6 Былет

1. Держава як суб’єкт фінансового права: права обов’язки, функції

Держава виступає в особі уповноваженого органу державної влади або

місцевого самоврядування. Це можуть бути органи загальної компетенції -

Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України або органи спеціальної

компетенції у сфері фінансової діяльності - Державне казначейство,

Державна податкова служба, Національний банк тощо. Водночас у фінансовихвідносинах держава може виступати суб'єктом безпосередньо, а не через уповноважені нею органи. Це характерно для міжнародної діяльності держави, в першу чергу для відносин у сфері державного кредиту (зокрема, коли Україна отримує кошти у вигляді зовнішніх запозичень від міжнародних фінансових організацій, іноземних юридичних осіб тощо).

2. Методи розподілу фондів грошових коштів, їх загальна характеристика

До методів використання фінансових ресурсів відносять плановість, цільовий характер використання коштів, ефективність та економію, науково-методологічний підхід у визначенні обсягів видатків, використання коштів у межах встановлених лімітів та інші методи. Видатки здійснюються за економічним призначенням (залежно від тих сфер та економічних операцій, куди спрямовуються кошти) та за функціональним призначенням (залежно від напрямів спрямування коштів на виконання функцій держави, АРК, органів місцевого самоврядування тощо).

Плановість означає, що витрати з державного бюд­жету визначаються законом про державний бюджет Украї­ни на кожний рік. Обсяг витрат та цільове спрямування кош­тів місцевих бюджетів ухвалюються рішенням сесій відпо­відних місцевих рад народних депутатів. Витрати з децент­ралізованих фондів грошових коштів відображаються у фі­нансових планах і кошторисах витрат установ, балансах дохо­дів і витрат підприємств, об'єднань, міністерств і відомств.

Метод цільового спрямування коштів полягає у тому, що кошти плануються, відпускаються та використовуються на суворо визначені цілі та заходи відповідно до затверджених фінансових планів.

Метод ефективного використання коштів має на меті одержання суспільне необхідного результату за мінімальних витрат фінансових ресурсів. Практичне здійснення цього принципу супроводжується вдосконаленням форм і методів оперативного управління виробничою та фінансовою діяль­ністю, розробкою додаткових важелів і стимулів, спрямованих на скорочення витрат та інтенсифікацію виробництва.

3. Поняття і види перевірок: теоретичний та законодавчий аспекти.

Перевірка – це метод фінансового контролю , який передбачає дослідження окремих питань фінансової діяльності певних суб’єктів на основі документів , отримання пояснень а також огляду приміщень та інших об’єктів.

Перевірки поділяються на тематичні та документальні

Документальні – це дослідження фінансово-господарської діяльності підконтрольного об’єкта тільки на підставі документів.

Тематичні – це дослідження окремих сторін фінансово-господарської діяльності підконтрольного об’єкта.

Залежно від ступеня охопленості перевірки поділяються на :

Комплексні – їм підлягають усі аспекти діяльності підконтрольного об’єкта

Тематичні – лише певним аспекам його діяльності

Залежно від місця проведення:

1. Виїзні

2. Невиїзні

Залежно від часу проведення

1. Планові

2. Позапланові

3. Функції Національного банку України, їх загальна характеристика та закріплення у законодавстві.

ЗУ «Про національний банк України»

Стаття 6. Основна функція

Відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.

{ Частина друга статті 6 в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі, визначеної у частині другій цієї статті.

{ Частина статті 6 в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей, визначених у частинах другій та третій цієї статті.

{ Частина статті 6 в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Стаття 7. Інші функції

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі; { Пункт 8 частини першої статті 7 в редакції Закону N 3394-VI ( 3394-17 ) від 19.05.2011 }

9) здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків; { Пункт 9 статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002; в редакції Закону N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем; ( Статтю 7 доповнено пунктом 10 згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002 )

11) здійснює сертифікацію тимчасових адміністраторів і ліквідаторів банку; { Статтю 7 доповнено пунктом 11 згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002; в редакції Закону N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

( Пункт 14 статті 7 в редакції Закону N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002 )

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

20) визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

( Статтю 7 доповнено пунктом 20 згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002 )

21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України; ( Статтю 7 доповнено пунктом 21 згідно із Законом N 3163-IV ( 3163-15 ) від 01.12.2005 )

22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю; ( Статтю 7 доповнено пунктом 22 згідно із Законом N 3163-IV ( 3163-15 ) від 01.12.2005 )

23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

5. Правові засади банківського кредитування в Україні.

Банківський кредит надається суб’єктом господарської діяльності усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Банківський кредит – це економічні відносини з акумуляції кредитних ресурсів за рахунок статутних та інших фондів банків, коштів на депозитивних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках та інших грошових ресурсів. Банківський кредит є основною формою кредиту, при якій грошові кошти надаються банком у тимчасове користування. Банківський кредит – це надання банком грошей в позику юридичним та фізичним особам, державі. Банківський кредит класифікується залежно від певних ознак та різних підстав. Зокрема, зважаючи на економічну сферу застосування, кредит розподіляється на внутрішній і міжнародний. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит комерційних банків. Залежно від позичальників та мети використання кредити поділяються на виробничі, споживчі, інвестиційні, кредити на операції з цінними паперами, міжбанківські, імпортні та експортні.

В Україні практичні засади кредитних відносин, форми, види кредитів, принципи та умови банківського кредитування визначаються відповідними нормативними актами НБУ. В Положенні НБУ „Про кредитування” від 28.09.95 р., дається таке визначення банківського кредиту:

Кредит банківський – позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності та цільового характеру використання.

Принцип забезпеченості означає наявність у банку права та можливостей захисту своїх інтересів у вигляді одержання відповідних засобів забезпечення наданого кредиту (застава, гарантія, поручительство).

Принцип повернення, терміновості та платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банку у визначений термін із сплатою відповідного відсотка за його користування.

Цільовий характери кредитування передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

НБУ встановлює певні вимоги щодо здійснення банками кредитних операцій. Так, кожне рішення з надання кредиту, незалежно від його розміру та терміну, повинно укладатися колегіально – правлінням банку, кредитним комітетом, кредитною комісією. Кредитування позичальників здійснюється банками за умови дотримання відповідних економічних нормативів банківської діяльності. До нормативів, що регулюють кредитну діяльність банків, належать:

• максимальний розмір ризику на одного позичальника (Н8);

• норматив великих кредитних ризиків (Н9);

• максимальний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н10);

• максимальний сукупний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерами (Н11);

• максимальний розмір наданих міжбанківських позичок (Н12).

Крім того, НБУ забороняє банком надавати кредити для покриття збитків господарської діяльності позичальників, формування та збільшення статутного фонду банків та інших господарських товариств, придбання цінних паперів будь-яких підприємств.

6. Обов’язкові економічні нормативи: поняття, види та правові основи встановлення Національним банком України.

З метою забезпечення економічних умов стійкого функціонування національної банківської системи, захисту інтересів вкладників та кредиторів комерційних банків та відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" Національний банк України встановлює для всіх комерційних банків такі обов'язкові економічні нормативи:

• капітал банку (НІ);

• мінімальний розмір статутного капіталу (Н2);

• платоспроможність (НЗ);

• достатність капіталу банку (Н4);

• миттєва ліквідність (Н5);

• загальна ліквідність (Н6);

• співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку (Н7);

• максимальний розмір ризику на одного позичальника (Н8);

• максимальний розмір великих кредитних ризиків (Н9);

• максимальний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н10);

• максимальний сукупний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (НІ 1);

• максимальний розмір наданих міжбанківських позик (Н12);

• норматив отриманих міжбанківських позик (Н13);

• інвестування (НІ4);

• загальна відкрита валютна позиція банку (НІ5);

• довга (коротка) відкрита валютна позиція у вільно конвертованій валюті (НІ6);

• довга (коротка) відкрита валютна позиція у неконвертованій валюті (НІ 7);

• довга (коротка) відкрита валютна позиція у всіх банківських металах (НІ 8).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7

1. Колективні суб`єкти фінансового права: їх функції, права та обов’язки.

2. Методи використання фондів грошових коштів, їх загальна характеристика.

3. Поняття і види міжбюджетних трансфертів: теоретичний та законодавчий аспекти.

4. Суб’єкти та об’єкти банківських правовідносин, їх загальна характеристика.

5. Платіжне доручення: поняття, загальна характеристика та правові основи розрахунків з їх застосуванням.

6. Співвідношення понять: кредитні операції банків та банківський кредит.

1. Колективні суб`єкти фінансового права: їх функції, права та обов’язки

Суб’єкт фінансового права це особа, учасник фінансових відносин, яка за своїми особливостями фактично може бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків.

Суб’єктами фінансового права є держава, адміністративно-територіальні утворення; юридичні особи підприємства і організації усіх форм власності, установи, громадські організації, тобто колективні суб’єкти і громадяни, як індивідуальні суб’єкти.

До колективних суб’єктів фінансового права належать органи законодавчої і виконавчої влади Верховна Рада, Рахункова палата, Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Державне казначейство. Ці державні органи не тільки можуть, але й зобов’язані брати участь у фінансових правовідносинах, оскільки це покладається на них Конституцією.

У фінансових правовідносинах беруть участь органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. Вони збирають податки, фінансують видатки, наповнюють і витрачають позабюджетні фонди тощо.

Велике коло учасників фінансових правовідносин складають підприємства різних форм діяльності і форм власності. Господарюючі суб’єкти юридичні особи активні учасники фінансових правовідносин, бо вони є платниками податків, користувачами банківських позичок, учасниками торгів на біржах тощо.

Некомерційні установи одержують з бюджету асигнування для своєї діяльності, але вони змушені добувати грошові засоби для свого фінансування і вступають у інші види фінансових правовідносин. Суб’єктами фінансового права виступають сімейні приватні підприємства, селянські (фермерські) господарства, які є самостійними господарюючими одиницями. Вони сплачують податки в бюджет, придбавають облігації державних позик, одержують фінансову підтримку з бюджету.

_________________________________

Суб’єктами фінансового права є органи державної влади – організаційно і структурно виділені частини державного механізму, наділені в установленому Конституцією порядку державно-владними повноваженнями, правовими і матеріальними засобами для виконання завдань та функцій державної влади України.

Органи держави як суб’єкти фінансового права наділені відповідною компетенцією відповідно до покладених на них завдань і функцій. Головна частина спеціалізованих повноважень у сфері фінансової діяльності держави належить органам державної виконавчої влади спеціальної компетенції – Міністерству фінансів, Державному казначейству, Державній податковій адміністрації, Контрольно-ревізійній службі, Митній службі, а також Рахунковій палаті, яка є органом державного фінансово-економічного контролю, утвореним Верховною Радою.

Особливим центральним органом державного управління є Національний банк України, основною функцією якого, згідно із ст. 99 Конституції України, є забезпечення стабільності грошової одиниці. Крім того, Національний банк України розробляє та реалізує грошово-кредитну політику, здійснює реєстрацію і ліцензування банків, банківський нагляд, є органом валютного регулювання і контролю.

Органи місцевого самоврядування, відповідно до своєї компетенції, реалізують фінансову правосуб’єктність муніципальних утворень та здійснюють делеговані у встановленому законом порядку державно-владні функції.

Юридичні особи володіють здатністю вступати у різноманітні фінансові правовідносини – бюджетні, податкові, валютні, кредитні тощо. Обсяг їхньої фінансової правосуб’єктності залежить від багатьох чинників: форми власності, організаційно-правової форми, способу фінансування, сфери діяльності тощо. Специфічний обсяг фінансово-правових прав і обов’язків мають бюджетні установи, казенні та муніципальні підприємства, страхові організації, неприбуткові організації, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності та інші групи юридичних осіб.

Специфічною групою юридичних осіб – суб’єктів фінансового права є фінансові установи, до яких належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, винятковим видом діяльності яких є надання фінансових послуг, тобто операцій з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Значною специфікою у цій групі володіють банки – юридичні особи, які мають виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Окрім того, що банки несуть фінансово-правові обов’язки стосовно сплати податків та зборів, формуванню обов’язкових резервів, дотримання правил здійснення кредитних, розрахункових, депозитних, валютних операцій, вони можуть виступати як уповноважені учасники фінансових правовідносин (так звані уповноважені банки), яким держава делегує владні повноваження щодо контролю за валютними, касовими, розрахунковими операціями їхніх клієнтів, за виконанням державного та місцевих бюджетів, обслуговуванням державних та муніципальних позик, кредитуванням за рахунок бюджетних коштів пріоритетних програм.

2. Методи використання фондів грошових коштів, їх загальна характеристика

Існують три групи методів здійснення фінансової діяльності:

1) методи формування (мобілізації, залучення) фондів грошових коштів;

2) методи їх розподілу;

3) методи використання фондів грошових коштів.

Метод використання фондів грошових коштів

До цієї групи методів відносяться метод встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів; метод визначення порядку використання коштів; метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів; метод планування; метод фінансового контролю (здійснюється на попередніх стадіях також).

Значення методу встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів полягає у тому, що формуючи фінансову систему, держава одночасно визначає грошові фонди та напрями їх використання. Так, наприклад, створивши Пенсійний фонд України, держава визначила його призначення, закріпивши в нормативних актах завдання та функції цього фонду.

Метод встановлення порядку використання коштів, одержаних з відповідного фонду полягає в тому, що одержані з державного фонду кошти завжди мають своє призначення і можуть витрачатися тільки на ті цілі, на які вони виділені.

За допомогою методу встановлення порядку та нормативів розподілу прибутку державних господарюючих суб’єктів держава визначає характер використання цих прибутків і, відповідно, надає державним коштам цільове призначення.

Застосовуючи метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів держава встановлює мінімальні та максимальні межі, а також розміри виділення та витрачання грошових коштів на ту чи іншу операцію чи одиницю виміру.

3. Поняття і види міжбюджетних трансфертів: теоретичний та законодавчий аспекти

Міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.

Відповідно до статті 96 Бюджетного кодексу України, міжбюджетні трансферти класифікуються як:

1. дотація вирівнювання;

2. субвенція;

3. кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів («від'ємні міжбюджетні трансферти»);

4. додаткові дотації.

Дота́ція (від лат. dotatio — дар, пожертва) — доплата з державного бюджету задля збалансування бюджетів нижчих рівнів; різновид субсидії. Дотація – це безвідплатна, безповоротна допомога з бюджету вищого рівня бюджету нижчого, яка не має цільового характеру та надається у випадку перевищення видатків над доходами.

У бюджетній діяльності застосовується дотація вирівнювання, що являє міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує. Надаються на безвідплатній і безповоротній основі без встановлення напрямів і (або) умов їх використання.

 Грошові кошти, що виділяються з державного і місцевих бюджетів для надання фінансової підтримки збитковим підприємствам, у яких грошова виручка від продажу виробленого продукту менше витрат на виробництво і продаж продукту, нижчим за рівнем бюджетам для покриття розриву між їх доходами і витратами. Дотація компенсує підвищені витрати, покриває збитки. Надання дотацій підприємствам дозволяє, з одного боку, запобігти їх банкрутству, з іншої - не допускати перевищення роздрібних цін на окремі споживчі товари і послуги, оскільки частина ціни на ці товари оплачується з бюджетних коштів за рахунок дотації.

 Додаткові виплати працівникові, обумовлені трудовим договором або законодавчим актом, наприклад дотація на харчування, на проїзд до місця роботи, виплати на неповнолітніх дітей тощо.

Субве́нція (від лат. subvenio «приходжу на допомогу») — це форма грошової допомоги місцевим бюджетам із державного бюджету, яка призначена для конкретно прописаної цілі/цілей.

Субвенція є дотацією місцевим бюджетам з державного бюджету. Субвенцію слід відрізняти від субсидії, яка призначена як дотації бюджетам, так і різним організаціям за рахунок бюджету або за рахунок спеціальних фондів, які формуються на основі внесків громадян і окремих компаній.

Відповідно до діючого законодавства України субвенції - це міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції.[1]

У державному бюджеті України затверджений обсяг дотацій вирівнювання і субвенцій окремо для кожного місцевого бюджету, а також засобів, що передаються державному бюджетові України з місцевих бюджетів, якщо для цього маються вагомі причини.

4. Суб’єкти та об’єкти банківських правовідносин, їх загальна характеристика.

Банківські правовідносини — це урегульовані нормами банківського права суспільні відносини, які складаються в процесі банківської діяльності, учасники яких мають суб’єктивні права і обов’язки, гарантовані державою.

Банківські правовідносини складаються з елементів:

1. суб`єкти правовідносин( НБУ, комерційні банки, клієнти банків особливий суб`єкт – держава);

2. об`єкти - те, відносно чого виникають суспільні відносини, тобто фінансові активи;

3. зміст - суб`єктивні права і обов`язки учасників банківських правовідносин;

4. юридичні факти - дії або події, з якими закон пов`язує настання, зміну або припинення правовідносин.

Події - юридичні факти, настання яких не залежить від волі суб`єктів.

Дії - юридичні факти, настання яких залежать від волі і свідомості суб`єктів (укладення договорів, подання документів тощо).

Особливістю банківських правовідносин є пряма або опосередкована участь держави в цих правовідносинах, оскільки через ці правовідносини держава здійснює грошово-кредитну політику.

Об’єкти

Фінансові активи — частина активів підприємства, яка являє собою фінансові ресурси: грошові кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу.

Фінансові активи включають в себе готівку каси, депозити в банках, вклади, чеки, страхові поліси, вклади в цінні папери, зобов’язання інших підприємств і організацій з виплати коштів за відвантажену продукцію (комерційний кредит), портфельні інвестиції в акції інших підприємств, пакети акцій інших підприємств, які надають право контролю, паї.

Суб’єкти

Разом з тим не всі фізичні та юридичні особи можуть виступати суб’єктами банківських відносин. Для того щоб правовідносини мали юридично значимі наслідки, їхні суб’єкти повинні бути право- та дієздатними, тобто наділеними в законодавчому порядку певними правами та мати юридичну можливість їх реалізовувати і відповідати за свої діяння.

Момент виникнення правосуб’єктності юридичних і фізичних осіб різний. Так, правоздатність фізичних осіб виникає з моменту народження та припиняється зі смертю. Фізичні особи є рівними у своїй правоздатності. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще

не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку [2]. Що ж стосується юридичних осіб, то їхня правоздатність збігається з дієздатністю і виникає з моменту державної реєстрації та припиняється з моменту виключення з державного реєстру. Щодо юридичних осіб, що здійснюють діяльність, яка підлягає ліцензуванню, то їхня дієздатність починається з моменту отримання ліцензії на право провадження визначеного в ній виду господарської діяльності і припиняється з моменту припинення дії відповідної ліцензії.

5. Платіжне доручення: поняття, загальна характеристика та правові основи розрахунків з їх застосуванням.

Платіжне доручення — розрахунковий документ, що містить вимогу отримувача безпосередньо до платника сплатити суму грошей та доручення платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної платником суми грошей зі свого рахунка на рахунок отримувача.[1]

Платіжні доручення застосовуються як при місцевих, так й іногородніх розрахунках.

Дорученнями можуть проводитися:

• розрахунки за отримані товари та надані послуги;

• авансові платежі;

• розрахунки по нетоварних операціях;

• попередня оплата товарів і послуг та інші.

Під попередньою оплатою слід розуміти оплату товарів чи послуг, готових до відвантаження покупцям зразу ж після отримання платежу і відвантажених (вивезених) не пізніше терміну, зазначеного в договорі (як правило, трьох робочих днів з дня отримання платежу).

Платіжне доручення приймається банком до виконання тільки за наявності коштів на поточному рахунку або права на отримання кредиту.

Доручення на перерахування коштів у дохід бюджету, державні цільові фонди та інші платежі безспірного характеру приймаються банком незалежно від наявності коштів на поточному рахунку. У випадку відсутності коштів доручення розміщується в картотеку № 2, тобто обліковується на позабалансовому рахунку.

Платіжне доручення дійсне 10 календарних днів.

Окрім звичайних платіжних доручень, у розрахунках використовуються гарантовані банком платіжні доручення. Вони застосовуються:

• при перерахуванні окремим громадянам пенсій, аліментів, зарплати, авторського гонорару;

• при перерахуванні підприємствам у регіони, де немає банків, коштів на виплату зарплати, набір робочої сили, заготівлю сільгосппродукції у населення тощо;

• при зарахуванні на рахунки в банках торговельної виручки, податків.

Інакше кажучи, гарантовані платіжні доручення застосовуються в тому випадку, коли розрахунки проводяться через підприємство зв'язку. Суть такої гарантії полягає в тому, що банк, гарантуючи своєчасність платежу по такому дорученню, робить відповідний напис на дорученні, а гарантія забезпечується коштами, які банк списує з рахунку платника і депонує їх на окремому рахунку "Гарантовані платіжні доручення". Це платіжне доручення з відміткою банку передається відділенню зв'язку. До платіжного доручення додається список одержувачів коштів і запевнені бланки повідомлень на їх переказ. Потім підприємство зв'язку платіжне доручення разом з реєстром здає в банк, який зараховує кошти підприємству зв'язку, одночасно списуючи їх з рахунку, де вони були задепоновані (рахунок "Гарантовані платіжні доручення").

Якщо підприємство зв'язку і платник обслуговуються різними банками, то банк, що обслуговує підприємство зв'язку, направляє до банку, що обслуговує платника, дебетове повідомлення. Банк платника, отримавши дебетове повідомлення і реєстр з гарантованими дорученнями, списує кошти з рахунку "Гарантовані платіжні доручення" і перераховує їх підприємству зв'язку.

Сума втраченого гарантованого платіжного доручення може бути відновлена на рахунку через 15 днів після депонування коштів за заявою платника.

Техніка розрахунків за допомогою звичайних платіжних доручень проста: банк платника списує зазначену в дорученні суму з рахунку платника і зараховує на рахунок одержувача коштів. Якщо одержувач коштів обслуговується іншою установою банку, то кошти перераховуються через коррахунки.

Рис. 4. Схема документообороту за рахунок платіжних доручень

Схема документообороту за допомогою платіжного доручення приведена на рис. 4.

6. Співвідношення понять: кредитні операції банків та банківський кредит.

Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються

банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність (статті 345 ГКУ)

Банківський кредит – будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. (Відповідно п.6 ч.1 ст.2 Закону України "Про банки та банківську діяльність")

Хоча законодавством цей термін визначено, жодним законодавчим актом він не застосовується!

Крім того, банківські кредити поділяють на активні і пасивні. В першому випадку банк дає кредит, тобто є кредитором, у другому бере кредит, тобто є позикоотримувачем. Банк може входити у кредитні відносини (брати чи надавати кредити) з іншими банками та кредитними організаціями. Що стосується підприємств, організацій, фізичних осіб, то банк щодо цього нефінансового сектора завжди виступає стороною, яка надає кредит.

Банківський кредит — необхідний інструмент стимулювання господарства, без якого не можуть успішно працювати товаровиробники.

Банківське кредитування здійснюється за умови дотримання певних принципів: терміновість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.

Названі принципи є взаємопов’язаними і означають, що банківський кредит надається суб’єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором, з відповідною сплатою відсотків за його користування. Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 8

1. Фінансове право та його місце в системі права України.

2. Правова характеристика державного боргу.

3. Бюджетне законодавство України: його загальна характеристика та тенденції удосконалення.

4. Основний капітал банку, його структура та складові елементи.

5. Поняття та особливості розрахункових правовідносин.

6. Правові основи споживчого кредитування в Україні.

1. Фінансове право та його місце в системі права України.

Фінансове право – це окрема галузь права, оскільки має свої специфічні ознаки, предмет та метод правового регулювання.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави. Ця діяльність об’єктивна за своєю сутністю і є процесом планомірного збирання, розподілу, перерозподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, що забезпечують виконання державою її завдань і функцій.

Фінансове право – це самостійна галузь публічного права, що регулює суспільні відносини у сфері мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів держави з метою забезпечення виконання нею своїх завдань і функцій.

Місце фінансового права у системі права України

Специфіка та якісні відмінності предмета фінансового права, своєрідність його методів більше і повніше виявляється при співставленні та відмежуванні від предметів і методів інших галузей права. Фінансово-правові інститути безпосередньо пов’язані з діяльністю держави при створенні, розподілі та використанні централізованих і децентралізованих грошових фондів.

