1. Система судово-експертних установ в Україні.

2. Система тактичних прийомів проведення допиту та їх класифікація.

3. Загальні положення і наукові основи методики розслідування злочинів.

Пит. 1 Система судово-експертних установ в Україні.

Судові експертизи проводяться вспеціальних установах, а також за їх межами спеціалістами, яких відбирає слідчий.

В Україні існують п'ять головних експертних установ: Київський науково-дослідний інститут судових експертиз. Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. засл. діяча науки Бокаріуса, Одеський, Донецький і Львівський науково-дослідні інститути судових експертиз. Вони знаходяться у підпорядкуванні Міністерства юстиції України. Харківський інститут має філіали у Дніпропетровську і Автономній республіці Крим, Київський - у Тернополі, а Одеський - у Миколаєві.

Інститути і філіали проводять криміналістичні експертизи, судово-хімічні, біологічні, судово-автотехнічнІ, матеріалів і речовин, грунтознавчі та деякі інші.

Міністерство внутрішніх справ України має свою мережу експертних установ у державі (в центрі І в кожній області). У МВС України існує експертно-криміналістичне управління (ЕКУ), при УМВС України в областях експертно-криміналістичні відділи (ЕКВ), а в містах і районах відділення, групи і експерти. ЕКУ та ЕКВ проводять криміналістичні та деякі інші види експертиз, а районні експерти - тільки деякі види криміналістичних експертиз. Головне їхнє завдання - надати допомогу органам дізнання та слідства під час збирання доказів (огляду міста події).

Економічні експертизи проводяться в обласних бюро бухгалтерських експертиз.

У системі Мін охорони здоров'я України зосереджені судово-медичні та судово-психіатричні установи. Мережа судово-медичних установ складається з різних за своїм рангом бюро судово-медичних експертиз. Такі експертизи також проводяться співробітниками кафедр судової медицини вищих навчальних закладів. Товарознавчі експертизи проводяться в бюро товарних експертиз.

Психіатричні експертизи проводяться амбулаторне в лікувальних установах і стаціонарно - в спеціальн психіатричних лікарнях.

Пит 2 Тактичні прийоми проведення допиту в конфліктній ситуації.

Конфліктні ситуації передбачають наявність двох ситуацій:

1) відмови допитуваного від показань;

2) повідомлення неправди у показаннях.

До кожної із запропонованих ситуацій рекомендується відповідна система тактичних прийомів.

Розглянемо роботу схеми. Припустімо, що під час встановлення психологічного контакту необхідний рівень його не було досягнуто і виникла конфліктна ситуація. У такому разі є необхідність у використанні системи тактичних прийомів, спрямованої на спонукання до давання показань («Спонукання»). Реалізація такої системи передбачає перехід у блок безконфліктних ситуацій. Однак можливий перехід й в іншу — конфліктну ситуацію у вигляді повідомлення неправди, що змушує до використання системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття неправди в показаннях («Викриття неправди»). На схемі показана можливість переходу від безконфліктної ситуації до конфліктної, що може бути пов'язано зі зміною позиції допитуваного внаслідок тактичних помилок слідчого. Можливий також і перехід від однієї безконфліктної ситуації до іншої (наприклад, від ситуації, яка характеризується забуванням окремих моментів допитуваним, до ситуації перекручення в показаннях).

З метою одержання правдивих показань від таких осіб використаються різні тактичні прийоми.

До їхнього числа ставляться роз'яснення ситуації, що зложилася в справі, аналіз положення, у якому може виявитися допитуваний у випадку дачі помилкових показань. При цьому враховуються особливості особистості допитуваного, його психічний стан, прихильності, симпатії, антипатії. Слідчий повинен прагнути знайти в характері людини позитивні риси, звертаючись до яким можна спонукати допитуваного до відвертості. Інший напрямок припустимого психічного впливу на особи, що не бажають давати правдиві показання, пов'язане з використанням доказів, наявних у карному справі.

Людина в більшості випадків дає помилкові показання з метою ввести слідчого в оману й таким шляхом вирішити якесь своє завдання (ухилитися від відповідальності, зм'якшити її й т.д.). Якщо допитуваному, избравшему таку позицію, подати докази, що спростовують його показання, свідома брехня стає очевидної, логічна основа показань валить. У цих умовах людин найчастіше змушений зважати на факти й говорити правду. Матеріали, отримані в процесі оперативно-розшуковий діяльності, пред'являтися не можуть, з ними допитуваного не знайомлять. Слідчий при пред'явленні доказів керується наступними тактичними правилами.

1. Пред'являти на допиті можна лише такі доказу, вірогідність яких не викликає сумнівів. Доказ попередньо повинне бути перевірене, і содержащиеся в ньому фактичні дані знайшли об'єктивне підтвердження.

2. Перш ніж доказ буде пред'явлено, особа повинне бути допитане з метою уточнення його відносини до раніше викладеним їм фактам. Доказ пред'являється після занесення показання до протоколу. Якщо для викриття використаються чиїсь показання, то до оголошення їх варто порушити питання про знайомство й характер взаємин допитуваного з особою, що дала показання.

3. Необхідно роз'ясняти допитуваному сутність і значення пред'явленого доказу. Слідчий не може обмежуватися формальним повідомленням про наявність тих або інших доказів. Допитуваному повинне бути зрозуміло, що зібрані матеріали роблять безглуздої вибрану їм позицію й не залишають іншого виходу, крім дачі правдивих показань.

