Діагноз

Діагноз (від грецьк. diagnosis – розпізнавання, визначення) – це короткий висновок про суть хвороби та стан хворої тварини, сформульований лікарем на основі даних анамнезу, результатів клінічних і лабораторних досліджень, виражений у нозологічних термінах (від грецьк. nosos – хвороба), передбачених загальноприйнятими класифікаціями і номенклатурами хвороб. Постановка діагнозу хвороби є відповідальним і складним завданням у практичній діяльності лікаря ветеринарної медицини, тому що розпізнання хвороби, як зазначав М.Я. Мудров, є вже половиною лікування. Діагноз не є чимось закінченим, оскільки захворювання – це не стан, а процес. Тому й діагноз є динамічною категорією, тобто змінюються разом із розвитком хворобливого процесу, з ходом і перебігом захворювання.

Види діагнозу

Діагноз у своєму історичному розвитку пройшов тривалий шлях становлення – від симптоматичного (кашель, блювота, діарея і т.д.) до патогенетичного. У XVIII ст. у зв’язку з успіхами в анатомії з’явилося прагнення встановити анатомічний діагноз за локалізацією патологічного процесу (гастрит, метрит, мастит і т. д.). У середині XIX ст. переважаючим став патолого-анатомічний діагноз.

Однак і анатомічний, і патолого-анатомічний діагнози не могли задовольнити практику, тому що вони не враховували ні етіології, ні функціональних змін. Наприклад, гастрит, але який? Гіпоацидний, гіперацидний чи анацидний?

Друга половина XIX ст. була ознаменована бурхливим розвитком мікробіології. Варто згадати хоча б відкриття Р. Кохом збудників сибірки, туберкульозу, холери, щоб зрозуміти ті революційні зміни, які були внесені в діагностику хвороб. У практику медицини і ветеринарії став інтенсивно впроваджуватись етіологічний діагноз (aetio-logia, від грецьк. аitia, aetia – причина), який широко застосовують у ветеринарній медицині й донині, особливо при діагностуванні інфекційних та паразитарних хвороб. У цей же період бурхливо розвивалася фізіологія, і в практику широко впроваджувався функціональний діагноз (наприклад, гіпоацидний гастрит).

Так поступово в клініці обґрунтовують необхідність повного або розгорнутого діагнозу хвороби, який повинен включати з’ясування таких факторів: а) причини хвороби; б) морфологічний елемент, тобто визначення локалізації процесу, характеру та ступеня морфологічних змін; в) функціональний елемент, тобто визначення ступеня і характеру функціональних розладів, що супроводжують хворобу; г) патогенетичний елемент – урахування механізму розвитку хвороби та специфіки її перебігу залежно від індивідуальних особливостей хворої тварини. Якщо поставлений діагноз не відповідає таким елементам і включає лише один або кілька із них, його називають неповним. Його ще прийнято називати діагнозом хвороби (diagnosis morbi), оскільки він поставлений на основі об’єктивних симптомів хвороби, які більшою або меншою мірою характерні для усіх хворих тварин (наприклад, бронхопневмонія).

Діагноз хвороби – це важливий, але лише перший етап у роботі лікаря, тому що в результаті його встановлення ще не відомі всі особ-ливості певного хворого пацієнта, а щоб успішно лікувати, необхідно мати про нього повне уявлення. М.Я. Мудров стверджував, що терапія полягає не в лікуванні хвороби та усуненні її причин, а в лікуванні самого хворого. Ці слова, сказані понад 170 років тому великим російським терапевтом, актуальні й понині. Минуть роки і століття, але людство буде завжди вдячним йому, оскільки лікар зобов’язаний ураховувати всі індивідуальні особливості свого пацієнта, тобто перейти від діагнозу хвороби до діагнозу хвороби у конкретного пацієнта, тобто до індивідуального діагнозу (diagnosis aegroti). Це можливо лише тоді, коли лікар детально дослідить усі системи організму, проаналізує взаємозв'язок і взаємозумовленість одержаних симптомів, з’ясує причини хвороби і фактори, що призвели до її розвитку. При подібному аналізі може виявитися, що у хворого пацієнта, крім діагнозу основної хвороби, є ще супровідна (супутня) хвороба та ускладнення. Основна хвороба – це та, що має вирішальну роль у житті та продуктивності тварини і вимагає найбільшої уваги і зусиль лікаря для її ліквідації. При спостереженні за перебігом хвороби тварини уявлення лікаря про основну хворобу може змінюватися.

