Розділ 3 особливості тактики проведення окремих слідчих дій при розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років

3.1 Тактичні прийоми проведення невербальних слідчих дій

Слідчий огляд є однією з невідкладних слідчих дій, за допомогою якої виявляються сліди злочину та речові докази, з’ясовується обстановка грабежу або розбою, а також будь-яка інформація, що має значення для їх розкриття. Огляд, як само­стійна слідча дія, проводиться відповідно до загальних вимог кримінально-процесуального закону та спеціальних рекоменда­цій, розроблених наукою криміналістикою.

У юридичній літературі питанню слідчого огляду присвячена значна кількість публікацій. Переважна більшість учених під цим поняттям розуміє процесуальну дію слідчого, в ході якої він за участю зазначених у законі осіб виявляє, дослід­жує, оцінює та фіксує стан, властивості й ознаки матеріальних об’єктів, пов’язаних із розслідуваною подією, з метою з’ясування обставин, що мають значення для встановлення істини у справі¹. Головним завданням слідчого огляду є безпосереднє спостере­ження, виявлення, сприйняття, закріплення й аналіз різнома­нітних об’єктів для встановлення їх ознак, властивостей, стану, взаєморозташування й визначення їх значущості в якості доказів у кримінальній справі².

Однак у справах про нерозкриті злочини минулих років проведення вказаної слідчої дії має свої специфічні особливості. Вони зумовлені насамперед негативним впливом фактора часу, а також тим, що отримані результати мають здебільшого орієн­туючий характер, оскільки виявити та вилучити сліди у таких справах зазвичай є просто неможливим¹. Незважаючи на це, результати проведеного нами анкетування слідчих ОВС показу­ють, що 270 (82,3 %) респондентів вважають проведення слідчого огляду однією з найефективніших слідчих дій при розслідуван­ні нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років.

Варто зауважити, що слідчий огляд при розслідуванні не­розкритих грабежів та розбоїв минулих років проводиться, як правило, для перевірки раніше отриманих доказів. Частково таку позицію підтримали В. Я. Горбачевський, В. І. Захаров, І. О. Ієрусалимов, які зазначили, що огляд у відновлених справах про нерозкриті злочини минулих років може виступати з двох позицій: по-перше, як засіб перевірки показань потерпілих, свідків, підозрюваних (обвинувачених); по-друге, як спосіб отри­мання нових доказів у справі. Більше того, на думку цих учених, за допомогою вказаної слідчої дії можуть перевірятися як ті версії, що були розроблені раніше, так і ті, що сформовані після відновлення провадження у справі². Однак, на наш погляд, гово­рячи про повторний огляд місця події, слід констатувати, що значення цієї слідчої дії як способу отримання нових доказів у справах наведеної категорії цими авторами значно перебільше­не. Адже з часом виявити або вилучити об’єкти, які б мали доказове значення, є малоймовірним. За таких умов одержані відомості про факти матимуть більшою мірою орієнтуючий характер.

Для того щоб охарактеризувати належним чином зазначену слідчу дію у справах про нерозкриті грабежі та розбої минулих років та визначити її тактичні особливості, необхідно розгляну­ти її класифікації. Так, аналіз наукових праць із досліджуваної тематики серед видів слідчого огляду дозволяє виокремити такі з них:

‑ за об’єктами огляду: а) місця події; б) документів; в) пред­метів;

‑ за послідовністю проведення огляду: а) первинний; б) пов­торний;

‑ за обсягом проведення: а) основний; б) додатковий;

‑ за метою його проведення: а) виявлення; б) фіксація (опис зовнішніх ознак об’єкта); в) вилучення слідів або речових доказів; г) перевірка раніше отриманої інформації.

Серед перелічених видів цієї слідчої дії однією з най­складніших є огляд місця події, об’єктом дослідження якої може виступати як місцевість, так і конкретне приміщення¹. Головни­ми завданнями проведення огляду місця події при розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років є: а) вивчення обстановки, в якій вчинено злочин, з метою уявного відтворення його механізму; б) висунення додаткових версій про подію зло­чину; в) встановлення меж огляду та місць, звідки можна було побачити або почути подію грабежу або розбою; г) перевірка да­них, зібраних у ході розслідування; ґ) встановлення динаміки та руху злочинців на місці вчиненого злочину.

При огляді на відкритій місцевості необхідно враховувати ґрунтове покриття (глина, чорнозем, пісок), наявність на ньому таких речовин, як цегляний пил, вапняк, рослинність, частки лакофарбового покриття, тирси, а також усе те, що могло б за­лишитись у злочинця на одязі, взутті, знаряддях вчинення злочину. Це дозволяє вивчити обстановку вчинення злочину та провести порівняння даних, отриманих із показань потерпілого або свідків. Така інформація може як в цілому спростувати вер­сію про вчинення нападу, так і окремо протиставити певні деталі події злочину. Усі ці обставини повинні бути зафіксовані в протоколі огляду місця події та ретельно перевірені в пода­льшому ході розслідування¹.

