Розділ 2 організація розслідування нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років

2.1 Типові слідчі ситуації у справах про нерозкриті грабежі та розбої минулих років та напрями їх розв’язання

Розслідування злочинів як динамічна процесуальна діяльні­сть є процесом переходу від початкових ситуацій інформаційної невизначеності до наступних, пов’язаних з накопиченням обся­гу доказів при розслідуванні кримінальних справ. На кожному етапі досудового слідства така робота являє собою систему слідчих ситуацій, що постійно видозмінюються. Під впливом суб’єктивних та об’єктивних факторів слідчий змушений діяти в неоднакових умовах. Зважаючи на це, доказування при розслі­дувані злочинів, зокрема нерозкритих грабежів та розбоїв, має виключно ситуаційний характер. У цьому контексті важливою умовою підвищення ефективності криміналістичних рекомен­дацій є організація наукових знань, орієнтованих на конкретні ситуації, вирішення яких має ключове значення для форму­вання криміналістичної методики. Тому розробка науково обґрунтованих засобів і методів щодо напрямів розв’язання слід­чих ситуацій є запорукою швидкого і повного розкриття злочинів.

У науці криміналістиці питання слідчих ситуацій у справах про нерозкриті злочини неодноразово досліджувалось у працях провідних вітчизняних та зарубіжних учених: В. П. Бахіна, Р. С. Бєлкіна, С. В. Веліканова, Т. С. Волчецької, В. І. Галагана, В. Г. Гончаренка, Л. Я. Драпкіна, В. А. Журавля, Г. О. Зоріна, А. В. Іщенка, О. Н. Колесніченка, В. О. Коновалової, В. К. Лисиченка, І. М. Лузгіна, В. О. Образцова, О. Р. Ратінова, М. В. Салтевського, М. О. Селіванова, В. В. Тіщенка, О. Г. Філіпова, В. Ю. Шепітька та інших авторів.

Термін „ситуація” у тлумачному словнику визначається як сукупність умов та обставин, що утворює певне становище, ви­кликане тими чи іншими взаєминами людей¹. Погляди вчених-криміналістів щодо цього поняття і до сьогодні мають диску­сійний характер. Так, наприклад, Л. Я. Драпкін при визначенні слідчої ситуації акцентує на суб’єктивному сприйнятті й оцінці наявних відомостей про сутність події, поданих у вигляді уявної моделі². М. П. Яблоков тлумачить слідчу ситуацію як сукупність обставин, що характеризують стан розслідування у певний його момент³. Р. С. Бєлкін підкреслює, що слідча ситуація − це різно­манітні зовнішні умови, обстановка, в якій відбувається процес доказування та здійснюється розслідування⁴. О. Г. Філіпов зазна­чає слідчу ситуацію як сукупність даних, якими володіє слідчий про обставини розслідуваної події, що впливають на прийняття ним рішення⁵. На нашу думку, найбільш точним у контексті розслідування нерозкритих злочинів є визначення, сформульо­ване В. П. Бахіним. Цей науковець розуміє слідчу ситуацію як об’єктивну реальність, фактичну обстановку та результат її пізнання, дані про неї − відображення цієї обстановки, що вико­ристовуються для її розуміння та впливу на неї з метою розкриття злочинів. Саме вони, на думку цього автора, відобра­жають загальні для розслідування положення, є тактичною категорією, оскільки визначають тактику конкретних слідчих дій та спрямованість прийомів вирішення завдань, що стоять перед слідчим¹.

Як слушно зазначає С. В. Веліканов, ситуація як криміналі­стична категорія має два значення: теоретичне − вирішення проблеми шляхом конкретизації змісту та поняття; і приклад­не − дослідження питання, що полягає у визначенні змісту слідчих ситуацій та напрямів їх розв’язання². Так, на думку В. К. Лисиченка та О. В. Батюка, її необхідно розмежовувати на конкретну та типову. При цьому перша формується у конкрет­ній кримінальній справі, а друга розглядається як наукове поняття, що використовується для розробки ефективних прийо­мів і методів з розслідування різних видів злочину³.

Типологія слідчих ситуацій є її системою, що визначається в криміналістичній методиці як науково розроблена й практично апробована модель, побудована на узагальненні оптимальної множини однорідних конкретних ситуацій⁴. Типові слідчі си­туації дозволяють формулювати як тактичні завдання, так і розробляти відповідну програму діяльності з розслідування зло­чинів цієї категорії. Більше того, в окремих методиках, зауважує В. В. Тіщенко, доцільно їх формувати відповідно до етапів розслідування. При цьому їх слід розрізняти як вихідні (ті, що можуть скластися на момент порушення кримінальної справи та проміжні або наступні (ті, що виникли під час і після вирішення початкових завдань розслідування, на його подаль­шому й завершальному етапах)¹.

