13. Калькулювання як елемент методу бухгалтерського обліку.

КАЛЬКУЛЮВАННЯ – це спосіб обчислення собіварт прод-ї, робіт, послуг. Правильно визначена кальк-я дозволяє реально оцінити всі можливі затрати на різні види прод-ї і зупинитися на тій, яка дасть найбільший прибуток. СобіВ одиниці виробу визнач діленням усіх витрат на кількість випущеної прод-ї. Об'єктами калькулювання собівартості виробництва продукції є витрати виробництва, які реально виникають і які згруповані за відпо­відними ознаками для формування показників собівартості. Види калькуляції: за призначенням і часом складання – попередня і виконавча; за характером вир-ва – масова, індивідуальн, проміжна; за хар-ом вихідних даних- технічна, планова, нормативна, фактична; за методами калькулювання – позамовна, попередільна, попроцесна і нормативна.

14. Облік процесу постачання.

Процес постачання полягає в забезпеченні підприємства необхідними для його діяльності засобами Придбані запаси в обліку оцінюються за фактичною собівартістю, яка складається з:

• купівельної вартості запасів за вирахуванням непрямих податків (ПДВ), які відшкодовуються підприємству;

• сум ввізного мита;

• сум непрямих податків у зв’язку з придбанням запасів, які не відшкодовуються підприємству;

• транспортно-заготівельних витрат (ТЗВ) (на транспорту­вання, страхування, вантажно-розвантажувальні роботи тощо);

• інших витрат, які пов’язані з придбанням запасів і дове­денням їх до стану, в якому вони придатні для викорис­тання в запланованих цілях.

Облік процесу постачання ведеться з використанням рахунків:

запасів - 20 “Виробничі запаси”, 22 “Малоцінні та швид­козношувані предмети”, 28 “Товари”;

грошових коштів - 30 “Каса”, 31 “Рахунки в банках”, 33 “Інші кошти”;

розрахунків - 371 “ Розрахунки за виданими авансами”, 62 “Короткострокові векселі видані”, 63 “Розрахунки з поста­чальниками та підрядниками”, 64 “Розрахунки за податка­ми й платежами”, 68 “Розрахунки за іншими операціями”.

Документальне оформлення операцій придбання проводиться з використанням: договору купівлі-продажу, рахунку (рахунку- фактури), накладної, товарно-транспортної накладної, податкової накладної, прибуткового ордера, довіреності, платіжного доручення тощо.

15. Сутність транспортно-заготівельних витрат і порядок їх обліку.

Транспортно-заготівельні витрати (ТЗВ) — один з елементів витрат, який включається до первісної вартості (собівартості) запасів, придбаних за плату. Сутність ТЗВ надто лаконічно розкрита у п. 9 П(С)БО 9, але це визначення дуже загальне. За достатньої уяви до цих витрат можна віднести навіть частину оплати праці бухгалтера, бо він опрацьовує документи постачальників на придбання запасів, а отже, бере участь у заготівлі запасів. Звісно, здоровому глузду це суперечить, але ніяк не формулюванню пункту 9. Тому для прояснення деяких питань у цій статті нам інколи доведеться звертатися тільки до здорового глузду, а також практики, що склалася.

ТЗВ обліковуються безпосередньо на рахунках запасів або загальною сумою відображаються на окремому субрахунку 289 “Транспортно-заготівельні витрати”. Використання цього рахун­ка регламентовано ПСБО-9 “Запаси”. ТЗВ, які відносяться до за­пасів, що вибули, визначається за методом середнього відсотка на підставі розрахунку, який проводиться в два етапи:

розрахунок середнього відсотка ТЗВ:

== ТЗВ + ТЗВ %ТЗВ = п    м ■ 100%

16. Облік процесу виробництва

Процес виробництва являє собою сукупність операцій з виго­товлення продукції, виконання робіт та надання послуг, що здій­снюються в результаті взаємодії та витрачання трьох факторів виробництва - засобів праці, предметів праці і живої праці. Всі витрати, пов’язані з процесом виробництва, в сукупності станов­лять виробничу собівартість виготовленої продукції. Витрати виробництва - це виражені в грошовій формі поточні витрати матеріальних, трудових та фі­нансових ресурсів на виробництво продукції. Витрати можуть здійснюватися шляхом: виплати грошових коштів; зменшення негрошових активів; виникнення заборгованості за прийнятими до оплати рахун­ками, виданими векселями, за нарахованою заробітною пла­тою, платежами до бюджету та позабюджетних фондів.

