1.2 Криміналістичний аналіз нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років

На сьогодні проблема сутності криміналістичного аналізу та його значення для формування окремих методик є предметом жвавих дискусій. Таке визначення у науці криміналістиці має досить неусталений характер. У результаті це призводить до численних неточностей, що лише посилюють розбіжності по­глядів учених стосовно методологічних підходів розробки окре­мих криміналістичних методик, у тому числі й нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років.

У другій половині ХХ століття деякі вітчизняні науковці щодо поняття криміналістичного аналізу висловлювали різні, а часом навіть протилежні за своїм змістом думки. Так, В. М. Биков зазначав, що під цим терміном слід розуміти тактичний прийом розслідування злочинів¹. У свою чергу А. В. Дулов запропонував криміналістичний аналіз розглядати з двох позицій: по-перше, як теоретичне вивчення закономірностей, що підлягають дос­лідженню в предметі науки, по-друге, як практичну діяльність з розслідування конкретного злочину. Крім того, цей вчений зауважив, що криміналістичний аналіз злочину здійснюється на базі типової криміналістичної моделі злочинної діяльності, яка містить у собі узагальнені результати вивчення подібних злочи­нів. Завдання такого прийому, на думку цього автора, полягає у трансформації типової криміналістичної діяльності за матеріа­лами конкретної події або адаптації, пристосуванні окремої криміналістичної методики до особливостей та умов розсліду­вання певного злочину¹.

Не повною мірою підтримав ці погляди М. О. Селіванов, зазначивши, що криміналістичний аналіз злочинів припускає виявлення тих закономірностей, всього загального, типового, яке властиве підготовці, вчиненню та приховуванню різних видів (груп) злочинів, і створення відповідних видових криміна­лістичних характеристик². У той же час Р. С. Бєлкін, навпаки, поділяв позицію А. В. Дулова, запропонувавши здійснювати криміналістичний аналіз на базі типової криміналістичної характеристики конкретного виду злочину, в основі якої повин­ні лежати результати вивчення однотипних злочинів³. Дотри­муючись наведеного підходу, дещо пізніше А. В. Дулов додав, що в гносеологічному аспекті криміналістичний аналіз у кримі­налістиці визначається як засіб реалізації системного підходу у дослідженні, що передбачає системно-структурний, системно-функціональний, системно-історичний (генезисний), системно-комунікаційний, системно-прогностичний підходи⁴.

Як слушно зауважила Т. В. Варфоломеєва, разом з оцінкою належності та допустимості доказів, а також їх достовірності, криміналістичний аналіз дозволяє розробити аргументовану позицію у процесуальній діяльності, підкріпити її відповідними доказами, виявити суперечності в доказових матеріалах і зро­бити необхідні дії для їх усунення, оскаржити за наявності підстав докази та лінію захисту, якщо вони суперечать існуючій обстановці¹.

Крім того, у науці криміналістиці немає єдності думок щодо об’єктів криміналістичного аналізу. З цього приводу В. О. Образцов стверджував, що в основі такого методу лежить уявне розчлену­вання злочину на складові, а також його роздільне дослідження кожного відокремленого елемента, які потрібно розглядати в комплексі та взаємозв’язку, враховуючи структуру вчиненого злочину та механізм слідоутворення².

Зовсім інший підхід вбачається у поглядах І. Ф. Герасимова та Л. Я. Драпкіна. Ці автори пропонують здійснювати криміна­лістичний аналіз лише при дослідженні слідів злочину. На їх думку, це дозволить встановити причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, а також полегшить розробку заходів для їх запобігання, зокрема шляхом технічного захисту об’єктів від злочинного посягання³.

Вважаємо, у цьому контексті більш слушною та виваженою є позиція Г. О. Зоріна, який зазначив, що криміналістичний аналіз повинен забезпечувати вивчення всіх об’єктів криміналістики (злочини; система їх відображень; діяльність, що пов’язана з їх розслідуванням; матеріали справи; механізм вчинення злочину; обставини, що впливають на їх кваліфікацію тощо)⁴.

Наразі в криміналістиці залишається невирішеним питання співвідношення понять криміналістичного аналізу та криміна­лістичної характеристики. Так, А. В. Старушкевич для зняття цих суперечок запропонував термін „криміналістична характе­ристика конкретного злочину” замінити на „криміналістичний аналіз злочину”, що, на його думку, більше підходить для позна­чення цього поняття¹. З такими міркуваннями слід погодитись, адже в кожній криміналістичній характеристиці головним є встановлення кореляційних зв’язків між її елементами, а це, звісна річ, неможливо зробити в межах одного конкретного злочину.