Як зазначив В. П. Бахін, типові слідчі ситуації виступають базою побудови окремих методик розслідування злочинів, оскільки типізація тут припускає наявність переліку відповід­них типових слідчих версій, оптимальний перелік слідчих дій і порядок їх проведення². Натомість багатозначний склад слідчої ситуації, велика кількість об’єктивних і суб’єктивних факторів, на думку В. А. Журавля, не дозволяють або ж навіть перешкод­жають здійсненню типізації слідчих ситуацій³. З огляду на це, вважаємо, що слідчі ситуації у методиці розслідування нероз­критих грабежів та розбоїв минулих років повинні бути типовими. В їх основі мають лежати компоненти інформацій­ного характеру, тобто наявність даних про обставини злочину, кількість виявлених та невстановлених доказів. У будь-якому випадку визначення типових слідчих ситуацій, що виникають на момент зупинення розслідування грабежів або розбоїв, сприяють розробці подальшого алгоритму дій слідчого з їх вирішення після відновлення досудового слідства.

Слідча ситуація, з точки зору Г. В. Щербакової, в методиці розслідування розбійних нападів, безсумнівно, має домінуюче значення. Це пояснюється тим, що багато обставин розбою або невідомі, або мають суперечливий характер. Аналіз слідчої ситуації дозволяє упорядкувати складний пізнавальний процес розслідування, намітити доцільні орієнтири та ефективні мето­ди пізнання дійсності, зосередити зусилля органів розслідуван­ня на найбільш перспективних напрямах, зважаючи на висунуті версії. Значення слідчої ситуації та її оцінки зумовлено також і тим, що в кожному конкретному випадку розслідування зло­чину повинно розглядатися як визначений етап пізнання досліджуваного явища з урахуванням безлічі компонентів, які входять до нього¹.

Враховуючи висловлені в юридичній літературі точки зору, на наш погляд, під типовою слідчою ситуацією нерозкритих злочинів минулих років слід розуміти сукупність умов та обста­вин, що склалися на момент зупинення досудового слідства, залежно від поінформованості слідчого про злочин і наявності доказів у кримінальній справі.

Щодо видів типових слідчих ситуацій нерозкритих злочинів у криміналістиці існують неоднозначні погляди. Так, В. П. Лавров поділяє їх на три групи: 1) у матеріалах криміналь­ної справи немає ніяких даних про особу злочинця; 2) є деякі дані про злочинця (наприклад, дані про зовнішні ознаки, прізвиська, особливості папілярного візерунку одного з пальців тощо), але сам він не встановлений; 3) були підозрювані особи та навіть обвинувачені, але їх винність залишилася недоведеною². Характеризуючи кожну із запропонованих В. П. Лавровим слід­чих ситуацій, погодитись із ним повною мірою не можемо, адже у кримінальній справі не може бути такого, щоб взагалі не було ніяких даних про особу злочинця або про осіб, які можуть вка­зати на нього. Інша річ, якщо їх недостатньо, а слідчому в силу суб’єктивних або об’єктивних причин не вдалось їх зібрати.

Подібною до тверджень В. П. Лаврова є позиція В. Я. Горбачевського, В. І. Захарова та І. О. Ієрусалимова¹. Схожа за своїм змістом і думка О. В. Лускатова, який теж виділяє три різновиди типових слідчих ситуацій нерозкритих злочинів ми­нулих років, що склалися до моменту зупинення досудового слідства та перед його відновленням, а саме: 1) відсутність дос­татньої кількості даних, що дозволяли б вести розшук конкрет­ної особи; 2) наявність деяких даних для пошуку винної особи за відсутності конкретного підозрюваного; 3) наявність конкретної особи, підозрюваної у вчиненні злочину, за недостатності дока­зів для пред’явлення їй обвинувачення².

На відміну від усіх наведених міркувань, В. М. Биков заува­жив, що типові слідчі ситуації слід розглядати ширше, а саме: 1) злочинця не встановлено, у матеріалах проведеного розсліду­вання не виявлено даних, що вказують на нього; 2) на початко­вому етапі розслідування перевірялась причетність особи до вчинення злочину, але підозри не підтвердилися і зняті; 3) є окремі докази причетності до злочину певної особи, але їх недостатньо для висновку про винність особи, пред’явлення їй обвинувачення; 4) перевірку причетності особи до злочину не закінчено, а її місцезнаходження невідомо; 5) підозрювану особу заарештовано або засуджено за вчинення іншого злочину; 6) особу, яка вчинила злочин у групі, не встановлено, проте її співучасники притягнуті до кримінальної відповідальності³. На нашу думку, такий підхід є надто громіздким. Адже типізація слідчих ситуацій повинна проводитися на основі одного-двох компонентів інформаційного характеру, інакше це може при­звести до нецілеспрямованого їх вирішення. Так, наприклад, ситуація, де має місце незакінчена перевірка причетності особи до злочину, коли її місцезнаходження невідоме, не містить тих вагомих особливостей, які б потребували окремої розробки напрямів для її вирішення. Адже цю ситуацію можна розгля­нути також і як таку, у якій є підозрюваний, але його винність не була встановлена зібраними доказами. Ситуацію, де злочин вчинений у групі, проте не всі її співучасники притягнуті до кримінальної відповідальності, цілком можливо вирішити ана­логічно ситуації, де є дані для розшуку й ототожнення особи, яка вчинила злочин, але в результаті проведення слідчим низки заходів встановити її не виявилось можливим.