Конституційне право Фінансове право

Регулює основи суспільного ладу та полі¬тики, державний устрій, правове положе¬н¬ня громадян, систему і принципи органі¬зації діяльності державних органів, голов¬ні завдання та функції держави Базується і розвивається на основах конс¬титуційного права. Наприклад, фінансово-правові норми, що регулюють утворення фондів державних фінансових ресурсів, засновані на засадах рівноправності всіх форм власності у країні

Містить норми, що мають пряме відноше¬н¬ня до фінансового права. Норми, що зак¬ріп¬люють основи організації фінансової діяль¬ності держави. Наприклад, ст. 85 Конс¬титу¬ції України встановлює винят¬кові повнова¬ження Верховної Ради Украї¬ни затверджу¬вати Державний бюджет, вно¬сити до нього зміни, контролювати йо¬го виконання

Відповідно до ст. 92 Конституції України встановлюється Державний бюджет, бюд¬жетна система України (система оподат¬ку¬вання, податки та збори і т. п.) Норми фінансового права встановлюють де¬та¬лізовані правила, що стосуються діяль¬ності різних державних органів у га¬лу¬зі фіна-нсів. Наприклад, група фінансо¬во-правових норм докладно регламентує порядок складання, розгляду, затверджен¬ня і виконання Держав¬ного та місцевих бюд¬жетів (Закон України “Про бюджетну систему України”)

Адміністративне право Фінансове право

Діяльність щодо формування, розподі¬лу та використання фінансових ресур¬сів дер¬жави за своїм характером є управ-лінсько¬ю Регулює відносини, що виникають з фі¬нан¬сової діяльності держави

Визначає основні принципи державно¬го управління, повноваження органів ви¬ко¬на⬬чої влади на видання управ¬лінсь-ких аꬬтів, у тому числі й органів спе¬ціального управ¬ління фінансами дер¬жави, закріплює структуру цих орга¬нів, організовує форми їх діяльності, порядок призначення і звіль-нення посадових осіб, закріплює їх права та обов’язки і т. д. Регулює відносини, які безпосередньо пов’язані з виконанням цими органами функцій щодо збирання, розподілу і використання фінансових ресурсів держави, контролю за їх цільовим витрачанням

Цивільне право Фінансове право

Регулює на засадах юридичної рівності майнові та особисті немайнові відносини з метою задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів учасників суспільних відносин Регулює суспільні відносини у сфері мобі¬лізації, розподілу і використання централі¬зованих та децентралізованих фондів гро-шо¬вих коштів з метою забезпечення ви¬ко¬нання державою своїх завдань та фу¬нкцій

Деякі органи державного управління спе¬ціальної компетенції, наприклад НБУ, вод¬ночас є господарською організацією – юридичною особою, що діє на комерцій¬них засадах. Між цими органами, з одно¬го боку, і підприємствами, установами, орга-нізаціями і громадянами – з другого, виникають відносини на основі договорів. Наприклад, на основі кредитної уго¬ди Норми фінансового права в даному випад¬ку встановлюють джерела фінансово-кре¬дитних ресурсів, якими оперує НБУ, поря-док утво¬рення і розподілу створюваних ним грошо¬вих фондів, порядок мобілізації НБУ грошо¬вих коштів у розпорядження держави, спосо¬би здійснення контролю за фінансовою діяль-ністю організацій тощо. НБУ виступає як орган виконавчої влади, наділений влад¬ними повноваженнями

2. Правова характеристика державного боргу

Державний борг за своєю економічною сутністю визначає економічні відносини держави як позичальника з її кредиторами (резидентами та нерезидентами) з приводу перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту на умовах строковості, платності та повернення.

За умовами залучення коштів розрізняють внутрішній та зовнішній борг.

Внутрішній державний борг - сукупність зобов'язань держави перед резидентами (заборгованість держави всім громадянам, які тримають внутрішні державні облігації).

Державний внутрішній борг складається із заборгованості, що виникає щорічно за новими борговими зобов'язаннями уряду. Він формується в результаті випуску державних цінних паперів, отримання кредитів та виникнення інших боргових зобов'язань.

Зовнішній державний борг - сукупність боргових зобов'язань держави, що виникли в результаті запозичення держави на зовнішньому ринку.

Державний зовнішній борг складається з:

• позик на фінансування державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу;

• позик на підтримку національної валюти;

• позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів;

• гарантій іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобов'язань у зв'язку з некомерційними ризиками;

• державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено державним бюджетом України.

Правовою основою управління державним боргом є Конституція України, в якій передбачено, що виключно законами України встановлюються порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та типи.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні і уповноважена затверджувати:

• Державний бюджет України та вносити зміни до нього в частині зовнішнього та внутрішнього боргів;

• рішення про надання Україною позики та економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.

Управління державним боргом здійснюється при тісній взаємодії і співпраці різних міністерств та відомств, які несуть відповідальність за розробку та реалізацію ефективної боргової стратегії держави.

В управлінні державним боргом України беруть участь: Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Національний банк України, Державне казначейство України.

Розмір державного боргу розраховується у грошовій формі, як непогашена основна сума прямих боргових зобов'язань держави. Стан державного боргу визначається на останній день звітного періоду та включає операції за цей день.

За валютою залучення державний борг поділяється на борг у національній та іноземній валюті.

Внутрішній борг переважно формується в національній валюті. Для залучення коштів емітуються цінні папери, які розміщуються на внутрішньому фондовому ринку. Державний борг в іноземній валюті виникає в результаті здійснення безпосереднього запозичення коштів в урядів зарубіжних країн, міжнародних фінансово-кредитних організацій, іноземних банків, а також розміщення державних боргових зобов'язань на міжнародних ринках капіталів.

Залежно від терміну залучення коштів розрізняють: короткостроковий борг (з терміном погашення до одного року), середньостроковий (від одного до п'яти років), довгостроковий (від п'яти років і більше).

Державний борг можна поділити також на:

- капітальний, який включає всю сукупність боргових зобов'язань держави на певну дату;

- поточний, що складається з платежів по зобов'язаннях, які позичальник повинен погасити у звітному періоді.

Основними причинами виникнення та зростання державного боргу в Україні є дефіцит державного бюджету та постійний дефіцит платіжного балансу країни. Для фінансування дефіциту Державного бюджету України залучаються кошти міжнародних фінансових організацій.

3. Бюджетне законодавство України: його загальна характеристика та тенденції удосконалення

Стаття 4 (Бюджетного кодексу України)

Склад бюджетного законодавства :

1. Нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетні

відносини в Україні, є:

1) Конституція України;

2) цей Кодекс;

3) закон про Державний бюджет України;

4) інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини,

передбачені статтею 1 цього Кодексу;

5) нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України,

прийнятих на підставі і на виконання цього Кодексу та

інших законів України, передбачених пунктами 3 та 4 цієї

частини статті;

6) нормативно-правових актів органів виконавчої влади,

прийнятих на підставі і на виконання цього Кодексу, інших

законів України та нормативно-правових актів Кабінету

Міністрів України, передбачених пунктами 3, 4 та 5 цієї

частини статті;

7) рішень про місцевий бюджет;

8) рішень органів Автономної Республіки Крим, місцевих

державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування,

прийнятих відповідно до цього Кодексу, нормативно-правових

актів, передбачених пунктами 3, 4, 5, 6 і 7 цієї частини

статті.

Для подальшого вдосконалення бюджетного законодавства та бюджетної політики необхідно здійснити реконструкцію основних її принципів:

- Реалістичності, тобто виключення помилок у прогнозуванні соціально-економічного розвитку;

- Відповідальності держави за безумовне виконання взятих на себе зобов'язань;

- Жорсткості бюджетів, перетворення їх на дієвий інструмент фінансового оздоровлення економіки;

- Збільшення доходів, причому не за рахунок зростання податкового тягаря, а за рахунок легалізації приватної підприємницької ініціативи;

- Посилення результативності бюджетної політики в досягненні певних параметрів в економіці .

Основними цілями бюджетної політики на наступні роки є:

● Використання бюджету як одного з найважливіших інструментів стимулювання економіки в період виходу з кризи.

● Забезпечення середньо-і довгостроковій макроекономічної і бюджетної стійкості. У найближчі роки буде потрібно адаптація бюджетних витрат до більш низького рівня доходів.

● Підвищення ефективності витрат бюджету. В умовах вимушеного зниження обсягів видатків бюджету необхідно забезпечити високу якість державних послуг і ефективне використання бюджетних коштів.

● Підвищення ефективності податкової системи.

● Створення пенсійної системи, що забезпечує гідний рівень життя пенсіонерам.

4. Основний капітал банку, його структура та складові елементи.

Капітал банку — залишкова вартість активів банку після вирахування всіх його зобов'язань.

Структура капіталу банку Капітал банку включає:

1) основний капітал;

2) додатковий капітал.

Основний капітал банків складається із фактично сплаченого зареєстрованого статутного капіталу та розкритих (оприлюднених) резервів. До елементів розкритих резервів зараховуються дивіденди, що направлені на збільшення статутного капіталу, емісійний дохід від випуску власних акцій, резервні фонди, а також загальні резерви, створені під невизначений ризик. При цьому, емісійний дохід визначається як сума перевищення доходів, отриманих підприємством від первинної емісії власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом таких акцій або інших корпоративних прав. Необхідно зазначити, що розкриті резерви повинні відповідати наступним критеріями. По-перше, відрахування до резервів і фондів повинно здійснюватися за рахунок нерозподіленого прибутку після оподаткування або до оподаткування, проте, скоригованого на всі потенційні податкові зобов’язання. По-друге, призначення резервів та фондів і рух коштів повинен окремо розкриватися в оприлюднених звітах банку. По-третє, фонди мають бути в розпорядженні банку з метою необмеженого і негайного їх використання для покриття збитків. По-четверте, будь-яке покриття збитків за рахунок резервів та фондів проводиться лише через рахунок прибутків та збитків.

Із основного капіталу вираховуються, насамперед, недосформовані резерви під очікувані збитки із активних операцій, зокрема, деяких кредитних операцій; операцій з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими понад 31 день та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах. Окрім цього, вираховуються капітальні вкладення у не введені у дію нематеріальні активи та реальна вартість нематеріальних активів у користуванні. До нематеріальних активів, можна віднести, зокрема, гудвіл.

5. Поняття та особливості розрахункових правовідносин.

Розрахункові правовідносини — це правовідносини, які виникають внаслідок здійснення платником дій, що спрямовані на вчинення платежу на користь іншої особи (одержувача).

Розрахункові правовідносини регулюються нормами цивільного та фінансового права. Розрахунки можуть проводитися як готівкою, так і в безготівковому порядку. Спосіб розрахунків звичайно залежить від статусу суб’єктів цих правовідносин та підстав платежу. Якщо розрахунки проводяться між громадянами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, то допускається як готівковий, так і безготівковий способи. При цьому розрахунки готівкою проводяться без участі банку.

Розрахунки за участю громадян — суб’єктів підприємницької діяльності, а також з участю юридичних осіб у більшості випадків здійснюються у безготівковому порядку. Їх учасниками, окрім платників та одержувачів платежу, обов’язково виступають відповідні банківські установи чи кредитні організації.

Готівкові розрахунки між юридичними особами допускаються, однак сфера їх застосування обмежена і регулюється, зокрема Порядком організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами НБУ та комерційними банками, затвердженим постановою правління Національного банку України від 30.06.95.

Правові основи форм господарських розрахунків закріплені в новому Цивільному кодексі України.

Види: платіжна вимога-доручення, платіжне доручення, акредитив, чек, вексель, інкасове доручення.

Предмет розрахункових правовідносин відрізняється від предмету розрахунків, і, якщо розрахунки мають на меті досягнення виконання зобов’язань, то предмет розрахунків для кожного з учасників існує окремо: для боржника (платника) сплатити зобов’язання, для кредитора – отримати кошти в належному розмірі своєчасно, а для банку – забезпечити переказ грошових коштів. До цього слід додати, що розрахунки здійснюються між сторонами, а розрахункові відносини – між усіма їх учасниками (зокрема, банками).

Розрахункові правовідносини відрізняються особливим колом суб’єктів. Значення суб’єктного складу цих відносин відзначав свого часу Ю.А. Ровінський, який підкреслював, що основною особливістю розрахункових правовідносин є їх суб’єктний склад, обов’язкова участь у них всіх трьох суб’єктів – банку, платника і отримувача коштів.

Він, як і інші автори пізніше, виділяв два етапи здійснення розрахункових відносин:

• на першому етапі виникають відносини між госпорганом і установою банку з приводу відкриття рахунку;

• на другому приймають участь три суб’єкти (до них додається отримувач коштів)

В стислому вигляді ця особливість розрахункових відносин виділена – основним критерієм для визначення змісту розрахункового правовідношення є наявність зв’язків між його суб’єктами – платником і отримувачем, – з приводу перерахування певної суми грошових коштів. Наявність установи банку як необхідного елементу суб’єктного складу даного правовідношеннядоцільно розглядати в якості специфічної ознаки безготівкових розрахунків як підвиду розрахункових правовідносин.

6. Правові основи споживчого кредитування в Україні.

Споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Споживчий кредит надається в національній грошовій

одиниці на придбання товарів тривалого користування та послуг і передається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.

Споживчий кредит має багато специфічних рис, пов’язаних із особливостями сфери особистого споживання громадян.

По-перше, цей вид кредиту відображає відносини між кредитором і позичальником, сенс яких полягає у кредитуванні кінцевого споживання, на відміну від кредитів, що надають суб’єктам господа-

рювання для виробничих цілей або для придбання активів, що породжують рух вартості.

По-друге, на відміну від інших видів кредиту, якими користуються переважно суб`єкти господарювання, споживчі кредити одержують фізичні особи.

По-третє, споживчий кредит є засобом задоволення споживчих потреб населення, тобто особистих потреб людей. Надання споживчих кредитів населенню, з одного боку, підвищує їх платоспроможний по-

пит, життєвий рівень в цілому, а з іншого – прискорює реалізацію товарних запасів, послуг, сприяє створенню основних фондів.

По-четверте, всі види споживчого кредиту мають соціальний характер, оскільки вони сприяють вирішенню суспільних проблем підвищенню життєвого рівня населення, утвердженню принципів со-

ціальної справедливості.

Саме через це споживче кредитування здебільшого регулюється державами особливо ретельно. У нашій країні це виражається у тому, що споживчі кредити, зазвичай, надаються на спрощених умовах. Сутнісна ознака споживчого кредиту – кредитування кінцевого споживання. Державне регулювання споживчого

кредитування полягає в регулюванні процентних ставок, строків, додержання принципів соціальної справедливості, доступності кредитів та захисту прав споживачів.

Захист прав споживачів-позичальників за договором споживчого кредитування здійснюється на підставі норм Закону України "Про захист прав споживачів", ст. 11 цього закону встановлює та регламентує права споживача в разі придбання ним продукції у кредит.

Важливим питанням у справах про захист прав споживачів банківських послуг з кредитування є визначення справедливих умов договору. У статті 3 ЦК України зазначається: "загальними засадами

цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність". Вимога цивільного законодавства щодо справедливості, добросовісності та розумності практично виражається у встанов-

ленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднанні норм, спрямованих на забез-

печення реалізації цивільного права, з повагою до прав та інтересів інших осіб, суспільної моралі тощо.

Окрім цього питання споживчого кредитування регулюється: Конституцією України, ГКУ, ЦКУ, ЗУ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Правила використання готівкової іноземної валюти на території України : Постанова Правління Національного банку України.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 11

1. Поняття фінансово-правової норми та особливості її структури

Фінансово-правова норма-це встановлене д-вою й забезпечене заходами д-ного примусу правило поведінки у відносинах ,що виникають в процесі утворення ,розподілу ,використання грошових фондів д-ви.

Для фін.правових норм характерні певні особливості. Вони мають специфічне цільове призначення,тобто регулювання відносин,що виникають в процесі фін.діяльності д-ви,а саме формування,розподіл ,використання державних фондів грошових коштів. Крім того фін.правові норми носять державно-владний ,імперативний х-р.

Структура фінансово-правової норми –це її внутрішня побудова,яка полягає в її поділі на складові частини ,пов*язані між собою.

Гіпотеза- перша частина фін.правової норми ,в якій вказуються ті умови , за наявності яких суб’єкту слід керуватися цією нормою.

Диспозиція- частина фін.правової норми,яка вказує на поведінку,яка повинна мати місце ,за наявності обставин,передбачених гіпотезою.

Санкція- частина фін.правової норми ,яка вказує на заходи державного примусу, які можуть бути застосовані до суб’єкта, що порушує диспозицію цієї фін.правової норми.

Зазавичай у статтях фінансового зак-ва відсутні елементи фін.правової норми. Тоді вони містяться в інших статтях того самого нормативного акту або іноді в інших нормативних актах.

2. Бюджетна система України: поняття та структура.

Бюджетна система У-ни- це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів ,побудована з урахуванням економічних відносин,державного й адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет АРК,обласні,районні бюджети,бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджети місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл,селищ,міст та їх обєднань.

Для аналізу й прогнозування економічного та соціального р-ку д-ви використовують категорію зведеного бюджету , яка є сукупністю показників бюджету. Розрізняють зведені бюджети:України,АРК,областей,районів і міст з районним поділом.

Бюджетан сис-ма У-нигрунтується на засадах єдності ,збалансованості,самостійності,повноти,обґрунтованості,ефективності,субсидіарності,цільового використання бюджетних коштів ,справедливості та неупередженості,публічності й прозорості,відповідальності учасників бюджетного процесу.

3. Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та їх практичне використання

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості використовується для визначення розподілу міжбюджетних трансфертів. Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості визначається шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість населення чи споживачів гарантованих послуг тощо. Загальний обсяг фінансових ресурсів за кожним видом видатків, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, розраховується на підставі державних соціальних стандартів і нормативів, які встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами. При розрахунку фінансового нормативу бюджетної забезпеченості може передбачатися обсяг нерозподілених видатків, який об'єднує види видатків на ті повноваження, встановлення нормативів за якими є недоцільним.

4. Банківські послуги, їх загальна характеристика та види

Банківські послуги - це ті дії банківських установ на замовлення клієнтів, які не пов'язані із залученням додаткових ресурсів. Основною формою оплати банківських послуг є комісії. Банки надають клієнтам різноманітні послуги, їх об'єднують у певні групи за відповідними ознаками і критеріями.

Найбільш поширеною є класифікація банківських послуг, в якій виділяють такі групи послуг: ліцензовані, неліцензовані, чисті, сурогатні, комісійні, гонорарні, спредові, балансові, позабалансові тощо.

До ліцензованих банківських послуг належать такі, надання яких потребує ліцензії Національного банку України. Це, зокрема: касове обслуговування клієнтів; інкасація та перевезення грошових цінностей; ведення рахунків клієнтів у національній та іноземній валюті; залучення депозитів юридичних і фізичних

осіб; видача гарантій і поручительств; управління грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів тощо.

Чистими називаються послуги, що не несуть будь-якого ризику для активів банку, крім ризику операційних помилок. Наприклад, здійснення розрахунків за власні кошти клієнтів, інкасові послуги, інкасація готівки, касове обслуговування та ін.

Сурогатними називаються послуги, кінцевий результат від здійснення яких може вплинути на активи банку, хоч на момент надання послуги такого впливу не відбувається. Наприклад, гарантії, підтверджені акредитиви, непокриті чеки, аваль і акцепт векселів тощо.

До комісійних належать послуги, за надання яких банк стягує з клієнта плату у вигляді комісії, а сам не сплачує ніяких комісій при їх наданні. Це збереження цінностей у власному депозитарії, ведення реєстрів власників цінних паперів, розміщення цінних паперів, емітованих клієнтами за їх дорученням тощо.

Гонорарними називаються послуги, за надання яких банк отримує від клієнтів обумовлену наперед плату. Це лізинг, трастові, консультаційні та деякі інші послуги.

До спредових відносять послуги, чисті доходи від яких формуються як різниця між комісією, отриманою від клієнта, та комісією, сплаченою при організації даної послуги. Прикладом такої послуги є видача клієнтам готівки за рахунок купленої в інших банків або в установі НБУ. Спред виникає лише тоді, коли банк використовує сторонніх (третіх) осіб при наданні послуг клієнтам.

До балансових належать послуги, що обліковуються на балансових рахунках (кредитні, інвестиційні, валютні операції). Ці послуги, у свою чергу, можуть бути активними та пасивними. Послуги, що не обліковуються на балансових рахунках, відносять до позабалансованих (гарантії, поручительства, консультації), їх надання не супроводжується вкладенням або залученням коштів.

Ринок банківських послуг в Україні перебуває на стадії формування. Найбільшим попитом користуються послуги розрахунково-касового характеру. Проте з розвитком ринкових відносин з'являється попит і на такі послуги, як лізинг, факторинг, гарантії, трастові послуги.

Швидко розвивається попит на послуги банків у сфері обігу цінних паперів: купівля-продаж цінних паперів за заявками клієнтів, розміщення емісії цінних паперів тощо.

Лізингові послуги полягають у здаванні в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування; Як правило, протягом строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна.

Факторинг - банківська послуга, яка виникла в банківській практиці в 50-ті роки XX ст. Він являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу (без права зворотної вимоги до клієнта). Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов'язані з постачанням товарів або наданням послуг.

Факторингова послуга оформляється укладанням між банком і клієнтом спеціального договору. При цьому функціями банку є не тільки стягнення боргів, а й обслуговування боргу: аналіз пла-

|тоспроможності боржників, інкасування, залікові операції, прийняття на себе ризику несплати тощо.

5. Відомості, що становлять банківську таємницю.

Згідно зі статтею 60 Закону «Про банки і банківську діяльність» банківською таємницею, зокрема, є:

1. відомості про стан рахунків клієнтів, у т. ч. стан кореспондентських рахунків банків у НБУ;

2. операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3. фінансово-економічне становище клієнтів;

4. системи охорони банку та клієнтів;

5. інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи – клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6. відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7. інформація щодо звітності окремого банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8. коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.

Основними документами, які гарантують таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком та відомостей про клієнта в Україні є Цивільний кодекс, Закон «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-III та нові Правила зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджені постановою правління НБУ від 14.07.2006 р. № 267, зареєстровані Міністерством юстиції 03.08.2006 р.

Цив. кодексом передбачено, що банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком та відомостей про клієнта.

Відомості про операції та рахунки можуть бути надані ТІЛЬКИ самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених Законом «Про банки і банківську діяльність»

6.Банківська таємниця: поняття, відомості, що її становлять, та основи правового регулювання.

(див.пит № 5)

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 12

1. Поняття та особливості фінансових правовідносин.

Фінансові правовідносини- це суспільні відносини,які виникають у сфері фінансової діяльності д-ви й регулюються фін-правовими нормами. Фінансові правовідносини характеризуються таими особливостями:

1)завжди виникають, і розвиваються лише у сфері фінансової діяльності д-ви;

2)є формою реалізації публічних інтересів,у зв’язку з чим є публічно-правовими;

3)ці відносини є по суті економічними відносинами(визначаються економікою та є видом економічних відносин);

4)мають майновий х-р,тобто завжди пов’язані з грошовими коштами;

5)є відносинами влади.Вони є формою реалізації фінансово-правової норми ,яка має імперативний х-р.

2. Види видатків бюджетів та джерела їх здійснення

Видатки бюджету- кошти,що спрямовуються на здійснення програм і заходів ,передбачених відповідним бюджетом ,за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум.

У фінансовому праві державні видатки виділено в окремий інститут державних видатків ,який утворюється фінансово-правовими нормами ,що регулюють сусп..відносини щодо витрачання державних і комунальних грошових ресурсів.

Субєктами цього інституту є :д-ва в особі ВРУ,КМУ,ВР І РАДИ МІНІСТРІВ АРК,ОРГАНИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ та їх виконавчі органи ,д-ні та комунальні підприємства,установи,організації.

Державні видатки зд.шляхом фінансування. Фінансування державних видатків-це плановий,цільовий,безповоротний,безвідплатний відпуск грошових коштів,який виконується шляхом поєднання власних ,кредитних і бюджетних джерел фінансування,проводиться мірою здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання функцій д-ви.

Залежно від джерел фінансування виділяють такі його види:

-бюджетне фінансування (проводиться за рахунок бюджетних коштів);

-самофінансування(використовується для покриття видатків д-них та комунальних підприємств за рахунок їх власних фінансових ресурсів);

-державне кредитування(надається кредит як державі ,так і державою).

3.Звітність про виконання Державного бюджету: поняття, види, порядок подання і розгляду.

Зведення, складання та надання звітності про виконання Державного бюджету України здійснюються Державним казначейством України.

Розпорядники бюджетних коштів відповідно до єдиної методики звітності складають та подають детальні звіти, що містять бухгалтерські баланси, дані про виконання кошторисів, результати діяльності та іншу інформацію за формами, встановленими законодавством України.

Єдині форми звітності про виконання Державного бюджету України встановлюються Державним казначейством України за погодженням з Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України.

Звітність про виконання Державного бюджету України є оперативною, місячною, квартальною та річною.

Місячна звітність про виконання Державного бюджету України надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.

