148. Тактичні прийоми допиту підозрюваного в ситуації, коли він

відмовляється давати показання.

Закон не зобов’язує обвинуваченого давати показання, як і не забороняє йому давати неправдиві

показання. Цим законодавець, як видається, покладає на слідчого обов’язок встановити істину

незалежно від показань та поведінки і позиції обвинуваченого, з урахуванням ймовірності

неправдивих показань з його боку, а можливо й самообмови. Але слідчий повинен завжди пам’ятати, що обвинувачений, зазвичай, як будь – хто інший краще

знає про обставини підготовки, вчинення та приховання злочину, його мотиви та мету.

Містима в показаннях обвинуваченого інформація – докази можуть виявитися дуже важливими,

а отже їх відсутність лише негативно відобразиться на повноті розслідування (достатності).

Окрім цього, отримання нових і повних показань від обвинуваченого, суттєво прискорить

розслідування, оскільки з них слідчий дізнається про існування інших джерел доказів.

Все це обумовлює завдання не тільки викрити обвинуваченого у неправді, коли той обрав такий

спосіб протидії слідству, але й перебороти відмову від дачі показань.

Тактичними прийомами переборення відмови від дачі обвинуваченим показань виступають:

- переконання обвинуваченого в неправильності обраної ним позиції;

- повідомлення обвинуваченому про те, що його співучасники на відміну від нього вже дають

показання, в тому числі і такі, що викривають його у злочині;

- використання протиріч між інтересами співучасників;

Для того щоб переконати обвинуваченого в неправильності обраної ним позиції, слідчий

повинен роз’яснити йому, до яких негативних наслідків призведе його відмова:

- затримка з розслідуванням;

- створення перешкод щодо встановлення ступеня вини співучасників;

- ускладнення із встановленням справжніх обставин справи, в тому числі таких, що пом’якшують

вину обвинуваченого або навіть виключають її.

Повідомляючи обвинуваченому про те, що співучасники його викривають, не потрібно

знайомити його із змістомтаких показань (до дачі ним показань особисто).

Окрім цього обвинувачений може змінити свої показання та позиції навіть із остраху запізнитись

з визнанням своєї вини, якщо слідчого вдається у цьому переконати, з тим, щоб саме йому

врахувалось розкаяння та сприяння слідству.

149. Тактика допиту обвинуваченого, який дає неправдиві показання.

А Використати так звані прийоми емоційного впливу:

а) спонукати розкаятись і визнати вину шляхом розтлумачення допитуваному як шкідливих

наслідків замовчування та брехні, так і позитивних наслідків визнанням вини та активної

співпраці зі слідством, у тому числі й щодо злочинів, вчинених допитуваним у минулому,

роз’яснити зміст і значення дійового каяття;

б) впливати на позитивні сторони особи допитуваного; використати його інтереси, хобі;

відзиви про його високий професійний рівень та авторитет серед оточуючих;

в) т/п – використання антипатії, яку відчуває обвинувачений до співучасників, коли така є і

проаналізувати його залежності від них, котра принижує його гідність. Підсилити сумніви у їх

“надійності” і нездатність до кінця притримуватися наперед обумовленої між ними лінії поведінки

на слідстві;

г) використати фактор раптовості шляхом постановки неочікуваних запитань в ситуації,

коли обвинувачений таких запитань не очікує, оскільки вже внутрішньо демобілізувався на інший

перебіг подій чи заспокоєний безпечним з його точки зору, змістом та напрямом допиту (інколи

цей прийом ще називають “лобовим допитом”).

Б Використати, так звані прийоми логічного впливу:

а) пред’явлення доказів, що спростовують показання допитуваного (про особи пред’явлення

доказів вже йшла мова);

б) пред’явлення доказів, які вимагають від обвинуваченого деталізації своїх та чужих

показань, а це призведе до оголення протиріч між позицією допитуваного та іншими

співучасниками;

в) логічний аналіз протиріч, які є в показаннях допитуваного;

г) логічний аналіз протиріч між інтересами допитуваного та інших співучасників;

д) постановка контрольних запитань щодо фактів, точно встановлених у справі;

е) максимальна деталізація показань;є) запропонувати обвинуваченому повторно викласти показання про подію в цілому або

окремих її обставинах.

Тактичні комбінації прийомі:

1) прийоми, що мають за мету приховати від допитуваного обізнаність слідчого про ті чи

інші обставини справи;

2) метод непрямого (побічного) допиту, прийоми, що мають за мету створення ситуації, за

якої допитуваний обмовляється:

3) створення напруги – забезпечується шляхом пред’явлення маси доказів, нагадуванням

про мораль в оцінці вчиненого злочину. “допуск легенди” – допитуваному надається

можливість безперешкодно викладати надумані свідчення щодо розслідуваної події, щоб

згодом, використовуючи їх нелогічність, суперечності матеріалам справи

продемонструвати завідому неправду, а отже спонукати до дачі правди;

4) форсування темпа допиту і незамітний перевід допиту з однієї сфери блоку питань до

іншої з розрахунку на обмовлення за інерцією про обставини, які відомі лише злочинцю

або особі, що була присутня на місці вчинення злочину;

5) використання “слабких місць” особистості обвинуваченого.

150. Особливості тактики допиту неповнолітнього обвинуваченого.

Під час допиту неповнолітніх, особливо підозрюваних та обвинувачених, слідчий повинен

триматись спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо й наполегливо.

Така манера сприяє встановленню необхідної сприятливої для успішного допиту

обстановки, навертає н/л на відверту розмову.

Нервозність слідчого, його зриви, скоріш ніж під час допиту дорослого, призведуть до

протистояння з боку допитуваного, він відмовиться давати показання, замкнешся в собі або від

переляку або від хвилювання або це призведе до плутанини, а можливо й до самообмови.