Для правильного розрахунку собівартості продукції в облі­ку виробничі витрати диференціюються за способом віднесення на конкретні види продукції, процеси або стадії виробництва на прямі і непрямі. Прямі витрати безпосередньо пов’язані з вироб­ництвом конкретного виду продукції і в момент їхнього виник­нення можуть бути відразу включені до собівартості цього виду продукції. Непрямі витрати пов’язані з виробництвом кількох ви­дів продукції, тому прямо до собівартості конкретного продукту можуть бути віднесені лише наприкінці місяця на основі розподі­лу за певним критерієм.

Облік витрат виробництва ведеться на активному калькуляцій­ному рахунка 23 “Виробництво”, за дебетом якого відображаються понесені витрати на виробництво продукції, а за кредитом - факти­чна собівартість виготовленої продукції. Сальдо за дебетом раху­нку 23 означає залишки незавершеної виробництвом продукції, які встановлюються шляхом проведення на кожну звітну дату ін­вентаризації.

До виробничої собівартості продукції (робіт і послуг) вклю­чаються такі витрати:

• прямі матеріальні витрати (вартість сировини і матеріалів та основних матеріалів);

• прямі витрати на оплату праці (заробітна плата та інші ви­плати робітникам);

• інші прямі витрати (відрахування на соціальні заходи, амо­ртизація,);

• загальновиробничі витрати (витрати на управління та обслу­говування виробництва,).

Оскільки розрахувати фактичну собівартість виготовленої продукції можна лише по завершенні звітного переоду, випущену з виробництва готову продукцію обліковують за плановою собі­вартістю, яка коригується до рівня фактичної після інвентаризації залишків незавершеного виробництва наприкінці місяця. Факти­чна собівартість виготовленої продукції розраховується як сума незавершеного виробництва на початок та виробничих витрат за місяць, зменшена на залишок незавершеного виробництва на кі­нець періоду.

Відхилення планової собівартості від фактичної означає:економію (фактична собівартість менша за планову);перевитрати (фактична собівартість більша за планову).

17. Характеристика основних методів обліку витрат на виробництво продукції.

Облік витрат виробництва ведеться на активному калькуляцій­ному рахунка 23 “Виробництво”, за дебетом якого відображаються понесені витрати на виробництво продукції, а за кредитом - факти­чна собівартість виготовленої продукції. Сальдо за дебетом раху­нку 23 означає залишки незавершеної виробництвом продукції, які встановлюються шляхом проведення на кожну звітну дату ін­вентаризації. Аналітичний облік ведеться за конкретними видами продукції, виконаних робіт, наданих послуг та статтями витрат (табл. 8.2).

До виробничої собівартості продукції (робіт і послуг) вклю­чаються такі витрати:

• прямі матеріальні витрати (вартість сировини і матеріалів та основних матеріалів, що утворюють основу виробленої продукції та інші витрати)

• прямі витрати на оплату праці (заробітна плата та інші ви­плати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, ви­конанні робіт, наданні послуг);

• інші прямі витрати (відрахування на соціальні заходи, амо­ртизація, витрати від браку та інші прямі витрати);

• загальновиробничі витрати (витрати на управління та обслу­говування виробництва, витрати на утримання, експлуатацію та ремонт основних засобів та інші непрямі витрати).

