Орфоепічні норми
Орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Це норми літературної вимови, які тісно пов’язані з фонетичною системою сучасної української літературної мови. Вимова для української літературної мови дуже важлива, оскільки саме вона є основою для провідного принципу українського правопису – фонетичного, а точніше фонетико-морфологічного. Вимовні норми сучасної української літературної мови ґрунтуються на говорах Середньої Наддніпрянщини.
Орфоепічні норми можуть порушуватися з кількох причин, найактуальнішою з яких у наш час є вплив правопису (наприклад, ненормативна побуквена вимова: солдатський, співачці, молотьба), практика білінгвізму, що спричиняє явища інтерференції, уникнути яких можна за умови глибокого знання систем обох мов; відсутність гарного зразка у мовленні вчителя або мовленні засобів масової інформації. Не можна не рахуватися із впливом діалектних говірок на літературну вимову, хоча в наш час цей вплив нівелюється тотальною грамотністю і поширеністю засобів масової інформації (в основному ТВ і радіо), також до причин порушення норм вимови можна причислити невміння користуватися довідковою літературою (орфоепічними словниками) або незнання такої літератури, а також небажання удосконалювати власну правильність вимови.
Милозвучність у вимові та фонетичні засоби увиразнення мови
Українська мова одна з милозвучніших мов світу поряд з іспанською та італійською. Милозвучність створюється спрощенням груп приголосних, важких для вимови, існуванням фонетичних варіантів слів у результаті чергування звуків [у] – [в], [і] – [й]: учений – вчений, йти – іти, в(у) поле тощо. Милозвучність вимови спостерігається і у фонетичних варіантах прийменників з, із, зі, у, ув, уві, під, піді, підо.
До фонетичних засобів увиразнення мови можна віднести алітерацію, асонанс, анафору та епіфору, які трапляються найчастіше у поетичній мові
.
Акцентологічні норми та причини їх порушень
Акцентологічні норми – це норми наголошування слів, вони також, як і орфоепічні норми, є складовою частиною фонетичної системи і в сукупності утворюють фонетичні норми сучасної української літературної мови. Наголос рухомий і вільний. Основні функції наголосу такі: смислорозрізнювальна (замок – замок), форморозрізнювальна (жінки - жінки), частиномовнорозрізнювальна (тепло – тепло).
Розрізнюють ще фразовий і словесний наголоси. Фразовий наголос є елементом мови, керується законами граматичної логіки, логічний наголос є елементом мовлення і керується законами стилістичної логіки, виділяють також емфатичний (емоційний) та синтагматичний наголос. Словесний наголос має фонетичну природу і має такі визначення: якісний, кількісний, силовий, динамічний і вільний.
Наголос іменника: у формі множини наголос переважно падає на закінчення, у абстрактних іменниках на –ин(а) - також наголошується закінчення: новина, глибина. В іменниках із суфіксами ви-, по- наголос падає, як правило, на префікс: виписка, посмішка. У віддієслівних іменниках на -ання наголос падає на той же склад, як в інфінітиві (читати - читання). У складних іменниках наголошується сполучна голосна (живопис), хоча є і винятки (листопад). В іменниках іншомовного походження наголос, як правило, не змінюється, навіть при відмінюванні слів: атом – атома.
Ч
асто
наголос ставиться за аналогією до схожих
іншомовних слів: квартал
– універсал
– диспансер
– стажер,
кілометр
– дециметр,
або: барометр
– спідометр
(прилади).
Б ільшість прикметників мають наголос на закінченні: низький, вузький; прикметники іншомовного походження наголошуються переважно як і твірні іменники: трактор – тракторний.
У числівниках наголошення за законом аналогії: одинадцять – двадцять; сімдесят - п’ятдесят, п’яти - десяти, п’ятьох тощо
У займенників наголос переважно на закінченні: мене, тебе; але з появою прийменника наголос переміщується на основу:у тому, за тебе, для цього.
У дієсловах першої особи однини та множини теперішнього і майбутнього часу наголошуються переважно закінчення: кажу, прошу, беремо, берете, хоча є багато винятків: маю, читаю тощо. Саме у дієсловах найчастіше порушуються норми наголошування, оскільки системність акцентуації дієслова дуже складна.
Н аголос прислівників, утворених за одною моделлю, буде аналогічним: високо, глибоко, а помилок у наголошенні прислівника менше.
Д еякі слова мають подвійний наголос: прикметники (кремезний – кремезний, весняний – весняний) прислівники (гаряче – гаряче, завжди – завжди), часто у складних словах (іменниках і прикметниках) є основний і побічний наголос (а то і кілька побічних наголосів): психоневропатолог, сільськогосподарський. Подвійний наголос розхитує літературну норму, тому
є тенденція до закріплення одного наголосу за певним словом, а інший наголос або вживається рідше, або змінює значення слова.
Причини порушення акцентологічних норм ті ж самі, що і причини порушення орфоепічних норм: вплив правопису, практика білінгвізму, незнання норм акцентуації і відсутність зразка правильного наголошування, небажання удосконалювати культуру мовлення, невміння і небажання користуватися довідковою літературою, вплив діалектних говірок. Усунути акцентологічні помилки можна за умов постійного вдосконалення культури мовлення (за гарним зразком або шляхом звертання до орфоепічних словників та словників наголосів).
Лексичні норми регулюють вибір слова відповідно до мети та змісту висловлювання, розрізнення значення і семантичних відтінків слів. Володіння лексичними нормами передбачає знання закономірностей лексичної сполучуваності. Лексичне багатство мови включає, по-перше, багатство словникового запасу, іншими словами, лексикону; по-друге, уміння користуватися такими шарами лексики як синоніми, антоніми, пароніми, запозичені слова.
Причини порушення лексичних норм . Лексичні норми є найбільш рухомим прошарком мовної системи, вони найчастіше зазнають змін, оскільки першими реагують появою нових слів у відповідь на появу нових явищ, понять, предметів. Незнання значення певного слова, його відтінків призводить до порушення лексичної норми у мовленні. Порушують норми лексики діалектизми, русизми, а також суржик.
Фразеологічні норми призвані регулювати правильне використання у мовленні фразеологічних одиниць, або фразеологізмів.
Українська мова здатна передавати найтонші нюанси значень з використанням різноманітних синонімів (слів з близьким значенням), омонімів (різних слів з однаковим звучанням або написанням) і паронімів (різних слів з близьким звучанням), яких значно більше, ніж в російській мові. Ось чому залежність від контексту примушує критично оцінювати прямий комп'ютерний переклад і хаотичний вибір потрібного слова із російсько-українського словника.