Зведені показники звітів про виконання бюджетів, інформація про виконання захищених статей Державного бюджету України, інформація про використання коштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним. Звіт про бюджетну заборгованість надається не пізніше 15 числа другого місяця, наступного за звітним.

Місячний звіт про фактичні надходження податків і зборів (обов’язкових платежів) та інших доходів до бюджету, місячний звіт про податкову заборгованість, включаючи суми недоїмки та переплат (у галузевому і територіальному розрізі, а також у розрізі джерел доходів та форм власності), надається органами стягнення Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 12 числа місяця, наступного за звітним.

Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 35 днів після закінчення звітного кварталу.

Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України включає такі частини:

1) звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

2) звіт про рух грошових коштів;

3) звіт про виконання Державного бюджету України;

4) інформацію про стан державного боргу;

5) зведені показники звітів про виконання бюджетів;

6) звіт про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов’язань.

Органи стягнення надають інформацію Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України про втрати доходів бюджету внаслідок податкових пільг, а також про суми реструктуризованої та списаної податкової заборгованості (у галузевому і територіальному розрізі, а також у розрізі джерел доходів та форм власності) і суми відстрочених та розстрочених платежів не пізніше 35 днів після закінчення кварталу.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України не пізніше 1 травня року, наступного за звітним.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України включає такі частини:

1) звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

2) звіт про виконання Державного бюджету України;

3) звіт про рух грошових коштів;

4) інформацію про виконання захищених статей видатків Державного бюджету України;

5) звіт про бюджетну заборгованість;

6) звіт про використання коштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України;

7) інформацію про стан державного боргу;

8) звіт про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов’язань;

9) зведені показники звітів про виконання бюджетів;

10) інформацію про виконання місцевих бюджетів;

11) іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів України необхідною для пояснення звіту.

Рахункова палата протягом двох тижнів з дня офіційного подання Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України готує висновки щодо використання коштів Державного бюджету України.

Верховна Рада України розглядає звіт про виконання закону про Державний бюджет України у двотижневий термін з дня отримання висновків Рахункової палати щодо використання коштів Державного бюджету України.

Звіт Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України про виконання закону про Державний бюджет України представляє Міністр фінансів України. Верховна Рада України може заслухати головних розпорядників коштів Державного бюджету України щодо використання ними бюджетних коштів.

Із співдоповіддю про виконання закону про Державний бюджет України виступають Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та Голова Рахункової палати.

За результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення щодо звіту про виконання закону про Державний бюджет України.

4.Банківська система України, її структура та склад.

Банківська система - складова фінансової системи країни, що підпадає під загальну дію економічних законів, які діють у громадянському суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопов'язаною, має загальну мету та завдання.

Банківська система виступає складовою кредитної системи держави й являє собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національних банківських установ, що Існують у межах єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в певний проміжок часу (певний історичний період).

В Україні побудовано дворівневу банківську систему, яка основана на взаємовідносинах між банками у двох площинах - по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі - відносини підлеглості мі" центральним банком як таким, що керує, управляє і низовими ланками - комерційними банками; по горизонталі - відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів - комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям "банк банків" та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність". Банки в Україні функціонують як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. За формою власності банки можуть бути державними або такими, що основані на приватній формі власності.

Зокрема, державний банк - це банк, 100 % статутного капіталу якого належать державі. Державний банк створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, його статут затверджуються відповідною постановою уряду. При цьому в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснувати державний банк. Висновок Національного банку України також обов'язковий у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності. Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада та правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначається наглядовою радою державного банку. В Україні, крім Національного банку України, державними банками є Ощадний банк України та Український експортно-імпортний банк. Відповідно до чинного законодавства в Україні можуть засновуватися і кооперативні банки. Вони створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки.

5. Кореспондентські рахунки банків: поняття, види, правові основи відкриття та використання.

Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкривається одним банком іншому банку для здійснення міжбанківських переказів.

Відкриття кореспондентських рахунків здійснюється шляхом встановлення між банками кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.

Відповідно до статті 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки на підставі ліцензії Національного банку України мають право відкривати та вести рахунки банків-кореспондентів.

Згідно зі статтею 51 цього Закону для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки у Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами.

Варто зазначити, що згідно зі статтею 59 Закону України “Про банки і банківську діяльність” забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку або зупиняти операції за цими рахунками.

Відповідно до статті 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” відомості щодо кореспондентських рахунків комерційних банків, відкритих у Національному банку України, становлять банківську таємницю.

Згідно зі статтею 66 Закону України “Про банки і банківську діяльність” одним із напрямків адміністративного регулювання Національним банком України банківської діяльності є кореспондентські відносини.

Відповідно до статті 40 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків через свої установи, дає дозвіл на проведення міжбанківських розрахунків через прямі кореспондентні відносини банків та через їх власні розрахункові системи.

Відповідно до статті 42 Закону України “Про Національна банк України” Національний банк відкриває власні кореспонде нтські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахункр банків-кореспондентів.

Таким чином, кореспондентськими рахунками є рахунки, від криті комерційними банками у Національному банку України, також в інших банках.

Порядок відкриття комерційними банками кореспондентських рахунків у Національному банку України встановлений Інструкцією про міжбанківський переказ грошей в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Національного банк) України № 110 від 17.03.2004 р.

Згідно з цією Інструкцією відкриття територіальним управлінням кореспондентського рахунку банку (філії) здійснюється на підставі укладеного договору про кореспондентський рахунок у Національному банку України (форма договору міститься у додатку 1 до Інструкції) та за умови подання правильно оформлених документів.

Для відкриття кореспондентського рахунку банку голова правління (ради директорів) банку та головний бухгалтер або уповноважена ними службова особа за наявності належним чином оформленої довіреності подають до територіального управління за місцезнаходженням банку такі документи:

а) заяву про відкритгя кореспондентського рахунку в Національному банку України (форма міститься у додатку 2 до Інструкції);

б) копію статуту банку, засвідчену нотаріально або територіальним управлінням;

в) копію документа, що підтверджує взяття банку на облік відповідним органом державної податкової служби, засвідчену або нотаріально, або органом, що видав документ, або територіальним управлінням;

г) копію документа, що підтверджує реєстрацію банку у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену або нотаріально, або органом, що видав документ, або територіальним управлінням;

ґ) копію довідки про внесення банку до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (далі — ЄДРПОУ), засвідчену або нотаріально, або органом, що видав довідку, або територіальним управлінням;

д) копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію банку у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену або нотаріально, або органом, що видав страхове свідоцтво, або територіальним управлінням;

є) картку із зразками підписів та відбитка печатки банку (форма міститься у додатку 3 до Інструкції), засвідченими нотаріально (кількість примірників обумовлюється сторонами).

6. Поняття та загальна характеристика валютних цінностей

Нормативне визначення змісту понять «валюта» та «валютні цін¬ності» має безпосереднє значення в процесі організації системи валют¬ного регулювання і валютного контролю в державі, адже саме через вказані поняття законодавець визначає перелік валютних операцій, порядок проведення яких регламентується нормативно-правовими актами валютного законодавства.

Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про сис¬тему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. поняття «валютні цінності» включає такі елементи:

• валюта України — грошові знаки у вигляді банкнот, казначей¬ських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах;

• платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінан¬сові та банківські документи), виражені у валюті України;

• іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної держави, а також вилуче¬ні з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одини¬цях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;

• платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;

• банківські метали — це золото, срібло, платина, метали платино¬вої групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світо¬вих стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.

У системі валютних цінностей особливий статус має валюта Укра¬їни. Законом України від 5 квітня 2001р. «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» визначено, що «гривня як грошова одиниця (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів».

Білет № 13

1. Бюджетна класифікація: поняття та складові елементи.

бюджетна класифікація - єдине систематизоване згрупування доходів, видатків, кредитування, фінансування бюджету, боргу

відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів;

Стаття 8. Бюджетна класифікація

1. Бюджетна класифікація використовується для складання і виконання державного та місцевих бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим,органів

місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення фінансового аналізу в розрізі доходів,організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, кредитування, фінансування і боргу, а також для забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників. Бюджетна класифікація є обов'язковою для застосування всіма учасниками бюджетного процесу в межах бюджетних повноважень.

2. Міністерство фінансів України затверджує бюджетну класифікацію, зміни до неї та інформує про це Верховну Раду України.

3. Бюджетна класифікація має такі складові частини:

1) класифікація доходів бюджету;

2) класифікація видатків та кредитування бюджету;

3) класифікація фінансування бюджету;

4) класифікація боргу.

Стаття 9. Класифікація доходів бюджету

1. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження;

3) доходи від операцій з капіталом;

4) трансферти.

Стаття 10. Класифікація видатків та кредитування бюджету

1. Видатки та кредитування бюджету класифікуються за:

1) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків та

кредитування бюджету);

2) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча

класифікація видатків та кредитування бюджету);

3) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки та

кредитування бюджету (функціональна класифікація видатків та

кредитування бюджету).

Стаття 11. Класифікація фінансування бюджету.

2. Фінансування бюджету класифікується за:

1) типом кредитора (за категоріями кредиторів або власників

боргових зобов'язань);

2) типом боргового зобов'язання (за засобами,що використовуються для фінансування бюджету).

Стаття 12. Класифікація боргу

1. Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові

зобов'язання держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади міста.

2. Борг класифікується за типом кредитора та за типом

боргового зобов'язання.

2. Кошторисно-бюджетне фінансування та кошторис витрат: зміст та взаємозв*язок понять.

Кошторисно-бюджетне фінансування це метод безповоротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів кошторисів витрат. Таким чином, за цим методом фінансується майже вся невиробнича сфера суспільства, що базується на державній або комунальній формі власності (бюджетна сфера). Обсяг передбачуваних витрат згідно з кошторисами закріплюється в бюджетах, які приймаються на відповідних рівнях у Державному бюджеті, бюджеті Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетах. Кошторисно-бюджетне фінансування здійснюється на основі загальних принципів бюджетного фінансування. На кошторисно-бюджетному фінансуванні утримуються державні та комунальні:

установи соціальної сфери;

освітні установи школи, середні спеціальні та вищі учбові заклади;

установи охорони здоров’я лікарні та поліклініки, здоровпункти, державні та дитячі дошкільні установи;

установи культури бібліотеки, будинки культури, дитячі театри, об’єкти фізичної культури, а також:

установи Міністерства оборони, Прикордонних військ, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України;

органи законодавчої та виконавчої влади, суди та прокуратура.

Основним документом, що визначає витрати бюджетних установ, є кошторис.

Кошторис витрат основний плановий документ, який визначає загальний обсяг, цільове надходження та використання, а також щоквартальний розподіл коштів, що відпускаються з бюджету на утримання бюджетних установ або на здійснення централізованих заходів по соціальному, господарському, екологічному, культурному та іншому будівництву.

Фінансування з бюджету виконується тільки на основі затверджених для цього кошторисів видатків. Витрати бюджетних коштів без затвердженого в установленому порядку кошторису недопустимі.

Кошторис витрат на утримання бюджетних установ є індивідуальним фінансово-плановим актом, що встановлює права і обов’язки керівників цих установ по використанню зазначеного обсягу грошових засобів, а також права і обов’язки фінансуючих органів по виділенню цих грошових коштів і контролю за їх правомірним використанням. Для кожної бюджетної установи вірно складений і своєчасно затверджений кошторис є індивідуальним фінансово-плановим актом, на основі якого ця установа фінансується протягом календарного року.

Забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами називається кошторисно-бюджетним фінансуванням. Кошторисно-бюджетне фінансування це система науково та економічно обґрунтованих заходів щодо визначення критеріїв розподілу коштів і напрямів використання фінансових ресурсів, а також визначення їх оптимальних обсягів для кожного об’єкта, що фінансується.

При кошторисно-бюджетному фінансуванні фінансово-правові відносини виникають тільки з моменту затвердження кошторису. В цьому і полягає правове значення кошторису як індивідуального фінансово-планового акту, який хоч і не встановлює правових норм, але направлений на їх виконання і конкретизує ту чи іншу правову норму у розрізі конкретного правовідношення.

У практичній діяльності бюджетних установ застосовуються чотири види кошторисів витрат: індивідуальні, загальні, зведені та кошториси витрат на централізовані та інші заходи. Усі види кошторисів складаються відповідно до Класифікації доходів і видатків державного та місцевих бюджетів України (бюджетної класифікації).

3. Види податків у теорії та за законодавством України.

Залежно від характеру платника розрізняють:

а.) податки з юридичних осіб (податок на прибуток, податок на додану вартість тощо); б) податки з фізичних осіб (прибутковий податок, податок на промисел тощо).

За формою обкладення податки поділяються на прямі та непрямі.

До прямих, або прибутково-майнових, належать податки, що сплачуються в процесі придбання та накопичення матеріальних ресурсів. Вони визначаються розміром об'єкта оподаткування, включаються до піни товару і сплачуються виробником або власником. Прямі податки своєю чергою поділяються на:

а) особисті податки, що сплачуються платником за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку) та з урахуванням його платоспроможності;

б) реальні податки, що сплачуються з окремих видів майна (земля, будівлі) з розрахунку, в основі якого лежить не дійсний, а передбачуваний прибуток.

До особистих податків належать податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на промисел, збір за спеціальне використання природних ресурсів, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності тощо. Реальними є податок на нерухоме майно (нерухомість), плата (податок) за землю, податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.

Непрямі податки (податки на споживання) стягуються в процесі реалізації товарів чи послуг, включаються у вигляді надбавки до їхньої ціни та сплачуються споживачем. До них належать акцизний збір, податок на додану вартість, мито, державне мито.

Згідно з Законом України "Про систему оподаткування" всі податки, залежно від органу державної влади та місцевого самоврядування, який їх установлює, поділяються на: а) загальнодержавні; б) місцеві.

Стаття 8. Види податків та зборів

8.1. В Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.

8.2. До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

8.3. До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на

території відповідних територіальних громад.

Стаття 9. Загальнодержавні податки та збори

9.1. До загальнодержавних належать такі податки та збори:

9.1.1. податок на прибуток підприємств;

9.1.2. податок на доходи фізичних осіб;

9.1.3. податок на додану вартість;

9.1.4. акцизний податок;

9.1.5. збір за першу реєстрацію транспортного засобу;

9.1.6. екологічний податок;

9.1.7. рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;

9.1.8. рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні;

9.1.9. плата за користування надрами;

9.1.10. плата за землю;

9.1.11. збір за користування радіочастотним ресурсом України;

9.1.12. збір за спеціальне використання води;

9.1.13. збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

9.1.14. фіксований сільськогосподарський податок;

9.1.15. збір на розвиток виноградарства, садівництва і

хмелярства;

9.1.16. мито;

9.1.17. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;

9.1.18. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

9.2. Відносини, пов'язані з установленням та справлянням мита, регулюються митним законодавством, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

9.3. Зарахування загальнодержавних податків та зборів до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України ( 2456-17 ).

9.4. Установлення загальнодержавних податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється.

Стаття 10. Місцеві податки та збори

10.1. До місцевих податків належать:

10.1.1. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

10.1.2. єдиний податок.

10.2. До місцевих зборів належать:

10.2.1. збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

10.2.2. збір за місця для паркування транспортних засобів;

10.2.3. туристичний збір.

10.3. Місцеві ради обов'язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

10.4. Місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

10.5. Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється.

10.6. Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України ( 2456-17 ).

4. Фінансова установа і банк. Поняття та порівняльна характеристика.

Фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

банк - юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії

має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку

внесені до Державного реєстру банків

До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інститути спільного інвестування ( корпоративні й пайові інвестиційні фонди) та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг з урахуванням вимог антимонопольного законодавства та законодавства про захист від недобросовісної конкуренції.

5. Безготівкові розрахунки: поняття, загальна характеристика та види.

безготівкові розрахунки - перерахування певної суми коштів з

рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також

перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб

коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки

отримувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі

розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному

вигляді.

Безготівкові розрахунки поділяються за об'єктами розрахунків, тобто залежно від призначення платежу, на дві групи:

- розрахунки за товарними операціями - платежі за товарно-матеріальні цінності, надані послуги і виконані роботи;

- розрахунки за нетоварними операціями - сплата податків та перерахування інших платежів до бюджету, одержання і повернення банківських позик, страхових сум тощо.

Здійснення безготівкових розрахунків спрямоване на прискорення виконання зобов’язань у грошовій формі то оборотності грошової маси, на скорочення обігу готівкових коштів і зниження витрат на їх оберненість. В Україні безготівкові розрахунки здійснюють через банки, інші фінансові установи, в яких відкрито відповідні рахунки і які є учасниками платіжних систем.

Безготівкові розрахунки проводять на підставі розрахункових документів на паперових носіях або в електронному вигляді.

До платіжних безготівкових документів відносять:

- платіжні доручення;

- платіжні вимоги-доручення;

- розрахункові чеки;

- меморіальні ордери;

- акредитиви.

Платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку або іншій установі - члену платіжної системи, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної в ньому суми грошей зі свого рахунка на рахунок отримувача. Платіжне доручення платник оформляє за встановленою формою згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів та подає в банк, що його обслуговує, щонайменше в двох примірниках. Платник має право зазначити у платіжному дорученні дату валютування, яка не може перевищувати 10 календ. днів після складання платіжного доручення. Якщо строк перевищено, банк не приймає платіжне доручення.

Платіжна вимога-доручення - розрахунковий документ, який складається з двох частин:

верхньої - вимоги отримувача безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів;

нижньої - доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок отримувача.

Розрахунковий чек - паперовий розрахунковий документ, що містить нічим не обумовлене розпорядження платника банку, що його обслуговує, провести переказ суми грошей на користь визначеного в ньому отримувача.

Розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю).

Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися.

Відкликання чека до спливу строку для його подання не допускається.

Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого він виданий.

Порядок та умови використання чеків встановлюються цим Кодексом, законом та банківськими правилами.

Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими правилами. Чек, в якому відсутній будь-який із реквізитів або до якого внесені виправлення, є недійсним.

Форма чека та порядок його заповнення встановлюються законом і банківськими правилами. ( ЗА Цивільним Кодексом України).

Меморіальний ордер - розрахунковий документ, який складається за ініціативою банку для оформлення операцій щодо списання коштів з рахунка платника і внутрішньобанківських операцій відповідно до цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.

Акредитив – договір, що містить зобов*язання банку-емітента, за яким він за дорученням клієнта або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов’язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому банку здійснити цей платіж.

6. Правові засади контролю, що здійснюється банком за використанням кредиту позичальником.

Стаття 348 ГКУ.

1. Банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим вико¬ристанням, своєчасним і повним погашенням позички в порядку, встановленому зако¬нодавством.

2. У разі якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань, передбачених кредитним договором, банк має право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору.

1. Частина 1 коментованої статті покладає на банк здійснення контролю за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням кредитних коштів, своєчасним і пов¬ним погашенням кредиту.

При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контак¬ти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого май¬на, що повинно бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів викорис¬тання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів в межах зобов'язань позичальника за кре¬дитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

У разі несвоєчасного погашення кредиту та сплати відсотків, при відсутності домовлено¬сті про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором.

2. Згідно з частиною 2 коментованої статті банку надано право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору в разі якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань, пе¬редбачених кредитним договором.

Разом з тим, законодавством передбачена можливість відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки, що може здійснюватися банком у виняткових випадках - у разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені об¬ставини за умови вжиття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстро¬чення має бути оформлене додатковим договором між позичальником та банком, який є невід'ємною частиною кредитного договору.

Білет № 14

1. Субєкти фінансових правовідносин і суб’єкти фінансового права: зміст понять та їх співвідношення.

Суб'єкт фінансово-правових відносин — це особа, учасник фінансових відносин, яка за своїми особливостями фактично може бути носієм суб 'єктивних прав і обов 'язків. Так, згідно зі ст. 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом. Отже, кожний громадянин є суб'єктом фінансового права і потенційно він може бути суб'єктом фінансових правовідносин. Кожний громадянин може бути носієм суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, він реально здатний брати участь у податкових, бюджетних та інших фінансових правовідносинах в силу приписів Конституції України.

Суб'єкти фінансово-правових відносин — це юридичні і фізичні особи, які мають правосуб'єктність, тобто можуть потенційно бути учасниками фінансових правовідносин, а суб'єкт фінансових правовідносин — це реальний учасник даних правових відносин

Суб'єктами фінансового права виступають держава, адміністративно-територіальні утворення; юридичні особи — підприємства й організації усіх форм власності, установи, громадські організації, тобто колективні суб'єкти і громадяни як Індивідуальні суб'єкти.

Держава виступає, як правило, в особі уповноваженого нею органа: Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів, Національного банку (а в міжнародних фінансових відносинах держава виступає суб'єктом відносин). Суб'єктами фінансового права є адміністративно-територіальні одиниці: Автономна Республіка Крим, області, міста, райони,селища, села.

Держава і адміністративно-територіальні утворення виступають у бюджетних правовідносинах, бо вони Конституцією України наділяються правом на бюджет, а звідси витікає їх право на одержання доходів і фінансування видатків, які пов'язані із здійсненням функцій, покладених на них Конституцією. Ці суб'єкти беруть участь і у правовідносинах, пов'язаних із державним кредитом, бо їм надано право випуску державних і місцевих позик.

До колективних суб'єктів фінансового права належать органи законодавчої і виконавчої влади: Верховна Рада, Рахункова палата, Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Державне казначейство. Ці державні органи не тільки можуть, але й зобов'язані брати участь у фінансових правовідносинах, оскільки це покладається на них Конституцією та законодавчими актами.

У фінансових правовідносинах беруть участь органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. Вони збирають податки, фінансують видатки, наповнюють і витрачають позабюджетні фонди тощо.

Велике коло учасників фінансових правовідносин складають підприємства різних форм діяльності і форм власності. Господарюючі суб'єкти юридичні особи — активні учасники фінансових правовідносин, бо вони є платниками податків, користувачами банківських кредитів, учасниками торгів на біржах тощо.

Некомерційні установи одержують з бюджету асигнування для своєї діяльності, але вони змушені добувати грошові засоби для свого фінансування і вступають у Інші види фінансових правовідносин. Суб'єктами фінансового права виступають сімейні приватні підприємства, селянські (фермерські) господарства, які є самостійними господарюючими одиницями. Вони сплачують податки до бюджету, придбавають облігації державних позик, одержують фінансову підтримку з бюджету.

І, нарешті, індивідуальними суб'єктами фінансового права є громадяни. Стаття 67 Конституції України покладає на всіх громадян обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, щорічно подавати декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік. Громадяни вступають у правовідносини з державою.

2. Принципи фінансової діяльності держави, їх загальна характеристика.

До загальноправових принципів відносять законність, принцип верховенства права, суверенітет держави, рівність усіх форм власності та право власності народу України на природні об'єкти та інші принципи, закладені в Конституції України. Вони є визначальними для формування окремих галузевих наук.

У свою чергу безпосередньо галузеві принципи є базовими для визначення кола суб'єктів, що беруть участь у таких відносинах, та об'єктів правового регулювання цих відносин. Зокрема, як визначав П. С. Пацурківський, принципи фінансової діяльності держави гарантують безперервність та послідовність нормотворчого процесу, забезпечують взаємозв'язок фінансового законодавства та фінансової політики, виступають своєрідним камертоном усієї подальшої нормотворчості у цій сфері суспільних відносин.

До галузевих принципів фінансової діяльності належать:

1) публічний характер фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Наприклад, Закон України "Про Державний бюджет України" на поточний рік приймається шляхом відкритого парламентського обговорення і голосування та публікується у засобах масової інформації. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки зобов'язані публікувати в ЗМІ щоквартально звіти про свою діяльність, капітал тощо;

2) оснований на конституційному принципі розподілу влад принцип розподілу функцій між представницькими органами та органами виконавчої влади у сфері фінансової діяльності. Згідно з Конституцією України Державний бюджет України приймається виключно у формі закону Верховною Радою України. Кабінет Міністрів України є центральним органом виконавчої влади і організовує складання проекту закону про державний бюджет, виконання прийнятого основного фінансового плану держави та готує звітність про його виконання;

3) пріоритет представницьких органів держави та місцевого самоврядування перед виконавчими органами. Цей принцип і попередній взаємопов'язані та доповнюють один одного;

4) пріоритет публічних видатків над доходами. Це один з визначальних принципів, який відокремлює державні та приватні фінанси, оскільки для останніх характерна визначальна роль прибутків при формування витрат. Цей принцип базується на положенні про те, що здійснення державою її завдань і функцій об'єктивно не може перебувати у прямо пропорційній залежності від обсягу доходів державної казни. Для держави видатки є первинними, а доходи - вторинними;

5) всебічний контроль у сфері фінансової діяльності держави, який пояснюється розумінням значення фінансів для виконання функцій державою. Він здійснюється на всіх стадіях фінансової діяльності і має широке коло учасників, наділених компетенцією у сфері фінансового контролю.

