2.3 Організація взаємодії слідчого з оперативними, експертними та іншими службами органів внутрішніх справ при розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років

Теоретичні та практичні аспекти взаємодії органів досудово­го слідства з іншими службами органів внутрішніх справ у про­цесі розкриття та розслідування злочинів є одним із найбільш досліджених та одночасно дискусійних питань у науці кримі­нального процесу та криміналістиці. Вагомий внесок у розробку наукових положень із зазначеної тематики зробили такі вчені, як А. М. Балашов¹, С. М. Вологін², М. М. Гапанович, І. І. Мартинович³, А. П. Дербеньов⁴, М. А. Погорецький⁵, B. M. Тертишник, С. В. Слінько⁶, А. Я. Хитра, В. О. Кучер⁷ та інші науковці. Актуальні проблеми нормативно-правового регулювання вза­ємодії слідчого з іншими підрозділами докладно висвітлювали Г. Ю. Бондар⁸, А. П. Кругликов⁹, А. А. Патик¹⁰, В. М. Усинін¹. Однак з усього обсягу досліджень цієї проблеми варто звернути увагу на ті праці, в яких безпосередньо йдеться про теоретичні й практичні аспекти взаємодії слідчого з іншими підрозділами у справах про нерозкриті злочини минулих років. Найбільш по­глиблено дослідили ці питання Є. М. Войтович², В. І. Захаров, В. Я. Горбачевський, І. О. Ієрусалимов³, С. Г. Закіров⁴, О. П. Кирилов, О. В. Шапкін⁵, І. Ю. Кулєєва⁶, І. В. Куртинов⁷, О. В. Лускатов⁸, І. А. Малютін⁹, Р. Н. Хатипов¹⁰. Проте, незважаючи навіть на таку значну кількість джерел з окресленої теми, дотепер залишають­ся невирішеними проблеми щодо: оптимізації обміну між слідчим та оперативними працівниками інформацією, отрима­ною в ході оперативно-розшукових заходів (а за КПК 2012 року − і негласних слідчих дій); створення належних умов для залучення кваліфікованих кадрів, які б займались виключно роботою, пов’язаною з нерозкритими злочинами; забезпечення відомчого контролю у цій сфері діяльності та багато інших аспектів.

Добре організована взаємодія слідчого з іншими службами ОВС сприяє правильному визначенню напрямів розслідування та слугує більш швидкому та повному виявленню всіх обставин, що входять до предмета доказування у справі, а також допомагає визначитись із джерелами отримання доказової інформації та є одним із найефективніших засобів вирішення завдань криміна­льного судочинства¹.

Термін „взаємодія” у тлумачному словнику наводиться як „погоджена дія між ким-небудь”², „…співдія, співдіяння. Вза­ємний зв’язок між предметами у дії”³, „... взаємодопомога, обопільна допомога, допомога, що надається один одному взаємно”⁴. У криміналістичній літературі вона розглядається як взаємна спільна координаційна діяльність декількох органів, що має на меті вирішення різних завдань з розслідування злочинів та запобігання ним¹. У контексті організації розслідування зло­чину взаємодія − це обмін результатами діяльності, у процесі якої важливо не лише обмінятися інформацією, а й організувати обмін діями, спланувати загальну діяльність².

Правовою основою спільної діяльності слідчого з опера­тивними підрозділами органів дізнання у процесі розкриття та розслідування злочинів вказаної категорії є КПК, Інструкція з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативни­ми службами органів внутрішніх справ України в розкритті і розслідуванні вчинених злочинів, затверджена наказом МВС України № 777 від 7 вересня 2005 року³, Інструкція з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозді­лами органів внутрішніх справ України у виявленні, документу­ванні та розслідуванні злочинів у сфері економіки, затверджена наказом МВС України № 760 від 8 вересня 2005 року⁴, Інструкція з організації діяльності органів досудового слідства в системі МВС України та взаємодії їх з іншими структурними підрозділа­ми органів внутрішніх справ України в розкритті та розслідуванні злочинів, затверджена наказом МВС України № 160 від 31 березня 2008 року (пункт 6 −„Організація взаємодії слідчих підрозділів з іншими підрозділами органів внутрішніх справ України”)¹, Інструкція з організації взаємодії органів і підрозді­лів ОВС при документуванні, розкритті та розслідуванні злочинів, учинених проти життя та здоров’я особи, затверджена наказом МВС України № 137 від 27 вересня 2009 року², Тимчасова інст­рукція з організації діяльності органів досудового слідства в системі МВС України та взаємодії їх з іншими структурними підрозділами органів внутрішніх справ України в розкритті та розслідуванні злочинів, затверджена наказом МВС України № 336 від 15 червня 2011 року³. Враховуючи окремі положення усіх наведених нормативно-правових документів, слідчий у роз­слідуваних ним справах вправі давати органам дізнання (опера­тивним підрозділам) доручення і вказівки про проведення розшукових та слідчих дій і вимагати від органів дізнання (оперативних підрозділів) допомоги при проведенні окремих слідчих дій. Але це не означає, що обов’язок встановлення об’єк­тивної істини у справах про нерозкриті злочини перекладається на органи дізнання. Адже у статті 209 КПК та статті 282 КПК 2012 року чітко визначається обов’язок як слідчого, так і оперативних підрозділів вживати всіх необхідних заходів для встановлення особи, яка вчинила злочин. За допомогою до опе­ративних служб слідчий повинен звертатись у тих випадках, коли в силу певних причин він самостійно не в змозі провести ту чи іншу слідчу дію, коли для досягнення поставленої мети необхідне проведення оперативно-розшукових заходів чи негла­сних слідчих дій.