Перед тим як проводити огляд місця події у справі з відновленим провадженням, слідчий разом з усіма матеріалами справи повинен передусім дослідити протокол, складений за результатами первинного огляду. Зі змісту вказаного документа можна отримати важливу інформацію про: а) залишені злочин­цем на місці події предмети його одягу, взуття, волосся, кров, інші біологічні об’єкти, знаряддя злочину, сліди рук, взуття тощо; б) сліди та предмети, що могли залишитися на одязі, взут­ті та знаряддях злочину, виявлення яких необхідне для іденти­фікації розшукуваної особи; в) осіб, які б могли побачити нападників чи потерпілого на місці події злочину. Ретельно проаналізувавши ці дані перед проведенням повторного огляду, слідчий зобов’язаний поставити перед собою такі завдання: по-перше, збільшити радіус огляду місця події, а також встановити приналежність виявлених слідів злочину та інших речових дока­зів експертним шляхом або за допомогою пред’явлення предметів для впізнання; по-друге, визначити об’єкти, які необхідно знайти; по-третє, з’ясувати маршрути руху мешканців, трудових колекти­вів, продавців магазинів, працівників ДАІ, патрульних служб².

Більше того, проведення такої слідчої дії дає можливість одержати інформацію про вид і характер злочину, спосіб, час і місце його вчинення, його жертву, предмет посягання тощо. Ана­ліз такої інформації дозволяє будувати слідчі версії про особу невідомого злочинця, що є підставою для створення відносно ці­лісного орієнтира для його пошуку¹.

Однак, як зазначалося раніше, слідчий огляд може виступа­ти як первинною, так і повторною слідчою дією. Так, первинний огляд проводиться лише у тих випадках, коли є нові показання свідків, потерпілих або ж самого підозрюваного про місце події, яке раніше не було відоме, а також за умови, якщо було встано­влено чи виявлено нові речові докази². Таким місцем можуть бути схованки викрадених речей, приміщення, в яких проводи­лось готування до вчинення злочину. До того ж первинним огляд буде вважатись навіть тоді, коли наявність досліджуваного об’єк­та була відома від самого початку, але в силу певних причин його огляд не вдалося провести.

В юридичній літературі щодо можливості повторного огля­ду постійно виникають жваві дискусії. У середині ХХ століття вчені вважали, що ця слідча дія є неповторною³. Дещо пізніше переважна більшість авторів повторний огляд називала харак­терним явищем, особливо при розслідуванні нерозкритих злочи­нів минулих років⁴. Звісно, робота у справах вказаної категорії без проведення повторних слідчих дій інколи просто неможли­ва. Однак не слід забувати, що це є результатом неякісного роз­слідування на початковому етапі, тому цей варіант повинен розглядатись як крайній захід. Інший підхід може призвести до нагромадження великої кількості протоколів слідчих оглядів, які лише дублюють попередні.

Варто зауважити, що повторний огляд проводиться у випад­ках, коли при розслідуванні на його початковому етапі об’єкт був оглянутий неякісно, недбало, некваліфіковано, або ж коли показання, отримані у відновленій справі, містять нову інформа­цію, з урахуванням якої вже оглянуті раніше об’єкти можуть бути сприйняті слідчим інакше, ніж раніше¹. До наведеного доцільно додати, що мета цієї слідчої дії полягає в: а) уточненні обставин злочину та отриманні додаткових даних, що відносяться до предмета доказування; б) безпосередньому дослідженні матеріа­льних об’єктів на місці події; в) перевірці версій; г) усуненні різного роду недоліків; ґ) отриманні зразків для порівняльного дослідження; д) реконструкції речової обстановки на місці злочи­ну². На наш погляд, варто погодитись із думкою В. Ю. Нізамова про те, що до наведеного переліку слід додати такий важливий елемент, як перевірку результатів раніше проведеного огляду. Як слушно зауважує цей автор, у слідчій практиці можуть вини­кнути ситуації, коли дані, отримані в ході повторного огляду, не відповідають інформації, що випливає зі змісту протоколу огля­ду, який було проведено на початковому етапі розслідування¹.

Неможливо також не погодитись з міркуваннями В. П. Лаврова, який зазначив, що при повторному огляді місця події, предметів і документів великого значення набуває версійний метод дослід­ження, в ході якого враховуються всі висунуті версії як в процесі розслідування, так і в ході роботи у зупиненій справі. Відповід­но, це дозволяє зробити повторний огляд більш цілеспрямова­ним².

Додатковий огляд проводиться за умов, якщо відомості, отри­мані із основного огляду, є недостатніми, в силу чого виникає необхідність оглянути об’єкт ретельніше. Такий огляд може про­водитись і тоді, коли у слідчого, якому начальником слідчого відділу доручене подальше розслідування справи, виникла необхідність безпосередньо дослідити місце пригоди, предмети та документи, що були виявлені та оглянуті у справі³.

Характерним для розслідування нерозкритих злочинів є огляд документів, наприклад, щоб встановити точний час пере­бування особи в певному місці з „документальною точністю”⁴. У справах про нерозкриті грабежі та розбої минулих років така діяльність особливо важлива, оскільки людська пам’ять не завж­ди здатна зберегти інформацію про прізвища, зовнішні ознаки людини, а також інші особливості, необхідні для ідентифікації особи та одержані із показань свідків та потерпілих. Важливі до­кази можуть бути здобуті слідчим у процесі огляду документів, наприклад, путьових листів, товаротранспортних накладних, корінців від авіаквитків в аеровокзалах, журналів реєстрації осіб, які проживали в готелях на час події злочину тощо. При цьому, якщо є можливість, повинні оглядатись саме ті документи, які свідчать про факт знаходження особи в зазначеному місці та в зазначений час¹.

