81.Особливості демократизації Гаїті в 90-х роках XX ст..

16 грудня 1990 в країні були проведені загальні вибори. Президентом став Арістід, висунутий широкою лівоцентристською коаліцією Національного фронту за зміни і демократію. Він отримав близько 70% голосів. Новий президент збирався провести політичні та соціальні реформи, очистити державний апарат і збройні сили від корумпованих осіб і прихильників Дювальє. Положення Арістіда і його прем'єр-міністра Рене Преваля залишалося нестійким. Уряд стикалося з опозицією в парламенті, з демонстраціями протесту проти підвищення цін і можливих поступок МВФ. Плани Арістіда зустріли протидію в армії. 29 вересня 1991 в країні відбувся військовий переворот, владу захопив начальник генерального штабу генерал Рауль Седра. Формально тимчасовим президентом був призначений суддя Жозеф Неретт. Прихильники Арістіда стали об'єктом жорстокого терору.

США відмовилися визнавати режим Седра, але повертали на Гаїті десятки тисяч біженців, які намагалися на човнах дістатися до американського узбережжя. Організація американських держав закликала до торгового ембарго проти Гаїті, але сусідня Домініканська республіка відмовилася дотримувати санкції. Рада безпеки ООН схвалила заборону на ввезення в Гаїті нафти і військового спорядження.

Режим Седра намагався спертися на помірні партії. У червні 1992 за погодженням з парламентом було сформовано уряд на чолі з Марком Базеном, супротивником Арістіда на виборах 1990 і лідером Руху за встановлення демократії. До нього увійшли також християнські демократи, соціал-демократи з Революційної прогресивної національної партії та ін Але реальна влада залишилася в руках генерала Седра.

У кінцевому рахунку військовий правитель Гаїті під тиском санкцій змушений був піти на поступки. За наполяганням США сторони підписали угоду про сформування тимчасового уряду на чолі з Робером Мальвалем і майбутній повернення Арістіда, після чого ООН відмінила санкції. У липні 1993 уряд було створено, але фактично він не зміг функціонувати, через що тривав поліцейський терор. Седра і його прихильники відмовилися залишити свої посади. Восени 1993 спостерігачі ООН були відкликані, а ембарго на постачання нафти і зброї відновлено.

На початку 1994 переслідування прихильників Арістіда посилилися. У травні сенат, в якому переважали прихильники армії, обрав нового тимчасового президента Гаїті - суддю Еміля Жунессана. Це означало відмову від повернення Арістіда. Рада безпеки ООН наклала ембарго на доставку в Гаїті будь-яких товарів, крім медикаментів і продовольства, а потім схвалив рішення про інтервенцію військ США на острів. 18 вересня 1994 Шадрах змушений був оголосити про згоду піти у відставку, і на наступний день почалася операція американських військ. У Гаїті було розміщено 15 тис. військовослужбовців США.

15 жовтня 1994 Арістід повернувся в країну і приступив до виконання обов'язків президента. Президент приступив до чищення і радикального скорочення армії, розформував службу безпеки і передав її функції поліції. В якості своєї політичної опори він створив рух «Лавалас», яке в 1995 здобуло перемогу на парламентських виборах. Дуже скоро в таборі переможців спалахнули гострі розбіжності з питань економічної політики. В обмін на великий кредит від МВФ уряд на чолі з прем'єр-міністром смарку Мішелем (1994-1995) зобов'язалося провести приватизацію підприємств і звільнення багатьох державних службовців. Зіткнувшись з масовими протестами, Арістід відмовився схвалити ці заходи і змістив главу уряду. Відбувалися сутички між прихильниками Арістіда і колишнього військового режиму.

17 грудня 1995 в країні пройшли президентські вибори. Перемогу на них отримав, (87% голосів) кандидат «Лавалас» Рене Преваль, підтриманий Арістідом.

Повернення до цивільного правління і політична криза

Вступивши на посаду президента 7 лютого 1996, Рене Преваль узяв курс на проведення неоліберальних реформ, які суттєво погіршили й без того гострі соціальні проблеми країни. Програма, узгоджена з МВФ, передбачала часткову приватизацію збиткових державних підприємств, ліквідацію 7,5 тис. з 45 тис. робочих місць у секторі громадських служб і т.д. На початку 1997 в країні спалахнули масові страйки і демонстрації, які в багатьох місцях переростали в зіткнення з поліцією.

Політика влади зустріла широке невдоволення в країні і протидію опозиційних сил як зліва, так і справа. Після початку кампанії з приватизації державних підприємств (березень 1996 - червень 1997) лідер правлячого руху «Лавалас» Арістід посилив критику адміністрації Преваля, закликаючи до проведення загальнонаціонального діалогу для обговорення курсу реформ. У підсумку організація «Лавалас» розкололася, прихильники Арістіда створили власну лівоцентристську партію «Родина Лавалас» (ФО) і перейшли в опозицію. Підсумки виборів 1997 по оновленню однієї третини Сенату дозволили ФО завоювати 2 мандати з 10 підлягали обранню.

Загострилися і відносини президента з парламентом. Фракція «Лавалас», спочатку підтримала Преваля і мала 68 з 83 місць у Палаті депутатів і 17 з 27 у Сенаті, тепер перетворилася в «Організацію бореться народу» і зажадала у глави держави анулювати результати сенатських виборів. Вона заявила, що ці підсумки були підтасовані. У червні 1997 подав у відставку прем'єр-міністр РОСНО Смарт. Три спроби президента призначити нового главу кабінету наштовхнулися на опір парламенту. У липні 1998 Преваль призначив прем'єр-міністром безпартійного Жака-Едуарда Алексіса. Він зумів заручитися підтримкою парламенту, але так і не представив урядову програму. 11 січня 1999 президент розпустив парламент, на що не мав права за конституцією. Опозиційні сили засудили цей акт.В столиці країни відбулися зіткнення. Лише в березні 1999 президент і опозиція домовилися про проведення нових виборів, а Алексіс сформував новий кабінет.