3. Природа і причини міжетнічних конфліктів та їх врегулювання.

Упродовж свого розвитку людська цивілізація була і залишається надзвичайно складною і строкатою багаторівневою структурою, що нараховує тисячі різних типів етнічних спільнот (племен, етносів, націй, етнічних груп). Сьогодні вони належать до близько 200 існуючих у світі держав. Це означає, що більшість із них поліетнічні, а багато етнічних спільнот не здобули власної державності. Етнічні групи і народи мають різне історичне минуле, різний соціально-економічний і політичний статус, відрізняються своєю мовою, віросповіданням, а також етнокультурними традиціями, національним характером, ментальністю тощо. Таке становище закономірно зумовлює відмінні інтереси і прагнення у вирішенні різних суспільних проблем. Не всі з них і не завжди вирішуються через порозуміння та узгодження дій. А це, у свою чергу, викликає напруженість у відносинах, суперечки, а відтак, й етнічні конфлікти, що далеко не завжди розв’язуються мирним шляхом. З кількох сотень збройних зіткнень, які відбулися у світі в другій половині XX ст., майже 2/3 мали етнічний характер.

Усе розмаїття проблем, пов’язаних із зіткненням протилежних інтересів, виникненням суперечностей і боротьби навколо них, а також форм і шляхів їх вирішення, вивчає окремий науковий напрям – конфліктологія.

Сутність і природу феномена конфлікту (лат. соnflісtus – зіткнення) зі своїх позицій досліджують різні науки, зокрема й етнологія. Зрозуміло, що в центрі її уваги стоїть проблема етнічного конфлікту, але його теорія ще не достатньо розроблена. Як для української, так і всієї пострадянської науки це, передусім, зумовлюється ідеологічними міркуваннями. Оскільки сам конфлікт сприймався як виключно деструктивне явище, його вивченню не приділяли належної увагу, бо в радянському суспільстві були «відсутні» самі причини, що могли породити напруженість та конфліктність на соціальному чи національному ґрунті.

При осмисленні даного питання етнологія виходить із необхідності чіткого розмежування понять «міжетнічний конфлікт», «міжнародний конфлікт», «національний конфлікт», «етнічний конфлікт», між якими, безумовно, багато спільного. Теорія міжнародного конфлікту достатньо розроблена, вона, передусім, стосується проблем взаємостосунків на міждержавному рівні, які регулюються відповідними правовими нормами та законодавчими актами. Проблема національного конфлікту також стосується сфери державно-політичних відносин, утім, його слід розглядати як у зовнішній (міжнародній), так і внутрішній (внутрішньодержавній) площинах. У такому розумінні це явище до певної міри тотожне поняттю «етнічний конфлікт», що відображає як зіткнення інтересів між окремими народами в процесі їхньої взаємодії, так і конфронтаційність усередині окремого етносоціального організму. Дослідження сутності та природи міжетнічних конфліктів протікає у трьох основних теоретичних напрямах: соціобіологічному, неомарксистському, а також у вигляді теорії реалістичного групового конфлікту.

Перед їхнім розглядом згадаємо про засновника концепції міжетнічного конфлікту американського вченого У. Самнера. У своїй роботі «Народні звичаї» (1906 р.) він сформулював дві важливі закономірність даного явища. Перша з них полягає в тому, що злагода й мир у власній етнічній групі та ворожість до інших етнічних груп взаємозалежні. Тому війна з іншими спільнотами посилює мир усередині власної групи, тоді як внутрішні чвари послаблюють зовнішню агресивність. Друга полягає в тому, що чим ближчими сусідами є етнічні групи і чим вони сильніші, тим більша є їхня войовничість, тим міцніша їхня внутрішня консолідація. Положення про взаємозумовленість почуттів внутрішнього етноцентризму та зовнішньої войовничості, як результату однієї і тієї ж ситуації, виявилося настільки продуктивним, що лягло в основу багатьох теорій етнічних конфліктів.

