Тема vш. Проблема людини в філософії

План

1. Філософія про природу, сутність та призначення людини.

2. Діалектика біологічного та соціального в антропогенезі та в процесі соціалізації людини.

3. Проблема смислу людського життя. Життя, смерть, безсмертя.

4. Перспективи людини в контексті перспектив людства.

Основні поняття теми: філософська антропологія, суспільна істота, антропогенез, антропосоціогенез, ноосфера, біологічний субстрат со­ціальної форми руху матерії, соціалізація, культура, смисл життя, смерть, безсмертя, гуманістичний потенціал історичного процесу.

Питання І. Однією з центральних проблем філософії на протязі всієї історії незмінно залишається проблема людини. Багато філософів, подібно давньогрецькому мислителю Протагору (біля 480-410 до н.е.), вважав, що саме людина є мірою всіх речей, а через те й головною фі­лософською проблемою.

Людина є предметом вивчення не лише філософії, а ще й цілого комплексу наук гуманітарного циклу. Специфіка філософської антропології як загальної теорії людини полягає в тому, що вона розглядає все коло питань, які становлять зміст проблеми людини, в координатах уні­версальних законів буття та універсальних принципів людської діяль­ності, що випливають з цих законів При такому підході засоби та форми філософського мислення не є чимось зовнішнім щодо змісту гумані­тарної проблематики. Вони є внутрішньою формою виразу змісту об’єкта філософської рефлексії у всіх його сутнісних моментах - від виявлення, через понятійну фіксацію, до теоретичного відтворення об^’єкта її його необхідності.

Тому не дивно, що в матеріалістичних та ідеалістичних філософських вченнях, в атеїстичних та теологічних філософських концепціях, і східній та західній філософських традиціях зустрічаються різні підходи до проблеми людини. Специфіка загально філософської позиції не може не позначатися на наслідках філософської рефлексії над вказаною проблемою. Характерними в цьому відношенні є відмінності в розумінні різними філософами таких проблем, як природа, сутність та призначення людини.

Типовим для об’ктивно-ідеалістичної позиції є уявлення про людину як момент розвитку надприродного духовного утворення. У Г.В.Ф. Гегеля (І770-1831) це - "абсолютна ідея", у А.Шопенгауера (1788-1800) це - сліпа, безосновна "воля до життя", у А.Вергсона (1859-1941) ці "життєвий порив", у П.Тейяра де Шардена (1881-1955) це – «ортогенез» під яким мається на увазі світова цілеспрямована свідомість. В різної роду теологічних концепціях це - завжди "Бог".

Природа людини при такому підході вбачається в способі її укоріненості в процес саморозвитку того чи іншого надприродного духовного утворення - абсолютного Духу, Сутність людини, основа її існування ототожнюється при цьому з тією формою духовного життя, через яку абсолютний Дух безпосередньо проявляв себе у світі. Призначення ж людини, її покликання вбачається у тому, щоб забезпечити абсолютному Дух буття, адекватне його власній природі. В суб’єктивно-ідеалістичних філософських концепціях під природою людини розуміють психічне життя, переживання людиною її реального, практичного життя. Це може бути абстрактне мислення, як у Р.Декарта (1596-1660), чи акт вольового вибору, як у С.К^’єркегора (181З-1855), чи то ж акт неповторного духовного самовизначення («екзістенцтї»), як в екзистенціалізмі, або ж ціннісного відношення до світу, як, на­приклад, у В.Віндельбандта (1843-1915).

Під сутністю людини при такому підході мається на увазі те, зав­жди рівне самому собі, психічне утворення, яке безпосередньо не дане нам у нашій свідомості, але яке опосередковано виявляє себе у кожному акті переживання людиною свого відношення до світу. Призначення люди­ни при цьому вбачається в максимально можливому узгодженні форм зов­нішнього буття з Його внутрішньою сутнісною формою, причому найчасті­ше вважається, що повне їх узгодження неможливе.

Специфічну групу уявлень становлять так звані натуралістичні філософські концепції людини. Сюди відносяться, наприклад, спроби мис­лити людину надскладним механічним пристроєм, своєрідною машиною, які ми знаходимо у працях Ж. Ламетрі (1709-1751), чи вважати її високоорганізованою твариною, як це робить Л. Фейербах (1804-1872) чи

0.0. Богданов (1873-1923).

Своєрідність натуралістичної позиції полягає в тому, що при пос­лідовному її проведенні вона неминуче трансформується в один з різно­видів суб’єктивно-ідеалістичної, оскільки намагається звести непізна­ні ще людьми закони їх власного буття до законів нижчих форм буття,

що уже відомі їм.