До інших принципів фінансової діяльності держави можна віднести принцип здорових фінансів, принцип єдності фінансової та грошової систем держави, принцип фінансової безпеки держави, принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави, принципи компетентності та самостійності у сфері фінансової діяльності органів місцевого самоврядування у встановлених чинним законодавством межах, принцип гласності, плановості, цільового використання фінансових ресурсів.

3. головні розпорядники бюджетних коштів та їх повноваження.

Стаття 22. Розпорядники бюджетних коштів

1. Для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів

нижчого рівня.

2. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, - установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства,

Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України ( 254к/96-ВР ), в особі їх керівників, а також Національна академія наук України, Національна академія

аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників;

2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим,- уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;

3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), головні управління, управління, відділи та інші самостійні структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих

органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету виконує голова такої місцевої ради.

3. Головні розпорядники коштів Державного бюджету України визначаються відповідно до пункту 1 частини другої цієї статті та затверджуються законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

4. Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про місцевий бюджет відповідно до пунктів 2 і 3 частини другої цієї статті.

5. Головний розпорядник бюджетних коштів:

1) розробляє плани діяльності на плановий та наступні за плановим два бюджетні періоди (включаючи заходи щодо реалізації інвестиційних програм (проектів));

2) організовує та забезпечує на підставі плану діяльності та індикативних прогнозних показників бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди складання проекту кошторису та бюджетного запиту і подає їх Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу);

3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до

них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань;

4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством;

5) розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу;

6) розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх виконання, здійснює аналіз показників виконання бюджетних програм (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі);

7) здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень та оцінку ефективності бюджетних програм, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі;

8) здійснює контроль за своєчасним поверненням у повному обсязі до бюджету коштів, наданих за операціями з кредитування бюджету, а також кредитів (позик), отриманих державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста), та коштів, наданих під державні (місцеві) гарантії;

9) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів;

10) забезпечує організацію та ведення бухгалтерського обліку, складання та подання фінансової і бюджетної звітності у порядку, встановленому законодавством;

11) забезпечує доступність інформації про бюджет відповідно до законодавства та цього Кодексу.

6. Розпорядник бюджетних коштів може уповноважити одержувача бюджетних коштів на виконання заходів, передбачених бюджетною програмою, та надати йому кошти бюджету (на безповоротній чи поворотній основі) в межах відповідних бюджетних асигнувань. Одержувач бюджетних коштів використовує такі кошти на підставі плану використання бюджетних коштів, що містить розподіл бюджетних

асигнувань, затверджених у кошторисі цього розпорядника бюджетних коштів.

Критерії визначення одержувача бюджетних коштів встановлюються Кабінетом Міністрів України з урахуванням напрямів, досвіду і результатів діяльності, фінансово-економічного обґрунтування виконання заходів бюджетної програми та застосування договірних умов.

4. Правові основи створення та реєстрації банків.

ЗУ «Про банки і банківську діяльність»

Стаття 6. Організаційно-правова форма банку

Банки в Україні створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку.

Особливості правового статусу, порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків визначаються цим Законом.

Стаття 17. Державна реєстрація юридичної особи, яка має

намір здійснювати банківську діяльність

Державна реєстрація юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, проводиться відповідно до законодавства з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

5. Принципи банківського кредитування та їх закріплення у законодавстві України.

Принципи банківського кредитування (в широкому розумінні — принципи кредитування взагалі, що є єдиними для всіх форм кредиту) — це основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного процесу. Ці вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять перед банками, а також об'єктивними закономірностями розвитку і функціонування кредитних відносин. Кредитний процес вимагає від банків і всіх господарських суб'єктів чіткого дотримання принципів кредитування.

Необхідно розрізняти принципи і правила кредитування. Правила випливають з принципів і відображають лише окремі положення і моменти того чи іншого принципу, механізми використання принципів у конкретній практичній діяльності банку.

У науковому плані єдино правильним є системний підхід до дослідження принципів кредитування. В системному підході реалізується і конкретизується наукове розуміння принципів кредитування як взаємозв'язаної цілісної сукупності певних положень (понять).

Можна виділити три основні рівні системи принципів банківського кредитування:

1) загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові);

2) особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості, строковості, платності, цільової спрямованості);

3) часткові, одиничні принципи кредитування, або правила кредитування, які випливають з кожного особливого принципу й можуть по-різному проявлятися в конкретних кредитних операціях.

Загальноекономічні та особливі принципи кредитування, а також правила кредитування взаємозв'язані, певним чином вони взаємопереходять одне в одне.

Центральне місце в системі принципів банківського кредитування посідають особливі принципи кредиту. Саме вони відображають економічну сутність банківського кредиту.

Принцип поверненості означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочку повернення позички, стягуючи за це підвищений відсоток. Цей принцип вважається вихідним у системі банківського кредитування. Він випливає із суті кредитних відносин, адже якщо позичка не повертається, втрачається економічний зміст кредиту.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Мета реалізації цього принципу — зменшити ризик кредитної операції. Майнові інтереси кредитора мають бути повною мірою захищені у разі можливого порушення позичальником узятих на себе зобов'язань. Кредит надається під певне реальне забезпечення — заставу, гарантію, поручительство, страхове свідоцтво та ін. Банківський кредит, не забезпечений реальними цінностями, надається як виняток окремим позичальникам, які мають давні ділові зв'язки з банком та високу платоспроможність.

Принцип строковості означає, що позичка має бути повернена позичальником банкові у визначений в кредитному договорі строк. Кредит обов'язково має бути повернений у певний заздалегідь обумовлений час. У разі порушення принципу строковості банк пред'являє до позичальника фінансові вимоги. Строк кредиту — це період користування позичкою. Він розраховується з моменту одержання позики (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунка позичальника) до її кінцевого погашення.

Принцип платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові з відповідною оплатою за його користування. Кредит як комерційна операція обов'язково має приносити кредиторові певний доход у формі відсотків. Відсоток — плата позичальника у кредитних відносинах. Банк вимагає від позичальника не тільки повернення одержаної позики, а й сплати відсотка за її використання.

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не може витрачати кредит на інші цілі. Цільовий характер кредитування означає спрямованість позички на певний господарський об'єкт. Закономірність переходу до кредитування господарського суб'єкта, про що йшлося вище, не можна абсолютизувати. Банк обов'язково повинен розрізняти об'єкти кредитування, насамперед ті з них, які пов'язані або з капітальними вкладеннями, або з основною виробничою діяльністю.

6. Інспекційні перевірки банків, їх мета, види та порядок здійснення.

1.4. Інспекційні перевірки здійснюються з метою оцінки

загального фінансового стану об'єкта перевірки або окремих видів його діяльності (операцій), у тому числі визначення рівня безпеки і стабільності його операцій, ризиків, притаманних об'єкту перевірки, достовірності його звітності, виявлення та запобігання ризиковій діяльності, що загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів, і дотримання об'єктом перевірки вимог банківського законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку. Період, терміни та напрями перевірки визначаються Національним банком. Строк здійснення інспекційної перевірки банку не може перевищувати 60 робочих днів.

3.1. Інспекційна перевірка складається з таких трьох етапів:

підготовка до проведення інспекційної перевірки;

процес інспекційної перевірки;

оформлення результатів інспекційної перевірки.

3.2. Підготовка до проведення інспекційної перевірки здійснюється шляхом аналізу результатів безвиїзного нагляду,

інформації від інших структурних підрозділів Національного банку

про діяльність об'єкта перевірки та матеріалів об'єкта перевірки.

3.3. Запит до об'єкта перевірки щодо подання необхідних для процесу підготовки до інспекційної перевірки матеріалів

надсилається разом з офіційним повідомленням про проведення

планової інспекційної перевірки в порядку, визначеному пунктом 1.7

глави 1 цього Положення.

Об'єкт перевірки зобов'язаний надати всю потрібну інформацію

до початку інспекційної перевірки у строки, визначені в запиті про

її надання.

3.6. Планова інспекційна перевірка здійснюється згідно із затвердженою програмою інспекційної перевірки, яка може бути змінена в разі необхідності (у тому числі щодо продовження строків проведення перевірки та розширення переліку питань).

3.8. Керівник інспекційної групи за результатами інспекційної перевірки з урахуванням довідок про перевірку та іншої інформації складає звіт про інспектування.

Звіт про інспектування має визначену форму, яка затверджується уповноваженою посадовою особою Національного банку.

Звіт про інспектування складається у двох примірниках і підписується керівником підрозділу інспектування (якщо керівником інспекційної групи був інспектор центрального апарату Національного банку) або керівником територіального управління (якщо керівником інспекційної групи був інспектор територіального управління).

Перший примірник звіту про інспектування надсилається до об'єкта перевірки з урахуванням вимог щодо пересилання документів з грифом конфіденційності, установлених Національним банком, із супровідним інформаційним листом, підписаним уповноваженою посадовою особою Національного банку/територіального управління, який містить загальний висновок про результати проведеної інспекційної перевірки.

Другий примірник звіту про інспектування залишається у відповідного структурного підрозділу центрального апарату/територіального управління Національного банку для

зберігання згідно з встановленими вимогами.

3.9. Територіальне управління за результатами перевірки окремих видів діяльності (операцій) відокремленого підрозділу в межах проведення інспекційної перевірки об'єкта перевірки складає довідку про перевірку та погоджує її з дотриманням вимог пункту 3.7 цієї глави.

3.11. У разі встановлення за результатами інспекційної перевірки фактів порушення об'єктом перевірки вимог банківського законодавства України, службовець якого був керівником інспекційної групи, готує пропозиції про застосування до об'єкта перевірки адекватних заходів впливу.

Білет №15

1. Поняття фінансових правовідносин та їх особливості у порівнянні з іншими видами правовідносин

Фінансові правовідносини - це суспільні відносини, що виникають при залученні, розподілі, використанні фондів грошових коштів і урегульовані нормами фінансового права.

Особливі риси фінансових правовідносин, обумовлені специфікою предмету і методу фінансово-правового регулювання:

— виникають в процесі фінансової діяльності держави;

— одним із суб'єктів повинен бути відповідний уповноважений державний орган;

— виникають з приводу грошей.

Ці відмінні риси надають фінансовим правовідносинам характер державно-владних майнових правовідносин.Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб'єктів, а юридичним - суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників, що встановлені фінансово-правовими нормами.

2. Контроль за дотриманням бюджетного законодавства: державні органи, що його здійснюють.

Органи:

- Верховної Ради України

- Рахункової палати

- Міністерства фінансів України та місцеві фінансові органи

- Державного казначейства України

- органи Державної фінансової інспекції України

- Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідні місцеві ради

- Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних місцевих рад

Повноваження Верховної Ради України з контролю за дотриманням бюджетного законодавства

1. Верховна Рада України здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства у процесі:

1) визначення бюджетної політики на наступний бюджетний період;

2) розгляду проекту та прийняття закону про Державний бюджет України;

3) внесення змін до закону про Державний бюджет України;

4) виконання закону про Державний бюджет України, у тому числі шляхом заслуховування звітів про виконання Державного бюджету України (включаючи звіти головних розпорядників коштів державного бюджету про використання ними бюджетних коштів та результати виконання відповідних бюджетних програм);

5) розгляду річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України;

6) використання кредитів (позик), що залучаються державою від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій.

Верховна Рада України здійснює контроль за діяльністю Рахункової палати щодо виконання нею повноважень, визначених Конституцією України.

3.Витрати бюджету та видатки бюджету: поняття та співвідношення цих категорій в теорії фінансового права та законодавстві України.

Витрати бюджету - видатки бюджету, надання кредитів з бюджету, погашення боргу та розміщення бюджетних коштів на депозитах, придбання цінних паперів.

Вида́тки бюдже́ту — це :

1) економічні відносини, які виникають у зв'язку з розподілом централізованого фонду грошових коштів держави і його використання за цільовим призначенням;

2) кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу, надання кредитів із бюджету та повернення надміру сплачених до бюджету сум.

Склад видатків та кредитування Державного бюджету України

1. Видатки та кредитування Державного бюджету України включають бюджетні призначення, встановлені законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, пов'язані з реалізацією програм та заходів згідно із статтею 87 цього Кодексу.

2. Джерелами формування загального фонду Державного бюджету України у частині кредитування є:

1) надходження внаслідок стягнення простроченої заборгованості перед державою за кредитами (позиками), залученими державою або під державні гарантії, кредитами з державного бюджету, якщо інше не встановлено законом про Державний бюджет України;

2) повернення кредитів, наданих з державного бюджету, що не мають цільового призначення;

3) повернення кредитів до державного бюджету, наданих для реалізації інвестиційних програм (проектів) за рахунок кредитів (позик), залучених державою від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій.

3. Джерела формування спеціального фонду Державного бюджету України у частині кредитування визначаються законом про Державний бюджет України.

4.Поняття банку і банківських послуг за законодавством України.

Банк - юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії

має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків. ЗУ «Про банки і банківську діяльність»

Банківські послуги — це ті дії банківських установ на замовлення

клієнтів, які не пов’язані із залученням додаткових ресурсів. Основною формою оплати банківських послуг є комісії. Банки надають клієнтам різноманітні послуги. Їх об’єднують у певні групи за відповідними ознаками і критеріями. Найбільш поширеною є класифікація банківських послуг, в якій виділяють такі групи послуг: ліцензовані, неліцензовані,чисті, сурогатні, комісійні, гонорарні, спредові, балансові,позабалансові тощо.

5. Ідентифікація клієнтів банків: правове забезпечення та порядок здійснення.

Ідентифікація клієнтів, які проводять фінансові операції, та вивчення їх фінансової діяльності

1. Суб'єкт первинного фінансового моніторингу відповідно до законодавства зобов'язаний на підставі поданих офіційних документів або засвідчених в установленому порядку їх копій здійснювати ідентифікацію клієнтів, які проводять фінансові операції. Додаткові дані для вивчення клієнта також можуть бути одержані від клієнта, а також з інших джерел, якщо така інформація є публічною (відкритою).

2. Зазначені у частині першій цієї статті документи мають бути чинними на момент їх подання та включати всі необхідні дані для ідентифікації.

3. Ідентифікація та вивчення фінансової діяльності здійснюються у разі:

встановлення ділових відносин з клієнтами;

виникнення підозри в тому, що фінансова операція може бути пов'язана з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму;

проведення фінансової операції, що підлягає фінансовому моніторингу;

проведення разової фінансової операції без встановлення ділових відносин з клієнтами на суму, що дорівнює чи перевищує суму, визначену частиною першою статті 15 цього Закону.

4. Залежно від ризику проведення операцій з легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму ідентифікація клієнта здійснюється також у разі проведення ним фінансової операції на суму, визначену частиною першою статті 15 цього Закону, незалежно від того, проводиться така операція одноразово чи як кілька операцій, які можуть бути пов'язані між собою.

5. У разі виникнення сумнівів у достовірності чи повноті наданої інформації про клієнта суб'єкт первинного фінансового моніторингу зобов'язаний вжити заходів для перевірки та уточнення інформації стосовно ідентифікації такого клієнта (особи).

6. Особливості здійснення ідентифікації (спрощеної ідентифікації) та вивчення фінансової діяльності суб'єктами первинного фінансового моніторингу залежно від специфіки їх діяльності встановлюються органами, які відповідно до цього Закону виконують функції регулювання і нагляду за цими суб'єктами первинного фінансового моніторингу.

7. Суб'єкт первинного фінансового моніторингу має право витребувати, а державні органи зобов'язані протягом десяти робочих днів надати відповідно до законодавства інформацію стосовно ідентифікації клієнта. Зазначена інформація надається безоплатно. Перелік таких органів та порядок надання інформації визначаються Кабінетом Міністрів України.

8. Суб'єкт первинного фінансового моніторингу має право витребувати, а клієнт зобов'язаний надати інформацію стосовно ідентифікації його особи, змісту діяльності та фінансового стану, необхідну для виконання таким суб'єктом вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.

9. У разі ненадання клієнтом, з яким встановлені ділові відносини, необхідної інформації для ідентифікації та вивчення фінансової діяльності суб'єкт первинного фінансового моніторингу має право відмовити йому в проведенні подальших фінансових операцій.

10. Ідентифікація клієнта здійснюється до/або під час встановлення ділових відносин, укладення правочинів, але до проведення фінансової операції, відкриття рахунку.

ЗУ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму»

6. Види банківських кредитів за законодавством України

Кредити, які надаються банками, можна класифікувати за різними ознаками. Лише комплексний підхід до виділення видів банківського кредиту дозволяє найповніше охарактеризувати кредитні операції комерційних банків.

За строками користування банківські кредити поділяють на:

— короткострокові (до 1 року);

— середньострокові (до 3 років);

— довгострокові (понад 3 роки).

За забезпеченням виділяють такі види банківського кредиту:

- забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); вартість застави звичайно перевищує суму кредиту;

- гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

- з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

- незабезпечені (бланкові кредити).

За методами надання виділяють такі види банківських кредитів:

- у разовому порядку;

- відповідно до відкритої кредитної лінії;

- гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання);

- за потребою.

За методами погашення банківські кредити поділяються на такі, що погашаються:

- водночас;

- у розстрочку;

- достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника);

- з регресією платежів;

- після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

За формою залучення (організації) банківський кредит поділяється на:

- двосторонній (комерційний банк — позичальник);

- консорціумний;

- "дзеркальний";

- багатосторонній (паралельний).

Білет №16

1. Органи, що здійснюють управління фінансовою діяльністю держави.

Фінансова діяльність держави – це діяльність відповідних державних органів щодо утворення, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують виконання функцій держави.

Фінансова діяльність пов’язана з акумуляцією доходів і проведенням необхідних витрат, є обов’язково плановою та здійснюється у правовій формі.

Метою фінансової діяльності є відповідність доходів видаткам, а також забезпечення законності збирання, розподілу і використання грошових фондів коштів.

Практично всі державні органи займаються фінансовою діяльністю. Проте її масштаби та міра їх участі в ній неоднакові.

До органів, що здійснюють фінансову діяльність в Україні, належать:

– Верховна Рада України;

– Президент України;

– Кабінет Міністрів України;

– Міністерство фінансів України;

– Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим;

– Органи місцевого самоврядування;

– Державне казначейство України;

– Рахункова палата України;

– Органи державної податкової служби України

2. Особливості формування надходжень бюджету та здійснення витрат бюджету в разі несвоєчасного набрання чинності законом про Державний бюджет України.

1. Якщо до початку нового бюджетного періоду не набрав чинності закон про Державний бюджет України, Кабінет Міністрів України має право здійснювати витрати Державного бюджету України відповідно до таких вимог:

1) витрати Державного бюджету України можуть здійснюватися лише на бюджетні програми, бюджетні призначення щодо яких встановлені законом про Державний бюджет України на попередній бюджетний період та одночасно передбачені у проекті закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період, поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України, за якими повністю зберігаються цільові обмеження;

2) щомісячні бюджетні асигнування загального фонду Державного бюджету України сумарно не можуть перевищувати 1/12 обсягу бюджетних призначень, визначених законом про Державний бюджет України на попередній бюджетний період (крім випадків, передбачених частиною шостою статті 16 та частиною четвертою статті 23 цього Кодексу, а також пунктами 4 і 5 частини другої цієї статті).

2. До набрання чинності законом про Державний бюджет України на поточний бюджетний період:

1) забороняється із загального фонду державного бюджету здійснювати витрати в частині капітальних видатків та надання кредитів з бюджету, крім капітальних видатків, пов'язаних з ліквідацією аварій на об'єктах соціально-культурної сфери, житлового господарства, систем тепло-, енерго-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також витрат, пов'язаних із введенням воєнного чи надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації та виділенням коштів з резервного фонду державного бюджету;

2) державні запозичення можуть здійснюватися в обсязі, що не перевищує обсяг витрат на погашення державного боргу у відповідний період, а державні гарантії не надаються;

3) діють норми закону про Державний бюджет України на попередній бюджетний період, крім норм, якими визначені загальні показники державного бюджету, бюджетні призначення головним розпорядникам коштів державного бюджету і обсяги трансфертів між державним бюджетом та місцевими бюджетами;

4) соціальні стандарти та соціальні гарантії, у тому числі прожитковий мінімум, рівень його забезпечення, мінімальна заробітна плата, надання пільг, компенсацій і гарантій населенню, у поточному бюджетному періоді застосовуються у розмірах та на умовах, що діяли у грудні попереднього бюджетного періоду;

5) перерахування дотацій вирівнювання з державного бюджету місцевим бюджетам та коштів, що передаються до державного бюджету з місцевих бюджетів, здійснюється відповідно до обсягів, визначених у проекті закону про Державний бюджет України, поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України.

Згідно з Бюджетним кодексом України

3. Правовий режим державних позабюджетних цільових фондів коштів.

На сьогоднішній день в Україні функціонує доволі значна чисельність державних позабюджетних фондів цільового призначення. Як правило, їх загальна сукупність поділяється на фонди соціального та економічного змісту. До складу "соціальних" цільових позабюджетних фондів держави належать: (1) пенсійний фонд; (2) фонд соціального страхування на випадок безробіття; (3) фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; (4) фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань та деякі інші різновиди фондів. До складу "економічних" цільових позабюджетних фондів держави належать: (1) фонд стабілізації підприємств та організацій, внесених до реєстру неплатоспроможних; (2) фонд гарантування вкладів фізичних осіб; (3) державний позабюджетний фонд приватизації тощо.

Очевидно, що загальна кількість державних позабюджетних фондів цільового призначення є вельми значною. Додаючи до них також й бюджетні фонди цільового характеру витрачання централізованих фінансових ресурсів, їх чисельність тоді буде ще більшою.

В сучасних умовах соціально-економічних ринкових трансформацій в Україні у сфері функціонування державних цільових позабюджетних фондів нагромадилась чимала сукупність невирішених проблем - законодавчого, організаційного та управлінського характеру, що проявляється, зокрема, у:

- ¾ взаємодублюванні функцій між окремими фондами;

- ¾ значних розмірах внесків до позабюджетних цільових фондів держави, які недостатньою мірою забезпечують надходження коштів через фактор надмірної "тінізації" економіки;

- ¾ неузгодженості витрат з іншими статтями видатків держави.

4. Спеціалізовані банки: поняття, види та основи правового регулювання їх діяльності.

Спеціалізовані банки обмежують свою діяльність невеликим колом операцій або функціонують у вузькому секторі ринку, або обслуговують окремі галузі економіки (ощадні, іпотечні, банки споживчого кредиту, банки підтримки, гарантійні, розрахункові (клірингові) банки або палати). Універсальні банки виконують широкий спектр банківських операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. В Україні більшість банків універсальні, їм заборонено здійснювати діяльність лише в сфері торгівлі, матеріального виробництва і страхування. Крім функціональної, виділяють галузеву і регіональну спеціалізації банків.

5. Поняття та види платіжних інструментів за законодавством України.

платіжний інструмент - засіб певної форми на

паперовому, електронному чи іншому виді носія інформації,

використання якого ініціює переказ коштів з відповідного рахунка

платника. До платіжних інструментів відносяться документи на

переказ та спеціальні платіжні засоби;

Види:

за формою – паперові і електронні;

за напрямом руху платіжних інструментів – дебетовий характер та кредитовий.

За видом документу:

спеціальний платіжний засіб – платіжний інструмент, що виконує функцію засобу ідентифікації за допомогою якого держатель може ініціювати переказ коштів або зняття готівки. В Україні – це платіжна карта.

документ на переказ коштів – це електронний або паперовий документ, що використовується банками, їх клієнтами, кліринговими установами та іншими членами платіжної системи для передачі доручень на переказ грошей (платіжні вимоги, доручення, вимоги-доручення; чеки документи на переказ готівки, на міжбанківський переказ; клірингові вимоги).

6. Поняття та особливості кредитних правовідносин

Під кредитними правовідносинами розуміють такі, що виникають з приводу надання (передачі, використання) грошових коштів на умовах повернення. Предметом кредиту можуть бути й інші речі, які визначаються родовими ознаками, однак такі договори менш поширені в практиці, аніж договори з надання грошових коштів. Кредитні правовідносини у широкому розумінні виникають і на підставі надання однією стороною іншій за договором авансу, попередньої оплати, відстрочення та розстрочення оплати товарів, робіт або послуг, тобто — комерційний кредит[1].

У вузькому розумінні кредитні правовідносини — це правовідносини, що охоплюються поняттям кредитного договору (банківської позички).

За кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець, кредитор) зобов’язується надати кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов’язується повернути грошову суму та сплатити проценти по ній. Кредитний договір є різновидом договору позички, тому до правовідносин, що виникають на його основі, застосовуються ті ж правила, що діють для договорів позички.

Сторонами договору є кредитодавець — банк або інша кредитна організація, яка надає кошти, а також позичальник — особа, якій надаються кошти.

Предметом договору кредитування є сума грошових коштів (речей, визначених родовими ознаками), яка передається позичальникові на умовах повернення та сплати процентів.

Кредитний договір укладається в письмовій формі, недодержання якої призводить до недійсності договору. Він є оплатним, консенсуальним, двостороннім.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 17

1. Фінансово-правова відповідальність: поняття та особливості.

2. Роль Верховної Ради України у сфері управління фінансовою діяльністю держави.

3. Організаційно-правові засади складання проекту закону про Державний бюджет України.

4. Органи управління ризиками у банках, їх повноваження.

5. Поняття банківського рахунка та банківського вкладу за законодавством України.

6. Національний банк України в системі державних органів, що регулюють ринки фінансових послуг.

1. Фінансово-правова відповідальність: поняття та особливості.

Фінансово-правова відповідальність - самостійний вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні до особи, яка скоїла фінансове правопорушення, заходів державного примусу, які виражаються у формі обмежень майнового характеру (фінансових санкцій) і здійснюються в особливій процесуальній формі відповідно до законодавства.

Особливості фінансово-правової

відповідальності: 1) наступає за фінансове правопорушення; 2) встановлюється державою у фінансових нормах, які є охоронними і містять у своїй структурі фінансово-правові санкції; 3) викликає для правопорушника негативні наслідки майнового характеру; 4) здійснюється в особливій процесуальній формі; 5) рішення про накладення фінансових санкцій може бути прийняте як державним органом так і правопорушником у визначених законодавством випадках; 6) санкції, які застосовуються на підставі фінансово-правових норм, як правило не знаходять застосування в інших галузях права (крім штрафу та пені) - обмеження кредитування. припинення бюджетних асигнувань тощо.

Фінансово-правова відповідальність є важливим інститутом фінансового права України й одним з дискусійних питань теорії та практики вітчизняного права,

2. Роль Верховної Ради України у сфері управління фінансовою діяльністю держави.

Верховна Рада України та її місце в системі органів, що здійспюнп ь управління у сфері фінансової діяльності Повноваження Верховної Ради України у сфері фінансової діяльності визначені статтею 85 Конституції України: затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій позик, непередбачених Державним бюджетом; здійснення контролю за їх використанням. Крім цього, виключно закони, які приймає Верховна Рада України, встановлюють Державний бюджет і бюджетну систему (це сукупність усіх бюджетів), систему оподаткування (сукупність податків і зборів, форми і методи їх побудови), засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків тощо

3. Організаційно-правові засади складання проекту закону про Державний бюджет України.

Конституція Укр (116) та БКУ (гл. 6) поклали повноваження зі складання проекту бюджету і проекту закону про державний бюджет на КМУ. Складання проекту Державного бюджету України є першою стадією бюджетного процесу.

який, окрім того, включає в себе розгляд І затвердження бюджету, його виконання, а також складання звіту про виконання бюджету. Саме на етапі складання проекту Державного бюджету закладаються його основи, певна спрямованість, створюється єдиний, цілісний прообраз бюджету майбутнього року. Крім того, складання проекту Державного бюджету виконує ще одну важливу функцію - це (є етап переосмислення всієї бюджетної ідеології, багатьох пов'язаних із цим питань (податкових, грошово-кредитних та ін ). багато в чому - ревізії бюджетних відносин, нормативно-правових актів, започаткувати нових ідей вдосконалення бюджетної системи країни.

Міністр фінансів України відповідає: за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів і розроблення пропозицій проекту Державного бюджету України, визначає загальний рівень доходів та видатків бюджету і дає оцінку обсягу фінансування бюджету для складання пропозицій проекту Держ. бюджету У.

4. Органи управління ризиками у банках, їх повноваження.

Органами управління банку є: загальні 'збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку. Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку (ст. 37 ЗУ "Про банки і банківську діяльність". Вищим органом управління банку е загальні збори учасників, компетенція; 1) визначення основних напрямів діяльності банку та затвердження звітів про їх виконання; 2) внесення змін та доповнень до статуту банку; 3) зміни розміру статутного капіталу банку; 4) призначення та звільнення голів та членів спостережної ради банку, ревізійної комісії; 5) затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;

Правління (рада директорів) банку є виконавчим I органом банку, діє на підставі положення, здійснює управління поточною діяльністю І банку, формування фондів, необхідних для 1 статутної діяльності банку, діє від імені банку,

І підзвітне загальним зборам учасників та спостережній раді банку та несе відповідальність за ефективність його роботи згідно з принципами та порядком, встановленими статутом банку, рішеннями загальних зборів учасників і спостережної ради банку.

Голова правління (ради директорів) банку керує роботою виконавчого органу та має право

І 148. Правова природа договору банківського І рахунка.

5. Поняття банківського рахунка та банківського вкладу за законодавством України.

Договір банківського рахунку є консенсуальним і та двостороннім. Із змісту ч. 4 ст, 1068 та ст, 1070 ЦК випливає, що він може бути оплатним.

, При цьому обов’язок із оплати може покладатися як на банк так і на клієнта. Так, відповідно до ч. 4 ст. 1068 клієнт зобов'язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором. Згідно з правилами ст. 1070 ЦК за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта,, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом.

За договором банківського рахунка виникають декілька груп відносин: Ц банк зобов'язується приймати та зараховувати на рахунок грошові кошти, що надходять від клієнта або від третіх І осіб, а також видавати на вимогу клієнта необхідні йому суми. При цьому банк може використовувати кошти, що є на рахунку, на власний ]розсуд, у тому числі як кредитні ресурси дим інших осіб. Однак у будь-якому .1 випадку, банк повинен забезпечити клієнту можливість безперешкодно розпоряджатися ! коштами на його рахунку; 2} банк 1 зобов'язується виконувати доручення клієнта про здійснення платежів і про отримання коштів, які належать клієнту.

Сторонами договору банківського рахунку є банк або інша фінансова установа та клієнт.

6. Національний банк України в системі державних органів, що регулюють ринки фінансових послуг

НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України (ст. 99, 100), ЗУ "Про НБУ"та іншими ЗУ, Місцезнаходження керівних органів та центрального апарату НБУ - м. Київ. (ст. 2 ЗУ "Про НБУ").

здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених ЗУ "Про НБУ" випадках - також за рахунок Державного бюджету України.

НБУ є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні.

НБУ не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім і випадків коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

НБУ не відповідає за зобов'язаннями інших і банків, а інші банки не відповідають за | зобов’язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання, і НБУ може відкривати свої установі«, філії та представництва в Україні, а також представництва за її межами. НІБУ, його І установи, філії та представництва мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 18

1. Зведений бюджет: поняття та види.

2. Правові основи організації виконання Державного бюджету України.

3. Фінансове правопорушення: поняття та види.

4. Гарантії за вкладами фізичних осіб у банках за законодавством України.

5. Міжбанківський переказ: поняття, загальна характеристика, правові основи організації.

6. Консорціумне кредитування: поняття, загальна характеристика, сучасний стан правового забезпечення.

1. Зведений бюджет: поняття та види.

Зведені бюджети Складання зведених бюджетів України на рівні держави, областей, АРК, міст Києва та Севастополя проводиться з метою забезпечення аналізу доходів, які формують бюджети, та видатків, що забезпечують функціонування держави І органів місцевого самоврядування. Зведені бюджети не затверджуються. їх показники мають статистичний характер і використовуються для проведення розрахунків можливості бюджетної системи забезпечити фінансування завдань і функцій держави і місцевих органів самоврядування.

Для ефективного управління адміністративно-територіальними одиницями необхідна постійна інформація про надходження доходів до бюджетів усіх рівнів і видатки, які внесені в ці бюджети. Необхідно мати інформацію і про взаємовідносини органів влади.

Зведений бюджет - це сукупність показників бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави. Зведений бюджет України - це Державний бюджет України + зведені бюджети АРК, областей, АРК, міст Києва та Севастополя. Зведений бюджет АРК- Бюджет АРК + бюджети міст республіканського значення (АРК) і обласного значення + зведені бюджети районів. Зведені бюджети міст Києва та Севастополя = міські бюджети + бюджети районів у містах, селищні. Зведені бюджети областей = обласні зведені бюджети міст з районним поділом + міські + зведені бюджети районів. Зведені бюджети районів = районні+міські + сільські+селищні

2. Правові основи організації виконання Державного бюджету України.

Третя стадія бюджетного процесу є його квінсистенцією, основною його ціллю, тим, навколо чого будується увесь бюджетний процес виконання бюджету, що здійснюється протягом бюджетного періоду, тобто періоду дії акта про бюджет (ст. З БКУ). Бюджетний період встановлюється в Україні відповідно до ст. 96 Конституції України з 1 січня по ЗІ грудня, тобто співпадає з календарним роком. У встановлених законодавством випадках такий період може встановлюватися в інші терміни (ч.ст. З БКУ).

Виконання бюджетів — це забезпечення своєчасного й повного надходження запланованих доходів загалом і за кожним джерелом, а також своєчасного, повного й безперервного фінансування передбачених бюджетами заходів.

Виконання бюджетів здійснюється відповідно до розпису, що затверджується відповідно до бюджетних призначень Міністром фінансів України щодо Державного бюджету Україцр (ст. 49 БКУ) та відповідними керівниками місцевих ' фінансових органів щодо місцевих бюджетів (ч.ст, 78 БКУ).

І Протягом року КМУ| та відповідні місцеві І органи державної , виконавчої влади І забезпечують виконання бюджетів {ст. 47 БКУ).

Міністерство фінансів здійснює,- загальну І організацію та управління виконанням державного бюджету, у тому числі за доходами (ч. 1 ст. 50 БКУ).

3. Фінансове правопорушення: поняття та види.

Фінансове правопорушення — винне протиправне діяння суб’єкта фінансових правовідносин, який посягає на суспільні відносини у сфері фінансової діяльності держави. За це правопорушення чинними нормативно-правовими актами передбачено фінансово-правову відповідальність Фактичною підставою фінансово-правової відповідальності є фінансове правопорушення, У будь-якому разі поняття фінансового правопорушення повинно охоплювати податкові, бюджетні правопорушення, порушення валютного, банківського законодавства, за які встановлено фінансово-правову відповідальність.

Можна назвати кілька видів правопорушень із фінансових питань;

1) приховування в обліку валютних та інших доходів, непродуктивних витрат іі збитків (заниження в обліку обсягів реалізації продукції чи послуг; заниження прибутку; приховування кредиторської чи дебіторської заборгованості),

2) відсутності бухгалтерського обліку або ведення його з порушенням установленого порядку ( відсутність або неналежне оформлення бухгалтерських (облікових документів; неповне чи несвоєчасне відображення в облікових документах господарських операцій; неправильне нарахування виплата заробітної плати, і надбавок, допомог, премій; неправильне відображення в обліку розрахунків з бюджетом; внесення недостовірних даних до регістрів | бухгалтерського обліку і первинних документів або несвоєчасне їх складання).

3) несвоєчасного або неякісного проведення інвентаризації грошових коштів і матеріальних цінностей. Порушуються відносини щодо проведення інвентаризації.

4) порушення правил ведення касових операцій . (відсутність або неналежне ведення касової книги; неправильне оформлення касових | документів; завищення ліміту готівки в касі; використання готівки не за цільовим призначенням; несвоєчасне здавання готівки в ! установи банку; не проведення раптових ревізій каси тощо).

перешкоджання працівникам державної контрольно - ревізійної служби у проведені ревізій та перевірок.

4 Правовий статус Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

Фонд гарантування вкладів ФО с державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів ФО.

Фонд є юридичною особою, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у нього повному господарському віданні. Фонд є економічно самостійною установою, яка не мас на меті одержання прибутку, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в НБУ. Фонд має печатку із своїм найменуванням, веде облік і звітність відповідно до законодавства.

У своїй діяльності Фонд керується Конституцією України, чинним законодавством та діє на підставі Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, яке затверджується КМУ та НБУ. Місцезнаходження Фонду - місто Київ.

Правове регулювання діяльності Фонду здійснюється на підставі ЗУ "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб". Цим Законом встановлюються засади

функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок відшкодування вкладів вкладникам учасників (тимчасових учасників) Фонду, а також регулюються відносини між: Фондом, КМУ та НБУ Розмір гарантування – 150 000 грн

5. Міжбанківський переказ: поняття, загальна характеристика, правові основи організації.

і Базовим законом, що визначає загальні засади І функціонування платіжних систем в Укр та І загальний порядок проведення переказу коштів ) у межах Укр є ЗК "Про платіжні системи та і переказ коштів в Укр". Цим Законом систему електронних платежів НБУ (СЕП) визначено держ системою міжбанківських розрахунків. Міжбанківський переказ здійснюється шляхом:

І 1} проведення суми переказу через І кореспондентські рахунки, то відкриваються банками в НБУ; 2} проведення суми переказу через кореспондентські рахунки, що І відкриваються банками в інших банках або в І розрахунковому банку.

Міжбанківський переказ коптів - переказ коштів між банками в безготівковій формі, що . обумовлений потребою виконання платежів ! клієнтів або власних зобов'язань банків.

І Міжбанківський переказ у СЕП у режимі реального часу - міжбанківський переказ, що здійснюється з індивідуальним обробленням міжбанківського електронного розрахункового документа, за яким списання коштів з технічного рахунку учасника СШП (платника) та зарахування коштів на технічний рахунок учасника СЕП (отримувача) виконується одночасно. Міжбанківський переказ у СЕП у і файловому режимі міжбанківський переказ, що здійснюється з індивідуальний обробленням міжбанківського електронного розрахункового І документа за яким між списання коштів з технічного рахунку учасника СЕП (платника) та зарахуванням коштів на технічний рахунок учасника СЕП (отримувача) с певний проміжок часу.

6. Консорціумне кредитування: поняття, загальна характеристика, сучасний стан правового забезпечення.

Правове регулювання консорціумного кредитування здійснюється на ' підставі норм ЦКУ (гл, 71, 72, 74), ГКУ (гл. 35) І та НПА НБУ.

{ Ст. 49 ЗУ "Про банки І банківську діяльність": Для проведення спільного фінансування банки можуть укладати угоди про консорціумне кредитування. В рамках такої угоди банки- учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди, Банки-учасники несуть ризик ) по наданому кредиту пропорційно до внесених у I консорціум коштів. Консорціуми кредити базуються на тих же принципах, що і інші види банківських кредитів, змінюється тільки І механізм акумуляції кредитних ресурсів та І процедура надання кредитів.

) Кредитні взаємовідносини між консорціумом та і позичальником регулюються кредитною угодою, яка підписується усіма учасниками, і Консорціумний кредит може надаватися таким і чином:: - за допомогою акумулювання кредитних j ресурсів у визначеному банку; - шляхом j гарантування загальної суми кредиту головним , банком або групою банків, а кредитування здійснювати у міру виникнення потреби в кредиті;; - шляхом зміни гарантованих банками учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок і залучення інших банків для участі у консорціумній угоді.

-

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 19

1. Форми фінансової діяльності держави.

2. Правове положення розпорядників бюджетних коштів, критерії розмежування їх рівнів.

3. Дефіцит та профіцит бюджету:правові засади затвердження.

4. Поняття та види відокремлених структурних підрозділів банку за законодавством України.

5. Заходи впливу, що застосовуються Національним банком України до банків у разі порушення ними законодавства, їх види.

6. Міжбанківський валютний ринок України та його суб’єкти.

1. Існує дві форми фінансової діяльності держави:

А) правова;

Б) неправова, яка в свою чергу поділяється на:

- організаційну;

- технічну.

Правова формазнаходитьсвійпрояв у - встановленні, змінічизастосуванні норм права. Ізнайбільшвживанихнеправових форм уфінансовійдіяльностідержавислідназватитакі, як:

роз’ясненняфінансовогозаконодавстванаселенню,

інструктуванняфінансових службпідприємств,

фінансово-технічні операції - розрахунки платежів іасигнувань з бюджетів, обсягів фінансування і кредитування

іншівидиорганізаторськоїроботидержави у ційсфері.

Спільноюрисою є те, щовони не маютьюридичногозначенняа лишестворюютьпередумови дляздійсненняправових форм фінансовоїдіяльності, в якихпроявляється

державно-владний характер дійорганівдержавноївлади в галузіфінансів.

2. Правове положення розпорядників бюджетних коштів регулюється Бюджетним Кодексом України, відповідно до якого розпорядником бюджетних коштів є бюджетна установа в особі її керівника, уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення витрат бюджету.

Критеріями розмежування розпорядників бюджетних коштів є ступінь підпорядкованості та обсяг наданих прав. Відповідно до цих критеріїв розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до Бюджетного Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, - установи, уповноважені забезпечувати діяльність ВРУ, Президента, КМУ в особі їх керівників; міністерства, Конституційний, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо визначені КУ, в особі їх керівників, а також НАН України, Національніакадемії аграрних,медичних, педагогічних, правовихнаук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або КМУ на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників;

2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет АРК, - уповноважені юридичні особи, що забезпечують діяльність ВР АРК та Ради міністрів АРК, а також міністерства та інші органи влади АРК в особі їх керівників;

3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад, головні управління, управління, відділи та інші самостійні структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету виконує голова такої місцевої ради.

Розпорядники нижчого рівня поділяються в свою чергу на розпорядників другого і третього ступеня. Розпорядниками бюджетних коштів II ступеня є керівники, які одержують кошти на видатки установи та розподіляють суму коштів, визначену головними розпорядниками для переказу безпосередньо підпорядкованим їм установам, підприємствам, організаціям. Розпорядниками коштів ІІІ ступеня є керівники, які одержують кошти тільки для безпосереднього витрачання згідно з кошторисом установи.

3. Відповідно до Бюджетного Кодексу, який надає визначення дефіциту та профіциту бюджету, ці поняття є протилежними за своєю суттю, адже

дефіцит бюджету – це перевищення видатків бюджету над його доходами (з урахуванням різниці між наданням кредитів з бюджету та поверненням кредитів до бюджету), а профіцит бюджету – це перевищення доходів бюджету над його видатками (з урахуванням різниці між поверненням кредитів до бюджету та наданням кредитів з бюджету).

Затвердження бюджету з дефіцитом дозволяється у разі наявності обґрунтованих джерел фінансування бюджету.

Профіцит бюджету затверджується з метою погашення боргу, забезпечення встановленого розміру оборотного залишку бюджетних коштів та придбання цінних паперів.

Існують певні особливості затвердження місцевого бюджету з дефіцитом або профіцитомшляхом внесення змін до рішення про місцевий бюджет за результатами річного звіту про виконання місцевого бюджету за попередній бюджетний період: (ст..72 БК)

1) місцевий бюджет може затверджуватися з дефіцитом за загальним фондом у разі використання вільного залишку бюджетних коштів;

2) місцевий бюджет може затверджуватися з профіцитом за загальним фондом у разі спрямування до бюджету розвитку коштів із загального фонду такого місцевого бюджету, виконання зобов'язань за непогашеними позиками, а також для забезпечення встановленого розміру оборотного залишку бюджетних коштів;

3) місцевий бюджет може затверджуватися з дефіцитом за спеціальним фондом у разі залучення до бюджету розвитку коштів від місцевих запозичень, коштів із загального фонду такого місцевого бюджету, надходження внаслідок продажу/пред'явлення цінних паперів, а також у разі використання залишків коштів спеціального фонду місцевого бюджету, крім власних надходжень бюджетних установ;

4) місцевий бюджет може затверджуватися з профіцитом за спеціальним фондом у разі погашення місцевого боргу, придбання цінних паперів.

4. Банки згідно з вимогами ЗУ «Про банки і банківську діяльність», Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженогоПостановою Правління Національного банку України від 8.09.2011, статутів та внутрішньобанківських положень можуть створювати відокремлені підрозділи.

Основними видами відокремлених структурних підрозділів банку є:

1) Філія;

2) Відділення;

3) Представництво.

Філії та відділення – це відокремлені структурні підрозділи банку, що здійснюють банківську діяльність.

Представництва – це відокремлені структурні підрозділи банку, що не здійснюють банківську діяльність.

Філії/відділення, представництва діють від імені банку на підставі затвердженого уповноваженим органом банку положення і мають керівника, який діє на підставі виданої банком довіреності.

Отже, відокремленими структурними підрозділами банку є філії, відділення, представництва та інші підрозділи, які не мають статусу юридичної особи та в залежності від виду можуть здійснювати або не здійснювати банківську діяльність.

Банк зобов'язаний повідомити Національний банк України про відкриття відокремленого підрозділу.

Національний банк України включає відомості про відокремлені підрозділи банку до Державного реєстру банків на підставі письмового повідомлення банку.

Відокремлений підрозділ банку має право розпочати свою діяльність через 10 днів після повідомлення банком Національного банку України про відкриття такого відокремленого підрозділу.

5. Відповідно до ЗУ «Про банки і банківську діяльність» заходи впливу застосовуються Національним банком у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України, або здійснення ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.

Види заходів впливу:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку;

3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

4) видання розпорядження щодо:

а) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;

д) заборони надавати бланкові кредити;

е) накладення штрафів на:

керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного капіталу;

власників істотної участі в банку у разі порушення ними вимог статті 34 цього Закону щодо порядку набуття або збільшення істотної участі в банку в розмірі 10 відсотків від набутої (збільшеної) частки;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв);

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади.

з) примусової реорганізації банку;

и) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення ЗУ «Про банки і банківську діяльність» чи нормативно-правових актів Національного банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настанні ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно з законодавством.

6. Правове регулювання міжбанківського валютного ринку здійснюється відповідно до ЗУ «Про Національний банк» та Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю».

Валютний ринок - це сукупність валютообмінних (конверсійних) та депозитно-кредитних операцій в іноземних валютах, які здійснюються учасниками валютного ринку за відповідним ринковим курсом або за ринковою процентною ставкою.

Операції на міжбанківському валютному ринку України дозволяється здійснювати лише суб'єктам цього ринку, до яких належать:

• Національний банк України;

• уповноважені банки (комерційні банки, що отримали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями);

• уповноважені фінансові установи (що отримали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями).

Суб'єкти ринку купують іноземну валюту для власних потреб і за дорученням клієнтів (резидентів і нерезидентів) з метою перерахування іноземної валюти за межі України у випадках, що не суперечать чинному законодавству України та нормативно-правовим актам Національного банку України

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 20

1. Публічні фінанси і приватні фінанси: порівняльно-правова характеристика понять.

2. Поняття та особливості бюджетних правовідносин.

3. Бюджетний запит: поняття та порядок підготовки.

4. Банківське право України: галузь, підгалузь чи інститут права?

5. Бюро кредитних історій: поняття, правові основи створення та діяльності.

6. Правова характеристика міжбанківського валютного ринку.

1. Традиційнофінансирозділяють на публічні і приватні.

До першої групи відносяться:

• державні фінанси

• муніципальні фінанси (місцеві фінанси).

У другій групі виділяють:

• особистіфінанси та сімейніфінанси;

• фінанси малого бізнесу, корпоративніфінанси (фінансипідприємств, фінансибізнесу), фінансибанків (банківська справа), фінансинекомерцінихорганізацій.

Відмінності між ними:

1) відмінності в економічній суті;

2) відмінності у методах державного впливу;

3) відмінності у меті виникнення відносин та спрямованості використання матеріальних носіїв.

Основною відмінністю між даними поняттями є те, що для публічних фінансів первинними є видатки, оскільки відбувається фінансування чітко регламентованих задач і функцій публічного утворення, а для приватних фінансів первинними є прибутки, оскільки вся діяльність спрямована на отримання прибутку, який у подальшому використовується особою з власними цілями.

Предметом фінансового публічно-правового регулювання є не фінанси взагалі як сукупність усіх коштів у державі, а тільки публічні фінанси, власником яких є держава й територіальні громади. Тому публічний аспект фінансів проводить межу між публічними та приватними фінансами, коли останні регулюють диспозитивні норми й не є предметом фінансового права.

2. Бюджетні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані бюджетно-правовими нормами і пов'язані з розподілом та витрачанням ресурсів, акумульованих бюджетною системою країни. Це відносини щодо формування та використання державного й місцевих бюджетів.

Бюджетні правовідносини є наслідком правового регулювання державою суспільних (економічних) відносин, що виявляється у наданні цим відносинам юридичної форми.

Особливостями бюджетних правовідносин є:

1) вузьке коло суб’єктів;

2) періодичний характер – дія протягом бюджетного періоду;

3) докладна урегульованість бюджетно-правовими нормами;

4) нерозривна єдність матеріальної та правової сторін.

