Фуга смерті

Чорне молозиво ранку, ми п’ємо тебе ввечері,

ополудні, вранці п’ємо, і ніччю п’ємо і в обід —

п’ємо і п’ємо і п’ємо,

в повітрі ми риємо яму, в ній буде не тісно.

В домі живе чоловік, зі зміями грається, пише,

пише, коли над Німеччиною присмеркає,

про золото кіс твоїх, Маргарито, він пише і з дому виходить;

зорі яріють, а він зграю скликає хортів,

євреїв скликає на посвист: рийте могилу в землі, —

і наказує: грайте, заграйте до танцю мерщій.

Чорне молозиво ранку, ми п’ємо тебе зночі,

ополудні, вранці п’ємо, п’ємо тебе ввечері —

п’ємо і п’ємо і п’ємо.

В домі живе чоловік, зі зміями грається, пише,

пише, коли над Німеччиною примеркає,

про золото кіс твоїх, Маргарито, і попіл твоїх Суламіфів;

в повітрі ми риємо яму, в ній буде не тісно,

глибше укопуйтесь в землю, наказує, хай ці копають,

а ці хай співають і грають — розмахує він пістолетом,

він з голубими очима — заступи глибше стромляйте,

наказує, ці хай копають, ці ж грають до танцю мерщій.

Чорне молозиво ранку, ми п’ємо тебе зночі,

ополудні, вранці п’ємо, п’ємо тебе ввечері,

п’ємо і п’ємо і п’ємо.

В домі живе чоловік, золото кіс твоїх, Маргарито,

попіл твоїх Суламіфів, зі зміями грає,

кричить: награвайте, від смерті солодша смерть — німецький музика

кричить: хай тихішають скрипки, небавом ви станете димом,

труна ваша буде у хмарах, вам буде не тісно в труні.

Чорне молозиво ранку, ми п’ємо тебе зночі,

ополудні знову п’ємо смерть, німецький музика,

п’ємо тебе ввечері, вранці, п’ємо і п’ємо і п’ємо;

смерть, німецький музика з голубими очима,

куля його свинцева поцілить тебе просто в лоб.

В домі живе чоловік, золото кіс Маргарити,

псів він на нас нацькував, у повітрі труну подарує,

він грає зі зміями, марить, смерть, німецький музика,

золото кіс Маргарити,

попіл твоїх Суламіфів.

Переклад: В.Стус

Друга світова війна

у дзеркалі літератури російський поетів:

К.Симонова, Ю.Друніної, О.Берггольц

КОСТЯНТИН МИХАЙЛОВИЧ СИМОНОВ

(1915-1979)

Костянти́н (Кири́ло) Миха́йлович Си́монов (28 листопада 1915 - 28 серпня 1979) — російський радянський письменник, поет, громадський діяч. Костянтин (при народженні Кирило) Симонов народився 15 (28) листопада 1915 р. у Петрограді. Свого батька так і не побачив: той зник без вісти на фронті під час Першої світової війни. У 1919 р. мати з сином переїхала до Рязані. Дитинство Костянтина пройшло у військових містечках і командирських гуртожитках. Після закінчення семи класів він вступив до фабрично-заводського училища (ФЗУ), працював токарем по металу спочатку в Саратові, а згодом у Москві, куди родина переїхала у 1931 р. Так він, заробляючи стаж, продовжував працювати ще два роки після того, як вступив до Літературного інституту ім. А.М.Горького. У 1936 р. в журналах «Молода гвардія» і «Жовтень» були надруковані перші вірші Симонова.

1938 р. К.М.Симонов надрукував поему «Павло Чорний».

1940 р. написав свою першу п'єсу «Історія одного кохання», поставлену на сцені Театру ім. Ленінського комсомолу; у 1941 — другу — «Хлопець з нашого міста». Протягом року навчився на курсах військових кореспондентів, одержав військове звання інтенданта другого рангу.

З початком війни призвано до війська (старший батальйонний комісар, підполковник, а після війни — полковник). У роки війни написав п'єси «Російські люди», «Чекай мене», «Так і буде», повість «Дні та ночі», дві книги віршів «З тобою і без тебе» і «Війна».

Як військовий кореспондент побував на всіх фронтах, пройшов землями Румунії, Болгарії, Югославії, Польщі і Німеччин. Післе війни надрукував збірки нарисів «Листи з Чехословаччини», «Слов'янська дружба», «Югославський зошит», «Від Чорного до Баренцева моря. Нотатки військового кореспондента».

Після війни протягом трьох років побував у численних закордонних відрядженнях (Японія, США, Китай). У 1958-1960 рр. жив і працював у Ташкенті.

Перший роман «Товариші по зброї» (1952), потім велика книга — «Живі та мертві» (1959), «Солдатами не народжуються» (1963-1964), «Останнє літо» (1970-1971).

Помер 28 серпня 1979 р. у Москві. Згідно із заповітом прах К.М.Симонова був розвіяний над Буйнічським полем під Могильовом.

Одним з найвдаліших і зворушливих творів воєнної пори є вірш К.Симонова «Жди меня» («Чекай мене»), присвячене коханій жінці поета - Валентині Сєровій. Написаний у 1941 р., вже в лютому 1942 р., коли під ударами радянських військ гітлерівці відкотилися від Москви, «Правда» опублікувала цей вірш, завоював незабаром серця читачів. Солдати вирізали його з газет, переписували, сидячи в окопах, вивчали напам'ять і посилали в листах дружинам і нареченим. Його знаходили в нагрудних кишенях поранених і вбитих...

За жанром лірики його можна віднести до послання, оскільки воно звернене до конкретної особи (В.С.), звучить як заклинання, як молитва. Ключове слово тут - чекай, що повторюється багато разів, наводить на думку про те, що саме від цієї здатності жінки в кінцевому підсумку і залежить життя і перемога.