Так, у методичних рекомендаціях з організації та розкриття злочинів минулих років, підготовлених ГСУ МВС України, зазначено, що до основних заходів взаємодії в розкритті та роз­слідуванні злочинів цієї категорії відносяться: 1) надання доручень органу дізнання (оперативному підрозділу) для прове­дення окремих слідчих дій та оперативно-розшукових заходів; 2) спільне вивчення та аналіз матеріалів розслідування, зібраних до зупинення справи; 3) подальше планування заходів розслі­дування; 4) активна робота у складі слідчо-оперативних груп; 5) постійне обговорення на нарадах слідчо-оперативних груп наявних і нововиявлених даних, взаємообмін ними, їх аналіз тощо¹.

Перш за все діяльність слідчого й працівників карного розшуку з розкриття зупиненої кримінальної справи про грабіж або розбій повинна починатися з вивчення та аналізу матеріалів справи, оцінки фактичних доказів, на основі яких в майбутньо­му плануються заходи, спрямовані на розкриття злочину. Одним із найважливіших напрямів цієї спільної роботи є комп­лексне дослідження, аналіз та оцінка матеріалів кримінальних та оперативно-розшукових справ².

Так, лише за умов взаємного і повного обміну інформацією, якою володіє слідчий та оперативний працівник, при взаємному дотриманні вимог нерозголошення джерел її надходження можна успішно координувати оперативні заходи й слідчі дії, за­побігти змішуванню даних, встановлених оперативним шляхом і отриманих при проведенні процесуальних дій, надійно заши­фрувати негласні джерела і способи отримання оперативно-розшукових матеріалів, вміло використовувати науково-технічні засоби з метою подальшої їх легалізації¹. Слідчий при проведен­ні процесуальних дій отримує, перевіряє, аналізує докази. Однак не всю цінну інформацію він може викласти в протоколі. Наприклад, частими є ситуації, коли учасник слідчої дії (потер­пілий, свідок, підозрюваний тощо) подовгу обмірковує свою відповідь на запитання слідчого, губиться або, навпаки, стає експансивним, бурхливо реагуючи на застосовані слідчим так­тичні прийоми тощо. Фіксація такої інформації у протоколі слідчої дії в КПК не передбачена. Але вона може бути викори­стана для проведення оперативно-розшукових заходів з метою встановлення причин такої поведінки суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності².

До наведеного слід додати, що взаємодія органу дізнання (оперативного підрозділу) та слідчого у зупиненій за пунктом 3 частини першої статті 206 КПК* справі характеризується тим, що орган дізнання виконує розшукові дії лише за дорученням слідчого і лише в межах, вказаних у цьому дорученні. Також у та­ких справах слідчим заповнюються статистичні картки форми 1.1 та 3 (дані про наслідки розслідування злочину й особу, яка його вчинила), які після погодження з прокурором відразу ставляться на облік в управлінні інформаційних технологій незалежно від заведення оперативно-розшукової справи¹.

Найтісніша взаємодія між органами дізнання (оперативни­ми підрозділами) та слідчими у роботі з розкриття злочинів виникає саме після відновлення досудового слідства. Як справед­ливо з цього приводу зауважив В. І. Галаган, така діяльність знаходить своє відображення передусім у процесі планування, висунення версій, проведення слідчих дій та оперативно-розшу­кових заходів, спрямованих на швидке розкриття і всебічне розслідування кримінальних справ². Слушність цієї думки не викликає сумнівів, адже взаємодія оперативних підрозділів та слідства у справах про нерозкриті злочини минулих років перш за все повинна спрямовуватися на об’єднання усіх зусиль та наявних можливостей, щоб якомога більше зібрати відомостей про розшукувану особу та вчинений нею злочин.