3. Відповідно до Бюджетного Кодексу України бюджетний запит - документ, підготовлений головним розпорядником бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяльності на наступні бюджетні періоди.

Складання бюджетних запитів забезпечуютьГоловні розпорядники бюджетних коштівдля подання Міністерству фінансів України відповідно до вимог інструкції з підготовки бюджетних запитів, з урахуванням звітів про виконання паспортів бюджетних програм, а також висновків про результати контрольних заходів, проведених органами, уповноваженими на здійснення контролю за дотриманням бюджетного законодавства, у терміни та порядку, встановлені Міністерством фінансів України.

Головні розпорядники бюджетних коштів забезпечують:

1) включення до бюджетних запитів показників за бюджетними програмами, які забезпечують протягом декількох років виконання інвестиційних програм (проектів), у разі їх схвалення у встановленому законодавством порядку та на підставі розрахунків обсягу витрат і вигод щодо реалізації таких інвестиційних програм (проектів).

2) своєчасність, достовірність та зміст поданих Міністерству фінансів України бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту Державного бюджету України, індикативних прогнозних показників Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди, згідно з вимогами Міністерства фінансів України.

4. У юридичній науці триває дискусія щодо визначення місця банківського права у правовій системі. Деякі вчені відносять його до окремого специфічного, самостійного інституту фінансового права, деякі вважають, що банківське право взагалі є окремою галуззю права, а інші – що це підгалузь фінансового права. Неоднозначне розуміння банківського права пояснюється особливою правовою природою банківського законодавства. Тобто банківське право регулює відносини публічно-правового характеру (НБУ з іншими банками), а також приватно-правового характеру (укладання різноманітних угод у банківській системі, які ґрунтуються на рівності сторін).

Останніми роками все більшого поширення набуває думка про поступову трансформацію банківського права у самостійну галузь права, що має ознаки галузі права другого порядку та поєднує в собі ознаки та методи базових галузей.

Серед чинників, що дають підстави так вважати, можна назвати:

- наявність самостійного предмета правового регулювання;

- потреба в особливому методі правового регулювання;

- наявність або потреба в особливих джерелах права;

- конституційне та(або) законодавче закріплення принципів цієї галузі права;

- наявність специфічної системи понять і категорій.

Водночас низка дослідників вважають, що поки що немає підстав говорити про розуміння банківського права як галузі права, а доцільно вивчати і досліджувати його як правовий комплексний інститут.

5. Бюро кредитних історій – юридична особа, виключною діяльністю якої є збір, зберігання, використання інформації, яка складає кредитну історію.

Правові основи створення та діяльності визначаються Законом України «Про організацію формування та обігу кредитних історій».

Бюро створюється у формі господарського товариства відповідно до законодавства з урахуванням особливостей, передбачених даним Законом. Засновниками Бюро можуть бути юридичні та фізичні особи. Засновники Бюро - юридичні особи повинні здійснювати діяльність не менше трьох років з дня реєстрації та не мати заборгованості із сплати податків та інших обов'язкових платежів за останні три роки.Статутний капітал Бюро формується виключно за рахунок грошових коштів засновників Бюро і має бути не менше п'яти мільйонів гривень.

У назві Бюро обов'язково зазначаються слова "бюро кредитних історій".Слова "бюро кредитних історій" та похідні від них дозволяється використовувати в назві лише тим юридичним особам, діяльністю яких є виключно ведення кредитних історій.

Предметом діяльності Бюро є виключно ведення кредитних історій, а також здійснення іншої діяльності, що має на меті реалізацію положень Закону.

У разі якщо Бюро передбачає здійснювати діяльність із збирання та використання інформації, яка складає кредитну історію, воно починає здійснення такої діяльності з моменту отримання відповідної ліцензії.

Ліцензія надається Уповноваженим органом на підставі заяви Бюро та документів, що підтверджують наявність:

1) сплаченого статутного капіталу

2) Положення Бюро, яке, зокрема, повинно містити правила:

а) збору, опрацювання, коригування та передавання інформації;

б) надання кредитних звітів;

в) зберігання та захисту інформації;

г) ведення реєстру запитів кредитних історій.

Положення Бюро, за винятком розділу щодо зберігання та захисту інформації, підлягає опублікуванню в офіційних виданнях протягом одного місяця з моменту отримання ліцензії.

У разі ліквідації Бюро інформація може підлягати:

1) поверненню Користувачу, який її надав;

2) переданнню або продажу до іншого Бюро;

3) знищенню.

6. Валютний ринок – найважливіша складова грошового ринку держави і тому потребує державного регулювання.

В Україні правове становище міжбанківського валютного ринку базується в першу чергу на Конституції України, ЗУ «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», Декреті КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», а також на підзаконних нормативно-правових актах, що визначають правові засади валютного регулювання й контролю.

Валютний ринок - це сукупність валютообмінних (конверсійних) та депозитно-кредитних операцій в іноземних валютах, які здійснюються учасниками валютного ринку за відповідним ринковим курсом або за ринковою процентною ставкою.

Операції на міжбанківському валютному ринку України дозволяється здійснювати лише суб'єктам цього ринку, до яких належать:

 Національний банк України;

 уповноважені банки (комерційні банки, що отримали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями);

 уповноважені фінансові установи (що отримали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями).

Білет № 21

1. Порядок подання та розгляду законопроектів, що впливають на показники бюджету.

Стаття 27. Подання і розгляд законопроектів, що впливають на показники бюджету, та введення в дію таких законів (Податковий кодекс)

1. До законопроекту, прийняття якого призведе до зміни показників бюджету в поточному бюджетному періоді, суб’єкт права законодавчої ініціативи зобов’язаний додати фінансово-економічне обґрунтування (включаючи відповідні розрахунки). Якщо такі зміни показників бюджету передбачають зменшення надходжень бюджету та/або збільшення витрат бюджету, до законопроекту подаються пропозиції змін до законодавчих актів України щодо скорочення витрат бюджету та/або джерел додаткових надходжень бюджету для досягнення збалансованості бюджету.

2. Кожен законопроект, внесений до Верховної Ради України, протягом п’яти днів направляється до Кабінету Міністрів України для здійснення експертизи щодо його впливу на показники бюджету та відповідності законам, що регулюють бюджетні відносини.

Кабінет Міністрів України у двотижневий строк з дня отримання законопроекту подає до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету експертний висновок, підготовлений Міністерством фінансів України за участю інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади. Експертний висновок до законопроекту має містити інформацію щодо повноти та достовірності даних, викладених у фінансово-економічному обґрунтуванні, впливу законопроекту на показники бюджету (з обов’язковим визначенням вартісної величини такого впливу), можливостей фінансового забезпечення у відповідному бюджетному періоді, відповідності законам, що регулюють бюджетні відносини, та пропозиції щодо його розгляду.

3. Закони України або їх окремі положення, які впливають на показники бюджету (зменшують надходження бюджету та/або збільшують витрати бюджету) і приймаються після 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

4. Розгляд проекту закону про Державний бюджет України та проектів законів про внесення змін до закону про Державний бюджет України відбувається за спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України.

2. Передача державою права на здійснення видатків: підстави, умови та порядок реалізації. (звините, с этим вопросом у меня не сложилось)

Держава може передати Раді міністрів Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування право на здійснення видатків лише за умови відповідного передання бюджетних ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) або їх частки, а також трансфертів з Державного бюджету України.

3. Фінансові санкції за порушення податкового законодавства.

Санкції:

1) пеня – це санкція і водночас один із способів забезпечення виконання податкового обов’язку. Стягується пеня у вигляді процентів, нарахованих на суму податкового боргу. Для обчислення пені використовують єдиний розрахунковий розмір – 120 % від облікової ставки НБУ. Пеня не нараховується на пеню і на адміністративний штраф.

2) штраф – ст. 11 ЗУ „Про ДПС”, ст. 11 ЗУ „Про систему оподаткування” – фінансові санкції за результатами документальних перевірок і ревізій, які здійснюються органами ДПС України та іншими уповноваженими державними органами України, застосовуються в розмірах, передбачених законодавчими актами чинними на день завершення таких перевірок або ревізій. Штраф як фінансова санкція – це плата у фіксованій сумі або у вигляді процентів від суми податкового зобов’язання, яка стягується з платника податку у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених зак-вом. Штраф – це санкція, яка застосовується або контролюючим органом або самостійно платником податку (без рішення контролюючого органу)

3) примусове стягнення активів платника в рахунок погашення його податкового зобов’язання.

4. Способи реорганізації банків, їх загальна характеристика.

Банк може бути реорганізований за рішенням власників банку, а у разі призначення тимчасової адміністрації - за рішенням Національного банку України або тимчасового адміністратора, погодженим з Національним банком України.

Реорганізація може здійснюватися шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення.

Злиття означає припинення діяльності двох або кількох банків як юридичних осіб та передачу належних їм майна, коштів, прав та обов'язків до банку-правонаступника, який створюється в результаті злиття.

Приєднання означає припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу належних йому майна, коштів, прав та обов'язків до іншого банку.

Поділ означає припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу належних йому майна, коштів, прав та обов'язків у відповідних частинах до банків, які створюються внаслідок реорганізації цього банку шляхом поділу.

Виділення означає перетворення банку як юридичної особи та передачу певної частини належного йому майна, коштів, прав та обов'язків до банку, який створюється в результаті реорганізації.

Перетворення передбачає зміну організаційно-правової форми товариства.

У разі реорганізації банку шляхом перетворення до таких правовідносин не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи. Під час проведення реорганізації банку шляхом перетворення кредитори не мають права вимагати від банку припинення чи дострокового виконання зобов'язання.

5. Учасники Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (з відп. назвою ЗУ)

Стаття 2. Учасники Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

Учасниками Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі -

Фонд) є банки і філії іноземних банків, які включені до Державного

реєстру банків, який веде Національний банк України, та мають

банківську ліцензію на право здійснення банківської діяльності.

Участь у Фонді банків і філій іноземних банків є обов'язковою.

Санаційний банк не є учасником Фонду.

Учасники Фонду зобов'язані сплачувати збори до Фонду.

Учасником Фонду є банк, який виконує встановлені Національним

банком України економічні нормативи щодо достатності капіталу і

платоспроможності та може виконувати свої зобов'язання перед

вкладниками.

Учасники Фонду, які не виконують встановлених Національним

банком України економічних нормативів щодо достатності капіталу,

платоспроможності та/або яким за рішенням Національного банку

України зупинено дію банківської ліцензії Національного банку

України на здійснення банківської діяльності, переводяться за

рішенням адміністративної ради Фонду, прийнятим на підставі

інформації Національного банку України, одержаної за результатами

моніторингу діяльності банків, філій іноземних банків, до

категорії тимчасових учасників Фонду.

Після переведення до категорії тимчасових учасників Фонду

банк, філія іноземного банку, вклади фізичних осіб до яких

залучені до дня їх переведення до цієї категорії, зобов'язані

сплачувати збори до Фонду до повного виконання зобов'язань перед

вкладниками по виплаті їхніх вкладів та нарахованих відсотків.

У разі відкликання банківської ліцензії Національного банку

України на здійснення банківської діяльності адміністративна рада

Фонду за поданням Національного банку України приймає рішення про

виключення банку, філії іноземного банку з числа учасників

(тимчасових учасників) Фонду.

Виключення банку, філії іноземного банку з числа учасників

(тимчасових учасників) Фонду не позбавляє вкладників, вклади яких

були залучені до дня виключення банку, філії з числа учасників

(тимчасових учасників) Фонду, права на відшкодування таких вкладів

у разі настання їх недоступності відповідно до цього Закону.

6. Способи забезпечення повернення кредитів за законодавством України.

Основні напрямки забезпечення повернення кредиту комерційних банків.

Застава - спосіб забезпечення зобов'язання, при якому заставодержатель набуває право, в разі невиконання боржником зобов'язання, одержати задоволення за рахунок заставленого майна, переважно перед іншими кредиторами, за винятками, передбаченими законом.

Іпотечний кредит - це довгострокова позика, надана банками під заставу нерухомості. Ринкова економіка передбачає широке використання цього кредиту. У класичному розумінні іпотека - це не тільки видача кредиту, але й спосіб залучення ресурсів, пов'язаних з емісією цінних паперів - заставних і облігацій.

Об'єктами іпотечного кредитування є:

земельні ділянки;

житлові приміщення - Квартири, будинки, котеджі, дачі та інші будівлі і споруди підприємств, зайнятих в соціальній сфері;

офісні приміщення, торгові центри, окремі магазини, ресторани та інші об'єкти сервісного обслуговування комерційної діяльності;

виробничі приміщення - склади, заводські будівлі та науково-дослідні інститути, об'єкти енергетики, гаражі, інші споруди виробничого призначення.

Процес іпотечного кредитування можна представити у двох видах:

кредитування будівництва житла;

довгострокове кредитування купівлі житла населенням.

Предметом закладу можуть бути облігації, акції, сертифікати, векселі та інші цінні папери у формі абсолютних документів, які реалізуються через установи Ощадбанку, котируються на фондових біржах або випущених емітентами, фінансова солідність і надійність яких не викликає сумнівів.

Ці цінні папери повинні належати позичальнику на праві власності. Тільки в цьому випадку, відповідно до чинного законодавства України, цінні папери можуть бути відчужені на користь Ощадбанку, у випадку невиконання позичальником зобов'язань.

Поступка вимог і передача прав власності (застава прав)

З метою ліквідації простроченої та безнадійної до стягнення заборгованості за виданими міжбанківськими кредитами, ця заборгованість може бути переоформлена в заборгованість підприємств (банків), які є позичальнику банку -- боржника. Така операція оформляється договором цесії (уступки вимоги), в якому детально обговорюються умови заліку.

Поступка (цесія) - це документ позичальника (цедента), в якому він поступається своїм вимогу (дебіторську заборгованість) кредитору (банку) в якості забезпечення повернення кредиту.

Засобом забезпечення повернення банківської позики може бути також гарантія у вигляді поруки. За загальним правилом особа, яка виступила в ролі гаранта (поручителя) угоди, зобов'язується перед кредитором (банком) виконати зобов'язання позичальника, якщо останній не зміг погасити свій борг по даній угоді. Банки вдаються до формі поручительства в двох випадках, маючи на увазі при цьому дві різні цілі:

коли самі виступають Гарантом, звичайно по зобов'язаннях інших банків, щоб заробити комісійні;

коли приймають поручительства по зобов'язаннях своїх позичальників, включаючи поручительства інших банків, щоб забезпечити повернення видаються ними кредитів.

Резерв на можливі втрати по позиках створюється в обов'язковому порядку всіма банками, небанківськими кредитними організаціями, а також їх філіями по позикової заборгованості та заборгованості, прирівняного до позичкової, за всіма групами ризику.

Перспективи розвитку в нашій країні різних форм забезпечення повернення кредиту, що застосовуються у закордонній практиці, необхідно пов'язувати з оцінкою ризику, який містить кожна з них.

Білет №22

1. Суб`єкти, об`єкти та зміст фінансової діяльності держави.

Фінансова діяльність держави – це врегулювана нормами права діяльність держави та її органів по мобілізації, розподілу і використанню публічних (державних) централіз. і децентраліз. фондів коштів, необхідних для покриття витрат по виконанню основних завдань і функцій, що стоять перед державою та органами місцевого самоврядування.

Об'єктом фінансової діяльності є фінанси, які не слід ототожнювати з грошима, що є значно вужчим поняттям.

Змістом фінансової діяльності є залучення або мобілізація коштів, розподіл і використання коштів з фондів держави.

Суб'єкти фінансових правовідносин - це особи, які беруть участь у конкретних правовідносинах і є носіями фінансових обов'язків і прав. Вони поділяються на групи:

а) суспільно-територіальні утворення;

б) колективні суб'єкти;

в) індивідуальні суб'єкти.

Учасники правовідносин мають бути наділені такою юридичною властивістю, як правосуб'єктність, тобто спроможністю бути носієм прав та обов'язків, здійснювати їх та відповідати за їх реалізацію. Правосуб'єктність включає:

— правоздатність - здатність бути носієм прав та обов'язків;

— дієздатність - здатність самостійно реалізовувати права та обов'язки.

Суб'єкти фінансових правовідносин завжди нерівноправні, оскільки держава та її органи виступають у них як такі, що наділені владними повноваженнями, а інші їх учасники є об' єктами підпорядкування.

У фінансовій діяльності приймають участь усі, але лише частина здійснює керівництво фінансовою діяльністю. В залежності від змісту та обсягу наданих повноважень розрізняють:

1) органи, які здійснюють загальне керівництво фінансовою діяльністю (ВРУ, Кабінет міністрів України, Президент України, місцеві державні адміністрації, органи мвсцевого самоврядуавння);

2) органи, які спеціально створені для керівництва в сфері фінансової діяльності (Національний Банк України, Міністерство фінансів України, Державна податкова служба).

2. Видатки бюджету: загальна характеристика, види та основи правового регулювання.

Видатки бюджету – це економічні відносини, які виникають у зв’язку з розподілом централізованого фонду грошових коштів держави і його використанням на здійснення програм та заходів, передбачених бюджетом.

Видатки бюджету згідно з Бюджетним кодексом - це кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум.

Бюджетні установи витрачають бюджетні кошти відповідно до кошторисів доходів та видатків, що складаються за функціями з деталізацією за економічними кодами бюджетної класифікації.

Залежно від економічного змісту видатки бюджету поділяються на поточні та видатки розвитку, їх групування встановлюється за економічною класифікацією видатків бюджету.

До поточних видатків бюджетів належать видатки, які забезпечують поточне функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, бюджетних установ та організацій, надання державою міжбюджетних трансфертів іншим бюджетам і окремим галузям економіки у формі дотацій та субвенцій на поточне функціонування.

Видатки розвитку або капітальні видатки - це видатки, що забезпечують інноваційну й інвестиційну діяльність, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; кошти, що надаються як бюджетні позички на інвестиційні цілі юридичним особам; видатки, при здійсненні яких створюється або збільшується майно, що знаходяться у власності держави або органів місцевого самоврядування; субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

Залежно від розподілу функцій між державою і органами самоврядування видатки поділяються на видатки з фінансування державних повноважень та фінансування власних повноважень.

Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів, поділяються на:

1) видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші передбачені Бюджетним кодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню. Ці видатки здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України.

2) видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;

3) видатки на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законами України.

Останні два види видатків здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів з Державного бюджету України.

Розмежування видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:

перша група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів. Ці видатки здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

друга група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою

для всіх громадян України. Вони здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів.

третя група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Такі видатки здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.

З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.

3. Заходи впливу за порушення бюджетного законодавства.

Стаття 117. Заходи впливу за порушення бюджетного законодавства

1. За порушення бюджетного законодавства до учасників бюджетного процесу можуть застосовуватися такі заходи впливу: 1) попередження про неналежне виконання бюджетного законодавства з вимогою щодо усунення порушення бюджетного законодавства - застосовується в усіх випадках виявлення порушень бюджетного законодавства. Виявлені порушення бюджетного законодавства мають бути усунені в строк до 30 календарних днів;

2) зупинення операцій з бюджетними коштами - застосовується за порушення бюджетного законодавства, визначені пунктами 1-3, 10, 11, 14-29, 32-36, 38 і 40 частини першої статті 116 цього Кодексу, у порядку, встановленому статтею 120 цього Кодексу;

3) призупинення бюджетних асигнувань - застосовується за порушення бюджетного законодавства, визначені пунктами 20, 22-29, 38 і 40 частини першої статті 116 цього Кодексу.

Призупинення бюджетних асигнувань передбачає припинення повноважень на взяття бюджетного зобов'язання на відповідну суму на строк від одного до трьох місяців у межах поточного бюджетного періоду шляхом внесення змін до розпису бюджету (кошторису) у порядку, встановленому Міністерством фінансів України;

4) зменшення бюджетних асигнувань - застосовується за порушення бюджетного законодавства, визначені пунктом 24 (стосовно розпорядників бюджетних коштів), пунктом 29 та пунктом 38 частини першої статті 116 цього Кодексу.

Зменшення бюджетних асигнувань передбачає позбавлення повноважень на взяття бюджетного зобов'язання на відповідну суму на строк до завершення поточного бюджетного періоду шляхом внесення змін до розпису бюджету (кошторису) та у разі необхідності з подальшим внесенням змін до закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

5) повернення бюджетних коштів до відповідного бюджету - застосовується за порушення бюджетного законодавства, визначене пунктом 24 (щодо субвенцій та коштів, наданих одержувачам бюджетних коштів) частини першої статті 116 цього Кодексу, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

6) зупинення дії рішення про місцевий бюджет - застосовується за порушення бюджетного законодавства, визначене пунктом 7 частини першої статті 116 цього Кодексу, у порядку, встановленому статтею 122 цього Кодексу;

7) безспірне вилучення коштів з місцевих бюджетів - застосовується за порушення бюджетного законодавства, визначене пунктом 28 частини першої статті 116 цього Кодексу.

Безспірне вилучення коштів з місцевих бюджетів передбачає стягнення органами Державного казначейства України коштів з місцевих бюджетів до державного бюджету, в тому числі і за рахунок зменшення обсягу трансфертів (дотації вирівнювання) місцевим бюджетам на відповідну суму, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

8) інші заходи впливу, які можуть бути визначені законом про Державний бюджет України, - застосовуються за порушення бюджетного законодавства згідно із таким законом.

4. Джерела формування коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Стаття 21. Джерела формування коштів Фонду

Джерелами формування коштів Фонду є:

1) початкові збори з учасників Фонду;

2) регулярні збори з учасників (тимчасових учасників) Фонду;

3) спеціальні збори з учасників (тимчасових учасників) Фонду;

4) кошти, внесені Національним банком України в розмірі 20

мільйонів гривень;

4-1) щорічні внески Національного банку України від

перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами у

розмірі, встановленому законом

5) доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні

цінні папери України;

6) кредити, залучені від Кабінету Міністрів України,

Національного банку України, банків та іноземних кредиторів;

7) пеня, яку сплачують учасники (тимчасові учасники) Фонду за

несвоєчасне або неповне перерахування зборів до Фонду;

8) доходи від депозитів, розміщених Фондом у Національному

банку України.

Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі

його діяльності.

Фонд має право придбавати та орендувати майно, необхідне для

виконання його функцій, у межах кошторису витрат, затвердженого

адміністративною радою і погодженого з Міністерством фінансів

України та Національним банком України.

Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України.

5. Банківська таємниця: поняття, інформація, що в її містить.

Не варто плутати з комерційною таємницею (інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.)

Ба́нківська таємни́ця — інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

Банківською таємницею, зокрема, є:

• відомості про банківські рахунки клієнтів;

• операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

• фінансово-економічний стан клієнтів;

• системи охорони банку та клієнтів;

• інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності;

• відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;[1]

Банкам забороняється надавати інформацію про клієнтів інших банків, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта.

У той же час Закон визначає порядок розкриття банківської таємниці, що здійснюється:

• на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

• на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

• на письмову вимогу числених державних органів стосовно операцій визначених фізичних або юридичних осіб (чи окремих операцій).

Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України

Регулюється ЗУ про банки та банківську діяльність, ЦК, про

6. Фінансові установи: поняття, види, правові засади створення та діяльності.

Фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг;

Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” до фінансових установ відносить: банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Розділ III. УМОВИ СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ

Стаття 7. Умови початку діяльності

1. Особа набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових установ.

2. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

3. Фінансова установа може розпочати надання фінансових послуг, лише якщо:

1) облікова і реєструюча система відповідає вимогам, встановленим нормативно-правовими актами;

2) внутрішні правила фінансової установи, узгоджені з вимогами законів України та нормативно-правових актів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг;

3) професійні якості та ділова репутація персоналу відповідають встановленим законом вимогам.

Стаття 8. Організаційні правила

1. Фінансові установи можуть створюватися у будь-якій організаційно-правовій формі, якщо закони з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг не містять спеціальних правил та обмежень.

2. Закони України з питань регулювання діяльності господарських товариств та юридичних осіб інших організаційно-правових форм застосовуються до фінансових установ з урахуванням особливостей, визначених цим Законом та законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.

Стаття 9. Капітал

1. Мінімальний розмір капіталу фінансових установ, необхідний для їх заснування, та загальні вимоги до регулятивного капіталу, що необхідний для їх функціонування, визначаються законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.

2. При створенні фінансової установи або у разі збільшення розміру зареєстрованого статутного (пайового) капіталу, статутний (пайовий) капітал повинен бути сплачений у грошовій формі та розміщений на банківських рахунках комерційних банків, які є юридичними особами за законодавством України, якщо інше не передбачено законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.

3. Продаж та придбання частки у статутному (пайовому) капіталі здійснюються на умовах, встановлених законодавством України.