Результати проведеного нами анкетування слідчих ОВС показують, що найпоширенішими слідчими ситуаціями при розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років, на думку 296 (90,2 %) проанкетованих, є такі: у матеріалах спра­ви відсутня достатня кількість даних, що дозволяють вести розшук конкретної особи; натомість 15 (4,6 %) слідчих зазнача­ють, що в наявності є дані для розшуку й ототожнення особи, яка вчинила злочин, але їх використання шляхом перевірки в обліках або повідомленнях за орієнтуваннями не привело до їх встановлення; у справі є підозрюваний, вважають 17 (5,2 %) опитаних, але його винність не була встановлена зібраними доказами. З наведеного можна зробити висновок, що ця катего­рія кримінальних справ у більшості випадків має мінімальну кількість даних, за допомогою яких можна було б розкрити злочин. Тому напрями вирішення наведених слідчих ситуацій повинні бути належним чином забезпечені розробленими кри­міналістичними рекомендаціями з метою їх використання практичними працівниками при розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років.

Схожими у своєму співвідношенні показників є дані, отри­мані з узагальнення результатів вивчення матеріалів криміналь­них справ. Так, справи, в яких відсутня достатня кількість даних для розшуку конкретної особи, становлять 166 (71,9 %) від загальної кількості; в наявності є дані для розшуку й ототожнен­ня особи, яка вчинила злочин, але їх використання шляхом перевірки в обліках або повідомленнях за орієнтуваннями не привело до їх встановлення − 49 (21,2 %) справ; є підозрюваний, але його винність не була встановлена зібраними доказами − 16 (6,9 %) справ.

У контексті цього дослідження мають бути визначені ос­новні напрями діяльності слідчого з розв’язання слідчих ситуа­цій, виходячи зі специфіки розслідування грабежів та розбоїв, що залишились нерозкритими. Розробка напрямів розв’язання типових слідчих ситуацій дозволяє створювати формалізовані моделі підбору та послідовності слідчих та оперативно-розшу­кових дій (а за КПК 2012 року − і негласних слідчих дій), необ­хідних для побудови окремих методик. Таку діяльність певною мірою можна розглядати як комплекс рекомендацій для визна­чення найбільш оптимальних процесуальних дій, залежно від ситуації, що склалася, та можливості зміни напрямів її вирішення.

Учені-криміналісти, які досліджували проблеми розсліду­вання нерозкритих злочинів  Р. С. Бєлкін, В. П. Бахін, В. П. Лавров  до структури комплексу рекомендацій відносять такі елементи: 1) визначення факторів, що впливають на розслі­дування нерозкритих злочинів; 2) аналіз матеріалів криміналь­ної справи, зібраних до зупинення слідства; 3) планування подальшої роботи; 4) непроцесуальна діяльність слідчого у зупиненій кримінальній справі; 5) особливості тактики прове­дення слідчих дій після відновлення досудового слідства¹. Подібну структуру рекомендацій з розслідування нерозкритих злочинів наводить і О. В. Лускатов².

У свою чергу В. В. Тіщенко запропонував розв’язання типових слідчих ситуацій при розслідуванні корисливо-насильницької злочинності викласти таким чином: типова слідча ситуація; її характеристика; типові завдання й версії; рекомендована систе­ма слідчих й оперативно-розшукових дій у вигляді відповідних програм розслідування; перспективна типова ситуація, що про­гнозується на наступному етапі розслідування³.

Враховуючи специфіку досліджуваної категорії криміналь­них справ та погляди багатьох учених, вважаємо за необхідне дотримуватися запропонованої нами логічної послідовності розв’язання слідчих ситуацій:

1) встановлення причин та факторів, що вплинули на не­своєчасне розкриття злочину;

2) оцінка зібраних матеріалів у справі;

3) аналіз висунутих версій та формування додаткових;

4) визначення комплексу найбільш оптимальних слідчих дій та заходів, спрямованих на розв’язання кожної з конкретних слідчих ситуацій.

При вирішенні кожної з типових слідчих ситуацій, у першу чергу, доцільно вказати на необхідність встановлення кола при­чин та факторів, що вплинули на несвоєчасне розкриття злочи­ну, розглянутих нами раніше у розділі 1. Адже згодом усунення цих недоліків, поза сумнівом, сприятиме оптимізації подальшо­го розслідування.

