2. На підставі чого ми звинувачуємо сталінізм в одному з найстрашніших злочинів –Голодоморі? Свою думку обґрунтуйте.

Курс на колективізацію українського села був проголошений XV з’їздом ВКП(б), а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване здійснення.

Причини колективізації

Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був по­в’язаний із переходом селянства до колективного виробництва. Фор­сована колективізація, як і форсована індустріалізація, здійснюва­лася в рамках єдиної політики “соціалістичного штурму”.

Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло:

*•» завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське госпо­дарство державі;

забезпечити населення країни дешевими продуктами харчу­вання і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

-•> ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об’єднати в колгоспи 70% селянських господарств) до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами.

Для того, шоб зламати опір заможних селян, в Україні проводи­лася політика “ліквідації куркульства як класу”, в результаті якої було знищено понад 200 тисяч (за офіційними даними) селянських господарств. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн. осіб. Особливо трагічною була доля тих селянських родин, яких виселяли на Північ і в Сибір.

Узагалі ж, “політика ліквідації куркульства як класу” стала засо­бом тиску на все селянство, оскільки куркулем чи його “підголос­ком” могли назвати кожного, хто не бажав вступати до колгоспу.

Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш праце­здатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подаль­ший розвиток сільського господарства.

Прискорення темпів колективізації дезорганізувало аграрний сек­тор: індивідуальні селянські господарства руйнуватися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими.

У зв’язку з цим наростали кризові явища в сільському господар­стві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Така ситуа­ція зберігалася до 1934-1935 рр.

Голодомор 1932-1933 рр.

Не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним.

Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивіду­альних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів — аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення — підвезення будь-яких про­дуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спе­ціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду —ч , українського народу.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про охорону майна дер­жавних підприємств, колгоспів і коопера­тивів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”: розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за “пом’якшуючих обставин” — позбавленням д волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу — 2,1 тис. Як осіб. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голо­домору 1932-1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. осіб.

Однієї трагедії голоду досить, щоб назавжди засудити сталі­нізм, режим тоталітарної влади. Людські втрати голодомору 1932- 1933 рр. перевершують усі відомі в новітній історії випадки геноциду.