Прихильники соціобіологічної теорії природу і причини етнічних конфліктів, по суті, зводять до расової ідентифікації та біологічних чинників. Таким чином, етнічний конфлікт фактично ототожнюється з расовим. Його соціально-політичною та психологічною основою є теза про нерівність рас. Спираючись на псевдонаукові антропологічні, генетичні та історичні «аргументи», її автори доводять перевагу «вищих» рас над «неповноцінними», тобто білої над чорною та жовтою. Отже, расово-генетичні особливості, передусім, і зумовлюють появу та зіткнення інтересів етнічно неоднорідних груп, що призводить до соціально-економічної напруженості, політичних суперечностей та, врешті, гострої боротьби між ними.

Цій теорії до певної міри протиставляється неомарксистський підхід, що залишається досить популярним як у пострадянських, так і в західних наукових колах. Його прихильники вважають, що етнічні відмінності взаємопов'язані з класовим поділом суспільства, тому етнічна нерівність значною мірою визначається відносинами соціально-економічної експлуатації.

До розуміння феномена етнічного конфлікту наближає і теорія реалістичного групового конфлікту, яку на початку 70-х рр. сформулювали американські учені Р. Лавайн та Д. Кампбелл. Вони виходили з твердження, що причиною міжетнічного конфлікту є «реальний конфлікт» групових інтересів. Відтак, коли одна група відчуває загрозу власним інтересам, вона чинить опір, що, у свою чергу, сприяє посиленню її внутрішньої солідарності та зміцненню групової ідентичності й замкнутості. На цій основі відбувається посилення етноцентризму в слабких етнічних групах, які мають обмежені природні ресурси, тож їхня ворожість спрямовується на найближчих сусідів та найбільш сильні групи, що володіють великими ресурсами. Таким чином, саме етноцентризм однієї групи викликає її агресивність до інших груп, що, врешті, зумовлює виникнення міжетнічних конфліктів.

З-поміж безлічі тлумачень і визначень феномена міжетнічного конфлікту найбільш продуктивним вважаємо його розуміння як форми міжгрупового конфлікту та різновиду соціальних конфліктів, коли через протиставлення за етнічною ознакою «своїх» та «чужих» відбувається поляризація інтересів та виникає стан відкритого чи прихованого протистояння. При вивченні природи та причин міжетнічних конфліктів необхідно виходити з того, що вони невід'ємно пов'язані з усім комплексом етнічних цінностей, інтересів та потреб – культурних, соціальних, релігійних, політичних тощо. Вони не завжди можуть реалізуватися мирним шляхом, тому виникає конфронтація, зіткнення інтересів і прагнень.

Природа міжетнічного конфлікту складна і суперечлива. Він не виступає у «чистому» вигляді, а генерує в собі різні кризові ситуації та групові інтереси, що нуртують у політичній, соціально-економічній, культурній та інших сферах, тому вони можуть мати як відкриті, так і приховані вияви. Важко погодитися з існуючою в західних наукових колах думкою, що міжетнічні конфлікти зумовлені самою природою етнічності, яка через поділ на «своїх» та «чужих» виступає першопричиною та головним джерелом суперечок, які прирікають «поліетнічне людство» на постійну конфліктність.

Якщо йти за такою логікою, то весь розвиток цивілізації був би суцільним етнічним конфліктом, і мешканці планети Земля вже давно б себе самовинищили. Насправді ж народи можуть мирно співіснувати, а вступають вони у протиборство не через властивий їм апріорний (лат. арrіоrіti – даний від народження) антагонізм, а внаслідок зіткнення різних соціально-політичних інтересів. Такого роду конфлікти здебільшого виникають на позаетнічній (тобто економічній, політичній, релігійній тощо) основі, а вже згодом на наступних стадіях вони набувають етнічного характеру. Причому такої спрямованості їм почасти надають свідомо, щоб приховати справжні причини зіткнення.