Оцінка зібраних матеріалів у кримінальній справі про не­розкритий злочин повинна включати: по-перше, дослідження доказів, що були зібрані під час розслідування; по-друге, аналіз даних, отриманих у результаті проведення оперативно-розшу­кових заходів; по-третє, комплексне дослідження усієї зібраної інформації як до зупинення досудового слідства, так і після прийняття такого рішення. З погляду допустимості доказів спочатку звертається увага на такі обставини: своєчасність пору­шення кримінальної справи; якість невідкладних та подальших слідчих дій і всього початкового етапу розслідування; повнота висунутих версій; якість їх перевірки, зокрема, оперативно-розшуковими заходами; стан вивчення особи потерпілого; по­внота виявлених обставин, що характеризують спосіб вчинення злочину; причини та умови, що сприяли вчиненню злочину; всі дані про особу підозрюваного (обвинуваченого), якщо така бу­ла; своєчасність та повнота встановлення обставин, що віднося­ться до предмета доказування¹.

До того ж оцінка зібраних матеріалів у кримінальній справі про нерозкритий злочин завжди супроводжується порівнянням окремих обставин з тими відомостями про факти, які вже зустрі­чалися у раніше розслідуваних справах. Така розумова діяльність допомагає виявити подібність між одиничними випадками і на цій основі встановити нові, раніше невідомі обставини вчинено­го злочину¹.

На думку В. О. Коновалової, у типових слідчих ситуаціях, що характеризуються певним обсягом інформації, алгоритм по­дальших дій будується у відповідності з наявними даними та зібраними доказами. При цьому переважне значення належить їхній оцінці. Слідчий, будуючи розумову модель, оцінює ті ма­теріальні сліди, що виявлені, а також вербальну інформацію, отриману в результаті проведення окремих слідчих дій. Така модель має характер окремих елементів, в яких як окремі компо­ненти виступають матеріальні об’єкти − речові докази, наявна обстановка місця події тощо. Комплексний характер побудова­ної моделі досягає певного обсягу тоді, коли є достатня інформа­ція для обґрунтованих висновків².

У свою чергу Г. В. Щербакова зазначила, що оцінка зібраних матеріалів сприяє: висуненню обґрунтованих слідчих версій та визначенню шляхів подальшого ходу розслідування; визначен­ню оптимального поєднання та послідовності проведення слідчих, організаційних та оперативно-розшукових заходів; ви­бору найбільш доцільних тактичних комбінацій та операцій; виявленню додаткових сил та засобів, необхідних для своєча­сного розкриття злочину; вибору напрямів взаємодії суб’єкта розслідування з іншими службами; вибору науково-технічних засобів та методів, конкретних шляхів використання спеціаль­них знань при розслідуванні злочинів; виявленню причин та умов, що сприяли вчиненню злочину³.

Також слід зауважити, що аналіз та оцінка матеріалів кримі­нальної справи надає можливість виявити допущені помилки, визначити шляхи і засоби їх усунення. У такому разі всі раніше проведені слідчі дії повинні бути оцінені з позиції повноти, якості та всебічності використання фактичних даних у подаль­шому розслідуванні.

З метою отримання та використання даних, зібраних до відновлення досудового слідства, на основі проведеного аналізу здійснюється: 1) збір і перевірка відомостей про осіб, що вчини­ли аналогічні злочини (для з’ясування їх причетності до вчинен­ня цього злочину); 2) перевірка на причетність до нерозкритого злочину підозрюваних (обвинувачених) у справах, що знахо­дяться у провадженні; 3) повторне проведення огляду місця події з метою встановлення додаткових даних про злочин; 4) повторна перевірка всіх наявних слідів у відповідних обліках й інформаційно-пошукових системах; 5) дослідження об’єктів, що раніше не були досліджені; 6) перевірка повідомлень на за­пити та рапорти на окремі доручення, направлені раніше¹.

Визначення вибору найбільш оптимальних слідчих дій щодо відпрацювання версій, висунутих у ході планування роз­слідування, повинно здійснюватись у конкретній відповідності з певною слідчою ситуацією. Як справедливо зазначив з цього приводу С. А. Шейфер, при виборі найбільш оптимальної слід­чої дії повинні реалізуватись шляхи послідовного вирішення таких питань: 1) чи є в наявності допустимі згідно із законом джерела, здатні нести в собі необхідну доказову інформацію; 2) чи є дані про фактичну наявність у цих джерелах необхідної інформації; 3) яка саме слідча дія за своїми цілями здатна вияви­ти таку інформацію².

На наш погляд, запропоновані нами перші три елементи логічної послідовності розв’язання типових слідчих ситуацій проводяться за схожою схемою. Але останній елемент наведе­ного комплексу заходів − визначення кола слідчих та інших процесуальних дій − потребує особливої індивідуалізації. Для цього необхідно враховувати всю специфіку конкретної слідчої ситуації. Однак це не виключає можливості того, що залежно від обстановки, що склалась, окремі рекомендації з їх вирішення можуть бути однорідними, а інколи й взагалі однаковими. Це стосується, наприклад, повторного огляду місця події, додатко­вого допиту потерпілого, призначення нових експертиз, вико­ристання всього масиву інформаційно-пошукових систем тощо. Адже ці заходи є ефективними при розв’язанні кожної з наведе­них нами типових слідчих ситуацій.