В діалектичному матеріалізмі людина мислиться як діяльно-практична за своєю природою істота, сутністю, якої виступають ті суспільні відносини, поза якими вона неможлива. Призначення ж людини в світі визначається тією обставиною, що виникає вона як носій і суб’єкт якіс­но нового етапу розвитку матерії. На цьому етапі свідомість виступає рушійною силою такої планетарної форми руху матерії що усвідомила себе, як ноосфера.

Питання 2. Ні одне з визначень людини не може бути пізнане в Його необхідності, якаю не розглядати людину разом з усією її історі­єю, тобто з її походженням і розвитком. Процес походження людини прий­нято визначати терміном антропогенез, що походить від давньогрецького ^“антропос^” (людина) і "генезис" (виникнення).

Діалектико-матеріалістична концепція походження людини спирається на наукову теорію походження видів шляхом природного добору, розроблену великим англійським дослідником природи Ч.Дарвіним (1809-1882). Однак, на відміну від Дарвіна, який розглядає антропогенез тільки як процес походження нового біологічного виду, нової видової істоти, в марксизмі антропогенез розглядається як антропосоціогенез» тобто як процес виникнення нового роду живих істот, родової суспільної істоти разом з умовами її існування, суспільними відносинами, поза якими людина неможлива.

Тим процесом, в якому виникають і людина, і суспільства є процес суспільного виробництва, заснований на людській праці. К.Маркс /І8І8-І683/ вже в ранній своїй праці, відомій під назвою "Економічна філософські рукописи 1844 року", розглядає всесвітню історію саме як процес, породження людини людською працею. Діалектико-матеріалістичну теорію антропогенезу розробляв також Ф. Енгельс (1820-1895), зокрема, в одному з фрагментів своєї "Діалектики природи" під назвою "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" (1876 р.)

Застосований в названих працях основоположників марксизму під­хід до людини як до істоти, яка перебуває у процесі становлення, є обов’язковим не тільки при розгляді процесу перетворення мавпи в людину, але й при розгляді, так би мовити, "готової" людини. Адже кож­на людина за допомогою суспільства заново робить стрибок з біологіч­ної форми руху матерії в соціальну. І цей процес неможливий без наявності передумов, багато в чому спільних як для антропосоціогенезу, так і для процесу соціалізації окремої особини виду "людина розумні" Тому необхідно хоча б коротко зупинитись на цих передумовах і на умовах їх виникнення.

Матеріальне виробництво, ця основа будь-якого суспільного життя, виникає природним шляхом з відомих тваринному світу форм працеподібної знаряддевої діяльності і стадної форми суспільності внаслідок різкого підвищення ролі поведінтсової форми пристосування в процесі під тримання тваринними видами своєї рівноваги з середовищем існування.

З переходом до нового типу пристосування, при якому основним йог. моментом стають не органічні зміни вида за міркою середовища, а діяльнісно - практична зміна видом середовища за міркою виду, людиноподібні мавпи опиняються в просторі якісно нового способу життєдіяльності і якісно нового типу розвитку. Дуже важливою умовою такої життєдіяль­ності стає відтворення цими істотами своєї здатності до складних форм поведінкового пристосування.

Тому і органічні форди пристосування цього виду до середовиш ві ллються пристосуванням до більш складних форм діяльнісно-практичног. ставлення до світу, необхідність в якому виникає при зміні умов ви­робництва. Органічні зміни, що спостерігаються у людини, яка формуєть­ся, характеризуються удосконаленням саме тих її органів, які є орга­нами трудової, предметно-перетворювальної діяльності, тобто мозку і руки.

Коли ж рука і мозок стають настільки розвиненими, що забезпечу­ють людині, яка формується, оволодіння складними (які неодмінно і безперервно ускладнюються) формами інтелектуальної і предметної діяль­ності, коли ніякі зміни умов виробництва не "запускають" механізм при­родного добору, формування біологічного виду "людина розумна" завер­шується. Розвиток же людини як родової суспільної істоти фіксується і транслюється нащадкам не через генотип її біологічного виду, а ви­ключно через культуру, яку в даному випадку можна визначити як меха­нізм соціального наслідування.

Відтворення нових поколінь людей родових, суспільних істот передбачає наявність, по-перше, повноцінних особин біологічного виду "людина розумна", по-друге, зафіксованих в світі культури, в певних її формах, сутнісних сил людини, і, по-третє, соціальних умов для розпредмечування і присвоєння особинами даного виду цих сутнісних сил, володіючи якими вони тільки і стають суспільними істотами, тоб­то людьми. Відсутність хоч одного з перелічених факторів робить ви­никнення нових поколінь людей, а значить і відтворення суспільного життя, неможливим.

