Варіанти 6, 16, 26.

ТЕСТИ:

	Г
	А
	Б
	А
	Б
	А
	В
	Б
	А
	Г
	Б
	А
	А
	Б
	В
	Б
	Б
	Б
	Г
	А

ПИТАННЯ:

1. Порівняйте становище українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польщі (ХІV – середина ХVІІ ст.). Визначте причини та наслідки Люблінської та Берестейської уній для подальшого розвитку українських земель.

Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства.

1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.

Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.

Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе “королем Литовським і Руським”, був православним, а мати його — “руська”. З часом “руська віра”, мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише “по-руськи”. Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою “руською” (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої.

Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана “Пані-Рада”. Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.

Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.

Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану “поданщину” і брати участь у військових походах.

За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації.

Окрім Великого князівства Литовського, свої зазіхання на землі Русі мала і Польща. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської держави, Казимир III Великий 1340 р. захопив Галич, але боярство на чолі з Дмитром Дядьком на певний час зуміло відстояти самостійність князівства. Упродовж 1344—1349 pp. Казимир III захопив Перемишльську і Сяноцьку землі, Галичину, частину Волині. Спалахнула війна між Польщею та Великим князівством Литовським за переділ галицько-волинських земель, у результаті якої Галичина з Белзькою землею та Холмщиною опинилися під владою Польщі, а Волинь — під зверхністю Литви.

В середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 раза. Однак для поляків опанування україн­ських земель не відбувалося так легко, як для литовців. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир на­зивав ці землі «королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі більше змінювалося у гірший бік.

До сер. XV ст. західноукраїнські землі жили за пра­вом, що базувалося на законах «Руської правди» і старовинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешкан­цям накинули польські закони. Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше — у законодавчих органів, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворян­ство і католицьке духовенство.

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шлях­та на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Украї­ну, захоплену Литвою. Остання ж з поч. XVI ст. опи­нилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насампе­ред з боку Московського князівства та Кримського ханства.

У сер. XVI ст. наростаюча криза у Великому князів­стві Литовському сягнула критичної межі. Виснажені величезними воєнними витратами й опи­нившись перед загрозою московського вторгнення, ли­товці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднан­ня в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сей­мами, Люблінську унію, яка передбачала:

1) об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту;

2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, оби­рався на спільному польсько-литовському сеймі і ко­ронувався в Кракові;

3) спільними для Польщі та Лит­ви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошо­ва одиниця;

4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони — Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію;

5) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебу­вали Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відхо­дили всі українські землі, що раніше належали литов­цям: Підляшшя (сьогодні — Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (Східне Поділля) та Київщина;

6) укра­їнська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Чи не єдиним пози­тивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держа­ви — Польщі.

Прийняття Люблінської унії мало для українців фа­тальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюд­ний наступ польсько-литовської адміністрації на пра­ва українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Поспо­литої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Спо­чатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але не­забаром вони поступаються загальнодержавному пра­ву та латинській і польській мовам.

До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра було впроваджено кріпацтво.

Українське населення потерпало також і від релігійного гніту.

Ідея об'єднання християнських церков постала чи не відразу ж після їх розколу в 1054 р. на православ­ну та католицьку вітки. Спроби реалізувати її роби­лися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засу­дили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала роз­колу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існую­чих церков — католицької та православної — додалася ще й третя — уніатська, або греко-католицька, як її зго­дом стали називати. Не принесла вона єдності й україн­ському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з іншого — уніат­ська меншість разом із митрополитом та рештою єпис­копів. Обидві сторони повели між собою затяту бо­ротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об'єднан­ня з католиками, проголосив уніатську церкву обов'язко­вою для всього православного населення України, поста­вив православ'я поза законом, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокре­ма зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорізьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинила вели­кий духовний розкол української нації.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура. Якщо Литва з повагою ставилася до православної церкви, звичаїв українського народу, економічного та культурного життя, що створювало умови для його подальшого розвитку, то керівні кола Польщі взяли курс на знищення залишків спадщини Київської Русі, насильне окатоличення та закріпачення селян.