3. Доба радянського тоталітаризму

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузілітератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема .Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово». У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний,Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк»,«Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймоЕмський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль.Відбувалися репресії митців.

З приходом до влади Хрущова (1953-1964) починається етап десталінізаціїсуспільного життя

Шістдесятники (В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, художники П.Заливаха, А.Горська, кінематографісти Ю.Іллєнко, Л.Осика, журналіст В. Чорновіл)— назва нового покоління рад та укр. нац. інтелігенції, що ввійшла в к-ру та політику СРСР в др. пол. 1950-х — поч. 60-х рр. ХХ ст у період тимчасового послаблення кому­ністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960-1970-х років ХХ ст. «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ па шістдесятників. До них почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух — активні дії громадян, не згодних з панівною ідеологією влади. Його учасники в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність (Чорновіл, Лук’яненко, Дзюба)

№25

1. Романти́зм— ідейний рух у мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю Романтизм призвів до постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827).

Другим осередком був Київ др пол. 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П.Кулішем, Т.Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря». Згодом постало К-М братство з його виробленою Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу». Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» письменників і діячів, між якими були: кирило-мефодіївці В. Білозерський, П. Куліш, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти». Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875), М. Драгоманов після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок укр політ еміграції (1876—1889).

2. Нові гуманістичні ідеї в мистецтві вплинули й на розвиток української скульптури, тісно пов'язаної з архітектурою. Так, у Львові в зв'язку з розширенням в другій половині XVI ст. будівництва широко використовувалася декоративна скульптура. На фасадах, порталах, в інтер'єрах львівських ренесансних будинків з'являлися скульптурні рельєфи та пишне різьблення, яким прикрашалися палаци, церкви, іконостаси (Чорна кам'яниця, будинок Корнякта, Успенська церква, каплиця Боїмів). Тісно пов'язаний з епохою Відродження і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ятників. У XVI ст. на Україні виробилася певна схема монумента — скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або в саркофазі, обрамленому складними архітектурними ордерними композиціями. У 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври встановлено надгробок князя К. Острозького.

Період, що включає XVI — початок XVII ст., — доба важливих змін і пошуків у живопису. Основними його видами залишаються настінні розписи та іконопис, для яких характерне зображення елементів реального світу, деталей навколишнього оточення. На розвиток живопису впливала визвольна боротьба народних мас, їх естетичні уявлення та прагнення. Це позначилося, зокрема, на розписі дерев'яних сільських церков. Тут з великою силою розкривався самобутній художній талант народних майстрів, своєрідний світ народної фантазії.

Цілісним ансамблем, що майже повністю зберігся до наших днів, є стінопис церкви Святого Духа в с. Потелич. Настінні розписи відомі переважно в дерев'яних церквах Галичини і Закарпаття. Добре збереглися величні ансамблі розписів дрогобицьких храмів — Воздвиженської та Юріївської церков.

Іконопис того часу також набував ознак реалізму, народного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набирають певних індивідуальних рис. На іконах «Преображення» з Яблунева, «Різдво» з Лопушанки, «Воскресіння» з Рави Руської відтворено риси рідної природи. Однією з тем, в яких ставилися морально-етичні питання, були ікони на сюжет «Страшного суду».

В останній чверті XVI ст. у Львові виникли цехові організації художників та будівничих,які сприяли розвитку світських жанрів мистецтва. В українському живописі поширюється портрет, з'являються історична та батальна картина, краєвид. Ранні портрети другої половини XVI — початку XVII ст. — історика Я.Гербурта, польського короля Стефана Баторія (пензля В. Стефановича), князя К.Острозького, львівського купця К.Корнякта, львівського старости Мнішека — позначені впливами європейського мистецтва. Полотна, створені львівськими митцями, разом з тим відзначалися декоративністю трактування. З діяльністю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу — Федора Сеньковича, Лавриша Пилиповича, Миколи Петрахновича, Себастяна Корунки.

З діяльністю Івана Федорова пов'язаний розвиток на Україні друкованої книжкової графіки. Його львівські й острозькі видання відкрили новий етап у художньому оформленні книг. Воно характеризується своєрідним графічним стилем, який використовували українські друкарі протягом століть. Художній рівень українських першодрукарів надзвичайно високий. Вміщені в них гравюри значно глибше розкривали сюжети книг.

Прогрес економіки й культури, посилення визвольного руху, зміцнення зв'язків з митцями Західної та Центральної Європи сприяли розвитку українського мистецтва наприкінці XVI — в першій половині XVII ст., його виходу на шлях реалістичного відтворення дійсності, опануванню нових, як на той час, засобів художньої виразності.

3. "Національне відродження" розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе як етнічна нація.

1) М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи:

Академічний (дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу)

Культурний (мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, вводиться в школах, вишах)

Політичний (відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання)

2) Представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький виділив три етапи на шляху укр нац-культ відродження:

Шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.) (рушійна сила українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі, гасло "повернутися до козаччини")

Народницький (1846-1880 pp.) (виступила демократично налаштована інтелігенція, заклик "повернутися лицем до народу").

Модерністський (1890—1914 pp.) (від інтелігенції у середовище народних мас)

Причини:

• Постійних утиски Російської та Австрійської імперій (ліквідація Гетьманщини (1764 р.) і зруйнування ЗС, кріпосне право на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 p.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.))

• Ліберальне правління Олександра І з 1801р

• 1805 р. - приватний університет у Харкові

• масонські організації антиурядового спрямування

• Весна народів 1848р у Європі

№26