Виходячи з того, що серед предметів, які найчастіше підля­гають огляду при розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв, є мобільні телефони*, у межах обраної теми вважаємо за доці­льне детально зупинитись на розгляді питань, що стосуються тактичних прийомів їх огляду. Аналіз наукової літератури свід­чить, що ця проблема здебільшого розглядається крізь призму вивчення „електронних” властивостей пристрою². При цьому зовсім ігнорується необхідність розробки криміналістичних реко­мендацій з дослідження зовнішніх ознак мобільного телефону, які також можуть містити криміналістично важливу інформа­цію. Потреба у розробці цих рекомендацій викликана тим, що протягом тривалого часу викрадені мобільні телефони, особли­во у справах досліджуваної категорії, суттєво видозмінюються як під впливом часу, так і в результаті дій злочинців, які знищують ідентифікуючі ознаки з метою маскування викраденого майна. Фіксація маркувальних даних, механічних пошкоджень, певних дефектів має безпосереднє значення для ідентифікації об’єкта за наявністю стійких ознак, а також для проведення різного роду експертних досліджень (товарознавчої, комп’ютерно-технічної та інших видів експертиз).

Щоб досягти якісного відображення зовнішніх ознак такого об’єкта, як мобільний телефон, необхідно використовувати чіт­кий і в той же час зрозумілий понятійний апарат для позначення його елементів, деталей і частин механізму. Тож з метою удоско­налення огляду мобільних телефонів вважаємо за необхідне запропонувати використовувати термінологію, розроблену від­повідно до родових ознак складових елементів механізму апарата:

‑ за формою: 1) моноблок; 2) розкладний; 3) слайдер верти­кальний; 4) розкладний з поворотним механізмом; 5) слайдер горизонтальний;

‑ за типом пристроїв вводу: 1) сенсорний; 2) аналоговий; 3) комбінований;

‑ за місцем розташування камери: 1) фронтально; 2) на лицьовій панелі; 3) фронтально та на лицьовій панелі;

‑ за типом клавіатури: 1) цифрова; 2) QWERTY (має вид ком­п’ютерної клавіатури);

‑ за матеріалом корпусу: 1) із твердого полімеру; 2) із гнучко­го полімеру; 3) металевий;

‑ за наявністю кольорів дисплея: 1) монохромний; 2) кольо­ровий;

‑ за наявністю на корпусі лінзи камери: 1) без камери; 2) з однією камерою; 3) з декількома камерами;

‑ за наявності пристрою вводу на екрані: 1) сенсорний; 2) не­сенсорний¹.

Важливо також при огляді вказати на колір корпусу апарата та матеріал, з якого він виготовлений, оскільки деякі моделі мо­більних телефонів лише цим і відрізняються. Замінивши корпус апарата, наприклад, чорний на сріблястий або металевий на полімерний, візуально може здаватися, що марка мобільного те­лефону змінилася, проте внутрішня будова залишається. Не з’ясувавши цих, нібито на перший погляд, незначних ознак, можуть виникнути суттєві неточності як при ідентифікації предмета, так і при встановленні суми матеріального збитку, завданого внаслідок вчинення злочину.

Описуючи зовнішні ознаки мобільного телефону, огляд по­чинається із самого корпусу. Після цього оглядається внутрішня частина пристрою − стікер з маркувальними даними. Основна мета цієї дії полягає у виявленні індивідуальних ознак мобіль­ного апарата, тобто унікального для кожного пристрою серійного номера International Mobile Equipment Identity (далі − ІМЕІ), в пе­рекладі з англійської мови − міжнародний ідентифікаційний номер мобільного обладнання. Такий номер присвоюється вироб­ником за порядком виготовлення продукції. IMEI є неповторним номером, що надається кожному телефону стандартів GSM та UMTS. В подальшому IMEI може слугувати для ідентифікації апа­рата у мережі, блокування роботи апарата через мобільних опе­раторів¹.

Перед тим, як витягнути батарею із корпусу, слід при прове­денні огляду спершу ввести на клавішах увімкнутого телефону комбінацію цифр #06#. На дисплеї повинна з’явитися серія цифр кількістю в п’ятнадцять знаків (ІМЕІ), що надалі обов’яз­ково звіряється з позначеннями на стікері з маркувальними да­ними (у внутрішній частині корпусу під батареєю електричного живлення). Позначення номера ІМЕІ помічаються як „ІМЕІ”, а серійний номер пристрою − як „serial”, „serial number”, „fcc id”, „id”, „id-number”². Якщо на дисплеї телефону після вводу відпо­відної комбінації цифр з’явиться певна кількість нулів, це є свідченням переобладнання апарата з метою приховування викраденого майна.

У деяких випадках в протоколі огляду мобільного телефону слідчі обмежуються лише фіксацією номера ІМЕІ, що є грубим порушенням. Адже на сьогодні злочинці використовують най­різноманітніші способи підробки як зовнішніх номерних позначок, розташованих на стікері, так і шляхом втручання у внутрішню будову пристрою. При заміні мікросхем та перевста­новленні програмного забезпечення ідентифікувати досліджу­ваний об’єкт стає дедалі важче, а інколи й взагалі неможливо. Не слід виключати можливість того, що ІМЕІ може бути скопійо­ваний з інших апаратів або ж просто замінений. Такі факти повинні підлягати обов’язковому встановленню, інакше це може призвести до найнесподіваніших наслідків. З метою перевірки відповідності ІМЕІ мобільному апарату може призначатися комп’ютерно-технічна експертиза.

