63. Основні цінності консерватизму

Консервативність (conservation англ. - збереження) завжди допускає турботу про збереження даності як чільної цінності суспільного буття.

її основна ідея, з точки зору ЇЇ прихильників, полягає в тому, що, примножена досвідом і мудрістю багатьох поколінь людей «даність», більш правильна, аніж новації та перетворення, що виступають модним захопленням сучасності.

Консерватори віддають перевагу порядку політичної системи, що склався. Фундаментальні основи консерватизму як політичної ідеології сформульовані англійським мислителем Едмундом Бьорком. Саме поняття консерватизм введене після заснування французьким письменником Френсісом Шатобріаном журналу «Консерватор» (1815 р.).

Фундатори консерватизму протиставили висунутим Просвітництвом та Французькою революцією ідеям індивідуалізму прогресу, раціоналізму погляд на суспільство, як на органічну і цілісну систему. Реалізація таких ідей приведе до знецінення успадкованих від нащадків традицій і нерозумного руйнування моральних та матеріальних цінностей суспільства.

Консерватизм виходить з нерівності і нерівнозначності людей. Одним з базових своїх принципів вважає елітаризм - акцентування на здібностях, перевагах та якостях певних людей, яким справедливо повинні належати певні привілеї, високий соціальний статус і влада. Необхідна умова ефективного існування держави – це наявність національно-свідомої і компетентної меншості – політичної еліти.

Влада повинна належати ініціативній та сильній меншості – суспільній еліті, «національній аристократії» і саме ці кращі представники народу можуть і мають право управляти суспільством.

Однією з центральних політичних категорій та цінностей консерватизму є сильна держава і державна влада. Ідеологія консерватизму декларує, що держава має відігравати вирішальну роль в економічній, культурно-психологічній та релігійній солідарності народу, нейтралізовувати будь-які прояви сепаратизму, забезпечувати єдність нації.

64. Основні риси ідеології неоконсерватизму

Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганоміка», «тетчеризм»).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов´язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію «обмеженої» демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку.

Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.