Стаття 10. Прийняття рішень при конфлікті інтересів

1. Керівник або службовець фінансової установи не можуть брати участь у підготовці та прийнятті рішення щодо прийняття фінансовою установою будь-якого зобов`язання на їх користь.

2. Керівник, службовець або призначений експерт фінансової установи не можуть брати участь у підготовці та прийнятті рішення на користь установи або підприємства, в якому вони, їх близькі родичі або підприємство, яким вони володіють, мають діловий інтерес.

3. Особа, яка є членом органу управління або службовцем фінансової установи, може укладати договори з цією фінансовою установою щодо надання такій особі відповідних фінансових послуг на умовах, що не відрізняються від звичайних.

4. Особа, яка є членом органу управління фінансової установи, не може укладати договори щодо надання цій фінансовій установі професійних послуг (робіт), якщо загальні збори власників не нададуть попередньої згоди на укладення такого договору.

Стаття 11. Достовірність реклами та інформації

1. Фінансовим установам забороняється поширення у будь-якій формі реклами та іншої інформації, що містить неправдиві відомості про їх діяльність у сфері фінансових послуг.

Стаття 12. Право клієнта на інформацію

1. Клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності фінансової установи. Фінансові установи зобов`язані на вимогу клієнта надати таку інформацію:

1) відомості про фінансові показники діяльності фінансової установи та її економічний стан, які підлягають обов`язковому оприлюдненню;

2) перелік керівників фінансової установи та її відокремлених підрозділів;

3) перелік послуг, що надаються фінансовою установою;

4) ціну/тарифи фінансових послуг;

5) кількість акцій фінансової установи, які знаходяться у власності членів її виконавчого органу, та перелік осіб, частки яких у статутному капіталі фінансової установи перевищують п`ять відсотків;

6) іншу інформацію з питань надання фінансових послуг та інформацію, право на отримання якої закріплено в законах України.

Стаття 13. Порядок реорганізації та ліквідації фінансових установ

1. Реорганізація та ліквідація фінансових установ відбуваються з додержанням вимог відповідних законів України та нормативно-правових актів державних органів з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг.

Стаття 14. Облік та звітність

1. Фінансова установа зобов`язана вести облік своїх операцій та надавати звітність відповідно до вимог законів та нормативно-правових актів державних органів з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг.

Стаття 15. Вимоги до зовнішнього аудиту

1. Аудиторські перевірки фінансових установ можуть проводитися аудиторами, які:

1) мають відповідний сертифікат;

2) не мають взаємовідносин щодо права власності з фінансовою установою, діяльність якої перевіряється, не мають заборгованості перед цією установою або іншого конфлікту інтересів;

3) внесені до відповідних реєстрів, що ведуться державними органами, які здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг. Порядок ведення реєстру визначається відповідним державним органом, який здійснює регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг.

Стаття 16. Об`єднання фінансових установ

1. Фінансові установи мають право на добровільних засадах об`єднувати свою діяльність, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України та вимогам законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг. Правовий статус, види, порядок створення, правовий режим функціонування та припинення діяльності об`єднань визначається згідно із законами України.

2. Об`єднання фінансових установ набуває статусу саморегулівної організації після внесення запису про неї до відповідного реєстру, який ведеться державними органами з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг у межах їх компетенції.

Стаття 17. Недопущення обмеження конкуренції на ринках фінансових послуг

1. Фінансові установи здійснюють свою діяльність з урахуванням вимог антимонопольного законодавства та законодавства про захист від недобросовісної конкуренції.

Стаття 18. Запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом

Фінансовим установам під час здійснення (надання) фінансових послуг забороняється вступати в договірні відносини з анонімними особами, відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки.

Фінансовим установам забороняється вступати в договірні відносини з клієнтами - юридичними чи фізичними особами у разі, якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені.

Фінансова установа зобов`язана ідентифікувати відповідно до законодавства України:

клієнтів, що відкривають рахунки у фінансовій установі та/або укладають договори про надання фінансових послуг;

клієнтів, які здійснюють операції, що підлягають фінансовому моніторингу;

осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів.

Фінансова установа надає відповідні фінансові послуги лише після здійснення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Фінансова установа має право витребувати, а клієнт зобов`язаний надати документи та передбачені законодавством відомості, необхідні для з`ясування його особи. У разі ненадання клієнтом необхідних документів та передбачених законодавством відомостей або умисного подання неправдивих відомостей про себе фінансова установа відмовляє клієнту у його обслуговуванні та/або наданні фінансових послуг та/або не відкриває рахунок, а в разі наявності раніше відкритих рахунків фінансова установа відмовляє в здійсненні обслуговування та/або не укладає договір про надання фінансових послуг.

У разі якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені, фінансова установа повинна ідентифікувати також особу, від імені якої здійснюється фінансова операція.

У разі наявності при здійсненні ідентифікації мотивованої підозри щодо надання клієнтом недостовірної інформації або навмисного подання клієнтом інформації з метою введення в оману фінансова установа має надавати інформацію про фінансові операції клієнта спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу.

Для ідентифікації клієнта - юридичної особи фінансова установа має ідентифікувати фізичних осіб, які є власниками цієї юридичної особи, мають прямий або опосередкований вплив на неї та отримують економічну вигоду від її діяльності. У разі якщо юридична особа є господарським товариством, фінансова установа має ідентифікувати фізичних осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі. Клієнт має надавати передбачені законодавством відомості, які витребує банк з метою виконання вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. У разі ненадання таких відомостей клієнтом фінансова установа відмовляє в здійсненні обслуговування та/або наданні фінансових послуг та/або не відкриває рахунок, а в разі наявності раніше відкритих рахунків фінансова установа відмовляє в здійсненні обслуговування та/або не укладає договір про надання фінансових послуг. Для ідентифікації і вжиття заходів, передбачених законодавством для підтвердження особи клієнта - юридичної особи та для забезпечення спроможності фінансової установи виконувати правила внутрішнього фінансового моніторингу та програми його здійснення, у тому числі щодо виявлення фінансових операцій, що мають сумнівний характер, фінансова установа має право витребувати передбачену законодавством інформацію, яка стосується ідентифікації цієї особи та її керівників, у органів державної влади, які здійснюють нагляд та/або контроль за діяльністю цієї юридичної особи, банків, інших юридичних осіб, а також здійснювати передбачені законодавством заходи щодо збору такої інформації з інших джерел. Вказані органи державної влади, банки, інші юридичні особи зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати фінансовій установі таку інформацію.

Для ідентифікації клієнта - фізичної особи та вжиття заходів, передбачених законодавством для підтвердження його особи, фінансова установа має право витребувати інформацію про нього в органів державної влади, банків, інших юридичних осіб, а також здійснювати передбачені законодавством заходи щодо збору такої інформації про цю особу, яка є необхідною для виконання правил внутрішнього фінансового моніторингу та програм його здійснення, у тому числі щодо виявлення фінансових операцій, що мають сумнівний характер. Вказані органи державної влади, банки, інші юридичні особи зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати фінансовій установі таку інформацію.

Ідентифікація не є обов`язковою при здійсненні кожної операції, якщо клієнт був раніше ідентифікований відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.

За наявності рішення відповідного органу державної влади про скасування державної реєстрації юридичної особи або державної реєстрації суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, визнання в установленому законом порядку юридичної особи фіктивною або оголошення судом фізичної особи померлою чи визнання безвісно відсутньою фінансова установа припиняє подальше обслуговування такої особи і невідкладно надає інформацію спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу щодо фінансових активів такої особи та не перераховує чи іншим шляхом не розпоряджається фінансовими активами до отримання розпоряджень зазначеного органу. У разі ненадходження протягом семи робочих днів зазначених розпоряджень або рішення суду стосовно вжиття чи невжиття заходів щодо цих фінансових активів фінансова установа вирішує пов`язані з ними питання відповідно до законодавства України.

БІЛЕТ № 23

1. Виконання Державного бюджету України за доходами: загальна характеристика та основи правового регулювання.

Дане питання регулюється нормами Бюджетного кодексу України.

Під виконанням бюджету за доходами слід розуміти забезпечення своєчасного і повного надходження запланованих доходів (обов’язкових платежів: податків, зборів) у цілому і за кожним джерелом і розподілити їх за рівнями бюджетної системи відповідно до чинного законодавства.

Відповідно до встановленого законодавцем порядку виконанням бюджету за доходами закріпленого в нормах Бюджетного кодексу України, міністерство фінансів України здійснює прогнозування та аналіз доходів бюджету, а також погодження рішень центрального податкового органу про розстрочення або відстрочення грошових зобов'язань платників податків чи податкового боргу на строк, що виходить за межі одного бюджетного періоду, стосовно загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів).

Державна казначейська служба України веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.

Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, забезпечують своєчасне та в повному обсязі надходження до державного бюджету податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів відповідно до законодавства. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи міських (міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення) рад координують діяльність відповідних органів стягнення щодо виконання визначених для територій показників доходів бюджету.

Податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок (зарахованими до державного бюджету вони визнаються з дня зарахування) і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які функціонують за кордоном), а порядок зарахування до державного бюджету коштів, що отримуються установами України, які функціонують за кордоном встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Забороняється проведення розрахунків з бюджетом у не грошовій формі, у тому числі шляхом взаємозаліку, застосування векселів, бартерних операцій та зарахування зустрічних платіжних вимог у фінансових установах, за винятком операцій, пов'язаних з державним боргом, та випадків, передбачених законом про Державний бюджет України.

Перелік податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету згідно з бюджетною класифікацією в розрізі органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а також загальні вимоги щодо обліку доходів бюджету визначаються Кабінетом Міністрів України

У разі зміни місцезнаходження суб'єктів господарювання - платників податків сплата визначених законодавством податків і зборів (обов'язкових платежів) після реєстрації здійснюється за місцем попередньої реєстрації до закінчення поточного бюджетного періоду.

Отже, виконання державного бюджету за доходами є однією з важливих складових процесу виконання бюджету України, що має встановлену законодавством (Бюджетним кодексом України) процедуру його здійснення і забезпечує своєчасне і повне надходження запланованих доходів (обов’язкових платежів: податків, зборів) у цілому і за кожним джерелом.

2. Нецільове використання бюджетних коштів як вид бюджетних правопорушень

Порушенням бюджетного законодавства (бюджетним правопорушенням) визнається порушення учасником бюджетного процесу встановлених Бюджетним кодексом України чи іншим бюджетним законодавством норм щодо складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету та звітування про його виконання.

Одним з видів бюджетних правопорушень є нецільове використанням бюджетних коштів.

Відповідно норм бюджетного кодексу України нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, що не відповідають:

• бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет);

• напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі) або в порядку використання бюджетних коштів;

• бюджетним асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).

За даний вид бюджетного правопорушення, як нецільове використання бюджетних коштів Бюджетним кодексом України передбачено ряд заходів впливу, які можуть застосовуватись до порушників як: попередження про неналежне виконання бюджетного законодавства з вимогою щодо усунення його порушень, зупинення операцій з бюджетними коштами, призупинення бюджетних асигнувань (стосовно розпорядників бюджетних коштів), зменшення бюджетних асигнувань (стосовно розпорядників бюджетних коштів), повернення бюджетних коштів до відповідного бюджету (щодо субвенцій та коштів, наданих одержувачам бюджетних коштів) та інші заходи впливу, які можуть бути визначені законом про Державний бюджет України.

Також за нецільове використання бюджетних коштів посадові особи установ можуть нести адміністративну (згідно зі ст. 164-12 КУпАП передбачено накладення штрафу на посадових осіб від сімдесяти до вісімдесяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), цивільну, дисциплінарну або кримінальну відповідальність згідно з законами України.

3. Правові основи встановлення та справляння податків в Україні.

Податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку.

В Україні обов'язок сплачувати податки і збори в порядку та розмірах, встановлених законом (Податковим кодексом України), закріплено Конституцією (ст. 67). При цьому визначено, що система оподаткування встановлюється виключно шляхом прийняття відповідних законів. Податки істотно впливають на діяльність суб'єктів господарювання, а податкова система виконує функцію структурування економіки.

Податкове законодавство, що виступає формою реалізації податкового права. Однак, виходячи зі значення податків для держави та їх безпосереднього впливу на суб'єктів оподаткування, правові засади їх справляння, механізм оподаткування, повноваження учасників податкових відносин повинні визначати виключно закони, а не підзаконні акти, як це має місце в Україні.

Відповідно норм Податкового кодексу України під час встановлення податку обов'язково визначаються такі елементи: платники податку, об'єкт оподаткування, база оподаткування, ставка податку, порядок обчислення податку, податковий період, строк та порядок сплати податку, строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку.

Під час встановлення податку можуть передбачатися податкові пільги та порядок їх застосування.

В Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори. До загальнодержавних ПКУ відносить : податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб; податок на додану вартість; акцизний податок; збір за першу реєстрацію транспортного засобу; екологічний податок; рентна плата та ін. До місцевих : податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; єдиний податок.

Що до правового регулювання справляння податків то він також визначний у податковому кодексі.

Доречно буде тут відзначити ознаки податку, дають нам усвідомити їх суть. Ознаками є обов’язків характер податку, адресність до бюджету, абстрактний характер, спрямування коштів від платника до держави, індивідуальна безоплатність.

Також варто відзначити, що законодавством встановлено різні методи справляння податків: прямі податки - податки, що справляються в процесі придбання та акумуляції матеріальних благ, які визначені розміром об’єкту обкладання, які включені в ціну товару та сплачуються виробником, а непрямі податки – це податки, що справляються в процесі використання матеріальних благ, які визначаються розміром споживання, додаються, або включаються до ціни товару та сплачується споживачем.

Порядок справляння податку у податковому кодексі визначений загальні (з приводу: загальної ставки податку, строків сплати, способу справляння, та відповідальності за його порушення), а також в залежності від суб’єкта сплати податку та бази оподаткування встановлені певні особливості, так встановлений особливий порядок для справляння податку на доходи фізичних осіб, справляння податку на додану вартість, справляння податку на прибуток підприємств і таке подібне.

Отже, як ми бачимо, правове регулювання встановлення та справляння податку, з набуттям чинності Податковим кодексом України, є чітко врегульованим, але потребує детального аналізу та чіткого виконання.

4. Банківське законодавство України: сучасний стан та тенденції удосконалення.

Банківське законодавство являє собою значний масив різноманітних за юридичною силою, формою і сферою дії нормативних актів, що мають визначену ієрархічну систему. Згідно з цим банківське законодавство має ряд особливостей.

1) Міжгалузевий характер банківського законодавства, адже воно містить норми різних галузей права. 2) Велика кількість нормативних актів, а законів, що регулюють різні аспекти і питання банківської діяльності, дуже мало — лише кілька.3) Основний його масив представлений відомчими нормативними актами. При цьому деякі державні органи управління спеціальної компетенції (Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку) наділені функціями нормотворчого характеру і видають підзаконні нормативні акти, які мають міжвідомчий характер і відображають специфічну сферу їх діяльності, є обов’язковими для всіх юридичних і фізичних осіб.

Аналіз чинного банківського законодавства свідчить: воно ще на етапі розвитку і становлення і неповною мірою відповідає етапу ринкової економіки, що зумовлене зміною соціально-політичного устрою і напрямів економічного розвитку країни.

Серйозним недоліком для регулювання банківських відносин є внесення частих змін до законів невдовзі після їх прийняття, як це мало місце, наприклад, із Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Істотне місце в удосконаленні банківського законодавства займає вирішення на законодавчому рівні таких питань: про банківську таємницю, страхування депозитів та кредитів, про Державну скарбницю України, організацію та порядок роботи банківської системи в особливий період, про систему державного банківського аудиту, відповідальність банків за незаконні банківські операції, про дочірній банк та інші кредитні установи про банкрутство і неспроможність кредитних установ, про механізм реорганізації банків, про захист інтересів вклад­ників тощо.

Робота щодо вдосконалення банківського законодавства не обмежується прийняттям лише законів, необхідне й нормативне регулювання окремих сфер банківської діяльності та їх відносин із клієнтами (розрахункових, кредитних, валютних та ін.), формування спеціального механізму реалізації тих чи інших положень у банківській сфері.

Поряд із безпосередньо вдосконаленням банківського законодавства складовою частиною цього процесу є здійснення інших заходів, зокрема це: узгодження норм банківського законодавства з нормами інших галузей національного законодавства;відображати в чинному законодавстві міжнародні норми і звичаї, що застосовуються в банківській практиці, чіткіше розмежовувати повноваження законодавчих та виконавчих органів у банківській сфері, обмежити до мінімуму втручання держави в банківську сферу, систематично розробляти й видавати центральним банком методичні вказівки та роз’яснення щодо деталізації застосування банківського законодавства чи регулятивних правил, провести реформування бухгалтерського обліку в поєднанні з удосконаленням аудиторських стандартів та аудиторської практики

Отже, чинне банківське національне законодавство в цілому знаходиться на прогресивному напрямі і підпорядковується меті регулювання ринкової системи економіки. Однак найважливішою його проблемою залишається завдання розширення та якісного розвитку правового фундаменту управління банківською системою і банківською діяльністю і відповідності сучасного національного банківського законодавства міжнародним банківським стандартам.

5. Безспірне списання грошових коштів.

Безспірне списання грошових коштів - це списання коштів, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі документів, передбачених законами.

Безспірне стягнення та безакцентне списання коштів здійснюється:

а) відповідно до Господарьско процесуального та цивільного кодексу України;

б) на підставі виконавчих документів судів України, виданих на виконання рішень про стягнення коштів в іноземній валюті, прийнятих судами України, судами інших країн, які є обов'язковими для виконання на території України, відповідно до міжнародних договорів або чинного законодавства України, якщо інший порядок виконання не передбачений міжнародними договорами;

Відповідно статті 1071 Цивільного кодексу України кошти можуть бути списані з рахунку клієнта на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком та клієнтом.

Стягувач подає розрахунковий документ (платіжну вимогу – розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача або при договірному списанні - отримувача до банку, який обслуговує платника, здійснити без погодження з платником переказ визначеної суми коштів з рахунку платника на рахунок отримувача) на стягнення коштів до уповноваженого банку, що його обслуговує. Якщо кореспондентський рахунок банку-боржника відкрито в іншому банку України, то банк стягувача спецзв'язком надсилає розрахунковий документ на стягнення коштів згідно з указаними в ньому реквізитами до уповноваженого банку, де відкрито рахунок боржника.

Примусове списання коштів банки виконують з рахунків які відкриті клієнтами в банку банк стягувача приймає платіжні вимоги протягом 10 календарних днів, а банк платника-протягом 30 календарних днів з дати їх складання.

Банк на пізніше наступного робочого дня повинен повідомити платника про надходження вимоги примусового списання (якщо це передбачено договором про розрахунково-касове обслуговування ).

Банк платника має прийняти до виконання платіжну вимогу стягувача незалежно достатнього залишку коштів на рахунку платника.

Прядок списання коштів із платників, рахунки якими відкриті в органах Державного казначейства, визначають та регулюють нормативно-правові акти КМУ та Державного казначейства України.

Розрахункові документи на стягнення коштів із кореспондентського рахунка банку-резидента в іноземній валюті приймаються уповноваженим банком боржника до виконання тільки при наявності на цьому рахунку коштів.

При недостатності коштів на кореспондентському рахунку банку-резидента в іноземній валюті для виконання розрахункових документів на стягнення коштів здійснюється їх часткова оплата, при цьому документи на стягнення коштів повертаються стягувачу.

Отже, списання безспірне списання грошових коштів нормативно врегульований процес (і договірному) за яким списання коштів, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі документів, передбачених законом.

6. Правові основи ліквідації банків.

Ліквідація банку - процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень закону.

Процедура ліквідації банків врегульована нормами ЗУ «Про банки і банківську діяльність»

Підставами за якими банк може бути ліквідований є: 1) з ініціатива власників банку; 2) з ініціатива Національного банку України (у тому числі за заявою кредиторів).

Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахуванням особливостей, передбачених цим ЗУ «Про банки і банківську діяльність» та за згодою Національного банку України.

Ліквідація банку з ініціативи Національного банку України здійснюється відповідно до ЗУ «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правових актів Національного банку України. При цьому Національний банк України зобов'язаний протягом двох днів після прийняття рішення про ліквідацію банку повідомити про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. А у разі оскарження в судовому порядку рішення Національного банку про ліквідацію банку Національний банк України повідомляє про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

У випадку неплатоспроможності банку діє особливий порядок його ліквідації. Так право на звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацію мають: 1) кредитори банку; 2) Національний банк України. При цьому кредитори банку направляють рекомендованим листом до Національного банку України заяву про ліквідацію банку при настанні ознак неплатоспроможності банку з додаванням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов'язань банку перед ними. Якщо протягом одного місяця з дня направлення заяви зазначені особи не отримали відповідь Національного банку України, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним.

Законодавство України про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним застосовується в частині, що не суперечить нормам ЗУ «Про банки і банківську діяльність».

При підготовці справи до розгляду суддя отримує обґрунтований висновок Національного банку України щодо доцільності ліквідації банку або рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора.

Справа про визнання банку неплатоспроможним за заявою осіб може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії. Орган, який ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора. Ліквідатор приступає до виконання обов'язків негайно після відкликання ліцензії

З дня призначення ліквідатора законодавець пов’язує виникне ряду правових наслідків серед яких набуття права керівника ліквідатором. Протягом 3 місяців з дня відкриття ліквідаційної процедури ліквідатор вживає ряд заходів, що задоволення вимог кредиторів. Майно на яке звертається стягнення оцінюється ліквідатором в порядку встановленому законом. А кошти які отримуються в реалізації майна зараховується на окремий рахунок і використовується для розрахунку з кредиторами у черговості визначеній у законі.

Майно яке залишилось після задоволення вимог кредиторів, передається власникам. Кошти від продажу державного майна до Державного Бюджету. З моменту внесення запису до Державного реєстру банків після ухвалення звіту ліквідатора ліквідація банків вважається завершеною, а банк ліквідованим.

Отже, правовою основою ліквідації банку є ЗУ « Про банки і банківську діяльність» та інші нормативні акти .

БІЛЕТ № 24

1.Бюджетне призначення і бюджетне асигнування: порівняльна характеристика та співвідношення понять.

Дане питання регулюється нормами Бюджетного кодексу України.

Відповідно бюджетне призначення - повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, надане Бюджетним кодексом України, законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), яке має кількісні, часові і цільові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування;

А бюджетне асигнування - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження.

Як ми бачимо з визначення даних понять, які нам надає норма Бюджетного кодексу України, за ієрархічністю бюджетне призначення має вищу силу порівняно з бюджетними асигнуваннями, що підтверджується прийняттям останнього в силу попереднього.

Бюджетне призначення визначається законом про Державний бюджет України, а бюджетне асигнування відповідно Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України розподіляє та доводить до них у встановленому порядку головний розпорядник, який також і приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня. Також різниця у суб’єкті реалізації (розпорядник і головний розпорядник).

З приводу співвідношення то данні поняття є дуже тісно пов’язані по причині того, що бюджетне асигнування випливає з бюджетного повно важення, а також регулюється одними і тим ж нормативними актами (Бюджетним кодексом України, законом про Державний бюджет України).

Також бюджетний кодекс у відповідній статті зазначає, що у випадку коли для виконання державного бюджет, за певних обставин, потрібно менше бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів, Міністерство фінансів України (місцевий фінансовий орган) готує пропозиції про зменшення відповідного бюджетного призначення Державного бюджету України (місцевого бюджету, що також вказує на тісний зв'язок цих понять. Тісно пов’язаними між собою є Головний розпорядник та розпорядники нижчого рівня.

Отже, як ми бачимо з вищезазначеного матеріалу можна зробити висновок про те, що поняття бюджетного призначення та бюджетного асигнування мають тісний внутрішній зв'язок та ієрархічну взаємозалежність. Вони відіграють провідну роль у виконання державних програм та й взагалі Державного Бюджету України.

2.Правові основи виконання бюджету за видатками.

Видатки бюджету - кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом. До видатків бюджету не належать: погашення боргу; надання кредитів з бюджету; розміщення бюджетних коштів на депозитах; придбання цінних паперів; повернення надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету, проведення їх бюджетного відшкодування;

Видатки державного бюджету уособлюють економічні відносини, які виникають у зв'язку із розподілом централізованого фонду грошових коштів держави і його використанням за цільовим призначенням.

До видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на: 1) державне управління: а) законодавчу владу; б) виконавчу владу; в) Президента України; 2) судову владу; 3) міжнародну діяльність; 4) фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення; 5) національну оборону (крім заходів та робіт з мобілізаційної підготовки місцевого значення); 6) правоохоронну діяльність, забезпечення безпеки держави та цивільний захист населення і територій 7) освіту: та ін..