Під час огляду мобільного телефону також має перевірятися й наявність сім-картки та карти пам’яті. На слоті (отвір для роз­міщення карти пам’яті або сім-карти) повинен бути надпис, позначений латинськими літерами − „Memory Card” або „Micro CD”, для сім-карти − „Sim Card” або „Sim”. Дістаючи карту назовні, її необхідно виміряти, детально описати та у відповідній послідовності зафіксувати усі її зовнішні позначен­ня. Аналогічно оглядаються батареї електричного живлення, зарядні пристрої та інша гарнітура, якщо її вилучено разом із мобільним телефоном.

Таким чином, дотримуючись відповідного порядку, можна не лише якісно відобразити зовнішні ознаки досліджуваного предмета, але й виявити факт приховування злочину або при­четності до цього інших осіб. Встановивши такі факти, можна говорити не лише про додаткову кваліфікацію злочину, але й виявити нові епізоди злочинної діяльності, тим самим розкрити інші злочини.

При розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв мину­лих років обшук та виїмка є одними з найефективніших засобів збирання нових доказів, а також перевірки тих, що були отри­мані раніше. Як і при розслідуванні інших справ, вказані слідчі дії проводяться з дотриманням вимог, встановлених криміналь­но-процесуальним законом, та на основі тактичних рекомендацій, розроблених криміналістикою.

Діяльність слідчого у роботі щодо нерозкритих злочинів постійно пов’язана з використанням пошукових дій, спрямова­них на встановлення відомостей про факти, що у подальшому можуть бути доказами у справі. У результаті йому доводиться проводити найрізноманітніші за своїм призначенням та тактич­ними особливостями види обшуків. Як слушно зауважив С. Ф. Денисюк, тактика проведення обшуку формується залеж­но від предмета пошуку, наявності або відсутності протидії з боку зацікавлених осіб, обрання тактичних засобів тощо. Тому розробка тактики проведення обшуку, вважає цей автор, перед­бачає необхідність врахування диференціації його видів¹.

Більшість авторів, які поглиблено досліджували проблеми проведення обшуків у справах про нерозкриті злочини минулих років, зокрема В. П. Лавров, Є. М. Войтович, майже одностайно класифікують їх відповідно до способу отримання фактичних даних, а саме: 1) проведення обшуку у відновленій справі при наявності для цього законних підстав; 2) обшук в інших справах, у процесі яких можуть бути виявлені предмети та документи, що мають відношення до нерозкритих злочинів. Крім того, вка­зані науковці як додаткову класифікацію серед наведених обшу­ків виокремлюють первинні та повторні².

Однак, на наш погляд, ця класифікація підлягає уточненню. Як додаткова класифікуюча ознака має братися до уваги харак­тер об’єкта, що розшукується: а) предмет злочину (викрадене майно); б) документи, що мають значення для справи; в) знаряд­дя злочину; г) особа злочинця; ґ) його сліди. Більше того, для розробки методичних рекомендацій важливо також диферен­ціювати обшуки за характером місця, де вони проводяться: а) у приміщенні (житлі чи нежитловому приміщенні); б) на відкри­тій місцевості; в) особистий обшук.

Головною особливістю обшуків у справах про нерозкриті злочини минулих років є те, що речі, які підлягають встано­вленню, протягом тривалого часу можуть істотно змінитися як під дією природного впливу, так і в результаті активної діяльності людини³. Наприклад, заміна корпусу годинника, перефарбу­вання викрадених предметів в інший колір, переплавлення золотих та срібних виробів у злитки, знищення або пере­роблення маркувальних позначок на номерних речах.

До того ж не менш важливою особливістю розслідування кримінальних справ про злочини минулих років є проведення повторних обшуків на одному об’єкті. Ми не поділяємо думки тих авторів, які переконані в тому, що у кожному випадку у від­новленій слідством справі необхідно обов’язково проводити повторний обшук¹, оскільки проведенню обшуку повинна пере­дувати наявність підстав, передбачених чинним КПК.

Інформація про факт приховування в певному місці пред­метів, що підлягають встановленню, може бути отримана: а) в ході проведення процесуальних дій (допитів, очних ставок, огля­ду місця події); б) із матеріалів ОРД або адміністративно-проце­суальних заходів².

Найбільш поширеними підставами проведення обшуків, зокрема повторних, у справах про нерозкриті злочини минулих років, є: по-перше, показання нових свідків, а також підозрюва­них чи обвинувачених, які після відновлення провадження у справі зізналися у вчиненому злочині; по-друге, перевірені про­цесуальним шляхом відомості, отримані внаслідок проведення оперативно-розшукових заходів³. До наведеного переліку підстав, на наш погляд, слід також додати: 1) неякісне або неповне про­ведення попереднього обшуку; 2) поява нових технічних засобів, які раніше не могли бути використані (наприклад, ультрафіо­летові освітлювачі, магнітні шукачі-підйомники, металошукачі, пошукові пристрої рентгенівського типу); 3) отримання нових даних про злочини, що можуть бути перевірені лише шляхом проведення повторного обшуку.

Крім того, потреба у проведенні такого виду обшуку може бути викликана виникненням сприятливої обстановки, зокрема зміни погодно-кліматичних умов, реконструкцією помешкання, переїздом особи підозрюваного в інше місце проживання тощо.

Варто також враховувати й позитивний вплив фактора часу, внаслідок якого у злочинців послаблюється почуття обережно­сті. Не знайшовши викрадене майно під час первинного обшуку, особа може заспокоїтися і вважати, що небезпека минула та їй вже нічого не загрожує. Тож викрадені речі цілком імовірно мо­жуть бути повернуті до її ж помешкання, використовуватись нею і надалі.