Питання 3. Спосіб існування суспільної істоти за необхідністю є суспільним життям. Біологічне існування людини теж протікав не у видових, а в родових формах життєдіяльності. Земний шлях людини в його часових межах співпадає з межами її біологічного життя, однак кінець її суспільної діяльності іноді сягає далеко за ці межі. Суспільне життя людини продовжується до того часу, поки вона продовжує впли­вати на нього суспільно значущими не тільки для її сучасників, але й для нащадків результатами своєї "прижиттєвої" діяльності, які стають сутнісними моментами культури кількох або всіх наступних поколінь.

Однак і тривалість біологічного життя теж в істотним моментом людського життя, оскільки воно в часовою мірою можливостей людини здій­снити себе, природного межею, до якої людина встигає оволодіти своїми сутнісними силами.

Проблема смерті - і біологічної, і соціальної, є не менш значи­мою для людини. Людина є єдиною з відомих нам смертних істот, що знає про свою смертність; вона є і єдиною істотою, для якої існує проблема смислу життя і смислу смерті. Реальна ж діалектика цієї дво­єдиної проблеми може бути сформульована такою аксиомою: в житті має смисл тільки те, за що є смисл померти.

Найвищою цінністю для людини була і залишається потреба стати і залишитись людиною, привласнити всі результати попереднього розвитку і, спираючись на них, розвинути наявні або ж виявити нові сутнісні сили. Адже, оскільки людина позбавлена можливості привласнювати оп­редмечені в культурі свої сутнісні сили, постільки вона, як людина, мертва, навіть біологічно існуючи.

Неминучість біологічної смерті ставить перед людиною масу проб­лем, серед яких .далеко не останнє місце займають нетрадиційні для вітчизняної філософії проблема права на самогубство або на вбивство іншої людини (навіть якщо мова йде про злочинця, засудженого на стра­ту), права допомогти померти або просто пасивно сприяти в цьому люди ні, приреченій на смерть безнадійною хворобою (т.н. евтаназія), кі­нець кінцем визнання за людиною не тільки права жити, а і вмерти по-людському.

Питання 4. На сучасному етапі розвитку людини і людства ті "вічні, прокляті" питання, над якими в попередні епохи розмірковували лише найбільш розвинені і найбільш глибоко мислячі люди, постали на повний зріст перед кожною людиною. 1 замислилось людство над цими, без сумніву, загальнолюдськими проблемами теж перед фактом усвідомлений своєї смертності. В сучасну епоху, коли в розпорядженні людства опинились такі могутні сили природи, як енергія ядерного розпаду і термоядерного синтезу, виникла загроза існування людського роду. Війни це нелюдський засіб вирішення людських проблем - не можуть більше залишатись прийнятими для сучасної людини моментом її суспільного життя. Виявилось, що перед загрозою термоядерної катастрофи однаково в лива кожна людина, а тому - і все людство. Людство, подібно окремій людині, теж виявилось смертним. Доля кожної людини виявилася тісно переплетеною з долею усього людства. Не менш очевидною постає ця думка і в світлі так званих глобальних проблем людства - енергетичної, сировинної, продовольчої, демографічної, екологічної та ін.

Відомо, що у всі епохи суспільного розвитку обмеженість його наявних форм завжди виявляла себе в формі суспільних криз. Нинішня глобальна криза не становить виключення: вона є виявленням тих імперативів, з якими людство змушене буде рахуватись і перед обличчям загрози загибелі цивілізації і припинення людської історії, перейти до інші якісно нового, дійсно людського типу розвитку людини як універсальної сили космічного масштабу.

Важливо відзначити, що глобальні кризи зараз породжуються тими ж факторами, які виключають світові (та і будь-які взагалі) війни з прийнятих з точки зору перспектив продовження людської історії форм суспільної практики. Все більш очевидним стає той факт, що досягнутий людиною рівень розвитку робить неприйнятними як .для кожної людини, так і для всього людства ті нелюдські форми, в яких їх історія проті­кала до теперішніх часів. Сьогодні виявляється, що стали непродуктив­ними і навіть неприйнятними ні існування, ні розвиток як однієї людині за рахунок іншої, так і одного людського суспільства за рахунок іншого. Виявляється, що сучасні люди можуть тільки всі разом - або загинути, або вижити, або розвиватись, або деградувати. Особиста до­ля кожного з більш ніж п^’яти мільярдів людей, що населяють сьогодні Землю, найтіснішим чином пов^’язана з долею всього людства.

Всебічний розвиток кожного дійсно стає умовою всебічного розвит­ку всіх. Людство, що разом з людиною виросло з тісних для себе ра­мок передісторії, вступає в свою справжню, дійсно людську історію.