2. Дуалізм приватного права: проблеми кодифікації.

Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необхідності поділу права у об'єктивному смислі на публічне і приватне. Так, у Дигестах Юстиніана знаходимо: «вивчення права розпадається на два положення - публічне та приватне (право). Публічне право, яке належить до положення Римської держави, приватне, що стосується користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні».

Сучасна система права України теж виходить з поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу. Там, де відносини грунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголошений, наприклад, у відповідності зі ст. 67 Конституції України (далі - Конституція) обов'язок кожного сплачувати податки і збори у порядку і розмірі, встановлених законом, є обов'язком публічно-правовим. Необхідність його виконання обумовлена суспільним інтересом, оскільки суспільство безпосередньо зацікавлено у здійсненні державою обов'язків тощо. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла реалізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійснювати свою приватну життєдіяльність відповідно до власних інтересів.

Однак слід зазначити, що поділ права на приватне та публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) в сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК (ст.82), коли йдеться про публічний договір (ст. 633 ЦК), договір приєднання (ст. 634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити: чий інтерес має перевагу - приватний чи публічний. У зв'язку з цим доцільнішим було б визнати, що критерієм поділу, перш за все, є формальний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних відносин, властивий системі приватного та системі публічного права.

Таким чином, публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади та підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов'язані з державними або суспільними інтересами. Основну сутність публічного права складає прийом юридичної централізації. Приватне право - сукупність правових норм, які за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників. Приватне (цивільне) право - система юридичної децентралізації.

У свою чергу публічне і приватне право (система права) поділяються на галузі права. До галузей публічного права традиційно відносять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, канонічне право, а до галузей приватного права - цивільне, трудове право тощо.

Вважаємо, при вирішенні проблеми системи права сутність останньої полягає у тому, щоб науково сприяти практичному удосконаленню її структури. У зв'язку з цим слід погодитися з С. С. Алексеєвим, який вважає: «У загальній системі права, де існують три основні ланки галузей - профілюючі (базові), спеціальні і комплексні, що характеризуються поєднанням різнорідних інститутів профілюючих та спеціальних галузей (торговельне право, морське право, право прокурорського нагляду), спостерігається формування своєрідних сфер комплексного характеру, які юридично опосередковують нові «прошарки соціальності» (екологічне, земельне, підприємницьке право) і, більше того, зростає тенденція їх переростання в основні галузі. Але в сучасних умовах вони ще не повною мірою виявили свою юридичну специфіку і не накопичили самобутній матеріал, а лише є комплексом елементів з різних галузей права. Крім того, навіть у сферах своїх специфічних відносин вони відтворюють ті правові засади, які характерні для інших галузей, перш за все, базових - цивільного і адміністративного, галузей процесуального права. Тому для більш адекватної у науковому і практичному відношенні характеристики їх слід визначати як вторинні, комплексні галузі. При цьому потрібно виходити з того, що галузь права - це таке усталене, внутрішнє поєднання правових норм у єдине ціле, яке має юридично однорідний характер. Звідси - будь-якому виду суспільних відносин відповідає галузь права. Про галузь права може йтися лише там і постільки, де і оскільки особливий вид суспільних відносин характеризується такими особливостями, які передбачають існування своєрідної, суцільної форми правового регулювання, що відрізняється від інших форм як за загальним юридичним становищем сторін правовідносин, так і за конкретними правовідносинами (юридичним фактом, змістом прав і обов'язків, санкціями). Система права є об'єктивно існуючим розподілом правових інститутів за окремими групами, а не класифікацією суспільних відносин, яка береться безвідносно до їх правового регулювання.

Історичні факти свідчать про те, що бурхливому, інколи стрибкоподібному розвитку ринкової економіки та демократичних інститутів, а, врешті - решт, становленню громадянського суспільства в усіх країнах незмінно передувало міцне утвердження в суспільному житті цивільного права, найбільш міцно і послідовно там, де таке утвердження відбувалось у вигляді цивільного кодексу (Франція - наполеонівський Цивільний кодекс 1804 р.; Німеччина - Німецьке цивільне уложення 1900 р.). Це означає, що Цивільний кодекс повинен охопити регулюванням усі «горизонтальні» відносини - особисті немайнові і майнові, у тому числі й ті, що виникають у процесі підприємницької діяльності.

Цивільне право як приватне право (в об'єктивному розумінні) - це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.