Проведене нами узагальнення кримінальних справ про нерозкриті грабежі та розбої минулих років свідчить, що 56 (36,6 %) злочинів вчиняються групою осіб. Тож при розслідуван­ні таких справ може виникнути необхідність проведення обшу­ків у декількох місцях. Як зазначають І. Ф. Герасимов та Л. Я. Драпкін, для забезпечення фактора раптовості у таких випадках доцільно одночасно проводити серію групових обшу­ків¹. Вони дають ефективний результат лише за умови повної інформаційної ізоляції між усіма особами, які підлягають обшуку. Для цього необхідно відразу позбавити їх можливості викори­стовувати засоби зв’язку (мобільні та стаціонарні телефони, комп’ютерну техніку тощо). Також важливо прослідкувати, щоб усі з присутніх осіб від самого початку слідчої дії знаходились у полі зору учасників обшуку. Якщо в ході цієї слідчої дії виника­ла підозра, що шукана річ знаходиться у господаря помешкання, негайно проводиться його особистий обшук.

Однак груповий обшук неможливий без створення слідчо-оперативної групи. Для належного її функціонування варто роз­робити план проведення групи обшуків, у якому мають бути передбачені кількість задіяних осіб, організація та послідовність цих дій, порядок взаємодії між усіма учасниками.

На нашу думку, у справах про нерозкриті грабежі та розбої минулих років після прийняття рішення про проведення обшу­ку на підготовчому його етапі слідчому необхідно встановити таку інформацію: 1) хто з осіб проживає або працює за вказаною адресою; 2) які дані їх характеризують; 3) якого розпорядку дня або режиму роботи дотримуються особи, які зазвичай перебува­ють на цьому об’єкті; 4) чи відбулись суттєві зміни на вказаному об’єкті (ремонт, реконструкція, перебудова); 5) які технічні засо­би можуть знадобитись для проведення обшуку; 6) яка точна адреса розташування вказаного об’єкта, а також чи не підлягали перейменуванню назва вулиці та номер приміщення, будинку, квартири; 7) кому належить право власності на цей об’єкт; 8) роз­робити схему злочинних та родинних зв’язків осіб, приміщення яких підлягатиме обшуку.

Доречно також залучити до участі у проведенні такого обшу­ку спеціаліста-криміналіста, допомога якого полягає у сприянні слідчому у відшуканні, фіксації та вилученні знарядь злочину, грошей і цінностей, добутих злочинним шляхом, документів та інших предметів, що мають значення для справи¹. У числі осіб, які можуть бути задіяні в обшуку, відповідно до частини другої статті 181 КПК, є потерпілі (це положення закріплене також у частині першій статті 236 КПК 2012 року). У справах про нероз­криті злочини минулих років така можливість не повинна виключатися через те, що саме власник викраденого майна най­краще знає його зовнішні ознаки, навіть якщо минуло багато часу після вчинення злочину.

Оскільки в ході обшуку одним із завдань є встановлення особи, яка переховується від слідства, або специфічних предметів (вибухівка, зброя, хімічні сполуки), то до числа співробітників, які допомагатимуть проведенню обшуку, слід запросити кіно­лога зі службово-розшуковою собакою.

Проте, незалежно від того, хто саме буде запрошуватися до проведення обшуку, слідчому на підготовчому етапі необхідно провести інструктаж усіх членів групи, під час якого роз’яснити права та обов’язки всіх учасників слідчої дії, довести до їх відома інформацію про предмети, документи та цінності, що необхідно виявити в ході обшуку, а також про специфіку цих речей¹.

Якщо обшук є повторним, то перед його проведенням доці­льно запросити тих осіб, які безпосередньо брали участь при першому обшуку. Адже вони, як ніхто інший, допоможуть ви­значити зміни в обстановці, виявити місця, що були досліджені недостатньо ретельно або взагалі не були оглянуті².

При обшуку житлових та нежитлових приміщень, як спра­ведливо зазначає М. І. Порубов, важливо звертати увагу на особ­ливості поведінки особи, яка обшукується. В деяких випадках це може дозволити швидше вирішити поставлені завдання. Крім того, важливу роль відіграє комунікабельність слідчого − нала­годження діалогу з особою, у якої проводиться обшук; зняття у неї конфліктного настрою шляхом відповідних роз’яснень; сти­мулювання позитивних якостей особи; з’ясування та усунення причин, що перешкоджають добровільній видачі шуканих предметів¹.

В окремих ситуаціях слідчому не завадить враховувати інди­відуальні особливості обшукуваної особи − її життєвий досвід, спосіб життя, професійні якості, знання, навички, уміння. Іноді вони переховують викрадені предмети в спеціально обладнаних схованках. Наприклад, у сільській місцевості їх найчастіше вла­штовують у землі, надвірних спорудах, підвалах, на горищах; у містах − в стінах кімнат, вентиляційних шахтах, в отворах між навісними стелями, у підлозі, меблях, на балконах тощо.

Щодо виїмки* у справах про нерозкриті грабежі та розбої минулих років, залежно від ситуації, що склалась, результати вказаної слідчої дії можуть мати вирішальне значення. Процесу­альний порядок проведення виїмки регламентується статтями 178-186, 187¹-189 КПК. Головна відмінність між вказаною слідчою ді­єю та обшуком полягає у тому, що виїмка проводиться лише у тих випадках, коли є точні дані, що предмет чи документ, знахо­дяться у певної особи чи в певному місці.