Перша типова слідча ситуація, коли у матеріалах справи відсутня достатня кількість даних, що дозволяли б вести розшук конкретної особи, характеризується найбільшим дефіцитом інформації, що сприяла б розкриттю злочину. Враховуючи зазначене, основним напрямом для розв’язання такої ситуації є пошук додаткових даних.

Слід навести найбільш оптимальне коло процесуальних заходів, спрямованих на пошук джерел додаткової інформації при розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років, серед яких:

‑ показання свідків та очевидців можуть принести максима­льно корисний результат за умов проведення додаткових допитів, очних ставок, а також встановлення нових очевидців по­дії злочину;

‑ інформація, отримана зі слідів та предметів, залишених на місці події, успішно використовується при залученні передових технологій, призначенні експертиз, залученні спеціалістів тощо;

‑ прикмети зовнішності злочинця мають неабияке значення для складання суб’єктивних портретів, перевірки за картотеками, бюлетенями оперативно-розшукових обліків та криміналістичних банків даних, порівняння з фотографічними зображеннями осіб, які знаходяться на обліку ОВС як громадяни, схильні до вчинення злочинів;

‑ дані про ознаки викрадених речей вдало використову­ються в роботі з централізованими обліками номерних речей та інформаційно-пошукових систем;

‑ інші дані, що мають значення для встановлення злочин­ця, − це весь масив процесуальних та непроцесуальних заходів, які застосовуються у розшуковій діяльності (аналіз інформації про злочини, вчинені аналогічним способом, у тому числі сто­совно осіб, які проходили у закритих або відмовлених у пору­шенні справах, взаємодія з громадськістю, перевірка місць можливого збуту речей).

Додаткову інформацію про особу, яка вчинила злочин, реально отримати не лише шляхом проведення повторних вер­бальних слідчих дій, а встановленням нових очевидців події злочину та потерпілих, які в силу певних причин не звертались із заявою до правоохоронних органів. Для цього необхідно дослідити місцевість, на якій було вчинено злочин. Це надасть змогу визначити коло вірогідних очевидців встановлюваного факту, що неможливо уявити без співпраці з організаціями, під­приємствами та установами, розташованими поблизу конкрет­ного місця вчинення злочину. У такому разі направляються запити до відповідних установ з метою встановлення будь-якої значущої інформації, зокрема: робочий графік, дані з журналу запису прийому та відвідувань громадян, перелік робітників та їхнє місце перебування на момент вчинення злочину. Не виходячи за межі слідчої таємниці, можна проінформувати керівництво цих установ про подію злочину для проведення ни­ми з підлеглими роз’яснювальної роботи.

Не менш важливого значення при розслідуванні нерозкри­тих грабежів та розбоїв набуває співпраця органів внутрішніх справ із засобами масової інформації. Таку взаємодію можна ре­алізувати через надсилання відповідних оголошень з додатками (при наявності суб’єктивних портретів) до преси, телебачення, мережі Інтернет, вказавши при цьому лише таку інформацію, що не перешкоджає розслідуванню злочину¹.

Як раніше зазначалось, додаткову інформацію при дослід­женні речових доказів, вилучених на місці події, можливо отримати через активне залучення інноваційних технологій та використання передових досягнень науки і техніки, які на по­чатковому етапі розслідування не використовувались. Безсум­нівно, це є запорукою успішного розкриття будь-якого злочину. Так, експертна служба проводить експертизи за 44 напрямами. Поряд із традиційними криміналістичними експертизами, активно впроваджуються такі дослідження, як ДНК-аналіз, газова та рідинна хроматографія, магнітооптична дефектоско­пія тощо. Усе це може застосовуватись при розкритті грабежів та розбоїв минулих років. Зокрема, якщо у розпорядженні слідчого є речові докази, такі як одяг або особисті речі злочинця, предмети, на яких залишились його біологічні залишки (слина, кров, піт та інші), слід направити до науково-дослідних експерт­но-криміналістичних центрів МВС України (далі − НДЕКЦ МВС України) та призначити по ним генотипоскопічну або імуноло­гічну експертизу. При отриманні позитивних результатів працівники експертної служби зобов’язані звірити їх з банком даних результатів ДНК-аналізу за нерозкритими злочинами, що ведуться у НДЕКЦ МВС України¹. Відповідно до наказу МВС України № 390 від 10 вересня 2009 року „Про затвердження Інструкції з організації функціонування криміналістичних обліків експертної служби МВС України”, наведена база є кримі­налістичним обліком, поповнення якої відбувається за результа­тами судових молекулярно-генетичних експертиз та досліджень, призначених у встановленому процесуальним законодавством порядку². Наразі молекулярно-генетична ідентифікація стано­вить принципово новий тип наукового знання, що відкриває надійні перспективи для вирішення ідентифікаційних завдань у кримінальному процесі та розвитку доказової бази й має певні переваги при дослідженні біологічних слідів людини, а саме: 1) наявність молекули ДНК у кожній клітині організму людини, що містить ядро; 2) підвищена стійкість структури молекули ДНК до дії фізико-хімічних чинників навколишнього середови­ща та відсутність впливу предмета-носія; 3) можливість встанов­лення факту змішування біологічного матеріалу від двох та більше осіб; 4) можливість дослідження мікрослідів; 5) можливість диференціації змішаних слідів; 6) високий ступінь вірогідності висновків щодо належності слідів певній особі; 7) надійність доказів при їх розгляді в суді³.

