81.Духовне життя українського народу в 70-80 рр.

З перших днів свого існування радянська влада вела відкриту антицерковну, войовничо-атеїстичну політику. Релігію й церкву проголосили пережитками самодержавства та ворогами нового суспільства. У роки громадянської війни були зруйновані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.

З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921-1922 pp., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном. І хоч віряни й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й церкви був неминучим.

Радянська влада зажадала передачі культових предметів, без яких не могло відбуватися богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супроводжувався арештами та розстрілами духовенства й вірних. 19 березня 1922 року в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом «цілком таємно», В. Ленін писав: «Що більше представників реакційного духовенства й реакційної буржуазії нам... вдасться розстріляти, то краще».

Під час Української революції розпочалася боротьба за створення Української автокефальної (незалежної від московського патріарха) православної церкви. Соціалістичний уряд Центральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. Тільки П. Скоропадський та Директорія намагалися підтримати таку ідею, але вони протрималися недовго, конкретних результатів не було. У 1920 році УАПЦ нараховувала близько 1,2 тис. парафій, 30 єпископів та 1,5 тис. священиків. Загальна кількість вірян досягла 2 млн. осіб (12-14% від усього православного населення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині. Керівником УАПЦ був обраний митрополит В. Липківський (1921-1927 pp.).

Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло лояльне ставлення до неї. Воно намагалося внести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану Російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.

Уряд відверто сприяв діяльності різноманітних сектантських груп і організацій, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.

82.Застійні явища в науці, літературі та мистецтві. Опозиційний рух.

Негативні явища в усіх сферах життя суспільства викликали протест та обурення у мислячої частини, проте далеко не усі були готові до рішучих дій . спрямованих на зміни існуючих порядків. Але були люди, які не тільки обговорювали між собою недоліки влади, але й виступали відкрито з критикою її. Першими були « шестидесятники». Виступ яких відбувся в 1965 р у Києві під час прем’єрного показу фільма С.параджанова « Тіні забутих предків» Серед них були І.Дзюба, В Чорновіл, Ю.Бадзьо, В.Стус. проти яких влада застосувала репресії. Натомість представники творчої та технічної інтелігенції ( І.Драч, Л.Костенко, О.Антонов. Г та П.Майбороди, С.Параджанов) стали на захист протестуючих.

Важливою зброєю протестувальників став « самвидав» - друк та розповсюдження забороненої літератури, зокрема статті І.Дзюби « Інтернаціоналізм чи русифікацій» присвяченої питанню звуження сфери застосування української мови.

Наступним кроком опозиційного рузу стало створення Української гельсінської спілки. Підтримуючи виступ в москві опозиційного академіка А.Сахарова. в листопаді 1976 р. в Києві була утворена УГГ, яка мала завданням відслідковувати дотримання владою в Україні вимог пунктів гельсінської угоди про свободу та права людини. До складу УГГ увійшли письменники М.Руденко ( він очолив групу), О.Бердник, відставний генерал П.Григоренко, колишні політв’язні Л.Лук’яненко та І.Кандиба. учитель О.Тихий, журналіст Ю.Литвин та інші діячі. Влада . яка і не збиралась виконувати вимоги цієї частини гельсінкської угоди, постіно наражалась на публікації в західній пресі, які з’являлись на підставі інформації, що збирали та передавали за кордон ( в СРСР такі дані вони офіційно опублікувати не могли) учасникі групи. Влада всіляко намагалася перешкоджати діяльності УГГ, переслідуючи її учасників. З 37 членів групи , які працювали в її складі в 1977-1985 рр., 23-х було засуджено та відправлено в табори, 6-х позбавили громадянства. З члени групи В.Стус, О.Тихий та Ю.Литвин загинули в мордовських таборах. П.Григоренка, математика Л.Плюща та лікаря М.Плахотнюка силоміць направили на лікування до психіатричної лікарні. Проте репресії не зломили цих людей.

83. Основні напрямки перебудови М. Горбачова та її наслідки.

1)Заміна керівних кадрів

2)Антиалкогольна кампанія У травні 1985 року вийшла постанова Центрального комітету КПРС про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму, в якій пияцтво називалося не тільки величезним соціальним злом, але і причиною багатьох економічних проблем

3)Держприймання

Прагнучи підвищити якість продукції, влада у травні 1986 року ввела «Держприймання» (рос.государственная приемка) — це перевірка якості та прийом готової продукції підприємства спеціальною державною комісією

4)Боротьба з «нетрудовими доходами»

Формально вона була спрямована проти ділків «тіньової економіки». На практиці ж головними її жертвами виявилися колгоспники та городяни, що вирощували фрукти й овочі на продаж, кустарі, вуличні торговці.

5)Закон «Про трудові колективи»

З метою активізації «людського чинника» в 1986 році був прийнятий закон «Про трудові колективи», який передбачав створення на промислових підприємствах рад трудових колективів, які мали право обирати керівників, регулювати заробітну плату і відрахування на соціальні потреби

6)демократизація всіх сторін життя суспільства», реформування всіх політичних інститутів.

7)гласність

9)Введення госпрозрахунку

10)Закон «Про кооперацію»