Однак у справах зазначеної категорії виїмка має деякі так­тичні особливості. Слід акцентувати на тому, що проблемність, як одна з психологічних характеристик виїмки, має інший, ніж при обшуку, характер. Під час проведення виїмки, як доречно зауважив М. І. Єнікеєв, головна складність полягає, власне, в об’єкті, а точніше  у його попередньому визначенні. Слідчому досить часто доводиться вирішувати, який саме із багатьох наяв­них предметів та документів є потрібним. Якщо йдеться про поштово-телеграфну кореспонденцію, то слід визначитися з тим, чи потрібно обмежуватися накладенням арешту на кореспон­денцію та її оглядом, або все ж таки краще провести виїмку¹.

Варто також зазначити, що при розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років, задля оперативного встанов­лення потрібного об’єкта, зокрема, документів, а також з метою уникнення випадків їх приховування незацікавленими особами, слід спочатку встановити: 1) нормативно-правовий документ, що передбачає порядок, місце та строки зберігання об’єктів, що підлягають виїмці; 2) осіб, які відповідальні за їх зберігання та знищення; 3) визначити порядок та підстави їх утилізації; 4) з’я­сувати, чи є електронні носії, що зберігають інформацію про вказаний об’єкт; 5) якщо це документ, то чи є його копії в інших установах.

Крім того, слід наголосити, що використання фактора рапто­вості при проведенні виїмки є важливим кроком до подолання протидії з боку зацікавлених осіб. Ми цілком погоджуємося з думкою І. Є. Биховського стосовно того, що вимога видачі доку­ментів шляхом направлення запиту слідчого категорично неприпустима, адже це лише посилює ризик втрати, підробки, фальсифікації документів, тому краще все ж таки вдатися до їх виїмки².

Проте, на відміну від обшуку, використання фактора рапто­вості при виїмці не завжди є доречним прийомом. Насамперед це стосується випадків, коли об’єкт, що підлягає вилученню, зна­ходиться в осіб, не зацікавлених у перешкоджанні встановленню об’єктивної істини. Наприклад, при виїмці медичної документа­ції з архівів, що знаходяться у закладах Міністерства охорони здоров’я, краще за все заздалегідь попередити відповідального працівника про заплановану слідчу дію, щоб він зміг вчасно підготувати до видачі відповідні документи. Використання рап­товості доречне лише за умов, якщо є достатні дані вважати, що об’єкт, який підлягає вилученню, може бути знищений, під­роблений або замінений іншим.

При розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв мину­лих років обов’язковою умовою ефективного проведення виїмки є належна організація підготовчого етапу. Для того, щоб виїмка стала продуктивнішою, необхідно встановити точне місце збері­гання того чи іншого об’єкта. У такому разі слідчий може ско­ристатись допомогою працівників оперативних підрозділів, які завдяки можливостям ОРД здатні встановити всю необхідну інформацію. Крім того, за необхідності доцільно використовува­ти інформаційно-пошукові системи та обліки. Наприклад, перед проведенням виїмки роздруківок телефонних розмов та інших послуг мобільного зв’язку спершу встановлюється, яким саме оператором користується абонент, а вже потім проводиться відповідна слідча дія.

При розслідуванні грабежів або розбійних нападів на банків­ські установи важливого значення набуває дотримання відповідної процедури виїмки документів, що містять банківську таємницю. Порядок отримання вказаних об’єктів регламентується КПК та законодавчими актами, що визначають діяльність у банківській сфері. Зокрема, у підпункті 2.1.1 Положення про організацію бух­галтерського обліку та звітності в банківських установах України, затвердженого постановою Правління Національного Банку України від 30 грудня 1998 року № 566¹, розкриваються особливо­сті порядку вилучення первинних документів, облікових регістрів та звітів банку.

Варто також зупинитися на психологічних аспектах прове­дення виїмки. Адже її успіх переважно залежить від контакту слідчого з особою, у якої вона проводиться, або із представника­ми установ та організацій. Така слідча дія має свої психологічні характеристики, що витікають із процесуальних особливостей. При виїмці зазвичай не виникає необхідності в пошукових діях, а якщо і має місце ухилення від видачі предмета або документа, то цю дію припустимо провести примусово. Однак, коли об’єк­ти, що підлягають виїмці, зацікавленими особами не видаються під різноманітними приводами або навіть свідомо приховують­ся, то замість виїмки доцільно провести обшук за правилами, встановленими КПК².

У ході розслідування нерозкритих грабежів та розбоїв мину­лих років доволі часто виїмці підлягають не лише об’єкти, що мають доказове значення, але й навіть предмети, що містять ін­формацію орієнтуючого характеру (наприклад, журнали запису прийому громадян, що ведуться в установах, розташованих по­близу місця вчинення злочину; корінці квитків, на яких зазначені персональні дані можливих свідків або підозрюваних; електронні носії з аудіо- чи відеофайлами із камер зовнішнього спостере­ження; книги запису відвідувань клієнтів у готелях та пансіона­тах; накладні документи; чеки; маршрутні листи тощо).

Результати, отримані при проведенні обшуків та виїмок у справах про нерозкриті грабежі та розбої минулих років, пози­тивно впливають не лише на процес доказування, а й на саму свідомість злочинців, які довгий час були переконані у неспро­можності правоохоронних органів їх викрити. Відтак, хід розслі­дування може різко обернутись на користь слідчого. Вилучені предмети злочину успішно використовуються при їх демонстра­ції іншим співучасникам для того, щоб вони переглянули свої наміри щодо ухилення від слідства.