Пошук джерел додаткової інформації за прикметами зовніш­ності злочинця можливий лише за тих умов, якщо потерпілий або свідок мав змогу його побачити. Враховуючи те, що грабежі та розбої вчиняються відкритим способом, вагомим джерелом інформації про нападника може стати його зовнішність, якщо її запам’ятав очевидець. Як відомо, одним із найефективніших засобів, за допомогою яких розкриваються такі злочини, є скла­дання суб’єктивного портрета¹. При цьому джерелом інформації про особу злочинця слугують його канонічні образи, залишені у пам’яті свідка або потерпілого. Безумовно, такий портрет не є підставою для повної ідентифікації особи. Тим більше, що ці дані набувають особливого значення в пошуковій діяльності слідчого та стають важливою орієнтуючою інформацією. Аналіз змісту частини другої статті 65 КПК (статті 84 КПК 2012 року) свідчить про те, що відомості, отримані шляхом застосування науково-тех­нічних засобів, не відносяться до джерел доказів. Але, на нашу думку, вони спрямовані на виявлення, дослідження та фіксацію фактичних даних, що сприяють встановленню особи за орієнту­ваннями, у спеціальних каталогах, криміналістичних базах даних тощо. Тому ефективність роботи у вказаному напрямі не викликає сумнівів. Головним у цьому контексті залишається кваліфіковане складання суб’єктивного портрета злочинця та його належне використання.

При розслідуванні кримінальних справ, схожих за способом вчинення злочину, потерпілим та свідкам доцільно пред’являти каталог з фотографічними зображеннями або з колекціями суб’єктивних портретів, складених зі слів інших потерпілих, які стали жертвами подібних злочинів. У разі встановлення спіль­них ознак зовнішності нападника можуть бути висунуті слідчі версії про вчинення злочинів однією і тією ж особою. При комплексному їх відпрацюванні подальший хід розслідування, на наш погляд, значно оптимізується. У разі отримання пози­тивних результатів у одній із цих справ, не зайвим буде провести таку слідчу дію, як пред’явлення для впізнання особи за фотографіями або в натурі. Крім того, суб’єктивні портрети вдало використовуються при проведенні гласної оперативно-розшукової діяльності, що виражається у постійній взаємодії підрозділів різних територіальних одиниць та налагодженому обміні орієнтувань на розшукуваних осіб. Також слід зауважити, що проведення наведених оперативно-розшукових заходів у цьому напрямі здійснюється відкрито, тобто оперативний спів­робітник не конспірується та виступає офіційно як представник оперативного підрозділу¹.

Складність аналізованої слідчої ситуацій полягає в тому, що злочини, які розслідуються, здебільшого вчиняються в умовах неочевидності. Для цього злочинці використовують усі можливі заходи для приховування слідів злочину та протидії розсліду­ванню. Тому ця слідча ситуація, на відмінну від інших, харак­терризується особливою недостатністю зібраних доказів і опера­тивно-розшукової інформації. Успіх її вирішення безпосередньо залежить від об’єктивної оцінки й правильного вибору най­більш оптимальних слідчих дій, а також їх тактичних прийомів.

Вирішальне значення в цьому контексті відіграють встанов­лення та фіксація максимальної кількості даних, що характери­зують особу злочинця. Цей напрям можна умовно поділити на два етапи: перший − аналіз раніше зібраних відомостей; другий − пошук нових даних (використання інформаційно-довідкових систем і обліків усіх видів, залучення передових досягнень нау­ки і техніки тощо).

З цього приводу слід зауважити, що джерелами інформації про особу злочинця є: 1) обліки, що містять дані про індивіду­альні ознаки людини; 2) обліки та інформаційні системи, які містять у собі родові ознаки людини. Саме через їх викори­стання реалізується оптимальний пошук додаткових джерел інформації про особу злочинця.

На думку В. В. Бірюкова, відомості про індивідуальні ознаки людини можуть міститись у: 1) колекціях суб’єктивних та об’єк­тивних портретів у різних інформаційних системах; 2) колекціях голосів (фонотеках); 3) дактилоскопічних обліках експертної служби; 4) обліках за ДНК; 5) колекціях запахів¹.