У свою чергу В. М. Биков запропонував криміналістичну характеристику досліджуваних злочинів розділити на два види: 1) загальну криміналістичну характеристику злочинів минулих років; 2) криміналістичну характеристику виду злочину². На наш погляд, наведений підхід при формуванні окремої кримі­налістичної методики є занадто громіздкий, адже у такому разі необхідно встановити певний зв’язок між цими зовсім різними криміналістичними характеристиками. Інакше, якщо їх не поєд­нати, ефективність цих рекомендацій буде звужена до мінімуму.

Існує також проблема при формуванні окремих рекомен­дацій з розслідування вузької групи злочинів, якщо вони одночасно відносяться до різних криміналістичних методик. Наприклад, методика розслідування нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років може розглядатись як вневидова (не­розкриті злочини минулих років), а також як видова − щодо розслідування грабежів та розбоїв. У такому разі замість кримі­налістичної характеристики доцільно провести криміналістич­ний аналіз.

В основу цього методу має бути покладено: а) пізнання сукупності елементів, що утворюють систему злочину, законо­мірності цього явища; б) вирішення питань про віднесення наявної інформації до обставин розслідуваної справи; в) погли­блене та системне вивчення особливостей кожного елемента (об’єкта, суб’єкта), що входять до структури злочинів; г) дослід­ження відображень відповідних явищ, об’єктів; ґ) дослідження причинно-наслідкових зв’язків між елементами структури зло­чину та їх відображеннями¹.

Таким чином, на нашу думку, цей метод дослідження злочину можливо використовувати лише у тих випадках, коли з нього можна виділити окремі узагальнюючі компоненти (час, місце, склад учасників, спосіб вчинення злочину тощо). Адже встановлення складових, що несуть у собі криміналістично ваго­мі ознаки, сприятимуть виявленню певних закономірностей між об’єктами, явищами, фактами, елементами складу злочину, що позитивно впливатиме на розробку окремої криміналістичної методики розслідування нерозкритих грабежів та розбоїв мину­лих років.

Окрім цього, завдяки криміналістичному аналізу можливо виділити узагальнюючі компоненти, на підставі яких визнача­ється стан злочинності, динаміка розкриття злочинів, якість їх розслідування, оперативна обстановка на певній території та інша інформація, за допомогою якої можна розкривати грабежі та розбої минулих років. До того ж аналіз практики доцільно використовувати для: визначення ефективності методів з роз­криття та розслідування злочинів, що використовуються на певний період часу; з’ясування допустимості та поширеності окремих криміналістичних методик; виявлення найтиповіших слідчих помилок; перевірки якості професійних навичок слід­чих; оцінки матеріально-технічного забезпечення працівників міліції тощо¹.

Досліджуючи питання методики розслідування грабежів та розбоїв, О. О. Закатов² та В. П. Колонюк³ особливого значення надають особі потерпілого. На наше переконання, слушність цього твердження не викликає сумнівів, адже специфіка як грабежів, так і розбоїв, полягає в обов’язковій присутності особи потерпілого, яка є носієм криміналістично вагомих ознак. В. І. Галаган справедливо зазначає, що для окремих видів або груп злочинів важливо встановити персонографічні дані потер­пілого, спосіб його життя, зв’язки і стосунки з іншими учасни­ками кримінального судочинства, ознаки віктимності у його поведінці тощо⁴. З приводу корисливо-насильницької злочинно­сті В. В. Тіщенко зауважує, що особа потерпілого розглядається злочинцем як орієнтир, який вказує на коштовне майно, і як перешкода для заволодіння останнім, а також як потенційне джерело інформації про посягання⁵.

Так, на думку М. П. Яблокова, виявлення та вивчення кри­міналістично-вагомих ознак потерпілих та їх поведінки (до, у момент та після вчинення злочину) дозволяє краще розібратися в багатьох обставинах злочину, особливо тих, що характери­зують своєрідність, спрямованість і мотиви поведінки злочинця, його загальні (типові) та індивідуальні якості (властивості)¹.

Особа потерпілого має найтісніший взаємозв’язок з предме­том злочинного посягання, адже майно, що викрадається, знахо­диться у неї при собі або ж поруч. Це дає змогу виділити низку криміналістично вагомих ознак: по-перше, потерпілий у деяких випадках володіє інформацією про подію злочину та про особу нападника; по-друге, при грабежі або розбої для злочинця жертва виступає перешкодою для заволодіння майном; по-третє, особа потерпілого може виступити джерелом інформації про подію злочину як матеріальних слідів (тілесні ушкодження, порваний одяг тощо), так і ідеальних (запам’ятовування окре­мих обставин події злочину); по-четверте, вивчення даних, що характеризують потерпілого, дозволяють висунути версії про обставини, мотиви та мету злочину.

Проведене нами узагальнення кримінальних справ засвід­чило, що потерпілими у справах про нерозкриті грабежі та розбої минулих років є: чоловіки середнього віку − 101 (43,7 %), жінки середнього віку − 81 (35,1 %), особи до 14 років − 44 (19 %), особи літнього віку − 4 (1,7 %), особи, які через свій фізіологіч­ний стан та стан свого здоров’я не могли чинити опір злочин­цю − 1 (0,4 %).

У зазначеній категорії кримінальних справ грабежі та розбійні напади вчинялися на одну особу − 135 (58,4 %), одно­часно на дві і більше осіб − 31 (13,4 %), на одну особу у присут­ності сторонніх очевидців − 65 (28,1 %). Ці показники свідчать про високий рівень обережності злочинців, їх намагання при цьому уникнути будь-якої небезпеки з боку потерпілих або осіб, які їх оточують.

Не слід також залишати поза увагою психологічні зв’язки між потерпілим та злочинцем. Так, результати вивчення нами матеріалів кримінальних справ показали, що у 61 (78,2 %) випадку жертва і нападник зовсім незнайомі, 9 (11,5 %) − позна­йомились незадовго до злочину, 3 (3,8 %) − були знайомі задовго до вчинення злочину, 5 (6,4 %) − мають спільних знайомих, через яких поінформовані один про одного. Враховуючи викла­дене, очевидно, що психологічний контакт потерпілого зі злочинцем має раптовий характер, в результаті чого відбу­вається дефіцит криміналістично вагомої інформації при розслідуванні кримінальних справ наведеної категорії.

Отже, предмет злочинного посягання грабежів та розбоїв має важливе значення у процесі подальшої організації розслі­дування злочину. Встановлення його зовнішніх ознак дає мож­ливість визначити подальший напрям розкриття грабежу або розбою, а також організувати розшук злочинця та речових доказів за відповідними особливостями.

До предмета злочинів проти власності законодавець відно­сить майно, тобто речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного ха­рактеру. Ними можуть бути як приватне майно громадян, так і державне майно¹.

Так, за результатами вивчених нами матеріалів криміналь­них справ, порушених за статтями 186, 187 Кримінального кодексу України (далі − КК), було встановлено, що предметами цього злочину є: гроші − 102 (44,2 %); мобільні телефони − 73 (31,6 %); ювелірні вироби та прикраси − 31 (13,4 %); відео-, аудіо-, фототехніка − 13 (5,6 %); інші предмети − 12 (5,2%).

Окрім цього, характеризуючи предмет злочинного посяган­ня, слід зазначити, що криміналістично вагомою ознакою є джерело, з якого надійшла інформація до злочинця про наявні­сть майна у потерпілого. Аналіз кримінальних справ про вже розкриті злочини свідчить, що такі відомості до злочинця надходять у 38 (48,7 %) випадках раптово при випадково вини­клих обставинах, 24 (30,8%) − від знайомих йому людей, 16 (20,5 %) − безпосередньо від самого потерпілого*.¹

Будь-які дані, отримані з показань потерпілого про викра­дені речі та їх індивідуальні ознаки, можуть стати базисом для побудови конкретних версій, спрямованих на виокремлення кола осіб, які могли б бути причетними до злочину. До того ж характеристика предмета злочину має ключове значення при розшуку злочинця (наприклад, коли про його знання та нави­чки свідчить викрадений предмет). В окремих випадках через предмет посягання можна виявити конкретну мету злочину.

Спосіб вчинення злочину неодноразово досліджувався у наукових працях вітчизняних та зарубіжних учених-криміналі­стів, зокрема В. П. Бахіна², С. М. Зав’ялова³, О. Н. Колесніченка⁴, В. І. Кукліна⁵, В. К. Лисиченка¹, В. В. Тіщенка², В. В. Чурпіти³. Так, В. П. Бахін зазначає, що виходячи з предмета дослідження та завдань криміналістики, спосіб вчинення злочину розгляда­ється як вираження та відображення образу дій злочинця при здійсненні ним протиправних дій⁴. С. М. Зав’ялов додав, що спо­сіб вчинення злочину − це не просто сума будь-яких комплексів поведінкових актів, а цілісна структура поведінки, що є певною системою⁵. Цей компонент відіграє важливу роль у пошуку слі­дів та встановленні ознак злочину⁶. У свою чергу Н. С. Карпов наголосив, що знання про спосіб вчинення злочину можуть слу­гувати засобом для розкриття картини та механізму злочинів, для встановлення винних осіб⁷.