Таким чином, предмети або документи, вилучені в ході виїмки та обшуку у справах вказаної категорії, в першу чергу спрямовані на: 1) спростування раніше висунутих слідчих версій або доповнення нових; 2) звуження кола підозрюваних осіб; 3) відшкодування матеріального збитку потерпілим, шляхом по­вернення викраденого майна, вилученого в ході обшуку або виїмки; 4) вилучення об’єктів, що можуть підлягати субстанціо­нальному порівнянню із зразками, які містяться в НДЕКЦ; 5) перевірку вилучених предметів (зброї, транспортних засобів та інших номерних речей за криміналістичними та іншими вида­ми обліків; 6) встановлення предметів та документів, що можуть стати об’єктами проведення експертизи для отримання додатко­вих доказів у справі.

Отже, проведення наведених слідчих дій не лише оптимізує пошук додаткових джерел інформації, але й може доповнювати сукупність доказів, зібраних у конкретній справі про нерозкри­тий грабіж або розбійний напад, новими беззаперечними дани­ми, необхідними для використання у процесі доказування.

Накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформа­ції з каналів зв’язку (за КПК 2012 року − з телекомунікаційних мереж; електронних інформаційних систем). Конституція України, закріпивши положення статті 12 Загальної декларації прав людини¹, у статті 31 проголосила, що ніхто не може підляга­ти безпідставному посяганню на таємницю його кореспонденції. Обмеження права на таємницю поштово-телеграфної кореспон­денції допускається законом в інтересах боротьби зі злочинністю. Таємниця листування, телефонних розмов, поштових, теле­графних та інших повідомлень означає автономне володіння інформацією про: 1) їх зміст; 2) про осіб, які здійснюють контак­ти; 3) про наявність чи відсутність кореспонденції чи телефон­ної розмови певної особи¹. Право на таємницю переговорів та повідомлень особистого характеру, як вважає М. М. Малеїна, полягає у: а) вжитті заходів для збереження таємниці; б) встанов­ленні порядку доступу до неї та вимог, аби інші не порушували цю таємницю; в) наданні відповідної інформації на свій розсуд іншим особам².

При розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв мину­лих років канали зв’язку є важливим джерелом інформації про злочин, використання якого розширює пізнавальні можливості правоохоронних органів, сприяє виявленню та викриттю вин­них осіб, включаючи організаторів злочину, створює умови для вирішення багатьох інших завдань розкриття, розслідування та попередження злочинів. Тому отримання й використання ін­формації, яка передається каналами зв’язку, шляхом контролю та запису переговорів, є важливою умовою підвищення ефектив­ності боротьби зі злочинністю³.

До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, нале­жать: листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми та всі види поштово-телеграф­них відправлень, що надходять для пересилання до органів зв’язку. До поняття „інша кореспонденція” може належати, на­приклад, електронна пошта. Не належать до поштово-телеграфної кореспонденції газети та журнали, які отримуються за перед­платою¹.

Підставами накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію є фактичні дані, що свідчать про наявність ли­стування між підозрюваним та іншими особами, для отримання відомостей, що стосуються обставин розслідуваного злочину.

Мета проведення вказаної слідчої дії полягає у пошуку да­них про вчинений злочин або документів і предметів, що мають доказове значення, якщо іншими способами одержати ці дані неможливо². У подальшому метою накладення арешту на коре­спонденцію, її огляду та виїмки є отримання інформації про злочин, його учасників, місця приховання знарядь та об’єкти злочинної діяльності, а також даних про розшук обвинуваче­ного (підозрюваного), який переховується³.

Зняття інформації з технічних каналів зв’язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання цієї слідчої дії постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладе­ний на кореспонденцію, або припиняє зняття інформації з каналів зв’язку тоді, коли: а) у цьому відпала потреба; б) при закритті кримінальної справи; в) при передачі її прокуророві в порядку статті 225 КПК. Згоди суду на припинення зняття інформації з технічних каналів зв’язку в цьому випадку не потрібно⁴.

Як слушно зазначає Д. Б. Сергєєва, документування зняття інформації з каналів зв’язку здійснюється в два етапи: спочатку технічним виконавцем і далі слідчим в ході дослідження інфор­мації, знятої з каналів зв’язку. Матеріали технічної фіксації цієї слідчої дії є самостійним джерелом доказів, а не додатком до від­повідного протоколу, та мають двоїсту природу. Оскільки у них викладені обставини, які мають значення для справи, їх слід від­нести до такого джерела, як документ. У випадку, коли за матеріалами, наприклад, звукозапису проводилося експертне дослідження, то носій інформації долучається до справи як ре­човий доказ¹.

Варто зауважити, що перед тим, як проводити вказану слід­чу дію, з метою роз’яснення технічних характеристик каналу зв’язку та носіїв інформації, що здатні зафіксувати ту чи іншу кореспонденцію, доцільно спочатку отримати консультацію спе­ціаліста. Визначаючи юридичні підстави, також повинні бути враховані положення, що передбачають порядок та строки збе­рігання інформації, закріплені у внутрішніх установчих доку­ментах підприємств, які здійснюють послуги зв’язку.

Звертаючись із поданням до прокурора та голови апеляцій­ного суду, або його заступника, слідчому необхідно викласти чіткий перелік достатніх підстав, щоб вважати, що у листах, те­леграфній та іншій кореспонденції містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, які мають доказове значення. Крім того, повинні бути вказані прізвище, ім’я та по батькові особи, з каналів зв’язку якої знімається інформація, точна адреса цієї особи, види каналів, термін, протягом якого знімається ін­формація, назва установи, на яку покладається обов’язок зніма­ти інформацію². Однак з часом всі ці дані можуть підлягати суттєвим змінам, зокрема ліквідація або реорганізація компаній, що надавали послуги зв’язку; зміна прізвищ або місця прожи­вання осіб; знищення кореспонденції через вплив різного роду чинників; форматування серверів, умисне пошкодження носіїв інформації зацікавленими особами. Відповідно це й перешкод­жає проведенню зазначеної слідчої дії.