Узагальнюючи напрацювання, насамперед, пострадянської етнологічної думки, визначимо такі причини виникнення міжетнічних конфліктів:

- соціально-економічні – проявляються у збільшенні нерівності розподілу матеріальних благ, загостренні кризових явищ через демографічні процеси, посиленні напруженості внаслідок соціальної незахищеності й безробіття, різний доступ до престижних професій, протиборство за володіння матеріальними та природними ресурсами і т. ін.;

- політичні – полягають у прагненні етнічних спільнот до створення окремих державних чи принаймні автономних територіальних утворень. Воно посилюється внаслідок обмеження чи позбавлення етнічної групи або цілого народу демократичних прав і свобод, завдяки намаганням відновити колись утрачену незалежність і державність через зростання етнонаціональної самосвідомості та виникнення відповідних організованих рухів;

- територіальні – невідповідність державних та адміністративно-політичних кордонів традиційним етнічним ареалами розселення та проживання спільнот, що склалися історично в процесі їхнього розвитку. Таке становище може виникнути внаслідок довільного перекроювання кордонів, необґрунтованої передачі територій, переселенських рухів тощо;

- історичні – досвід взаємовідносин між народами у минулому за певних обставин може «здетонувати» в напрямі загострення суперечностей та вибуху міжетнічного зіткнення, яке може посилюватися чи згасати під впливом позитивних, а, здебільшого, негативних стереотипів (образ), які зберегла історична пам’ять народу;

- етнокультурні й духовні – полягають у незадоволенні культурних запитів і духовних потреб певної етнічної спільноти чи етнічної групи (як правило, нетитульної, некорінної і т. ін.): обмеження у використанні рідної мови та плеканні традицій і звичаїв, конфесійні утиски тощо;

- психологічні – до певної міри акумулюють і відображають вищеназвані причини у свідомості та ментальності етносу. Це проявляється у посиленні стану масової нервозності та емоційної напруги, коли дійсні чи примарні етнічні проблеми (часто свідомо сфальсифіковані через необ’єктивну інформацію й чутки) нагнітають психоз, викликають стан невдоволення, стурбованості, роздратованості, відчаю, неможливості тверезо оцінити ситуацію, спричиняючи різке загострення міжетнічних відносин, а відтак й етнічні зіткнення

- демографічні та міграційні, зумовлюючи процеси природного приросту чи переселення людності, часто призводять до зміни співвідношення чисельності контактуючих етносів, внаслідок чого один із них починає виступати за зміну свого попереднього статусу, перерозподілу матеріальних благ, прагне посилити своє становище тощо;

- правові – відсутність чи недосконалість правового захисту етнічних меншин у поліетнічній державі, яка не надає відповідних гарантій для задоволення їх культурних потреб;

- пропагандистські – тенденційна інтерпретація засобами масової інформації історичного минулого та сучасного становища певних етнічних груп чи народів, що може актуалізувати старі образи та посилити прагнення реваншу, який би виправив «існуючу несправедливість» у соціально-політичному становищі чи статусі певної спільноти.

Важливий зріз розуміння феномена етнічних конфліктів дає їхня класифікація за різними критеріями.

Так, за формами проявів вирізняють приховані (латентні) та відкриті (актуалізовані) конфлікти: перші у завуальованому вигляді можуть існувати тривалий час і за певних обставин переростають (вибухають) у відкрите зіткнення.

За характером зовнішнього вияву, способом вирішення суперечок конфлікти поділяються на такі два види:

1) насильницькі (у вигляді військових дій, збройних зіткнень, погромів, підпалів, захоплення заручників); вони можуть спричиняти людські жертви, руйнування, вимушені переселення та біженство тощо;

2) ненасильницькі; за складом учасників (суб'єктами спорів) мають два різновиди: інституційні (відображають суперечності у законодавчій базі та непорозуміння в органах офіційної влади, між різними формальними і неформальними суспільно-політичними силами) та маніфестаційні (конфлікти масової дії), що виливаються у демонстрації, мітинги, акції протесту. Градація учасників етнічних конфліктів за соціальним, віковим чи статевим складом учасників малопродуктивна, бо вони, як правило, втягують та консолідують усі прошарки населення за етнічною ознакою (незалежно від інших характеристик).