Однак спосіб вчинення злочину досліджується не лише в криміналістиці, але й в інших юридичних дисциплінах, таких як кримінальне право, кримінологія, кримінальний процес. Так, у кримінальному праві спосіб вчинення злочину є складовою об’єктивної сторони, що постає ключовим елементом при квалі­фікації, зокрема, при відмежуванні грабежу від розбою¹. Нато­мість, у кримінальному процесі при проведенні досудового слідства, відповідно до пункту 1 статті 64 КПК та пункту 1 части­ни першої статті 505 КПК 2012 року, спосіб вчинення злочину є обставиною, що підлягає обов’язковому доказуванню.

При розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв слід мати на увазі, що злочинець з часом набуває певних знань, умінь, навичок та звичок, що мають індивідуальні риси. Наявні­сть усталеного способу вчинення злочину є свідченням профе­сійності та майстерності злочинця, а з цього випливає можли­вість повторності та багатоепізодності злочинів. Так, при аналізі вивчених нами матеріалів кримінальних справ про вже розкриті злочини було встановлено, що у 44 (56,4 %) випадках грабежі та розбої розкриваються як додаткові епізоди у процесі розсліду­вання одного виявленого злочину*.²

Варто звернути увагу на те, що у 55 (70,5%) зупинених кри­мінальних справах, порушених за статтею 186 КК, після того, як було встановлено винну особу, злочинні діяння відразу переква­ліфіковуються на статтю 187 КК − розбій. У більшості таких випадків слідчий у постанові про перекваліфікацію злочину по­силався на ті самі докази, що були зібрані ще до встановлення винної особи. Інакше кажучи, такі злочини необхідно було ква­ліфікувати одразу за статтею 187 КК, а не чекати, поки буде встановлено особу.

З цього можна зробити висновок, що слідча практика йде тим шляхом, де відбувається або ж свідома недооцінка дій зло­чинця на початковому етапі розслідування, або ж свідоме приховування та ігнорування наявних доказів з метою квалі­фікації на менш тяжкого злочину, тобто грабежу. На нашу думку, така тенденція спостерігається через те, що нерозкриті розбої є більш негативним показником роботи ОВС, ніж нероз­криті грабежі. Таким чином, здійснюється штучне викривлення та перекручування реальних показників через необ’єктивну оцінку доказів і, як наслідок, неправильна кваліфікація.

Свідченням цього є офіційна статистика МВС України. Так, у першому кварталі 2011 року в Україні розслідувано: грабежів 4767, а розбоїв − 878, що у 5,4 рази менше за аналогічний період попереднього року. За цей же період нерозкритих розбоїв зареє­стровано 142, а грабежів − 1004, що вже у 7,1 разів менше. Аналогічна ситуація з показниками злочинності минулих років. Залишок нерозкритих грабежів становив 196 807, розбоїв − 15 082, відносність у кількості яких становить 13 разів. У свою чергу справ, за якими провадження закінчено або злочин розкрито, за­реєстровано: грабежів − 777, розбоїв − 127, їх відносність уже складає 6,1 рази. З цього можна констатувати, що за вказаний період питома вага розкритих розбоїв минулих років становить 0,8 %, а грабежів − всього 0,4 %, тобто в 2 рази менше¹.

У результаті вивчення нами матеріалів кримінальних справ про нерозкриті злочини минулих років, порушених за стат­тею 186, 187 КК України, встановлено, що у 88 (38,1 %) випадках у них містяться дані про невідповідність події злочину диспо­зиції статті, у 36 (15,6 %) − невідповідність частини статті реаль­ному злочину. Лише у 107 (46,3 %) випадках за вивченими справами є належна відповідність диспозиції статті з наявним фактом злочину.

До основних причин такого стану речей можна віднести: у 57 (46 %) випадках слідчими не враховуються деякі ключові моменти у показаннях потерпілих та свідків (спосіб нанесення тілесних ушкоджень, спосіб застосування психічного насиль­ства, наприклад, залякування у словесній формі, за допомогою демонстрування зброї або інших предметів); у 41 (33,1 %) випадку невірна кваліфікація злочину відбувається внаслідок низького рівня знань або свідомого порушення своїх функ­ціональних обов’язків; у 23 (18,5 %) − серед усіх випадків, де мало місце насильство, слідчі не призначили потерпілому судо­во-медичну експертизу з метою встановлення тяжкості тілесних ушкоджень та механізму їх нанесення; у 3 (2,4 %) − під час допиту потерпілого слідчими взагалі не ставились питання про сприйняття погрози застосування насильства як реальної.

Серед найпоширеніших способів вчинення грабежів та розбійних нападів В. І. Куклін виділяє такі: а) за ступенем підго­товленості − з підготовкою, без підготовки, зі зброєю, без зброї; б) за видом насильства − фізичне, психічне; в) за способом про­тидії опору потерпілого: напад із-за спини, повалення на землю, зв’язування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, ізоляція в іншому приміщенні; г) за кількістю злочинців (груповий або по­одинокий злочин)¹.