Неповнолітньому допитуваному потрібно допомогти у формуванні правдивих показань, а

також полегшити перехід від дачі ним неправдивих до правдивих показань. Це досягається

встановленням причин неправди та роз’ясненням можливості та необхідності змінити свою

позицію як в інтересах слідства, так і для полегшення власної участі.

Тактика допиту неповнолітніх обумовлюється в першу чергу їх віковими психологічними

особливостями; незначними життєвим досвідом.

Знання цих особливостей має велике значення для обрання прийомів встановлення

психологічного контакту, вибору режиму проведення допиту, здійснення впливу на

неповнолітнього, оцінки його свідчень.

Для дітей дошкільної вікової групи (від 3 до 7 років) характерна кмітливість, їх сприйняттю

притаманна деталізація.

Під час відтворення події, що спостерігалася особою цієї вікової категорії, діти можуть

свідчити про факти, яких не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до

послідовного логічного мислення і можуть давати лише нескладні відповіді на зрозумілі їм

запитання.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку (від 7 до 11-12 років) характерна

наявність підвищеного навіювання та схильності до фантазії.

Підлітковий вік (від 11 до 14-15 років) – це перехідний етап від дитинства до дорослості.

Принципово нова відмінна риса цього віку- “почуття дорослості”. Підліткам притаманна

імпульсивність, швидка зміна настрою, негативізм. Ці риси можуть бути причиною відмови від

спілкування зі слідчим і повідомлення необхідної інформації.

Якщо свідком є неповнолітній, який не досяг 14 років, допит має проводитись у присутності

педагога. Присутність педагога на допиті свідків у віці від 14 до 16 років не є обов’язковою. Це

питання у кожному випадку вирішує слідчий.

Під час підготовки до проведення допиту, насамперед необхідно визначити, хто саме буде

присутнім на допиті неповнолітнього та на більш доцільне місце проведення допиту (вдома, у

школі, в кабінеті слідчого).

Обстановка проведення допиту повинна сприяти встановленню психологічного контакту з

допитуваним. До виклику на допит н/л необхідно ретельно вивчити наявні дані що характеризують того

(рівень розвитку, інтереси та схильності, особливості характеру, схильність до навіювання та

фантазування, поведінку вдома та школі тощо побутові умови) та ін.

Треба заздалегідь підготувати запитання, які необхідно з’ясувати у н/л. вони мають бути

простими, доступними для розуміння допитуваного. Викоанння такого завдання забезпечується

складанням плану допиту.

У процесі допиту н/л слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для

цього рекомендується провести бесіди на загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми,

книжки тощо), продемонструвати знання його потреб та інтересів.

Враховуючи швидку втомлюваність дитини, її нездатність тривалий час бути зосередженою

на одному й тому ж об’єкті, слідчий не повинен затягувати допит. Коли ж допит об’єктивно

повинен бути тривалим, доцільно робити перерви, під час котрих малолітнім потрібно давати

можливість відволіктись, відпочити за грою, заспокоїтись.

Основним засобом викриття неправди в показаннях н/л, в першу чергу малолітніх,

виступають такі прийоми емоційного впливу:

- роз’яснення важливості говорити правду;

- демонстрація проінформованості про обставини життя допитуваного, його інтереси та

потреби;

- роз’яснення сутності і значення пред’явлених і оголошених матеріалів;

- роз’яснення неправильно занятої позиції, помилкового розуміння “геройства”,

“товариськості” та інші.

151. Тактика очної ставки.

Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одночасний допит раніше допитаних осіб

про обставини, щодо яких були дані істотно суперечливі показання.

Очна ставка може бути проведена між двома допитаними раніше свідками, свідком і

обвинуваченим або підозрюваним, між двома обвинуваченими чи підозрюваними. Очна ставка

може бути проведена також у суді. Головні характеристики очної ставки такі:

1) єдність предмета (особи допитуються за одних обставин);

2) єдність об’єкта (очна ставка являє собою процес безперервного порівняння показань двох

одночасно допитуваних осіб);

3) єдність часу (допит двох осіб здійснюється у їх присутності протягом слідчої дії);

4) єдність місця (особи допитуються в одному місці);

5) допитувані повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запитань слідчого і показань один

одного;

6) єдність документування (процедура очної ставки фіксується в одному протоколі слідчої дії).

Підготовка до очної ставки передбачає вирішення таких питань: між якими особами вона буде

проведена; які запитання слід поставити; які суперечності необхідно усунути та яким шляхом; які

взаємовідносини між допитуваними мають місце; яка черговість допиту осіб на очній ставці буде

ефективною; які тактичні прийоми доцільно застосувати.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує кожному з допитуваних

дати показання про обставини, в яких виявлено істотні суперечності. Під час очної ставки

допитуваним може бути дозволено ставити запитання один одному, але слідчому треба пильно

контролювати цей процес. Проведення очної ставки передбачає «ефект присутності», коли обвинуваченому треба давати

показання у присутності особи, яка знає дійсні обставини події, що відбулася. Допитувані

впливають один на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом. Однак

такий вплив може бути й негативним, коли авторитет недобросовісного учасника (який може мати

злочинний характер) впливає на добросовісного. Складні психологічні стосунки можуть виникати

при очній ставці потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого, очну

ставку проводити не слід.

Тактика очної ставки має певну специфіку, яка пов’язана з розширеним складом її

учасників; ускладненим інформаційним обміном; сильним психологічним впливом

учасників очної ставки один на одного; зниженням рівня прогнозу слідчого; можливістю

зміни показань; підвищеним ступенем тактичного ризику.