Слід також зауважити, що взаємодію між слідчим та опера­тивним працівником у процесі розслідування злочину умовно можна поділити на дві форми: процесуальну та непроцесуаль­ну. Однак у зупиненій кримінальній справі можлива лише друга форма, тоді ж як після відновлення розслідування слідчим мо­жуть проводитись усі можливі заходи як процесуального, так і непроцесуального характеру.

Розглядаючи непроцесуальну форму взаємодії, доцільно проаналізувати деякі погляди науковців щодо цього. Так, зокрема, свого часу В. Ф. Робозьоров зауважив, що зміст і форми взаємодії слідчого з органом дізнання у зупиненій справі набувають спе­цифічного характеру, оскільки слідчий не вправі проводити слідчі дії. У такому разі співпраця між ними здійснюється на осо­бистих засадах через спілкування та обмін інформацією¹. У свою чергу Л. М. Лобойко цю форму взаємодії розділив на такі складові: обговорення матеріалів кримінальної справи; обмін інформацією; узгоджене проведення розшукових дій; спільний аналіз зупинених кримінальних справ за способом вчинення злочину². Проте у цьому контексті особливого значення, на наш погляд, набуває питання обміну інформацією, отриманою в ході оперативно-розшукових заходів, між слідчим і органами дізнан­ня. Адже при правильному використанні результатів виконаної оперативно-розшукової роботи можна отримати докази та успішно оперувати ними у кримінальній справі при доказуван­ні вини осіб, які вчинили злочин. Більше того, наскільки вміло слідчий використовує зібрану інформацію у процесі доказуван­ня, настільки швидко і якісно буде розкрито той чи інший злочин³. Така інформація має особливе значення як для прове­дення слідчих дій (виїмок, обшуків, допитів потерпілих і свід­ків), так і заходів, спрямованих на виявлення конкретних осіб, наприклад, причетних до придбання викраденого майна, а також з’ясування їх зв’язків зі злочинною групою, перекриття каналів збуту викраденого тощо⁴.

Проте, на наш погляд, поки така взаємодія не матеріалізу­ється у нормативно-правовій формі, щодо цього виникатимуть постійні проблеми, зокрема, при оцінці слідчим даних, отрима­них негласним шляхом.

Варто наголосити, що обмін конфіденційною інформацією між слідчим та оперативними працівниками відбувається залеж­но від їх особистих якостей та ділових контактів. З огляду на це, слід звернути увагу на ті питання, що стосуються визначення обсягу оперативно-розшукової інформації, з якою в ході розсліду­вання може ознайомлюватись слідчий. Ця проблема залишається поки що невирішеною та розглядається науковцями з різних позицій. Так, А. Я. Дубинський та М. О. Патов взагалі вважають, що настав час вирішити проблему повного ознайомлення слід­чого з матеріалами оперативно-розшукової діяльності, без пові­домлення йому джерел отримання інформації, здобутої неглас­ним методом¹. У свою чергу В. І. Галаган зауважив, що з метою усунення побоювання щодо розшифровки проведеного опера­тивного заходу і його учасників, працівникові органу дізнання потрібно утриматися від ознайомлення слідчого лише з одним видом інформації − відомості про осіб, які, згідно з частиною другою статті 11 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”, здійснюють співробітництво з оперативним підрозділом з гарантуванням їх конфіденційності. Інші мате­ріали, в тому числі інформація від цих осіб, можуть бути надані слідчому для її використання як з тактичною метою при підготовці до проведення слідчих дій, так і для її фіксації у визначених законодавством джерелах доказів за наявності до того підстав². На наш погляд, така думка є цілком слушною. Адже слідчий, згідно з частиною першою статті 67 КПК (відпо­відно статті 94 КПК 2012 року), оцінює докази за своїм внутріш­нім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Виходячи з того, що протоколи з відповідними додатками, скла­деними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, є джерелами доказів, відповідно до частини другої статті 65 КПК, слідчий як особа, яка відповідає за прове­дення досудового слідства, зобов’язаний бути повністю поін­формований про законність джерел їх отримання та можливість використання у доказуванні.