Однак дослідження найпоширеніших способів грабежів та розбоїв, що залишились нерозкритими, дозволяє виділити такі: а) вчинення нападу з використанням фізичного насильства − 65 (28,1 %)*; б) використання психічного насильства без фізичного втручання (за допомогою демонстрування зброї, висловлення погроз, залякування тощо) − 23 (10 %); в) використання фактора раптовості (ривки сумочок, зривання ланцюжків з шиї, вихоп­лення товару з прилавків магазинів) − 131 (56,7 %); г) викорис­тання безпорадності потерпілого − 12 (5,2 %).

Щодо способів приховування злочину, то найпоширенішим серед грабежів та розбоїв є маскування злочинцями своєї зовні­шності (66 (28,6 %) з усіх випадків). Ця обставина зумовлена наявністю у зловмисників надзвичайної обережності для того, щоб не бути впізнаним. Нападники роблять усе можливе, щоб у пам’яті очевидців не залишити слідів своїх габітоскопічних ознак. Із метою маскування своєї зовнішності злочинці викори­стовують довгі в’язані шапки з прорізами для очей, марлеві (ка­рантинні) пов’язки, фрагменти обрізаних жіночих колгот тощо.

Досвід злочинця, його вміння, впевненість у своїх можли­востях теж впливають на вибір предмета посягання, а також на саму жертву. Одна категорія нападників вчиняє грабежі та розбої часто без особливої підготовки, а інша − більш проду­мано, чинить напади значно рідше, але при цьому зазіхає на найцінніше майно, ретельно підбираючи відповідний спосіб, предмет злочинного посягання та потерпілого.

Найбільш характерними видами грабежів та розбоїв, що залишились нерозкритими та перейшли до категорії минулих років, згідно з проведеним нами дослідженням, є такі:

а) грабежі та розбійні напади на громадян, вчинені на від­критій місцевості (в парках, скверах, на вулиці тощо) − 68 (29,4 %);

б) грабежі та розбійні напади на магазини, ломбарди, апте­ки, автомобільні заправки, каси з продажу квитків і т.п. − 67 (29 %);

в) грабежі та розбійні напади у приміщеннях підприємств, організацій, державних установ (офіси, бізнес-центри, виставки, музеї тощо) − 23 (10 %);

г) грабежі та розбійні напади на громадян із проникненням у житло − 22 (9,5 %);

ґ) грабежі та розбійні напади на громадян у місцях масового скупчення людей (вокзали, ринки, зупинки громадського тран­спорту) − 20 (8,7 %);

д) грабежі та розбійні напади на громадян у міському або залізничному транспорті − 19 (8,2 %);

е) грабежі та розбійні напади на банківські та інші фінансові установи − 7 (3 %);

є) грабежі та розбійні напади на водіїв автомобільного транспорту (таксистів, далекобійників, інкасаторів, торгових представників, приватних водіїв) − 5 (2,2 %);

Грабежі та розбійні напади на громадян із проникненням у житло можна охарактеризувати за такими способами: 1) таємне проникнення через вікна, дах, балкони та вчинення злочину зненацька; 2) відкрите проникнення під вигаданим приводом; 3) проникнення, видаючи себе за знайомого; 4) вільне проник­нення до помешкання через незачинені двері внаслідок власної недбалості потерпілого.

У першому випадку нападники, як правило, використо­вують фактор раптовості або грубу фізичну силу, сльозоточиві балончики, вогнепальну або холодну зброю, предмети зовні схожі на неї.

Другий спосіб проникнення до житла характеризується осо­бливою винахідливістю з боку злочинця. Для того, щоб ввести в оману потерпілого, зловмисники використовують підроблені посвідчення співробітників міліції, інспекторів з перевірки по­казників лічильників, працівників пошти або кур’єрських служб тощо.

Проникнення до приміщення, користуючись довірою потерпілого внаслідок попереднього знайомства або видаючи себе за іншого, найчастіше відбувається у випадках, коли жер­твою злочину є особа літнього віку, інваліди та діти, які не здатні чинити серйозного опору. Також цей спосіб проникнен­ня в житло здебільшого трапляється за тих умов, коли власник помешкання веде непристойний спосіб життя. У помешканнях, де систематично відбувається колективне вживання алкоголю або наркотиків, часто зупиняються особи, які нещодавно звіль­нились із місць позбавлення волі чи не мають постійного місця проживання, найвірогіднішим є те, що потерпілими від такого злочину стають саме власники цих помешкань.

