2. Діяльність Острозького культурно-освітнього осередку.

Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно-освітнього осередку. До вченого гуртка, заснованого 1576 р. князем Костянтином Острозьким, входили люди різного походження — греки, поляки, білоруси. До осередку, крім ученого гуртка, належала колегія — перша спроба створення школи вищого типу в східних слов'ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров.

Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку перекладали Священні тексти і публікували власні твори слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували полемічну літературу.

На початку XVII ст. активніше пропагувалася філософсько-філологічна концепція; були написані поетичні твори з гуманістичним змістом, що прославляли земні подвиги людини, розроблена власна система віршування (Д.Наливайко, С.Пекалід). В колегії особлива увага приділялася мовам, насамперед старослов'янській і грецькій, а латинській, як мові середньовічної науки, — значно менше. Випускник колегії Мелетій Смотрицький створив першу граматику старослов'янської мови (1619 p.), яка стала зразком для всіх слов'ян. Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р. занепадає.

Острозький осередок виховав Івана Вишенського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Мелетія Смотрицького та ін. Традицію Острозького осередка гідно продовжив учений гурток Києво-Печерської Лаври.

3. Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство).

Митрополит Іларіон висунув перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвітньої історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чотирьох кінцях Землі". Автор акцентує на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя — "правдивого славного та мужнього". Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває "божественну мудрість".

№29

1. Глобалізація — це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Сучасна українська культура зазнає сьогодні ґрунтовних змін. І в цьому процесі, крім багатьох інших чинників, звичайно, величезну роль грає процес світової глобалізації. Розвиток міжнародної торгівлі і комунікаційних технологій якнайкраще сприяють взаємопроникненню культур. Глобалізація постає як тенденція до нівелювання національних культур, витіснення національних традицій і звичного життєвого укладу, розмивання культурної ідентичності

Загрози для укр. к-ри: поширення масової к-ри у музиці, кіно, літературі, загроза національній ідентичності, відсутність держ політики щодо збагачення мовної культури народу, проблема вивчення історичного минулого, наслідування інших культур замість розвитку власної самобутньої, відсутність стимулу творчих пошуків митців.

2. З середини XVII ст. освітні та наукові ініціативи, на тлі дискусії між православними та уніатами, переймає на себе Київ. Тут поступово зосереджуються діячі острозького та львівського науково-освітніх та видавничих осередків, які діяли до того. У 1615 р. при Богоявленській церкві в Києві на Подолі була відкрита братська школа, а в 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан затвердив статут братства, надав братству з церквою право ставропігії і благословив їх. Очолив школу майбутній митрополит Іов Борецький (1560-1631), який прибув до Києва зі Львова, де очолював Львівську братську школу. Братство отримує підтримку з боку козацтва на чолі з гетьманом П.К. Сагайдачним (1570-1622) і набуває значення ідейно-культурного центру українського суспільства.

Паралельно в Києві активізував роботу вчений гурток Києво- Печерської Лаври, який розвинув освітню, наукову та видавничу справу. Сподвижником цієї роботи став вихованець Львівського братства, здібний політик і громадський діяч Єлисей Плетенецький (1550-1624). Він у 1599 р. посів посаду архімандрита Києво-Печерської лаври і повернув Лаврі великі земельні володіння, розгорнув торгівлю та виробництво для збагачення лаврської скарбниці. На виручені гроші Є. Плетенецький викупив у Балабанів друкарню, заснував фабрику паперу в Радомишлі. Підготувавши міцну матеріальну базу, архімандрит скликав до Лаври вчених людей з усієї України, які освіченістю й ерудицією могли спричинитися до розвитку української культури, мови, створення книг і книгодрукування. Ці вчені знали кілька мов, мали досвід полеміки, розумілися у видавничій справі. До його гуртка належали Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Іов Борецький,

3. К-М товариство

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Воно називалося іменем засновників слов'янської писемності братів Кирила й Мефодія. Ініціаторами створення товариства були М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський. Пізніше до них приєдналися П.Куліш, О.Маркевич, Т.Шевченко, Г.Андрузький, О.Навроцький. К-М товариство ставило за мету об'єднання всіх слов'янських народів у федерацію. Його політичну програму викладено в «Книзі буття українського народу» М. Костомарова й у «Статуті Слов'янського товариства Св. Кирила та Мефодія». Головними завданнями члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасування станів і кріпосного права; визволення слов'янських народів та об'єднання їх у федеральну республіку з парламентським ладом, наданням кожному народу автономії; запровадження загальної освіти народів тощо. Програмові положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Для цього треба добре усвідомити й осмислити минуле й сучасне.

За доносом Кирило-Мефодіївське товариство напри кінці березня 1847 року було розгромлене, членів його за арештовано. Товариство проіснувало лише 15 місяців, про те справило значний вплив на розвиток суспільно-політичної думки й визвольної боротьби в Україні. Його діяльності здобула широкий відгук у пресі країн Європи та світу. Братство було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість

№30

1. Культура - це вираження індивідуального початку кожного соціуму, сукупність здобутків, що виражають ступінь розвитку цивілізації, яка є тілом культури, її матеріальним носієм, який має не природне, а соціальне походження. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури. Погляди на поняття цивілізації: І.Кант «Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні» (цивілізація – підґрунтя культури), О.Шпенглер «Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними» (цивілізація – смерть для к-ри)

Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку. Визначальною причиною феномену кризи культури є протиріччя між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей і прагнень людини. Розвиток матеріальної культури обумовлений науково-технічним прогресом, значно випереджає ріст духовної культури, все більш відділяється від духовних запитів та ідеалів людства. Матеріальні засоби людського життя починають переважати за своїм значенням його духовні цілі.

Криза сучасної духовної культури проявилася у формуванні і створенні так званої “масової культури” — популярної, комерційної культури, яка реалізується шляхом індустрії розваг. Ця культура зачіпає примітивні людські почуття і тому відповідає посереднім смакам масової публіки. Багатоманітність філософських підходів до аналізу проблеми подолання кризи сучасної культури обумовлена різним розумінням засад цієї кризи. Якщо засади кризи вбачаються в глобальних проблемах сучасності, тобто негативних проявів перетворюючої діяльності людей, то перспективи виживання людства пов’язують із значним обмеженням такої діяльності і навіть припиненням техніко-економічного росту (Д.Медоуз, М.Месарович) або із кардинальною зміною шляху розвитку сучасної цивілізації, яка передбачає вирішальну роль екологічних законів у бутті людей (К.Лоренц). Якщо ж основа культурної кризи пов’язується із занепадом духовно-моральних установок сучасного людства, то подолання кризи полягає у внутрішньому перетворенні людини, виробленні її переважної орієнтації на духовні цінності, на єдність з Богом (М.Бердяєв, А.Печчеї).

І, нарешті, здійснюється спроба усвідомити людину і її буття не тільки с позиції земного, але й космічного виміру. Людина єдина з Космосом і тому може забезпечити своє виживання, розвиток і самореалізацію тільки в масштабах космічної діяльності. Але для цього їй слід виробити і дотримуватися певного морального кодексу в засвоєнні Космосу, скерованого на його збереження (М. Федоров, К. Ціолковський, Т. де Шарден).