Проаналізувавши низку науково-практичної літератури, можна констатувати, що на сьогодні відсутні будь-які рекомен­дації, які б висвітлювали тактичні особливості накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку у справах про нерозкриті злочини минулих років. Враховуючи викладене, вважаємо за доцільне окреслити найбільш поширені проблеми, що виникають під час проведення вказаної слідчої дії у справах наведеної категорії та визначити шляхи їх вирішення.

Справи про нерозкриті грабежі та розбої, як правило, харак­теризуються відсутністю підозрюваних або обвинувачених, тоді як у першій частині статті 187 КПК зазначено, що арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку може бути застосований лише за наявністю цих суб’єктів. Такий стан позбавляє можливості шляхом проведення цієї процесуальної дії повторно перевірити осіб, які на початковому етапі розсліду­вання через певні причини ухилилися від відповідальності та перестали бути підозрюваними чи обвинуваченими.

Проте аналіз параграфу 2 глави 21 КПК 2012 року „Втручан­ня у приватне спілкування” свідчить, що у ньому конкретно не визначене коло осіб, щодо яких може здійснюватися втручання у приватне спілкування. До таких осіб відносяться всі ті з них, стосовно яких є достатні підстави вважати, що у їх приватному спілкуванні можуть міститись відомості, які мають значення для досудового розслідування. Винятками є лише втручання у при­ватне спілкування захисника, священнослужителя з підозрюва­ним, обвинуваченим, засудженим, виправданим (частина 5 статті 258 КПК 2012 року).

Однак слід враховувати те, що подання про накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку можуть розглядатись у кримінальних справах, порушених за фактом вчинення злочину, коли особа злочинця не встановлена (пункт 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 року № 2 „Про деякі питання застосування суда­ми України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обме­ження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяль­ності, дізнання і досудового слідства”)¹.

У разі виникнення необхідності шляхом проведення зняття інформації з каналів зв’язку слідчий перевіряє причетність до вчиненого злочину інших осіб, які не мають процесуального ста­тусу підозрюваного чи обвинуваченого. Лише згідно з частиною третьою статті 114 КПК (відповідно, з пунктом 3 частини 2 статті 40 КПК 2012 року) він може надати доручення органам дізнання (оперативним підрозділам) для проведення опера­тивно-розшукових заходів (негласних слідчих дій).

З цього приводу виникає цілком справедливе питання: чи можливо під час розслідування нерозкритого злочину провести накладення арешту на кореспонденцію інших учасників кримі­нального процесу, зокрема, потерпілого чи свідка?

Відповідаючи на це запитання, Б. С. Тетерін та Є. З. Трошин переконані, що арешт може бути накладений на кореспонден­цію не лише обвинувачених чи підозрюваних, але й на потерпілих і свідків, а також інших осіб, якщо у слідчого є підстави вважати, що їх листування буде перешкоджати розслідуванню чи містить відомості, що відносяться до розслідуваної справи¹. З ними не погоджується В. Навроцька, яка правильно, на наш погляд, за­значила, що наведені міркування надмірно розширюють межі застосування вказаних заходів². Адже проведення цієї слідчої дії стосовно інших, крім чітко визначених підозрюваного чи обви­нуваченого, учасників кримінального судочинства суперечить положенням частини першої статті 187 КПК. Разом із тим, вва­жаємо, вказана норма дещо не відповідає потребам практики розслідування нерозкритих злочинів. Зокрема, це стосується випадків, коли з боку потерпілого або свідків в силу певних при­чин чиниться протидія встановленню об’єктивної істини. У зв’язку з викладеним, саме у цій практичній ситуації вважаємо за можливе запропонувати розширити коло осіб, щодо яких мо­же бути застосоване накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку. Позитивне вирішення цієї проблеми передбачено у частині 2 статті 261 КПК 2012 року, де вказано, що арешт на кореспонденцію накладається, якщо під час досудового розслідування є достатні підстави вважати, що поштово-телеграфна кореспонденція певної особи іншим осо­бам або інших осіб їй може містити відомості про обставини, які мають значення для досудового розслідування, або речі і доку­менти, що мають істотне значення для досудового розсліду­вання.

Вважаємо, що така редакція спрямована, насамперед, на оптимізацію розслідування саме кримінальних справ про нероз­криті злочини минулих років, що значно розширить можливості вказаної слідчої дії, результати якої сприятимуть повному, все­бічному та об’єктивному встановленню істини.

Крім того, носії інформації, на яких міститься звукозапис розмов, можуть бути використані для ідентифікації особи за її голосом (шляхом призначення фоноскопічної експертизи). В окремих випадках задля підтвердження справжності інформації, знятої з каналів зв’язку (транспортних телекомунікаційних ме­реж, електронних інформаційних систем), може призначатися й комп’ютерно-технічна експертиза.

З наведеного можна зробити висновок, що накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку у справах про нерозкриті грабежі та розбої минулих років мають важливе значення у питанні подальшого збирання дока­зів у кримінальних справах, їх перевірки і визначення причетно­сті конкретної особи до вчинення злочину.