Не менш розповсюдженим видом грабежів та розбоїв є напа­ди на водіїв транспортних засобів, потерпілими від яких дедалі частіше стають таксисти. Саме вони стають для злочинців най­зручнішою жертвою: до салону автомобіля у такому випадку можна потрапити без зайвих зусиль, у нападника є змога обира­ти найбільш сприятливе місце для здійснення свого злочинного наміру, замовивши напрямок руху, звідки найлегше можна втекти та залишитись непоміченим. Так, наприклад, 27 лютого 2010 року близько 2 години ночі поблизу будинку № 3, що на вулиці Лисенка у місті Ковелі Волинської області, громадя­нин К., переконавшись, що йому нічого не загрожує, сидячи на задньому сидінні автомобіля служби таксі, закинув за шию водія вказаного транспортного засобу заздалегідь заготовлену мотузку та затягував її. Шляхом задушення нападник вимагав гроші, при цьому однією рукою обшукував кишеню куртки потерпілого гро­мадянина В. Останньому вдалося вирватись та втекти з автомобі­ля¹. Такі випадки є не поодинокими, а, навпаки, доволі частими й типовими на сьогодні, і регулярно вчиняються в різних регіо­нах країни.

Найбільш резонансними та складними для розкриття є кримінальні справи про грабежі та розбійні напади на банки та фінансові установи. Про це неодноразово наголошує П. К. Кривошеїн у своєму практичному посібнику, присвячено­му розслідуванню розбійних нападів². Ці злочини відрізняються від усіх інших високим рівнем підготовки та професіоналізмом з боку злочинців. Вони, як правило, використовують усі можливі засоби для приховування слідів злочину (маскування зовнішно­сті, пошкодження камер спостереження та сигналізації, одягнення рукавичок, знищення знарядь вчинення злочину, зокрема тран­спорту, на якому пересувались). Крім того, такі зловмисники, як ніхто більше, здійснюють опір у разі їх затримання, тим самим загрожують оточуючим. Так, наприклад, 26 грудня 2007 року близько 20 години 30 хвилин невстановлені слідством особи шляхом пошкодження ґрат через віконний отвір проникли до приміщення каси ПФ ПП „Бізнес-Гранд”, що знаходиться за адресою: м. Полтава, пров. Перспективний, будинок № 10, де заволоділи грошовими коштами на загальну суму 285 288 грн. Протиправним злочинним діям нападників намагався перешко­дити охоронець, громадянин З., якому в ході боротьби було спричинено вогнепальне поранення в живіт із пристрою, який є вогнепальною зброєю, − мисливської гладкоствольної ру­шниці „ИЖ - 27” 12 калібру¹.

Окрім цього, вивчення кримінальних справ про грабежі та розбійні напади на фінансові установи надало можливість ви­значити найбільш розповсюджені способи зламу сейфів та стаціонарних сховищ. Так, у 23 (35,9 %) випадках злочинці від­микають замки шляхом підбору ключів або спеціальними пристроями (відмичками); 15 (23,4 %) - шляхом випилювання отворів у дверцятах за допомогою пристроїв для різання металу; 13 (20 %) - шляхом проникнення до сейфів за допомогою інших нетрадиційних способів (демонтаж із застосуванням молота, зривання замків ломом, видавлювання дверцят домкратом то­що); 7 (10,9 %) - шляхом випилювання або висвердлювання замків або їх кріплень; 6 (9,4 %) - шляхом заволодіння сейфом разом із цінностями; 1 (1,5 %) - шляхом використання вибухових речовин*.

Грабежі та розбійні напади на фізичні або юридичні особи з надання різного роду послуг (магазини, аптеки, автомобільні заправки, каси тощо) є, поза сумнівом, одним із найпошире­ніших та небезпечних видів цього злочину. Адже вони харак­теризуються особливою зухвалістю з боку злочинців. Внаслідок раптового нападу потерпілі не завжди здатні адекватно оцінити загрозу й неохоче виконують вимоги нападників, в результаті чого дії зловмисників є вкрай непередбачуваними, що несе особливу небезпеку оточуючим. Так, наприклад, 21 вересня 2006 року на 56 кілометрі автошляху „Київ − Харків”, неподалік села Бзів Баришівського району Київської області, в напрямку автомобільної траси, поблизу станції технічного обслуговування „Чумацький шлях”, троє осіб, за попередньою змовою, увірвав­шись до приміщення заправки ВАТ „Укрнафта”, схопили опе­ратора й стали йому погрожувати травматичним пістолетом, вимагаючи від останнього віддати їм гроші. Після того, як по­терпілий почав голосно гукати на допомогу, один із нападників зробив постріл із вказаного пістолета в обличчя потерпілому. Почувши стрільбу, інші працівники встигли вчинити опір на­падникам, в результаті чого вони втекли з місця події¹.

