№22

1. Своєрідність та особливості українського Просвітництва

Просві́тництво — широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у др пол XVII —XVIII ст. Представники: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII ст.) На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Випускники К-М академії стали в Укр першими носіями ідей Просвітництва. Вони створили у Петербурзі гурток «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг рос мовою, (керував Г.Козицький). Своєрідність укр Просв в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосп і промисл виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства.

До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія Русів»

Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Це — науково-освітній напрям.

Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода

Важливим осередком духовної культури була К-М академія. Вона мала величезний вплив не лише на укр, а й на к-ру слов'янських народів. Водночас діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів). У Лівобережній та Слобідській Укр в 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому — загальні розділи російської та європейської історії, географіії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ. На посади вчителів народних училищ призначали випускників Петербурзької учительської семінарії та К-М академії. На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. В Галичині та на Правоб існували єзуїтські колегії. Після занепаду братських шкіл в Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни.

2. Національне відродження, що розпочалося в Лівоб Укр, мало значний вплив на пробудження нац свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австр імперії. У нац-культ відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний (1861-1918 pp.). В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора нац відр в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Навчання у школах велося польською мовою. Це викликало протест греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити навчання українською мовою. Активну діяльність розгорнули І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський. Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. Знаменною подією був вихід у світ 1837 р. у Будапешті літ альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці", ідея якого — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України.

Другий етап українського національного відродження в Галичині розпочався після революційних подій 1848 р. у Відні. Під їх тиском австр уряд у 1848 р. прийняв нову Конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту; була скасована панщина, а також проголошена загальна рівноправність громадян.

З метою захисту нац і політ прав укр населення у Львові 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада. Третій політичний етап українського національного відродження в Галичині охоплює період останньої чверті XIX —початку XX ст. В цей період у діяльності передових діячів української культури спостерігалося поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей. З-поміж них провідне місце належало українській національній ідеї. У сфері духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких корифеїв української культури, як І.Франко та М.Грушевський. Отже, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до кінця Першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які поширювали ідеї національної свідомості не лише серед інтелігенції, студентів, а й серед усього населення.