Непрямі витрати протягом місяця обліковуються на збірно- розподільчому рахунку 91 “Загальновиробничі витрати”, а в кінці місяця після розподілу за певним критерієм між об’єктами каль­кулювання списуються в дебет рахунка 23 “Виробництво”. Кри­теріями (базами) розподілу непрямих витрат можуть виступати:загальна сума прямих витрат;прямі витрати матеріалів;прямі витрати на оплату праці;години роботи обладнання тощо.

Під час вибору критерію розподілу необхідно дотримуватися таких умов:безпосередній зв’язок критерію з витратами, що розподі­ляються;економічну доцільність проведення розподілу за даним критерієм.

Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'­єкт витрат з використанням бази розподілу, виходячи з фактичної потужності звітного періоду. Постійні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розпо­ділу при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загально- виробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення.

Оскільки розрахувати фактичну собівартість виготовленої продукції можна лише по завершенні звітного переоду, випущену з виробництва готову продукцію обліковують за плановою собі­вартістю, яка коригується до рівня фактичної після інвентаризації залишків незавершеного виробництва наприкінці місяця. Факти­чна собівартість виготовленої продукції розраховується як сума незавершеного виробництва на початок та виробничих витрат за місяць, зменшена на залишок незавершеного виробництва на кі­нець періоду.

Відхилення планової собівартості від фактичної означає

економію (фактична собівартість менша за планову);

перевитрати (фактична собівартість більша за планову).

18. Облік та розподіл непрямих витрат.

Непрямі витрати протягом місяця обліковуються на збірно- розподільчому рахунку 91 “Загальновиробничі витрати”, а в кінці місяця після розподілу за певним критерієм між об’єктами каль­кулювання списуються в дебет рахунка 23 “Виробництво”. Кри­теріями (базами) розподілу непрямих витрат можуть виступати:

• загальна сума прямих витрат;

• прямі витрати матеріалів;

• прямі витрати на оплату праці;

• години роботи обладнання тощо.

Під час вибору критерію розподілу необхідно дотримуватися таких умов:

• безпосередній зв’язок критерію з витратами, що розподі­ляються;

• економічну доцільність проведення розподілу за даним критерієм.

В умовах переважно ручних робіт при розподілі непрямих витрат перевагу надають такій базі розподілу, як прямі витрати праці та заробітної плати.

До витрат, що підлягають розподілу, зараховують у першу чергу витрати на роботу допоміжних виробництв, утримання й експлуатацію машин та обладнання, організацію та управління виробництвом на рівні виробничих підрозділів, інші загальновиробничі витрати.

Ускладнення виникають тоді, коли допоміжні виробництва надають послуги одне одному, а не лише основним виробничим підрозділам. У таких випадках можуть бути використані різні методичні підходи до розподілу витрат допоміжних виробництв: методи прямого або послідовного розподілу, врахування взаємних послуг, одночасного розподілу та різні комбінації цих методів.

Метод прямого розподілу передбачає, що витрати допоміжних підрозділів розподіляють і списують на витрати лише основних підрозділів, а взаємні послуги допоміжних виробництв до уваги не беруться і не враховуються.

Метод послідовного розподілу передбачає, що витрати кожного допоміжного підрозділу розподіляються послідовно на всі підрозділи (як основні, так і допоміжні), крім тих, витрати яких розподілені раніше (першими). При цьому першими розподіляють витрати того допоміжного підрозділу, який надає найбільше послуг іншим допоміжним підрозділам, а сам одержує мінімальну кількість таких послуг. Підрозділ, витрати якого розподіляють першими, не бере участі у розподілі витрат інших підрозділів. Потім так само роблять з рештою допоміжних підрозділів.

Метод рахування взаємних послуг передбачає, що витрати допоміжних виробництв спочатку розподіляють між самими допоміжними виробництвами пропорційно до обсягу наданих послуг, виходячи з початкової суми витрат до розподілу, а потім сукупні витрати кожного допоміжного підрозділу списують на основні підрозділи за методом прямого розподілу.

Метод одночасного розподілу дещо повторює метод урахування взаємних послуг, але при цьому для розподілу витрат між самими допоміжними підрозділами використовують систему рівнянь.