Мал. 3. Розподіл респондентів за категоріями етногомогенної орієнтації. Мал. 4. Розподіл респондентів за категоріями загальної етнічної дистанційованості.

Ставлення до руських, українців та руських кардинально інше (малюнок 5). Враховуючи, що не кожен, хто виявляє персональну орієнтацію на громадянську ізольованість може вважатися ксенофобія, то частку тих, хто має виражені етнічні упередження стосовно східних слов’ян слід оцінювати як меншу, ніж 4%. Втім враховуючи статистичну похибку, точніше встановити поширеність цього типу етнічних упереджень навряд чи можливо.

ІКЕГ теж показує досить широку поширеність латентної ксенофобії (див. мал.. 6): доля осіб, які, згідно до індексу, мають виражені ксенофобські прояви, складає майже 38%. При цьому, відповідно до нашої класифікації, кожен п’ятий індивід має сильно виражені прояви. Доля осіб без виражених проявів складає 62% – це можна порівняти з сумарною долею тих, хто має анти-гомогенну та нейтральну орієнтації – 68,8% (див. мал.. 3).

Мал. 5. Розподіл респондентів за категоріями східнослов'янської дистанційованості.

Мал. 6. Розподіл респондентів за категоріями схильностей до ізоляціонізму та підтримки відповідних дій (згідно з ІКЕГ)

Як ми бачимо, різні показники дають різні оцінки, але приблизний порядок цифр зрозумілий. Від третини до 40% осіб виявляють латентну ксенофобію, причому від 10% до 20% можна вважати тими, у кого вона дуже розвинена. Решта являє собою популяцію, у якої можна вважати відсутніми виражені упередження стосовно етнічних “чужих”. Усе сказане не стосується представників східнослов’янських етносів.

Ці оцінки є вельми тривожними. Водночас варто їх сприймати без зайвої паніки. Протягом цієї роботи ми вже неодноразово вказували, що показники, які ми розраховували, є досить поміркованими і не є індикаторами радикальних упереджень. Вони відображують загальні негативні почуття, схильності уникати безпосередніх контактів, схильності підтримувати інституційну дискримінацію. Тобто, з одного боку, їх скоріше варто сприймати як певні суспільні настрої, які можуть слугувати плідним ґрунтом для наростання міжетнічної напруженості, але самі по собі нечасто проявляються у повсякденному житті. З іншого боку, усе вказує на те, що ворожість не є поширеним компонентом етнічної ксенофобії в Україні. Тобто, певна частина вороже налаштованих респондентів є і входить до числа тих, хто виявив ксенофобію у нашому дослідженні. Проте ця частина є незначною у масштабах українського суспільства.

Ми спробували виявити реальну поширеність дій проти представників різних етнічних груп, обумовлених етнічними упередженнями, щоб порівняти його з розповсюдженістю схильностей до таких дій. Для цього ми задавали запитання: “Чи доводилося Вам бути свідком принижень, образ чи насильства на національній основі протягом останніх 12 місяців?”. Тим, хто відповідав ствердно, задавалося ще одне запитання: “До якої етнічної групи належала людина (або більшість людей), які зазнали цих принижень, образ або насильства?”.

Розподіл отриманих даних наведений у табл. 16 наводить на цікаві думки. Перше, що впадає у вічі – у переліку етнічних груп, які піддавалися приниженням, образам чи насильству повністю відсутні роми, хоча вони, здавалося б, мали їм піддаватися у першу чергу. Це може бути пояснене або тим, що роми внаслідок свого переважаючого способу життя спритно уникають будь-яких дискримінуючих чи ворожих дій, або тим, що такі дії стосовно роми вважається респондентами природнім. Друге, до чого привертається увага – порівняно вагома частина руських та українців серед об’єктів такої поведінки. Ми вважаємо, що це є наслідком невирішеного питання щодо статусу російської мови, та конфлікту інтересів України та Росії, який є неявним компонентом міждержавної політики та час від часу відображується на подіях усередині країни.