5.Політичний і суспільний устрій Русі

Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму - до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За ча­сів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові' та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада става­ла основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Воло­діючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридичне оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче - це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згад­ки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був граничне простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. До­мінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

У Руській державі склалися наступні соціальні групи, які умовно можна по­ділити на: 1) аристократичну верхівку, до якої входили київські князі, місцеві (удільні) князі, бояри, дружинники, священики; 2) вільних общинників; 3) на­півзалежне населення (смерди, рядовичі, закупи); 4) залежне населення (холопи челядь) тощо.

До категорії вільних общинників або (люди) належали як сільський, так і міський елемент — ремісники, купці.

До напівзалежного населення належали:

а)смерди,тобто основна група сільського населення, що мала свій будинок,вела власне господарство, мала в користуванні ділянку землі. Вони були зо­бов'язані сплачувати податки, але не були особисто прикріплені до землі;

б)рядовичі — особи, які перебували у тимчасовій економічній чи особистійзалежності внаслідок укладення договору — "ряду";

в)закупи — це одна із категорій рядовичів, що на умовах особистої заставибрала в борг "купу", тобто позику грошима. Закуп працював лише на полі госпо­даря і не мав права його покинути доти, поки не повертав борг. Якщо він цьогоне робив — перетворювався на раба.

Окремо виділяється група осіб, яка перебувала під патронатом церкви. До неї належали:

а)задушні люди — холопи, яких господар за заповітом відпустив на свободу;

б)прощеники — колись вільні люди, що стали холопами, а потім господа­рем були прощені;

в)ізгої— вихідці із різних соціальних груп, які з одного стану вийшли, а доіншого не потрапили.

У найбільш пригнобленому становищі перебувало повністю залежне насе­лення, яке поділялося на дві категорії:

а)холопи — це люди, які ставали невільниками внаслідок скоєного злочи­ну, неповернення боргу, самопродажу, одруження на рабині. Холопами такожставали закупи-утікачі;

б)челядь — особи, що потрапили в рабство внаслідок полону. Також булиабсолютно безправні.

2.Кіммерійці,Скіфи,Сармати. Кіммерійці — кочовий іраномовний народ, який примандрував з причорноморські степи в IX ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть. Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша — у праці Геродота. Кіммерійці взяли участь у війнах у Малій Азії: знищили Фригійське царство , взяли Сарди — столицю Лідійського царства (654 р. до н. е.), та давньогрецькі міста, наприклад Ефес. Вони громили також закавказьку державу Урарту, воювали проти Ассирії.Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми воєнними походами. Військо кіммерійців складалося з загонів вершників. Отож, успішне завершення походів залежало від зброї та спорядження бойового коня. Головною зброєю цих воїнів був далекобійний лук. У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад метр. Вміли користуватися кіммерійці й списами, проте значного поширення ця зброя не набула. Отож, кіммерійці не лише знали залізо, а й уміли його належно застосовувати. Кіммерійці були першими, хто з-поміж мешканців степу навчився обробляти метал, з ними пов'язаний початок залізного віку на наших степових теренах.Кіммерійці були першим народом на наших теренах, який дослідники звуть кочовим. Кіммерійці не будували жител. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували. Походи кіммерійців проти хліборобів лісостепу. Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських степах, вони не могли оминути світу землеробів лісостепу.Перших нападів кіммерійців чорнолісці зазнали вже від початку їхнього панування в степу. Та найбільш гострим те протистояння було у VIII ст. до н. е. Саме тоді виникла потужна захисна лінія з багатьох чорноліських фортець .Численні археологічні знахідки свідчать, що на кінець VIII ст. до н. е. кіммерійці подолали опір чорноліського населення, проникли вглиб їхніх земель та заволоділи найважливішими городищами, шляхами та річками. Скіфська держава У Причорноморські степи вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Скіфи були кочовиками, основу господарства - конярство. Були іраномовними. Так, підкоривши кіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, у якій швидко стали одним народом. Скіфів очолювали царі з необмеженою владою.Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Розвивалися також ремесла, з-поміж яких найпоширенішими були ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я.Наприкінці VI ст. до н. е. у скіфів сформувалася держава. Скіфія поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Один із них (ймовірно той, що володарював над царськими скіфами) був верховним царем. Три царства, у свою чергу, поділялися на округи. На чолі і царств, і округів перебували представники єдиної царської династії. Це сприяло зміцненню Скіфської держави. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло — панцир і округлий щит. Скіфія досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт держави пов'язаний з ім'ям царя Атея.Яскравим свідченням моці Великої Скіфії є так звані «царські кургани » — величні поховання її володарів та вищої скіфської знаті. Наприкінці III ст. до н. е. Скіфська держава під натиском сарматів припинила своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. СарматиУ III ст. до н. е. союз кочовихіраномовних племен — сарматів.Основою суспільного устрою сарматів була родова община, утворена групою споріднених сімей. Жили вони табором, у наметах, які нагадують юрти монголів. Міст, принаймні на території України, у них не було. Взимку намети вони утеплювали, ні землянок, ні інших стаціонарних жител не будували. Це був народ кочовий – залишалися вони на одному місці доти, допоки худоба не з’їдала траву. Потім пересувалися на інше місце. При цьому кожне плем'я мало свою територію, вихід за межі якої спричиняв міжплемінні військові сутички. Харчувалися сармати м'ясом, сиром, молоком. Розводили коней і овець – тварин, які попори часті переміщення не втрачали вагу. Ховаючи померлих, вони клали поруч із ними речі, якими ті користувалися за життя: чоловікам – зброю, кубки з вином; жінкам – прикраси, дзеркальця, голки.Жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів. Елінни. Таври. У гірських та передгірних районах Криму в 1 тис. до н.е. проживали племена таврів.В 2 ст. до н.е. таврів підкорив цар Мітрідат 6 , а в 1 ст. її захопили римські війська.Таври займались тваринництвом та хліборобством. Велике значення мало рибальство. Займались різними ремеслами: обробка каменя та металів , .

5.Утворення Київської Русі.Основні етапи розвитку.

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави. Норманська теорія (Міллер)заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, як аргументи висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва „Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів – „руотсі”. Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва „Русь” походить від назви річок у Центральній Україні – Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем’я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов’янськими племенами. Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно якої поляни є не слов’янами, а різновидом хозарів.

Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

У 862 році ці племена вигнали варягів «в морс», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря.