Фізіологічні властивості шкіри та їх зміни

Після дослідження волосяного покриву визначають фізіологічні показники шкіри – колір, еластичність, вологість, запах і температуру.

Колір шкіри залежить від наявності в ній пігменту і кровонаповнення її судин. У більшості тварин шкіра пігментована й тому має темно-грифельний колір. Перевіряти її колір у них можна на непігмен-тованих ділянках: носовому дзеркальці, вимені, дійках, навколо природних отворів. У білих свиней, овець, кіз, собак і котів шкіра не має пігменту і забарвлена в блідо-рожевий колір. У птахів гребінь і сереж- ки забарвлені в червоний колір. У собак при синдромі Кушинга шкіра гіперпігментована, нібито “посипана чорним перцем“, оскільки відмерлі волосяні фолікули заповнені кератином і детритом.

При захворюваннях виявляють такі зміни кольору шкіри: блідість, почервоніння, посиніння, жовтяничність, меланоз.

Блідість шкіри у тварин проявляється білим, сіро-білим або жовтувато-білим забарвленням її, а у птахів – блідо-рожевим кольором гребеня і борідок. Анемічність шкіри пов’язана зі зменшенням у крові кількості еритроцитів і вмісту гемоглобіну, недостатнім кровопос-тачанням шкірних судин або спазмом їх. Блідість настає при значних втратах крові (поранення, порожнинні кровотечі внаслідок розриву судин або паренхіматозних органів). Короткочасна анемія спостерігається при спазмі судин, а постійна блідість – при хронічній гіпопластичній та постгеморагічній анеміях, лейкозі. У собак при гіперфункції надниркових залоз (синдромі Кушинга) на шкірі нерідко виявляють локальні білі плями, що виникають унаслідок відкладання вапна.

Можливе порушення природної пігментації шкіри в вигляді альбінізму, який зумовлений недостатнім утворенням пігменту мелані- ну – продукту природної полімеризації тирозину і триптофану. Унаслідок порушення синтезу тироксинази блокується перетворення діоксифенілаланіну в меланін. Альбінізм спостерігається в коней сірої масті, кролів, деяких порід великої рогатої худоби (герефорди), овець, хутрових звірів. Відсутність меланіну в шкірі описують як лейкодермію, а пігменту у волоссі – як лейкотрихію. Місцевим проявом гіпопігментації є вітиліго – безпігментні плями на шкірі (рис. 25). Набута лейкодермія зустрічається при тривалих запальних процесах, травмах, опіках.

Рис. 25. Вітиліго у ротвейлера (за Потоцьким М.К.)

Почервоніння шкіри за походженням буває гіперемічним і геморагічним. Гіперемічне почервоніння спостерігається при збиранні великої кількості крові в розширених шкірних капілярах і часто буває розлитим. Залежно від характеру процесу, фізико-хімічних властивос-тей і кількості крові, забарвлення уражених ділянок шкіри може бути інтенсивно-рожевим, червоним, яскраво-червоним, мідно-червоним, темно-червоним або синювато-чер-воним. Плямисте гіперемічне почервоніння шкіри є досить характерним для бешихи свиней. При кропив’янці ділянки почервоніння мають ромбоподібну форму. Гіперемія шкіри нерідко виникає при тепловому ударі.

Геморагічне почервоніння з’являється при хворобах, які супроводжуються геморагічним діатезом, тобто внаслідок крововиливів у шкіру або підшкірну клітковину. Геморагічні почервоніння, на відміну від гіперемічних, здебільшого обмежені й мають вигляд цяток, плям або смужок. Крововиливи найчастіше з’являються на ділянках тіла з тонкою і ніжною шкірою – на внутрішній поверхні стегна, ниж-ній стінці черева, боковій поверхні грудей. Спочатку вони мають червоний або вишнево-червоний колір, пізніше стають темно-червоними із жовтуватим або зеленуватим відтінком. Такі зміни найчастіше виявляють при чумі свиней і собак.

Диференціація гіперемічного почервоніння від геморагічного має важливе діагностичне значення. При гіперемії червоне забарвлення шкіри під тиском пальця зникає, а при наявності геморагій не проходить. Цей метод у ветеринарній практиці часто застосовують, щоб відрізнити почервоніння у свиней при бешисі від крововиливів при чумі.

Ціаноз шкіри є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності (пороки серця, хвороби міокарда, перикардит), запалення (пневмонії) і набряку легень, альвеолярної емфіземи їх, ексудативного плевриту, тиску на легені збільшених органів черевної порожнини, особливо при гострій тимпанії рубця, гострому розширенні шлунка та метео-ризмі кишечнику.