Враховуючи викладене, вважаємо, що організована нале­жним чином діяльність слідчого з розслідування кримінальної справи про нерозкритий грабіж або розбій, а також комплексна взаємодія слідчого з оперативними підрозділами та надання ни­ми конфіденційної інформації, значно поліпшить роботу при розслідуванні вказаних злочинів. Питання допустимості ознайо­млення слідчого з матеріалами оперативно-розшукових заходів в жодному разі не повинні стати перешкодою для встановлення об’єктивної істини.

Проведене нами анкетування слідчих показало, що пропо­зицію комплексно проводити слідчі дії та оперативно-розшукові заходи у справах про нерозкриті грабежі та розбійні напади під­тримали 283 (86,3 %) опитаних; 12 (3,7 %) респондентів вважали за необхідне їх проводити ізольовано; 30 (9,1 %) слідчих висло­вили думку про проведення їх у межах надання слідчим органам дізнання окремих доручень для здійснення оперативно-розшукових заходів, а 3 (0,9 %) респондентів взагалі не відповіли на поставлене запитання.

Зважаючи на це, на нашу думку, виникла нагальна потреба пункт 5 Положення про органи досудового слідства МВС України, затвердженого наказом МВС України № 160 від 31 березня 2008 року, доповнити підпунктом 5.12 у наступній редакції: „У межах та в порядку, визначених законодавчими актами України, слідчий вправі знайомитися з матеріалами опе­ративно-розшукових заходів (негласних слідчих дій), проведе­них за його дорученням у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, за винятком інформації, що стосується осіб, які здій­снюють негласне співробітництво з оперативним підрозділом”.

Слідчий, який буде наділений такими правами, з метою отримання відповідних знань про використання результатів оперативно-розшукових заходів (негласних слідчих дій) зобов’я­заний буде пройти спеціальну підготовку. Це дозволить уникнути випадків необережного посилання в офіційних доку­ментах на відомості, отримані негласним шляхом, та не розшифровувати методи і засоби ОРД. При ознайомленні з ма­теріалами з обмеженим доступом ця особа повинна мати відповідний допуск на роботу з таємними документами. Для визначення рівня знань основ оперативно-розшукової діяльно­сті та можливості надання такого допуску до таємної інформації слідчим, які закінчили вищі навчальні заклади, віднесені також до системи МВС України, комісія з режиму таємності повинна після прийняття іспиту винести належне рішення про можли­вість надання допуску до таємної інформації. Підставою для обміну конфіденційною інформацією стосовно отриманих результатів проведених оперативно-розшукових заходів (неглас­них слідчих дій) має бути письмовий запит слідчого на адресу начальника органу дізнання з обов’язковим посиланням на конкретні законні підстави.

Проте не варто загострювати увагу лише на взаємодії слід­чого з оперативними підрозділами. Як відомо, функціонують також й інші служби системи ОВС, які мають безпосереднє відношення до розкриття злочинів. Зокрема, на експертну служ­бу МВС України покладено забезпечення розкриття, розсліду­вання та попередження злочинів (пункт 1.1.2 наказу МВС України № 682 від 30 серпня 1999 року „Про затвердження Настанови про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України” (далі − наказ МВС України № 682-1999 року). До основних форм участі спеціалістів у заходах з розкриття та роз­слідування саме нерозкритих грабежів та розбоїв слід віднести: 1) дослідження об’єктів з метою виявлення криміналістичних ознак, що мають значення для розкриття злочинів і встановлення злочинців; 2) виготовлення розшукових таблиць з використанням криміналістичної інформації про особи, предмети, засоби зло­чину тощо; 3) складання зі слів потерпілих або очевидців суб’єктивних портретів осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів; 4) участь у розробці розшукових версій на основі вивчення слідів і речових доказів; 5) використання криміналі­стичних обліків; 6) надання консультацій з питань вибору техніко-криміналістичних засобів, тактики й методики їх засто­сування; 7) безпосереднє застосування засобів фотозйомки та відеозапису, пошукових та інших приладів з метою фіксації зло­чинної діяльності¹.