Стадіями виконання бюджету за видатками є: 1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі та в межах затвердженого розпису бюджету; 2) затвердження кошторисів, паспортів бюджетних програм (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі), а також порядків використання бюджетних коштів; 3) взяття бюджетних зобов'язань; 4) отримання товарів, робіт і послуг; 5) здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов'язань; 6) використання товарів, робіт і послуг для виконання заходів бюджетних програм; 7) повернення кредитів до бюджету (щодо кредитування бюджету).

Через видатки розвитку реалізується інвестиційна та інноваційна діяльність, структурні економічні реформи в країні. їх ще називають капітальними видатками оскільки саме з їх допомогою створюється або збільшується капітал - основні засоби, майно держави, органів місцевого самоврядування та окремих юридичних осіб.

Всі видатки, таким чином, розмежовуються між бюджетами різних рівнів залежно від розподілу функцій між державою і органами місцевого самоврядування і поділяються на видатки з фінансування державних повноважень та фінансування власних повноважень.

Бюджетним кодексом заборонено планувати та здійснювати видатки, не віднесені до місцевих видатків, а також здійснювати видатки на фінансування бюджетних установ одночасно з різних бюджетів. Функції що до контролю розмежування видатків покладено на Державне казначейство України.

В основі казначейського обслуговування державного та місцевих бюджетів за видатками лежить комплекс організаційних процедур щодо забезпечення облік, видаткових операцій, здійснення контролю за цільовим спрямуванням бюджетних коштів та формування фінансової звітності про виконання бюджетів за видатками.

Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження на отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання установою своїх функцій і досягнення цілей, визначених на бюджетний період згідно з бюджетними призначеннями.

У процесі казначейського обслуговування бюджетів за видатками органи Державного казначейства здійснюють такі функції: відкривають в Головних управліннях Державного казначейства та Державному казначействі України (центральний рівень) рахунки для здійснення операцій з виконання бюджетів; та здійснюють операції на рахунках розпорядників та одержувачів бюджетних коштів;обліковують на відповідних бухгалтерських рахунках зобов'язання та фінансові зобов'язання розпорядників та одержувачів коштів бюджет, складають періодичну та річну звітність за видатками відповідно до кодів бюджетної класифікації та подають її зовнішнім і внутрішнім користувачам та ін..

Отже, виконання державного бюджету з видатками є однією з головних стадій виконання бюджету а тому поребує особливої уваги.

3. Поняття і види податків в теорії фінансового права та за законодавством України.

Податки — це встановлені вищим органом законодавчої влади обов'язкові платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи до бюджету у розмірах і у терміни, передбачених законодавством.

Податки поділяють на такі види:

1) За формою оподаткування

непрямі — податки на товари й послуги, установлювані центральними й місцевими органами влади у вигляді надбавок до ціни товарів або тарифу на послуги й незалежні від доходів платників податків. Виробники й продавці виступають у ролі збирачів непрямих податків, уповноважених на те державою, а покупець стає платником непрямого податку. Найпоширеніші непрямі податки у вигляді акцизів, податку із продажів, мит, митних зборів.

прямі — податок, що стягується безпосередньо з доходів і майна платника податків. До прямих податків належать прибутковий податок з фізичних осіб, податок на прибуток, податок на майно місцеві податки та збори.

2) За об'єктом:на доходи,на споживання,на майно;

3) За рівнем державних структур, що встановлюють податок:загальнодержавні та місцеві;

4) Залежно від напрямку використання:загальні та цільові.

Відповідно до Податкового кодексу України, який регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.

До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені Податковим кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Податковим кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Тобто законодавець використовує лише один із запропонованих критерії поділу податків на види, що відображає позицію законодавця.

4. Банківські операції, їх види за законодавством України.

Банківська операція — це технологічно проста транзакція, яка є складовою банківського продукту.

Згідно з ч.1 ст 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору; Змістом цією операції є: створення банком у процесі своєї діяльності кредитного ресурсу. За для цього він залучає гроші у національній та іноземній валюті у формі вкладів та депозитів в обмін на зобов'язання повернути кошти на умовах визначених договором.

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

Відповідно до п.9 ч.1 ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність»:

банківські рахунки — рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів;

Відповідно п.8 ч.1 ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність»:

банківський платіжний інструмент — засіб, що містить реквізити, які ідентифікують його емітента, платіжну систему, в якій він використовується, та, як правило, держателя цього банківського платіжного інструмента. За допомогою банківських платіжних інструментів формуються відповідні документи за операціями, що здійснені з використанням банківських платіжних інструментів, на підставі яких проводиться переказ грошей або надаються інші послуги держателям банківських платіжних інструментів;

Зміст операції: Створюючи кредитний ресурс банк веде власний бухгалтерський облік коштів, вимог та зобов'язань відносно клієнтів. Банк має право за дорученням клієнта здійснювати переказ грошей на інші рахунки. Зміст операції фіксується первинними касовими документами.

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Відповідно п.24 ч.1 ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність»:кошти — гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент;

Зміст операції: Банк у процесі своєї діяльності створює кредитний ресурс. Кредитний ресурс складається з коштів які були залучені у вклади, депозити, депозитні сертифікати, тощо. Відповідно цієї операції, банк за для збереження ліквідності, розміщує кредитний ресурс у депозитах іншого банку, або у депозитах Національного банку України.

Отже, банківські операції - це основа функціонування банку, та визначає його суть.

5. Поняття, члени та учасники платіжної системи.

Платіжна система - платіжна організація, члени платіжної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при проведенні переказу коштів. Проведення переказу коштів є обов'язковою функцією, що має виконувати платіжна система.

Загальні засади функціонування платіжних систем в Україні регулюються законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", "Про поштовий зв’язок", іншими законодавчими актами України та нормативно-правовими актами Національного банку України.

Відповідно до статті 7 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк створює, координує та контролює створення платіжних систем.

В Україні можуть створюватися внутрішньодержавні банківські та небанківські платіжні системи.

Обов'язковою функцією, яку має виконувати платіжна система, є проведення переказу коштів.

Національний банк України створив та забезпечує функціонування системи міжбанківських розрахунків – Система електронних платежів (СЕП) та системи роздрібних платежів – Національна системи масових електронних платежів (НСМЕП).

Порядок діяльності платіжної системи визначається її правилами, встановленими платіжною організацією відповідної платіжної системи. Правила внутрішньодержавної платіжної системи та міжнародної платіжної системи, платіжною організацією якої є резидент, мають бути узгоджені платіжною організацією цієї платіжної системи з Національним банком України.

До внутрішньодержавних банківських платіжних систем відносяться системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи.

Видами платіжної системи є: внутрішньодержавна банківська платіжна система (під якою розуміється платіжну систему, у якій платіжна організація є резидентом і яка здійснює свою діяльність і забезпечує переказ коштів виключно в межах України) та міжнародну платіжну систему ( у якій платіжна організація може бути, як резидентом, так і нерезидентом і яка здійснює свою діяльність на території двох і більше країни та забезпечує проведення переказу коштів з однієї країни в іншу.

Видами внутрішньодержавна банківська платіжна система є: банківські та небанківські платіжні системи.

6. Кредитування банківського рахунка: поняття, загальна характеристика та правові основи здійснення.

Виходячи з положень Цивільного кодексу України, кредитування банківського рахунка, виникає тоді коли відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу.

Договір банківського рахунка може містити положення про кредитування рахунка (овердрафт), відповідно до якого банк здійснює платежі з рахунка і при відсутності на ньому грошових коштів. Кредит вважається наданим із моменту вчинення банком такого платежу.

При укладенні договору банківського рахунка з умовою кредитування банк зобов'язаний перевірити наявність повноважень клієнта на здійснення операцій по кредитуванню. Це здійснюється шляхом пред'явлення до банку копії установчих документів клієнта (статуту, положення,установчого договору чи інших). Така вимога повинна бути виконана клієнтом і у випадку визначення у договорі банківського рахунка ліміту кредитування.

Права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит, якщо інше не встановлено договором або законом ( тобто має властиві кредиту ознаки: строковості, платності, поверненості). Договір банківського рахунка з умовою кредитування за своєю правовою природою є змішаним, оскільки містить у собі положення про кредит.

Тобто, сторони договору банківського рахунку з умовою кредитування можуть визначати свої права та обов'язки за договором, виходячи з положень про договір банківського рахунка, позики та кредит, встановлюючи свої прав та обов'язки в межах диспозитивних норм .

Отже, кредитування рахунку це ще одна з послуг банку, яка сприяє виконанню замовлення клієнта та надання додаткових зручностей.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 25

1. Бюджетний кодекс України як джерело фінансового права.

Джерела фiнансового права - це правовi акти органiв законодавчої, виконавчої влади i мiсцевого самоврядування, в яких мiстяться норми фiнансового права. Джерелами фінансового права є форми вираження правотворчої діяльності держави з приводу прийняття компетентними державними органами нормативних актів, що встановлюють норми фінансового права. У 2001 р. в Україні був прийнятий Бюджетний кодекс України - перше кодифіковане джерело підгалузі фінансового права.

Бюджетним кодексом України регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, а також питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства.

Окреслене коло відносин є різновидом владних публічних правовідносин, яким притаманні нерівність сторін, чітка субординація суб’єктів, домінуюче положення держави (або органу місцевого самоврядування), що виражається пріоритетом її волі над іншими суб’єктами. Особливе місце держави зумовлене тим, що вона й організовує, й управляє рухом власних бюджетних коштів (чи коштів органу місцевого самоврядування).

Бюджетні правовідносини, що опосередковують періодичний процес мобілізації, розподілу й використання державних грошових фондів, є різновидом фінансових правовідносин, а отже, їм притаманний і владно-майновий характер останніх. Тобто, з одного боку, йдеться про регулювання руху грошових фондів (певного виду майнових відносин), з другого -- про регулювання шляхом використання примусових засобів, право на яке має держава. Владно-майновий характер правовідносин проявляється у примусовому відчуженні частини майна (грошових коштів), накопиченні їх через бюджетні доходи для потреб публічної влади. Владно-майновий характер бюджетних правовідносин передбачає й об’єктивні підстави для розмежування компетенції між носіями публічної влади.

2. Бюджетні повноваження України: загальна характеристика та основи правового регулювання.

Питання про розмежування повноважень у галузі бюджету між органами держави на її території завжди є актуальними. Незалежність у галузі бюджету — свідчення про самостійність. Не можна уявити собі суверенну державу, яка не має коштів на першочергові потреби, що концентруються в бюджеті, і не може ними розпоряджатися за своїм розсудом.

Конституція України встановила, що бюджетна система держави будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Правовий статус держави, її вищих органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування обов’язково включає в себе право на власну фінансову базу у вигляді бюджету. Це загальне право включає в себе багато бюджетних повноважень (прав і обов’язків). Бюджетні повноваження можуть належати державі в цілому, конкретним представницьким і виконавчим органам, місцевим органам самоврядування, адміністративно-територіальним утворенням.

Бюджетні повноваження України як суверенної держави і місцевих органів самоврядування визначаються перш за все нормами Конституції України. Оскільки Україна як держава реалізує свої бюджетні повноваження через Верховну Раду та Кабінет Міністрів, норми Конституції України, які встановлюють основні повноваження України як держави в галузі Державного бюджету України, деталізуються Регламентом Верховної Ради України та Законом України “Про Кабінет Міністрів України”. Приписи цих нормативних актів є нормами конституційного права. Вони не включаються в бюджетне право як центральну частину фінансового права. Але без них не можна уявити собі обсяг повноважень держави у галузі бюджету, повноважень Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

Регламент Верховної Ради України має спеціальний розділ 9, присвячений повноваженням Верховної Ради в галузі Державного бюджету. Закон України “Про Кабінет Міністрів України” також регламентує повноваження уряду в галузі Державного бюджету.Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” має розділ, в якому регламентується матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування, повноваження місцевих рад та їх органів у галузі місцевих бюджетів.Бюджетним повноваженням держави, порядку їх реалізації в бюджетному процесі присвячено бюджетне законодавство, норми якого в сукупності і складають бюджетне право — центральну частину фінансового права.

3. Види юридичної відповідальності за бюджетні правопорушення та їх законодавче закріплення.

Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету. Особи, винні у порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законами України. Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою для притягнення до відповідальності згідно з законом його керівника чи інших відповідальних посадових осіб, залежно від характеру вчинених ними діянь. Посадові особи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ та організацій, які вчинили бюджетне правопорушення, несуть передбачену законом цивільно-правову відповідальність згідно з законом незалежно від накладення передбачених цим Кодексом заходів стягнення на розпорядника чи одержувача бюджетних коштів. Нецільове використання бюджетних коштів, тобто витрачання їх на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет, виділеним бюджетним асигнуванням чи кошторису, має наслідком зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням, і притягнення відповідних посадових осіб до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності у порядку, визначеному законами України.

Відповідальність передбачена розділом 18 БКУ. Адміністративна(за використання бюджетних коштів за нецільовим призначенням, за відсутність бух.обліку, внесення неправдивих даних до фін.звітнності та порушення порядку надання фін.звітності)- КпАПУ; Кримінальна(нецільове використання бюджетних коштів та в обсягах що перевищюють затвердженні межі витрат)- ККУ.

4. Правові основи діяльності філій іноземних банків в Україні.

Іноземні банки мають право відкривати філії та представництва на території України.

Іноземний банк має право на відкриття філії в Україні за таких умов:

1) до держави, в якій зареєстровано іноземний банк, відсутні суттєві застереження з боку відповідних міжнародних органів щодо виконання нею міжнародних стандартів у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму;

2) банківський нагляд у державі, в якій зареєстровано іноземний банк, відповідає Основним принципам ефективного банківського нагляду Базельського комітету з питань банківського нагляду;

3) між Національним банком України та органом банківського нагляду держави, в якій зареєстровано іноземний банк, укладено угоду про взаємодію у сфері банківського нагляду, гармонізації їх принципів та умов;

4) мінімальний розмір приписного капіталу філії на момент її акредитації є не меншим 120 мільйонів гривень;

5) наявність письмового зобов'язання іноземного банку про безумовне виконання ним зобов'язань, які виникли у зв'язку з діяльністю його філії на території України.

Національний банк України здійснює акредитацію філій та представництв іноземних банків на території України в порядку та на умовах, визначених цим Законом та нормативно-правовими актами Національного банку України.

Акредитація філії іноземного банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків та видачі банківської ліцензії.Акредитація філії іноземного банку є підставою для здійснення нею банківської діяльності.

Діяльність філії іноземного банку повинна відповідати вимогам, встановленим цим Законом та нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України здійснює регулювання діяльності та встановлює економічні нормативи для філій іноземних банків відповідно до вимог законодавства України.

4. Договір банківського рахунка, його правова характеристика.

Стаття 1066.ЦКУ Договір банківського рахунка

1. За договором банківського рахунка банк зобов'язується

приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові

(володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять,

виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу

відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за

рахунком. За загальною характеристикою є:- двостороннім;

- договір банківського рахункує консенсуальним;

- відплатними (договір банківського рахунка може бути безвідплатним – ч.4 ст. 1068 ЦК). Сфера застосування договору визначається з урахуванням його суб’єктного складу (стороною, яка надає відповідний вид фінансової послуги є банк або інша фінансова установа) та виду рахунку, який відкривається. До істотних умов договору банківського рахунку належать:

1) предмет договору;

2) проценти за користування коштами, що знаходяться на рахунку.

За поточними рахунками, що відкриваються банками

суб'єктам господарювання в національній валюті, здійснюються всі

види розрахунково-касових операцій відповідно до умов договору та

вимог законодавства України.

До них, як правило, належать:

1) прийняття та зарахування на рахунок клієнта грошових коштів;

2) виконання розпоряджень клієнта про перерахування коштів з його рахунку на рахунок визначеної ним особи;

3) видача відповідних сум з рахунка клієнта.

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається суб'єкту господарювання для зберігання грошей і проведення

розрахунків у межах законодавства України в безготівковій та

готівковій іноземній валюті, для здійснення поточних операцій,

визначених законодавством України, для здійснення інвестицій за

кордон, розрахунків за купівлю-продаж облігацій зовнішньої

державної позики України, для зарахування, використання і

погашення кредитів (позик, фінансової допомоги) в іноземній

валюті, для надходження іноземних інвестицій в Україну відповідно

до законодавства України, а також для проведення операцій,

передбачених генеральною ліцензією Національного банку на

здійснення валютних операцій.

Проценти за користування коштами, що знаходяться на рахунку

За користування грошовими коштами, що знаходяться на

рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на

рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка

або законом.

Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.

Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка:

1) якщо сума грошових коштів, що зберігаються на рахунку клієнта, залишилася меншою від мінімального розміру, передбаченого

банківськими правилами або договором, якщо така сума не буде відновлена протягом місяця від дня попередження банком про це;

2) у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом року, якщо інше не встановлено договором;

3) в інших випадках, встановлених договором або законом.

3. Залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами.

Банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі відсутності операцій за рахунком

клієнта протягом трьох років підряд та відсутності залишку

грошових коштів на цьому рахунку.

До джерел правового регулювання договору належать: нормативно-правові акти:Цивільний кодекс; Господарський кодекс України; Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р.; Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р.

Підзаконні правові акти Національного банку України, і зокрема, Інструкція НБУ Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженою постановою правління НБУ 12.11.2003 р.

6. Правове регулювання міжбанківського валютного ринку України. Організація валютних відносин здійснюється в межах валютного ринку, який можна розглядати в широкому та вузькому розумінні. Міжбанківський валютний ринок в широкому розумінні можна розуміти як сукупність економічних відносин, що виникають при здійсненні операцій з відчуження іноземної валюти, а також операцій, пов’язаних з переміщенням валютних капіталів. У вузькому розумінні валютні ринки можна розглядати як сукупність певних інститутів та механізмів, які у своїй взаємодії забезпечують можливість здійснювати валютні операції із врахуванням поточної ринкової ситуації. Основними суб’єктами міжбанківського валютного ринку виступають комерційні банки, які відіграють роль інститутів цього ринку.

Центральний банк є найдієвішим органом регулювання валютних відносин в країні, що лише підкреслює його значення у сучасній системі регулювання економіки відкритого типу. При цьому однією з головних переваг такої моделі регулювання є те, що центральний має найкращі можливості здійснювати його комплексно, системно, що обумовлено наявністю в його розпорядженні інструментів різного характеру та типу. В цілому ж можна стверджувати, що НБУ сформував досить жорстку й ефективну систему валютного регулювання, яка поєднує в собі як економічні, так і адміністративні важелі. До того ж, у моменти кризових явищ центральний банк використовує здебільшого адміністративні заходи. Це пов’язано з тим, що валюти перехідних економік значною мірою схильні до девальвації і короткострокових коливань курсу. Їх ринок не має належної глибини і суттєво залежить від пропозиції іноземної валюти, рівновага на ньому менш стійка і потребує великих зусиль з боку влади. Такі зусилля і проявляються в різного характеру обмеженнях.

Україна повинна здійснювати поступову лібералізацію валютних відносин, враховуючи при цьому досвід розвинених країн та близьких сусідів у цій сфері та надаючи перевагу економічним важелям впливу. Разом з тим, поруч із подальшим розвитком та впровадженням ринкових інструментів валютного контролю та регулювання при нестабільній економічній ситуації і не надто стійкому валютному ринку, Національний банк має залишати за собою право на застосування певних адміністративних методів та інструментів управління валютними відносинами. Таким чином, на сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки регулятивний вплив та контроль за валютними операціями повинні не скасовуватись, а вдосконалюватись.

26

1.Правова характеристика фінансової системи України

Фінансова система України - це сукупність фінансових інститутів, за допомогою яких держава мобілізує, розподіляє та використовує грошові когти.

Фінансова система включає:

Бюджетна система

Децентралізовані фонди (фінанси галузей народного господарства)

Кредитну систему

Державне страхування

Бюджетну систему утворює Державний бюджет і місцеві бюджети. Місцевими бюджетами визнаються бюджет АРК, обласні районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Фінанси галузей народного господарства – це фонди які не є власністю держави, яле входять до фінансової системи через систему податків, обов’язкових платежів або отримання коштів методом фінансування або кредитування.

Державний кредит – фонд коштів, який утворюється шляхом випуску державних позик.

Страхування є системою особливих грошових відносин, що займають проміжну ланку між фінансовими та кредитними відносинами. Страхові відносини - це відносини у сфері формування Пенсійного фонду, фонду соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності.

2. Органи контролю спеціальної компетенції за дотриманням бюджетного законодавства, їх повноваження.

Стаття 109. Повноваження Верховної Ради України по контролю за дотриманням бюджетного законодавства

1. До повноважень Верховної Ради України належить контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу.

2. Комітети Верховної Ради України беруть участь у підготовці до розгляду Верховною Радою України проекту закону про Державний бюджет України, готують і попередньо розглядають питання щодо контролю за виконанням та звіту про виконання Державного бюджету України в частині, що віднесена до компетенції комітетів.

3. До повноважень Верховної Ради України по контролю за дотриманням бюджетного законодавства належить:

1) заслуховування звітів про стан виконання Державного бюджету України, в тому числі заслуховування звітів розпорядників бюджетних коштів про використання коштів Державного бюджету України;

2) контроль за використанням коштів резервного фонду державного бюджету.

4. До повноважень Комітету Верховної Ради України з питань бюджету по контролю за дотриманням бюджетного законодавства належить:

1) контроль за відповідністю поданого Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та підготовка відповідного висновку;

2) контроль за відповідністю законопроектів, поданих на розгляд Верховної Ради України, бюджетному законодавству.

Стаття 110. Повноваження Рахункової палати по контролю за дотриманням бюджетного законодавства

1. До повноважень Рахункової палати по контролю за дотриманням бюджетного законодавства належить здійснення контролю за:

1) використанням коштів Державного бюджету України відповідно до закону про Державний бюджет України;

2) утворенням, обслуговуванням і погашенням державного боргу України;

3) ефективністю використання та управління коштами Державного бюджету України;

4) використанням бюджетних коштів у частині фінансування повноважень місцевих державних адміністрацій та делегованих місцевому самоврядуванню повноважень органів виконавчої влади по доходах і видатках.

Стаття 111. Повноваження Міністерства фінансів України по контролю за дотриманням бюджетного законодавства

1. Міністерство фінансів України здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу як стосовно державного бюджету, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачено законодавством України.

Стаття 112. Повноваження Державного казначейства України по контролю за дотриманням бюджетного законодавства

1. Державне казначейство України:

1) здійснює бухгалтерський облік всіх надходжень та витрат Державного бюджету України;

2) встановлює єдині правила ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджетів, кошторисів, видає інструкції з цих питань та здійснює контроль за їх дотриманням;

3) здійснює контроль за відповідністю платежів взятим зобов'язанням та бюджетним асигнуванням.

Стаття 113. Повноваження органів Державної контрольно-ревізійної служби України за дотриманням бюджетного законодавства

1. Органи Державної контрольно-ревізійної служби України здійснюють контроль за:

1) цільовим та ефективним використанням коштів державного бюджету та місцевих бюджетів;

2) цільовим використанням і своєчасним поверненням кредитів, одержаних під гарантію Кабінету Міністрів України;

3) порядком ведення бухгалтерського обліку та достовірністю звітності про виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів, кошторисів.

2. Державна контрольно-ревізійна служба України щомісячно надає Верховній Раді України та Міністерству фінансів України узагальнені результати звітів про проведені перевірки.

3. Поняття та принципи фінансування державних видатків.

Фінансування державних видатків – це плановий, цільовий, безповоротній та безоплатний відпуск коштів, що здійснюється з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійснення плнового використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій , а також для утримання соціально-культурної сфери, створення соціальних гарантій населення та виконання зобов’язань держави, з додержанням режиму економії при всебічному постійному контролі

Принципи фінансування державних відатківё

1) Ефективне використання

2) Принцип фінансування в міру виконання планів – означає що кошти виділяються не автоматично, а відповідно до фактичного виконання робіт, що зумовлюють обсяги витрат

3) Принцип поєднання власних кредитних і бюджетних коштів – означає використання спочатку своїх, у разі потреби банківських, у разі крайньої необхідності бюджетних коштів

4) Принцип додержання режиму економії – застосовується на стадії фактичного використання коштів і проявляється у раціональному використанні трудових і матеріальних коштів

4. Законодавчі обмеження діяльності банків.

Банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі ( за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Спеціалізованим банкам ( за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 % капіталу банку

Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку. Це обмеження не поширюється на:

1) Приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій

2) Майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави

3) Майно набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужене банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього

5.Кредитні правовідносини як вид банківських правовідносин: поняття, загальна характеристика, елементи.