41. Проголошення незалежності Карпатської України і її історичне значення.

12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 94 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р. Сейм на чолі з А. Штефаном проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Герб - червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікером) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха. Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.

Карпатська Україна як держава проіснувала недовго, проте заявила світові про волелюбність українського народу, залишила свій слід в українській історії, підтвердила, що Закарпаття є українською землею, а українці цього краю — невід’ємною частиною великої української нації. Ця подія мала велике історичне значення не лише для карпатського українства, але й для всього українського народу. Адже Карпатська Україна стала одним з кроків на шляху до соборності всіх українських етнічних земель у єдиній державі.

42. Колонізаторська політика Польщі в Західній Україні у міжвоєнний період.

Унаслідок українсько-польської війни, яку українці програли 1919 р., поляки захопили Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Поділля, Холмщину, Підляшшя. За Ризьким миром 1921 р. ці землі увійшли до складу Польської держави. Питання про державну приналежність Східної Галичини залишалося нерозв’язаним. Незважаючи на відвертий опір українців окупаційній владі, 14 березня 1923 р. у Версалі Рада послів Антанти остаточно визнала зверхність Польщі над Східною Галичиною.Польський уряд територію своєї держави поділяв на дві категорії: та частина де знаходилися основні галузі промисловості та куди надходили основні капіталовкладення; інша була сировинним придатком і ринком збуту.Уряд Польщі проводив політику колонізації щодо українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну культуру. У 1924 р. було заборонено розмовляти українською мовою в державних установах та органах самоврядування.Уряди Польщі і Румунії, проводячи в 1920-х роках аграрну реформу, ставили за мету зміцнити в західноукраїнських землях поміщицьке землеволодіння, насадити там польських і румунських колоністів. Так, польський уряд здійснював свою колонізаторську політику, насаджуючи на українських землях своїх колишніх офіцерів і солдатів. Відбираючи у західноукраїнських селян землі польський уряд переслідував мету створити на західноукраїнських землях міцну опору для польського панування. З 1919 р. по 1929 р. польський уряд наділив землею і поселив на українських землях 200 тис. осадників, а румунський уряд переселив у Північну Буковину 2 тис. румунських колоністів.Польський уряд поділяв населення Східної Галичини й Західної Волині на лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, волинян та ін. і прагнув довести, що вони не українці. Перейменувавши Східну Галичину на Східну Малопольщу, він фактично заборонив українські назви сіл, залізничних станцій, міст. Розгони масових демонстрацій, арешти, катування і вбивства активістів ставали повсюдним явищем. Поліція і війська, спеціальні каральні загони проводили масові арешти катування й вбивства. У 1933 р. на Поліссі було створено концентраційний табір для політичних в'язнів, у який було кинуто тисячі учасників національно-визвольного руху. Українська мова не допускалася в державні установи, українські школи закривалися. Якщо в 1911 році в Західній Україні працювало 3622 українські початкові школи, то в 1939 р. їх залишилося 135. До 70% дорослого населення Західної України було неписьменним. За часів польської влади в Західній Україні було чотири вищі навчальні заклади. У них викладання велося тільки польською мовою. При вступі до вузів для українців була встановлена процентна норма, внаслідок чого у Львівському університеті, наприклад, студентів-українців налічувалося менше 5%. Великий вплив серед населення західноукраїнських земель мала Організація українських націоналістів, заснована у 1929 р. на засадах інтегрального націоналізму.