Особа злочинця у справах про нерозкриті грабежі та розбої має особливе значення, оскільки якості, що її характеризують, обумовлюють вибір об’єкта, мету, завдання подальшого розслі­дування. Так, Ю. Д. Мартиненко слушно зазначав, що вивчення особи злочинця має велике значення для пізнання усієї кори­сливої злочинності та її причин, дозволяє зробити більш широкі соціальні узагальнення. Особи, які вчиняють корисливо-насиль­ницькі злочини, мають багато спільних рис, вивчення та узагальнення яких може сприяти швидшому розслідуванню і розкриттю грабежів та розбоїв¹.

Досить детально питання взаємозв’язку особистості злочин­ця з особистістю потерпілого розглянув О. М. Хоменко. На його думку, особа злочинця є найбільш активною складовою всієї криміналістичної характеристики злочинів, вона створює всі обставини події злочину та перебуває у безпосередньому взає­мозв’язку з іншими її елементами².

Інформацію про особу злочинця, яка вчинила грабіж або розбій, виходячи з наявності даних про неї, можна розділити на такі групи ознак: 1) біологічні, що включають статеві, вікові, анатомічні, фізіологічні й інші ознаки; 2) психолого-психіат­ричні, що свідчать про інтелект, емоційну і вольову сферу індивіда; 3) соціальні, що характеризують його суспільний статус, професійну належність, родинний стан, місце проживан­ня, рід занять, взаємини з іншими людьми тощо³.

Звісна річ, інформація про особу злочинця, виходячи з даних, що містяться у матеріалах кримінальних справ про не­розкриті грабежі та розбої, доволі обмежена. Але якщо, наприклад, злочин вчинений групою людей, це дає підстави характеризувати особу злочинця за рівнем її організованості та професійності. Залежно від способу вчинення злочину, який використовував злочинець, можна вести мову про його окремі фізичні можливості, навички, знання, вади тощо.

Проаналізувавши дані про особу злочинця, отримані з узагальнення кримінальних справ, що були розкриті як злочи­ни минулих років, нам вдалось умовно диференціювати їх на чотири вікові категорії: 1) 14-18 років − 14 (17,9 %); 2) 18-24 роки − 35 (44,9 %); 3) 25-29 років − 21 (26,9 %); 4) 30 років і більше − 8 (10,3 %).

Інтелектуальний потенціал осіб, які вчиняють грабежі та розбої, порівняно невисокий, однак це не заважає їм розробляти та здійснювати досить складні й винахідливі злочини, викори­стовуючи при цьому новітні технології знешкодження сигналізації, найрізноманітніші засоби маскування зовнішності, способи приховування слідів, вчинення протидії розслідуванню тощо.

На основі проведеного нами аналізу з’ясовано, що нероз­криті грабежі та розбої минулих років, вчинені групою осіб, становлять 56 (36,6 %) випадків.. Порівняно зі злочинами, що були розкриті, цей показник значно вищий − 36 (46,2 %) випад­ків. На наш погляд, така ситуація зумовлена тим, що встанов­лення одного із учасників злочину тягне за собою викриття усіх інших членів групи. Натомість при вчиненні злочину однією особою вірогідність розповсюдження інформації про той чи інший грабіж або розбій значно менша.

Враховуючи те, що криміналістика як наука ставить перед собою за мету визначити закономірності утворення слідів, змін та відображень, що виникають у зв’язку із вчиненням злочину, „слідова картина” у цьому сенсі має неабияке значення. У межах криміналістичного аналізу її можна розглянути через дослі­дження причинно-наслідкових зв’язків між окремими елементами злочину та їх відображеннями. Найефективнішим способом отримання такої інформації є виявлення, фіксація, вилучення, дослідження та аналіз на місці події злочину відповідних слідів та речових доказів. Будь-який злочин викликає утворення взає­мопов’язаних між собою матеріальних та ідеальних відобра­жень, що називаються слідами злочину¹. Ними є результат відо­браження минулого, поданого в сьогоденні. Кожний такий слід або речовий доказ, вилучений на місті грабежу або розбою, здебільшого містить у собі інформацію, яка так чи інакше має якесь відношення до злочину.

На місці вчинення грабежів та розбоїв, як правило, зали­шається небагато слідів та речових доказів. Однак якщо брати до уваги те, що при розслідуванні нерозкритих злочинів минулих років через значний проміжок часу може виникнути потреба у повторному або додатковому зборі доказової інформа­ції, то зробити це стає дедалі складніше. Фіксація властивостей всіх ідентифікаційних полів слідчим проводиться переважно уже з тих об’єктів, які були виявлені на початковому етапі роз­слідування. Специфіка роботи слідчого у кримінальних справах вказаної категорії більшою мірою полягає у дослідженні та аналізі вже існуючих речових доказів та слідів, вилучених при першому огляді місця події, обшуку або виїмці.

