ щодо імпорту української продукції;

• неузгодженість політики на ринках третіх країн, що призводить до обмеження та витіснення українського експорту на світовому ринку;

• створення мережі фінансових та комерційних структур з явною або прихованою участю російського капіталу з метою перекачування фінансових ресурсів; 

• поширення сфери діяльності російської “тіньової” і суто кримінальної економіки на територію України;

• забруднення навколишнього середовища російськими військовими частинами, що дислокуються на території України, ліквідація наслідків яких потребує серйозних матеріальних витрат з боку України. 

Проблеми співпраці України та Російської Федерації

15 квітня 2011 р., високопоставлений представник Генеральної прокуратури України заявив, що укладена 19 січня 2009 року між «Нафтогазом» і «Газпромом» угода про купівлю-продаж природного газу в 2009-2019 роках і всі дії з виконання цієї угоди можуть бути поставлені під сумнів і в судовому порядку скасовані, в тому числі в міжнародних судах. Також, за висновком Генпрокуратури, підписання зазначеної угоди відбулося з грубими порушеннями українського законодавства, і з української сторони всі дії щодо підписання угоди носили протиправний характер.

Визнання недійсним газової угоди від 19 січня 2009 року в українських судах за позовом Генпрокуратури чи іншого органу державної влади в цивілізованих правових системах буде розглядатися як неприпустиме втручання держоргану в контрактні відносини між господарюючими суб'єктами.

Проблеми співпраці України та Російської Федерації

Будучи зобов'язана виконувати рішення українського суду в силу законів України, офіційний Київ не матиме правових підстав для купівлі газу для цілей споживання в Україні і для оплати такого газу. У такій ситуації - з урахуванням специфіки функціонування газотранспортної системи України - почнеться відбір частини російського газу, що транзитується через українську територію для європейських споживачів. Все це дасть підстави «Газпрому» і Кремлю звинуватити Україну в розв'язанні нової газової кризи на Європейському континенті; і українська сторона не буде мати аргументованих юридичних заперечень з цього приводу, оскільки в основі такого розвитку подій буде нелегітимне рішення українського суду.

Єдиним легітимним шляхом визнання недійсним або розірвання газової угоди від 19 січня 2009 року (за відсутності домовленості між «Нафтогазом» і «Газпромом») є звернення НАК «Нафтогаз України» з відповідним позовом до Стокгольмського арбітражу

Перспективи співпраці України та РФ

• Зростання - поєднання стійкого соціально-економічного піднесення з політичною стабільністю держави, громадянським консенсусом щодо подальшого розвитку суспільства, мінімізацією конфліктогенної напруги в ньому.

• Дисипація –поєднання економічного спаду (депресії) з перманентною політичною нестабільністю (метастабільністю) держави та невизначеністю (неоднозначністю) щодо подальшого розвитку суспільства із збереженням у ньому значного конфліктогенного потенціалу.

Перспективи співпраці України та РФ

Сценарії подальшого розвитку партнерських відносин:

• зростаючі Україна та Росія: конкурентно-партнерські відносини між двома країнами;

• дисипація України і Росії: співробітництво при інтравертній заглибленості країн у внутрішню проблематику;

• зростання України при дисипації РФ «стратегічного відриву» України і виходу її з «російської тіні»;

• дисипація України при зростанні РФ: подальше ослаблення України фактично унеможливить будь-який спротив зростаючій Росії, політика якої щодо України залишається інваріантною, що підтверджується усім періодом двосторонніх відносин