Особливого значення у такому напрямі набуває взаємодія слідчого з працівниками експертних служб при відбиранні зразків, які в подальшому підлягатимуть порівняльному дослід­женню. Спеціаліст (експерт), який бере у цьому участь, разом із наданням суто консультаційної допомоги виконує й інші важливі завдання, а саме: 1) безпосередньо відбирає зразки; 2) з’ясовує умови, що мають значення для подальшого дослідження, за яких мають бути вилучені зразки; 3) безпосередньо бере участь в їх одержанні; 4) проводить попередні дослідження отриманих зразків; 5) здійснює їх упакування; 6) допомагає кваліфіковано зафіксувати в протоколі слідчої дії порядок відбору зразків; 7) консультує слідчого з питань, що пов’язані з формуванням завдання експертові; 8) створює належні умови для їх одержання та закріплення. Допомога працівників НДЕКЦ МВС України має вирішальне значення при підготовці матеріалів для ідентифі­каційних досліджень, адже в такому разі обов’язково проводиться попереднє дослідження, від якості якого залежить остаточний результат експертизи¹. Таким чином, участь спеціалістів як в одержанні зразків для експертного дослідження, так і взагалі при підготовці матеріалів надзвичайно підвищує результатив­ність експертизи, що, у свою чергу, збільшує шанси отримати додаткові джерела доказів, за допомогою яких можна буде розкривати відповідні злочини. Так, наприклад, якщо в ході обшуку чи огляду слідчим було виявлено схованку з викрадени­ми речами або знаряддями злочину, то в такому разі найбільш доцільним буде участь спеціаліста, який повинен дослідити ці об’єкти та встановити на них сліди біологічного походження, упакувати їх, а вже потім звірити зі зразками, що містяться в обліках НДЕКЦ МВС України, зокрема, банках даних результатів ДНК-аналізу за нерозкритими злочинами. Спеціаліст за наявно­сті підозрюваного у справі бере також участь в одержанні зразків від вказаної особи та надає поради слідчому щодо фор­мування завдань, необхідних для вирішення.

Крім того, розслідуючи нерозкриті злочини, слідчому як нікому іншому доводиться постійно співпрацювати з організа­ціями, які мають безпосереднє відношення до справи. У зв’язку з тим, що на сьогодні в Україні набули поширення масові випад­ки розбійних нападів на інкасаторів та банківські установи, не можемо не звернути увагу на проблемні явища, пов’язані із взає­модією слідчого зі службами, що гарантують безпеку у цій сфері.

У силу того, що нападники перед вчиненням злочину рете­льно збирають дані про об’єкт злочинного посягання, основні зусилля слідчого мають бути спрямовані на встановлення дже­рел надходження до злочинців відповідної інформації про систему охорони, інкасацію, сигналізацію, наявність тривожних кнопок та іншого обладнання. Особам, які готуються до такого злочину, здобути ці дані можливо лише двома способами: по-перше, шляхом безпосереднього спостереження за режимом охорони банку та маршрутом інкасаторів; по-друге, при отри­манні таких відомостей від осіб, які мають або мали відношення до цієї сфери діяльності. Саме у цьому напрямі слідчому доводи­ться найтісніше співпрацювати із службами безпеки банківських установ. З їхньою допомогою необхідно встановити працівників, які нещодавно звільнилися з відповідного банку або зникли з невідомих причин після події злочину. Крім того, важливого значення набуває інформація про осіб, які надавали послуги з ремонту приміщень банку, займались оснащенням засобів зв’яз­ку та систем охорони, де згодом вчинено злочин.

Головною проблемою у цьому контексті є складний проце­суальний порядок отримання інформації, що містить банків­ську таємницю. Зокрема, відповідно до пункту 4 частини другої статті 60 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, до таких даних відносяться відомості про систему охорони банків­ської установи¹. Саме з цього моменту, на наш погляд, виникають найбільші складнощі, прямо пов’язані з нормативно-правовим регулюванням отримання вказаної інформації. Як було зауваже­но 20 травня 2010 року керівництвом МВС України на брифінгу із представниками засобів масової інформації¹, досить часто керівництво банку, побоюючись бути притягнутими до відпові­дальності за порушення заходів безпеки, відмовляється надавати цю інформацію, мотивуючи це тим, що вона є конфіденційною і містить банківську таємницю. Такі дії однозначно повинні визначатися як протидія та перешкоджання своєчасному роз­криттю злочину.

_{Задля усунення цих недоліків, на нашу думку, виникає необхідність внесення доповнень до статті 62 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, передбачивши частину десяту, яку викласти у такій редакції: „У разі} внесення відомос­тей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань _{за фактами, передбаченими стаття­ми 185, 186, 187 КК України, слідчий вправі за письмовим запитом вимагати від банківської установи, що зазнала злочин­них зазіхань, інформацію про систему охорони та порядок надання послуг інкасації коштів, цінностей і цінних паперів”.}

_{Вважаємо, що такі зміни у чинному законодавстві України дозволять слідчому при розслідуванні вказаних злочинів безпе}­_{решкодно та в максимально стислі терміни отримати інформа}­_{цію, яка має ключове значення для їх розкриття. До того ж це надасть реальну можливість об’єктивно встановити причини та умови, що сприяли вчиненню злочину.}