Так, на основі вивчених матеріалів кримінальних справ про нерозкриті грабежі та розбої минулих років ми розробили від­повідний перелік об’єктів, що відображають інформацію про зло­чин і за допомогою яких можливо відтворити „слідову картину”:

1. Знаряддя та засоби злочину (сліди пальців рук, відбитки тканини, взуття, предметів, за допомогою яких вчинено злочин, а також інші мікрооб’єкти − залишки, крові, слини, поту, волосся).

2. Нашарування слідів на відкритій місцевості (на ґрунті, сніговому покритті, асфальті) та в закритому приміщенні (на підлозі з лінолеумовим, паркетним, бетонним та іншим покрит­тям). Наведені сліди можуть містити у собі ідентифікуючі ознаки злочинця та властивості, за допомогою яких діагносту­ються час, механізм подій та інші важливі обставини злочину. Крім того, це дає змогу моделювати стан та розміщення об’єктів у просторі.

3. Предмети злочинного посягання, залишені на місті при­годи або поблизу нього − гаманці, жіночі сумочки та, як свідчить сьогоденна практика, мобільні телефони, адже біль­шість досвідчених нападників вважають за краще відразу позбутись їх, щоб уникнути переслідування. За вказаними пред­метами можна встановити динаміку переміщення злочинця після вчиненого ним злочину, а також вилучити з них сліди па­льців рук або навіть біологічні виділення. Крім того, слід пам’ятати, що наведені сліди − це не лише матеріальні об’єкти дослідження, а й носії запахових слідів.

4. Потерпілі або свідки відображають інформацію про зло­чин вербальним та невербальним способом. У першому випад­ку − формою уявних образів, відображених у протоколі допиту, за допомогою словесного портрета, зокрема, найефективнішим способом є компонування зовнішності особи злочинця за допо­могою комп’ютерної техніки згідно із розробленою комп’ютер­ною програмою − композиційним портретом*. Результати такої роботи можна використати у розшукових автоматизованих інформаційно-пошукових системах. До невербальних способів можна віднести виявлення та вилучення слідів насильства на тілі, одязі, особистих речах потерпілих або свідків тощо¹.

5. Технічні засоби, що були використані для фіксації звуко­вої та візуальної інформації під час проведення окремих слідчих дій, насамперед це інформація, яка міститься на матеріальних носіях (касети, диски, флеш-носії тощо).

6. Об’єкти, що відображають інформацію про вчинений злочин. При грабежах та розбійних нападах на банки, ювелірні салони, магазини досить часто подія злочину фіксується на відеокамери внутрішнього та зовнішнього спостереження. Від­повідна інформація, збережена на матеріальних носіях (жорст­кому диску, флеш-носіях), значно доповнює „слідову картину” злочину.

Проводячи криміналістичний аналіз нерозкритих грабежів та розбоїв, слід також звернути особливу увагу на обстановку вчинення злочину. Так, В. В. Тіщенко, характеризуючи корисли­во-насильницьку злочинність, до її структури відносить такі елементи: часову характеристику розвитку події злочину; про­сторову характеристику на всіх її етапах; матеріальну обста­новку місця підготовки вчинення й приховування злочину (якщо вони не збігалися, не відбувалися в одному і тому ж місці); погодні й інші природно-кліматичні умови; поведінку учасни­ків події; соціально-побутові й психологічні відносини між учасниками події; умови загального характеру, на фоні яких відбувалася злочинна подія (суспільні заходи, святкова подія і т.п.); обставини, що сприяють чи перешкоджають підготовці, здійсненню й приховуванню злочину¹.

Під час проведеного нами дослідження встановлено, що найбільш вірогідними місцями вчинення цих злочинів є: жит­лові приміщення − 26 (11,3 %); нежитлові приміщення (мага­зини, ломбарди, ювелірні салони, банки) − 40 (17,3 %); місця масового скупчення людей (зупинки громадського транспорту, ринки, місця відпочинку) − 155 (67,1 %); місця, де поява людей є рідкістю (ліс, поле, парк тощо) − 10 (4,3 %).

Криміналістично вагомою ознакою для цієї категорії злочи­нів є час вчинення злочину. За нашими даними, грабежі та розбої, що залишились нерозкритими і перейшли до розряду минулих років, вчиняються: 109 (47,2 %) − в період часу з 22.00 до 06.00 години, 41 (17,7 %) − між 06.00 та 14.00 годиною, 81 (35,1 %) − від 14.00 до 22.00 години. Ці показники свідчать про те, що у нічний час складаються найбільш сприятливі умови для грабе­жів та розбоїв, оскільки, по-перше, створюється природна обстановка неочевидності, по-друге, існує мала вірогідність випадкових очевидців, по-третє, безпечніше сховатись від мо­жливого переслідування.