Інформацію про родові ознаки особи злочинця, на наш погляд, можливо отримати: 1) із обліків про судимість осіб, які були засуджені за вчинення подібних злочинів (в Департаменті інформаційних технологій МВС України, в єдиному реєстрі су­дових рішень України); 2) із обліків відділів громадянства і реєстрації фізичних осіб МВС України; 3) із обліків Державної прикордонної служби України; 4) із обліків відділів реєстрації актів цивільного стану; 5) із обліків військових комісаріатів; 6) із обліків, що ведуться у Департаменті виконання покарань (осіб, щодо яких призначено адміністративний нагляд, осіб, засудже­них за вчинення подібних злочинів, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі); 7) із обліків Міністерства охорони здо­ров’я (у психоневрологічних та наркологічних диспансерах, у психіатричних лікарнях тощо); 8) із обліків дозвільної системи; 9) із обліків, що ведуться у відділах кадрів різних установ, підприємств, організацій незалежно від форм власності; 10) із обліків Державної міграційної служби; 11) із обліків осіб, схиль­них до вчинення злочинів (умовно засуджених, побутових порушників, засуджених до виправних робіт тощо).

Дедалі більшого поширення в системі криміналістичної реє­страції набувають автоматизовані обліково-пошукові системи, що діють на основі новітніх комп’ютерних технологій. Викори­стання таких систем дає можливість значно підвищити ефектив­ність збору, обробки, збереження й використання криміналіс­тично вагомої інформації. Крім того, завдяки використанню комп’ютерних технологій відбувається поступовий процес централізації місцевих і регіональних криміналістичних обліків, прискорюється обмін та одержання необхідної інформації. У майбутньому це дасть можливість створити єдину централізо­вану комп’ютерну інформаційно-пошукову систему, яка місти­тиме весь спектр криміналістично значущої інформації, здатної швидко й ефективно забезпечувати потреби правоохоронних органів¹. Отже, для розслідування нерозкритих грабежів та роз­боїв минулих років ця інформація стане більш доступною та оперативнішою. Наведену ідею свого часу активно підтримував російський учений Р. Н. Хатипов. Цей автор глибоко перекона­ний, що успіх розслідування таких злочинів прямо пов’язаний з можливостями використання комп’ютерної техніки і криміна­лістичної реєстрації, а також автоматизованих обліків та банків даних². Вважаємо, що дотепер ця концепція не втратила своєї актуальності, а, навпаки, з постійним розвитком науково-техніч­ного прогресу стає все більше пріоритетною.

Наступним, не менш вагомим питанням, є пошук предметів злочинного посягання. Перевіряючи дані про ознаки викра­дених речей, необхідно проводити систематичне спостереження місць можливого їх збуту. Для цього доцільно використовувати централізовані обліки номерних речей, що ведуться в обласних управліннях оперативної інформації МВС України. Викрадене чи знайдене майно та речі, вилучені у підозрюваних, заарешто­ваних, обов’язково підлягають фіксації в інформаційно-пошуко­вих картках¹. До того ж, якщо у матеріалах кримінальної справи є інформація про характерні особливості такого майна (марка, модель, індивідуальний номер, державний реєстраційний номер, рік випуску тощо), то слід направляти відповідні запити та повідомлення до ломбардів, комісійних магазинів, майсте­рень з ремонту комп’ютерної, побутової та оргтехніки.

Друга типова слідча ситуація − є дані для розшуку й ото­тожнення особи, яка вчинила грабіж або розбій, але їх викори­стання шляхом проведення слідчих дій, перевірки в обліках або повідомленнях за орієнтуваннями не привело до встановлення злочинця. Перш за все розв’язання цієї слідчої ситуації повинно зосереджуватись на визначенні додаткових можливостей вико­ристання зібраних даних з метою встановлення винної особи². Для вирішення таких завдань насамперед необхідно ознайомитись з місцем події, тобто повторно або додатково його оглянути, а в деяких випадках зробити відповідну реконструкцію обстановки, зокрема, шляхом проведення відтворення обстановки та обста­вин події (за КПК 2012 року ‑ слідчого експерименту).

Більше того, при відпрацюванні наведеної ситуації варто зо­середити особливу увагу на виявленні нових джерел доказів. Найбільш оптимально це можна зробити при проведенні пов­торних вербальних слідчих дій (допит потерпілих, свідків). У такому разі виняткова роль належить фактам, що свідчать про зміни у взаємовідносинах між учасниками кримінального про­цесу. Для цього потрібно налагодити регулярний обмін інфор­мацією стосовно цих зв’язків з оперативними працівниками¹.

Якщо у матеріалах кримінальної справи наявні дані, що сприяють розшуку й ототожненню особи, слідчому необхідно давати оперативним підрозділам органів дізнання доручення про вжиття таких заходів: 1) надсилання орієнтувань про нероз­криті злочини до інших територіальних органів внутрішніх справ; 2) виявлення оперативним шляхом злочинців, потерпілих і свідків; 3) перевірка осіб, підозрюваних у вчиненні злочину; 4) організація оперативної роботи стосовно затриманих і за­арештованих; 5) направлення до оперативних частин установ виконання покарань завдань з перевірки конкретних осіб на причетність до злочину². Для забезпечення ефективності опера­тивно-розшукових заходів слідчому необхідно давати конкретні рекомендації щодо їх ведення, зважаючи на план роботи у справах минулих років. При цьому він повинен усвідомлювати, що злочинці, які неодноразово притягувались до кримінальної відповідальності, нерідко зізнаються у вчиненні менш небезпе­чного злочину, щоб потрапити до установ виконання покарань і тим самим уникнути відповідальності за більш тяжкий злочин. Тому своєчасне орієнтування працівників цих установ має вели­ке значення для розкриття злочинів минулих років³.