Інтенсивність синюшного забарвлення буває від слабкого відтінку до червоно-синього. Найбільше синюшність помітна на носовому дзеркальці у великої рогатої худоби, вухах, п’ятачку, губах і нижній частині черева у свиней; на сережках і гребені у птиці, особливо при псевдочумі, коли вони стають синьо-червоними. Крім загального, ціаноз шкіри може бути місцевим, коли він зумовлений місцевим порушенням кровообігу.

Жовтяничною шкіра стає при захворюваннях будь-якої етіології, які супроводяться ураженням печінки і порушенням її білірубіносинтезувальної та білірубіновидільної функцій, а також при гемолізі ерит-роцитів, який виникає при піроплазмідозах, лептоспірозі, післяпологовій гемоглобінурії корів, гемолітичній хворобі поросят, інфекційному енцефаломієліті коней. При всіх перерахованих хворобах у сироватці крові збільшується кількість білірубіну – внаслідок посиленого гемолізу еритроцитів, порушень його перетворення через ураження гепатоцитів чи виділення із жовчю при механічних перепонах (гемолітична, паренхіматозна та механічна жовтяниця).

Вираженість жовтяничного забарвлення шкіри залежить від ступеня білірубінемії. Легка жовтяничність проявляється незначним жов-тим забарвленням, значна – лимонно-жовтим. Найбільш помітна жовтяничність на місцях, де шкіра тонка й менше пігментована – внутрішній поверхні вушних раковин, стегна, вимені. Жовтяничність шкіри особливо помітна в собак і котів, значно менше – у великої рогатої худоби, овець і свиней. У тварин інших видів її можна спостерігати лише при дослідженні слизових оболонок.

З інших змін кольору шкіри необхідно відмітити меланоз (від грец. melos, melanos – чорний, темний + osis) – вогнищеве або дифузне відкладання в органах і тканинах пігменту меланіну. Меланоз розвивається внаслідок посиленого утворення меланіну з тирозину і фенілаланіну. Меланін утворюється в меланобластах – клітинах нейрогенної природи базального шару епідермісу та волосяних цибулин. У цитоплазмі меланобластів пігмент відкладається у вигляді зерен і грудок темно-коричневого кольору.

Розрізняють фізіологічний і патологічний меланоз. Фізіологічний меланоз характерний для певних органів (сітківка, райдужна оболонка) і порід худоби (чорно-ряба). Патологічний меланоз є наслідком порушення меланогенезу, який проявляється підвищеним утворенням меланіну та накопиченням його у незвичних місцях. Він може бути природженим або набутим, а за поширенням – вогнищевим або дифуз-ним. Надмірне утворення меланіну в шкірі називається меланодермією (рис. 26), а надмірне відкладання його у волоссі – меланотрихією. Гіперпігментація генетичного походження може проявлятися у вигляді лентиго – обмеженою меланіновою гіперхромією шкіри, яка характеризується утворенням дрібних плоских гіперпігментованих сегментів. Місцева гіперпігментація шкіри спостерігається при доброякісному розростанні мелано-бластів (меланоми). При розпаді пігментних пухлин розвивається вторинний загальний меланоз.

Рис. 26. Плямиста гіперпігментація у собаки при гіперадренокортицизмі (за Потоцьким М.К.)

Еластичність (тургор) шкіри залежить від умісту в ній крові та лімфи і ступеня розвитку підшкірної клітковини. Визначають її збиранням шкіри у складку на ділянках тіла з розвиненою шкірною клітковиною: у великої рогатої худоби – у середній третині шиї, уздовж шиї, у коней – у тому ж місці, але шкіру в складку збирають упоперек шиї, у свиней – на шиї і грудній клітці, в овець – на спині. У здорових тварин шкіра еластична: зібрана у складки, вона швидко (за 1–2 с) розправляється і набуває попереднього вигляду.

Зниження еластичності шкіри спостерігається при патології обміну речовин, зневодненні організму внаслідок профузної діареї (дис-пепсія, гастроентерит, колібактеріоз, сальмонельоз, рота- і коронавірусний ентерити, паратуберкульоз, вірусний гастроентерит свиней та інші хвороби), при поліурії (синдром Кушинга, цукровий і нецукровий діабет), значних крововтратах, хронічних захворюваннях, які перебігають із вираженим порушенням травлення, коли зникає підшкір- на жирова клітковина й зменшується кількість еластичних елементів шкіри. Шкіра на дотик стає сухою, нееластичною, погано збирається у складку і повільно (за 4–20 с) розправляється.

Повна втрата еластичності шкіри настає при хронічних запаленнях її, гіперкератозі, що виникає при стригучому лишаї, хронічній екземі, корості (псороптозі, саркоптозі).