Існує ще одна група тактичних прийомів, за допомогою яких здійснюється вплив слідчого на допитувані з метою спонукати їх до дачі правдивих показань. Сутність їх складається в том.що слідчий, оперуючи наявними в його розпорядженні фактичними даними, ставить допитуваний перед необхідністю оцінювати ситуацію в умовах випробовуваного їм певного дефіциту інформації. Це може привести його до висновку про безглуздість приховувати істину й спонукати до дачі правдивих показань. Відомий, наприклад, тактичний прийом, називаний демонстрацією поінформованості. Слідчий детально вивчає особистість допитуваного, використовуючи для цього всі доступні джерела. На допиті він може виявити цікавість до біографії допитуваного, розпитати його про навчання, трудову діяльність, про родину й інших обставинах, вивчених досить докладно. По ходу допиту слідчий може згадати про якихось деталях біографії, упущених, а може бути навіть і забутих самим допитуваним. Настільки широка поінформованість слідчого про фактах, що не ставляться до предмета допиту, може створити в допитуваного подання про те, що слідству відомо все. Це обставина й спонукує часом допитуваного до рішення давати правдиві показання й розповісти всі, як було в дійсності. У деяких випадках слідчий, бажаючи продемонструвати поінформованість в обставинах злочину, розкриває допитуваному суть зробленого злочину. Слідчий як би реконструює дії допитуваного, розкриває крок за кроком те, як готувалося й відбувався злочин. Інтуїція й практичний досвід допомагають йому відновити відсутні елементи картини злочину, і вона може звучати цілком вірогідно й досить переконливо. Ніж більш точно зуміє слідчий відтворити обставини зробленого діяння, тим більший вплив його розповідь зробить на допитуваного. Розглядаючи тактичні прийоми маневрування інформацією, необхідно мати на увазі наступне:

- дії слідчого не можуть супроводжуватися обманом допитуваного, тобто прямою передачею йому свідомо неправдивих відомість. Допитуваному не нав'язують спосіб дій, а надають можливість сприйняти інформацію, самостійно оцінити її й вільно реалізувати свої рішення, прийняті з урахуванням власного розуміння ситуації;

- тактичні прийоми цієї групи вимагають практичного досвіду, творчого відношення до справи й не допускають шаблона. Необхідно враховувати конкретну обстановку, особливості особистості допитуваного. Те, що виявилося придатним водному випадку, може не дати результатів вдругом.

Пит 3 Стурутура криміналістичної методики, її загальні положення і наукові основи.

Методика розслідування - це самостійний розділ криміналістики. Його скла­дають наукові положення, рекомендації та методи розслідування окремих видів злочинів

Методика розслідування складається із двох основних частин:

1) загальні наукові положення (поняття, задачі, методика, криміналістична характеристика, зміст та структура);

2) окремі видові і спеціальні методики розслідування (розслідування окре­мих видів злочинів згідно Особливої частини (розділи І-ХХ) КК України).

Названі частини складають структуру криміналістичної методики, яку не­обхідно відрізняти від структури окремих методик, розслідування різних видів злочинів, наприклад, убивств, дорожньо-транспортних злочинів, крадіжки тощо.

При цьому загальні положення в криміналістичній методиці значною мірою виконують роль своєрідного введення в суть її предмету, завдань, структури, джерел, зв'язку з іншими галузями криміналістики. У наукових основах, що розкриваються звичайно в монографічних роботах, розглядаються інформаційно-теоретичні і методологічні початки методики розслідування. В цій частині поряд з коротким викладом загальних положень дається і саме загальне уявлення про наукові основи методики розслідування.

Загальні наукові положення (основи) методики - це засновані на за­коні та узагальненій слідчій практиці вимоги та криміналістичні рекомендації, які сприяють найефективнішому розслідуванню злочинів усіх видів. До них на­лежать:

1 дотримання законності; 2 плановість розслідування; 3 оперативність та швидкість розслідування; 4 індивідуальність розслідування; 5 взаємозв'язок слідчого з оперативним апаратом органів розслідування; 6 активне використання спеціальних знань та технічних засобів; 7 використання допомоги громадськості.

На базі наукових основ і даних інших частин криміналістики і розробляються окремі методики розслідування (конкретні методики), що складають другу — особливу частину даної галузі криміналістики. Зазначені методики є власне кажучи підсумковим елементом криміналістики в цілому. У них фактично акумулюються дані всіх частин криміналістики, трансформовані з урахуванням криміналістичної специфіки різних видів злочинів, ситуаційних і інших особливостей діяльності по їх розслідуванню. Їх основу складає система науково обґрунтованих типових методичних рекомендацій з розслідування окремих видів злочинів, що дозволяє при ретельному обліку індивідуальних особливостей кожного такого діяння розкривати і розслідувати його в різних типових і атипових слідчих ситуаціях.

Наука як джерело криміналістичної методики - проявляється у двох формах:

1) створення нових технічних засобів та тактичних прийомів;

2) удосконалення структури криміналістичної методики, що робить її більш ефективною та економічною, розширює коло засобів доказування.

Таким чином, джерелами криміналістичної методики є закон, практика та наука.

Інколи сюди ще відносять: організаційно-методичні, інформаційно-теоре­тичні і методологічні основи.

До першого і другого з них належать вивчення та узагальнення слідчої практики, вивчення способів вчинення злочинів, методи розкриття та розслі­дування, що дозволяє формулювати принципи методики, розробляти кримі­налістичну характеристику, класифікувати злочини.

Третє джерело - методологічні основи, їх суть полягає в установленні на основі пізнання механізму здійснення і класифікації злочинів закономірних зв'язків між елементами криміналістичної характеристики, формуванні нових методів розкриття та розслідування злочинів, розробки програм та алгоритмів діяльності слідчого в типових ситуаціях. Все це розвиває наукові та практичні основи криміналістичної методики

БІЛЕТ № 29