Однак у цьому контексті найбільшу роль, як і в першій си­туації, відіграють передові досягнення нових видів експертиз. З цього приводу варто зауважити, що слідчий не завжди має змогу володіти інформацією про всі інновації. Для уникнення цих недоліків доречно звертатись за допомогою до спеціалістів у конкретній галузі знань. Крім того, особи, які проводили екс­пертизу, можуть бути допитані в межах тієї кримінальної спра­ви, у якій вона призначалась. Фактичною підставою цього є необхідність та можливість роз’яснення підготовленого ними висновку. Також під час допиту експерта слідчий може отрима­ти дані, що характеризують компетенцію експерта; одержати роз’яснення сутності спеціальних термінів і окремих форму­лювань; одержати роз’яснення щодо технологічного процесу проведеного дослідження, аргументації застосованих методів, приладів і устаткування; уточнити діагностичні та ідентифі­каційні ознаки, що надали експерту підстави зробити ті чи інші висновки: установити причини розбіжності між обсягом поста­влених запитань і відповідями експерта або між дослідницькою частиною висновку і саме висновками дослідження; установити ступінь використання експертом наданих йому матеріалів¹. Поза сумнівом, така взаємодія слідчого з експертом стане запо­рукою успішного визначення додаткових можливостей викорис­тання зібраних даних про злочин, що буде гарантією якісного, всебічного та об’єктивного розслідування злочину.

Третя слідча ситуація − у справі був підозрюваний або навіть обвинувачений, але його винність не встановлена зібра­ними доказами; характеризується вона тим, що основним напрямом її розв’язання є всебічна перевірка наявних даних, які дозволяють підтвердити або спростувати раніше висунуті версії про винних осіб¹. У цьому випадку неабиякої актуальності набуває аналіз слідчих помилок, що потягли за собою необґрун­товане визнання особи підозрюваною або, навпаки, посприяли їй уникнути відповідальності. Слід також зазначити, що для таких слідчих помилок характерна типовість, тобто наявність певних закономірностей (виникнення помилки в результаті неправильного встановлення обставин справи та їхньої юридич­ної оцінки) у їх існуванні, що пояснює причини та динаміку помилок².

Із наведеного вбачається, що потрібно особливо детально аналізувати ті виправдувальні докази, що були надані підозрю­ваним. Зокрема, враховуючи те, що розвиток науки і техніки зробив мобільний телефон невід’ємною частиною сучасного життя, важливу роль відіграє перевірка інформації про з’єднання (трафіків) мобільних терміналів осіб, які підозрювались у вчи­ненні конкретного злочину. Більшість авторів одностайно пере­конані, що цей метод є найефективнішим при розслідуванні усіх злочинів, де предметами злочинного зазіхання були мобільні телефони³. Досліджуючи дані про їх використання, можна встановити певні злочинні зв’язки, вірогідних співвико­навців злочинів, членів організованих злочинних груп тощо. На підставі інформації про адресу базової станції, у зоні дії якої працював викрадений термінал, а також телефони членів організованої групи чи їх злочинних зв’язків, визначаються місця їх імовірного перебування та маршрути пересування. Проведення зазначених заходів дозволяє встановити, де в конкретний момент знаходився мобільний термінал, якою особою він використовувався. Отримана таким чином інформа­ція є передумовою для встановлення нового користувача апарата і його відпрацювання на причетність до вчинення злочину¹. Вказані відомості успішно використовуються для перевірки істинності алібі та свідчать про непричетність підозрюваних до вчиненого злочину. Завдяки технічним удосконаленням такий підхід для вирішення наведених завдань допустимий не лише при розслідуванні злочинів за „гарячими слідами”, як це прийнято вважати, але й навіть у справах минулих років.

Варто наголосити, що така слідча ситуація, на відмінну від усіх інших, має характер найбільш конфліктної. Це передусім зумовлено свідомими діями осіб, не зацікавлених в позитивних результатах розслідування злочину. Зокрема, на стадії готуван­ня до злочину вказані дії можуть проявлятись у виготовлені маскувальних засобів, забезпеченні алібі співучасникам злочин­ної групи, підшукуванні транспортних засобів, пошуку спільни­ків для забезпечення щонайскорішого збуту викраденого майна. З урахуванням наведеного, найоптимальнішими шляхами вирі­шення цієї слідчої ситуації, на наш погляд, є виявлення та фіксація усіх перерахованих протиправних дій, що стали причиною ухилення винної особи від кримінальної відповідаль­ності.

Проте, якщо підстав для того, щоб вважати особу винною, не знайшлося, подальший алгоритм розв’язання цієї слідчої ситуації спрямовується відповідно до тієї обстановки, що харак­теризується відсутністю достатньої кількості даних, які б дозво­ляли вести розшук конкретної особи.