Вологість шкіри залежить від інтенсивності потовиділення та випаровування. У здорових тварин ці два процеси урівноважені, тому шкіра в них еластична. У таких випадках кажуть, що вона помірно волога. При захворюваннях виявляють сухість (ангідроз) і підвищення вологості шкіри (потіння, гіпергідроз).

Сухість шкіри виникає внаслідок зниженого або повного припинення утворення поту. Це явище спостерігається при захворюваннях, які супроводжуються великою втратою води з організму, виснаженні, гарячці, захворюваннях обміну речовин (А-гіповіта-мінозі, нестачі йоду, кобальту, міді, цинку). При сухій шкірі волосся нещільно прилягає до її поверхні, скуйовджене; шкіра має знижену еластичність. Крім того, при визначенні вологості шкіри звертають увагу на носове дзеркальце у великої рогатої худоби, п’ятачок – у свиней і кінчик носа – у собак і котів. Завжди волога холодна шкіра на цих місцях стає на дотик сухою і теплою, а при тривалому перебігу хвороби на носовому дзеркальці та п’ятачку з’являються тріщини і кірочки.

Гіпергідроз може бути загальним і обмеженим, або місцевим. Загальне потіння частіше спостерігається в коней, рідше – у жуйних і дуже рідко – у тварин інших видів. Воно буває при тяжкій гарячці та задишці, серцевій недостатності, при захворюваннях, що перебігають із сильними болями (”коліки”), міоглобінурії, під час судом. При розриві шлунка або кишок у коней, перитоніті, різкому ослабленні серцевої діяльності, асфіксії, колапсі та агонії виділяється холодний і липкий піт – так званий ”критичний”. Він з’являється також при швидкому зниженні температури і є сприятливою ознакою при захворюваннях, що супроводжуються гарячкою.

Місцеве потіння найчастіше є ознакою механічного ушкодження периферичних нервів, запальних процесів і травм спинного мозку. Рясний піт на бічних поверхнях грудної клітки свідчить про розрив шлунка. Так званий ”кривавий” піт спостерігається при захворюваннях, які супроводжуються явищами геморагічного діатезу. Виникає він унаслідок кровотечі в потові залози, і тому кров виділяється на поверхню шкіри разом із потом.

Запах шкіри є специфічним для кожного виду тварин. У здорових тварин запах шкіри має слабку інтенсивність. Він різко посилюється при незадовільному догляді за шкірою внаслідок розпадання жиропоту, забруднення шкіри фекаліями і сечею. При захворюваннях з’являються запахи, не властиві шкірі: ацетону – при кетозі, сечі – при гострій уремії, що є наслідком недостатності нирок та закупорення уретри сечовими камінцями. Гангренозного (гнильного) запаху шкіра набуває при некробактеріозі (за нинішньою номенклатурою – фузобактеріозі) та гангренозній формі віспи, а при діареях у новонароджених телят (диспепсія, колібактеріоз) вона має нудотний, солодкуватий запах.

Температура шкіри залежить від густоти сітки кровоносних судин, їх кровонаповнення й швидкості кровотоку і неоднакова на різних ділянках тіла. На ділянках, вкритих довгим волоссям (чубчик, грива), у пахвині, на губах, навколо носа, вух, на черепі, де сітка судин густа, температура вища, ніж на відкритих ділянках (бокові поверхні грудей і черева, кінцівки). У зв’язку з нерівномірністю кровопостачання температуру шкіри визначають, прикладаючи руки до симетричних ділянок тіла: у коней – до вух, бічних поверхонь грудей і кінцівок; у великої рогатої худоби – до вух, основи рогів, кінцівок або носового дзеркальця; у свиней – до вух, кінцівок, п’ятачка; у собак і котів – до кінчика носа й хвоста. Температура шкіри, виміряна електротермометром із спеціальним датчиком, на симетричних ділян-ках тіла однакова. При м’язовому напруженні вона підвищується..

При патологічному стані може спостерігатися підвищення і зниження температури шкіри або ж нерівномірний її розподіл. Загальне підвищення температури шкіри відбувається при гарячці, тепловому ударі, хворобах, що супроводжуються різким збудженням і неспокоєм, а місцеве – при запальних процесах у тканинах, вкритих шкірою в ділянці їх розміщення. Загальне зниження температури шкіри виявляється при анеміях, зниженні температури тіла, різкому послабленні серцевої діяльності, післяпологовій гіпокальціємії. Місцеве зниження температури шкіри обмежується окремими ділянками шкіри або охоплює значні ділянки при паралічах, застійних набряках (при хворобах серця або нирок), послабленні серцевої діяльності.