Поширена класифікація за характером дій конфліктуючих сторін. На цій основі вирізняють такі типи:

- конфлікти стереотипів, які відображають початковий етап міжетнічної напруженості, коли протилежні сторони ще не чітко усвідомлюють її причини, але в їхньому ставленні одна до одної вже вкоренилися негативні образи «небажаної групи», «поганого сусіда» тощо. Таким прикладом можуть слугувати вірмено-азербайджанські відносини: задовго до того, як вони вилилися у відкрите протистояння, обидві сторони вже сформували негативні уявлення одна про одну;

- конфлікти ідей, коли після висунення конкретних претензій починають вироблятися ідеологічні доктрини для обґрунтування їхньої правомірності, законності. На цій основі відбувається мобілізація зусиль учасників конфлікту;

- конфлікти дії – проявляються в мітингах, пікетах, відкритих зіткненнях тощо.

У розв'язанні проблеми етнічних конфліктів особливо виразно проявляється прогностична функція етнології. Актуалізація цього питання спрямовує зусилля вчених на створення численних науково-практичних розробок, які б сприяли запобіганню, уникненню конфліктних ситуацій та вказували найбільш ефективні шляхи їхнього врегулювання та вирішення. Вони передбачають, насамперед, з’ясування розміру території, охопленої конфліктом; час виникнення та інтенсивність його розростання; визначення задіяних у ньому сил та багатьох інших обставин.

Зважаючи на досвід урегулювання конфліктів на пострадянському просторі, московський Центр етнополітичних і регіональних досліджень пропонує застосування таких можливих засобів і методів вирішення етнічних конфліктів:

- деконсолідація сил, коли за допомогою різних заходів (наприклад, дискредитації) від учасників конфлікту відсікаються найбільш радикальні особи чи групи, щоб підтримати елементи, схильні до компромісів;

- застосування широкого спектру санкцій – від символічних до військових – стосовно тієї чи іншої сторони конфлікту (припинення постачання продовольства, зброї, техніки тощо). Збройне втручання вважається виправданим лише у випадку, коли конфлікт набрав насильцьких форм, масово порушуються права людини;

- «переривання» конфлікту – дозволяє зменшити його ескалацію, згасити емоційну напруженість, пристрасті, масовий психоз та налаштувати сторони на прагматичне вирішення проблем;

- переговорний процес – передбачає поділ і логічну послідовність вирішення питань, що становлять зміст конфлікту: починати слід із першочергових і життєво необхідних (обмін полоненими, захоронення загиблих тощо), які можуть стати основою для подальшого розв'язання глобальних проблем. Для досягнення компромісів варто використовувати будь-які можливості: застосовувати тактику «відкладання рішень», запрошувати посередників тощо.

Урегулювання етнічних конфліктів – це складний процес, що межує з мистецтвом, тут не може бути поділу на тих, хто виграв і хто програв, усі сторони мають вважати себе переможцями. Утім, набагато важливіше попередити виникнення та ескалацію конфлікту, тож науковці та фахівці з різних галузей передусім повинні розробляти заходи, моделі, програми, які б гармонізовували міжетнічні стосунки та запобігали їх можливому загостренню.

Будучи одним із виявів та наслідків міжетнічних відносин, етнічний конфлікт може представляти один із важливих зрізів процесу етногенезу та відігравати значущу роль у життєдіяльності етнічних груп, цілих народів, оскільки акумулює в собі та віддзеркалює широкий комплекс проблем їх суспільного розвитку.