Крім основної хвороби, визначають ускладнення, які виникають залежно від перебігу основної, або супутні хвороби. Ускладнення – це патологічний процес, який є несприятливим відхиленням від типового перебігу хвороби і певною мірою етіологічно, патогенетично і морфологічно зв’язаний з основною хворобою, впливає на її перебіг, а іноді є вирішальним для її прогнозу.

М.Я. Мудров (1776–1831)

Ускладнення основної хвороби може бути не одиничним, а множинним і розвиватися в логічній послідовності, взаємозумовлено, і не лише в прямому “одночленному“ ланцюзі, а й вибудовуватися у тричленний або багаточленний розгалужений ланцюг. Наприклад, хронічний румініт у молодняку на відгодівлі може ускладнюватися ламінітом і абсцесами печінки. При цьому виникає тричленний синдром: румініт–ламініт–абсцеси печінки. Ламініт у свою чергу ускладнюється некробактеріозом, а абсцеси печінки – ендогенним D-гіповітамінозом. Патологія, яка має окремі спільні етіологічні фактори, патогенетичні механізми та клініко-патолого-морфологічні ознаки, називається поліморбідною, або поліорганною.

Супутні хвороби ні етіологією, ні патогенезом не зв’язані з основ-ним захворюванням. Разом з тим це не означає, що супутня хвороба ніби відокремлена і ніякого впливу на стан хворої тварини не має. Оскільки організм є єдиним цілим, тому цілком зрозуміло, що ніяка навіть помірно виражена хвороба не може бути “безневинною“ для організму хворої тварини. Зважаючи на це, супутні хвороби повинні завжди враховуватися як фоновий патологічний процес.

Інколи у тварини бувають не одна, а дві хвороби, кожна з яких може мати серйозні ускладнення і закінчитися летально. У цих випадках виникають труднощі у визначенні основної хвороби, і тому їх називають конкуруючими.

У господарствах часто виникають масові захворювання, які охоплюють 70–100 % поголів’я. У таких випадках лікар повинен ставити груповий діагноз і проводити на основі нього групову терапію. Проте навіть у таких випадках він зобов’язаний звертати увагу на окремих тварин, у яких захворювання має тяжчий перебіг (з ускладненнями), ставити індивідуальний діагноз і додатково застосовувати індивіду- альну терапію.

За часом розпізнавання хвороби розрізняють ранній і пізній діагноз. Ранній діагноз, поставлений на початку розвитку патологічного процесу, особливо на передклінічній (субклінічній) стадії, забезпечує своєчасне проведення лікувальних і профілактичних заходів. Пізній діагноз ставлять у період найбільшого розвитку патологічного процесу або коли захворювання розпізнаються лише на розтині (секційний діагноз).

За ступенем обгрунтування діагноз може бути: орієнтовним, коли його встановлюють у ході дослідження хворого пацієнта як робочу гіпотезу; попереднім – ставлять після початкового дослідження пацієнта, яке обмежується застосуванням загальноклінічних методів дослідження (він є вихідним для розробки плану подальшого обстеження); заключний – встановлюють після всебічного обстеження хворого пацієнта, у тому числі із застосуванням спеціальних методів.

За ступенем вірогідності діагноз буває точним, помилковим і сумнів-ним або діагнозом із знаком запитання (ставлять у тяжких для розпізнавання випадках, коли немає впевненості у правильності розпізнавання хвороби). Якщо хвороба закінчилася летально, то для лікаря корисно порівняти прижиттєвий діагноз із патолого-анатомічним.