14. Доведіть, що Галицько-Волинське князівство стало продовжувачем державницьких традицій Київської Русі.

Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Русі періоду феодальної роздробленості, що була закономірним етапом розвитку країни.

Феодальний спосіб виробництва при натуральному господарстві, слабкості економічних зв’язків призвів до розпаду території Русі на окремі землі і князівства. Серед них були Галицьке і Волинське, які в кінці ХІІ ст. об’єдналися у складі Галицько-Волинського князівства. В південно-західній частині Русі Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій. Досліджуваний період характеризується низкою важливих соціально-економічних явищ. Це насамперед зростання феодальної власності за рахунок розвитку сільського господарства шляхом поневолення мас селянства. Спостерігається також процес відокремлення ремесла від землеробства, зростання міст як осередків ремісничого населення та торгівельного обміну, що охоплює широкі області. Загострюються соціальні відносини, розгортається боротьба поневолених трудящих мас проти експлуататорів.

Характерною рисою цього періоду є боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади та за стійке об’єднання галицько-волинських земель в одне князівство. Таке «об’єднання більш значних областей у феодальні королівства» протидіяло процесові роздроблення Русі і було, без сумніву, прогресивним явищам. Велике значення мала також боротьба за єдність дій руських князівств, за їх єднання для відсічі агресії іноземних феодалів.

Територія як Волині, так і Галичини розподілялася на окремі землі, або князівства. Волинь до середини ХІІ ст. утворювала одне Володимирське князівство. Пізніше, внаслідок князівських міжусобиць і спадкових поділів володінь почали виникати менші волості, які з часом перетворилися у князівства.

Галицько-Волинське князівство виникло в результаті об’єднання Галицького князівства з Волинським, яке здійснив Роман Мстиславич у 1199 р.

1. Посилення феодальної роздробленості Київської Русі та її наслідки для українських земель. Поневолення давньоруських земель монголо-татарськими завойовниками.

1.1. Роздробленість.

Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі. Щоб покласти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з’їзді князі один за одним визнавали право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Київ вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду.

Регіоналізм посилювався тим, що бояри все більше стали займатися землеволодінням, занурення у місцеві справи позбавляло їх бажання брати участь у князівських чварах за відділений Київ, а разом з тим і в загальноруських діях. Руським князівствам навіть стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля – волзькі булгари, для Галицько-Волинського князівства – мадяри і поляки, а для Києва – кочові половці. По суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв’язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.

Зокрема, старовинний Новгород на півночі був утягнутий в торговельну спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря північно-німецькими містами, яку згодом стали називати Ганзою.

В той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу.

На неозорих малозалюднених «землях за лісами», у країні, що стала колискою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства.

Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій, що посилювалися серед північно-східних князів, було правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла йому на заваді. А в 1169 році Андрій Боголюбський зруйнував Київ.

1.2. Галицьке князівство.

Після смерті Ярослава Мудрого на Русі були помітні перші ознаки феодальної роздробленості. Зростання землеробства, відокремлення ремесла, поширення торгівлі, виникнення міст зміцнювало економіку окремих земель, і місцева феодальна знать почала захоплювати управління, намагаючись звільнитися з-під влади Києва. Так поступово з складу Київської Русі і вийшли землі Новгородська, Полоцька, Ростово-Суздальська, Смоленська, Турівська – а далі цей процес охопив також західні землі. Київські князі намагалися протидіяти цим тенденціям, так виник довгий ряд феодальних воєн. Початковий етап створення відокремлених князівств відомий тільки в загальних рисах. В 1084 році з’явилися тут три князі Рюрик, Володар і Василько Ростовичі – і в їх руках опинилися головні міста краю – Перемишль, Звенигород і Теребовль.

Рюрик і Василько перебували у Володимирі при дворі князя Ярополка Ізясловича, під його доглядом, як небезпечні претенденти на княжі землі. Використавши відсутність Ярополка Ростиславичі зайняли Володимир, а далі оволоділи землями над Дністром і Сяном, які входили раніше до Київського князівства.

Після смерті Рюрика (1094 р.) Володар і Василько спільно оволоділи своєю землею і солідарно захищали свої права. Вони розподілили територію так, щоб Перемишль і Звенигород належали Володареві, Теребовль і Галич – Василькові. З діяльності Володаря у Перемишлі знаємо лише те, що він побудував церкву св. Івана, в якій пізніше був похований.

Теребовельська і Галицька волості лежали на краю степів. Василько вживав заходи, щоб заселити пограничні землі кочовиками. Мабуть, в той час з’явилися поселення з назвами Половці, Торки, Торське, Печеніжин та ін. Василько ставив у пограничній смузі також укріплені міста. З його іменем можна зв’язати «град» Василів у Чернівецькій області.

Після смерті Василька і Володаря (1124 р.) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства. Володар залишив 2-х синів: Володимирка та Ростиславича. Перший одержав Звенигород, другий – Перемишль. Васильковими синами були Григорій та Іван, перший князював, мабуть, в Теребовлі, другий – в Галичі. Адже завдяки заходам Володимира Володаровича процес роздроблення затримано і всі волості з’єдналися в одне Галицьке князівство.

Важливим рішенням Володимирка було встановлення нової столиці князівства в Галичі. Всі інші «стольні» міста знаходилися на окраїнах: Перемишль близько польського кордону, Звенигород недалеко від волинського кордону, Теребовль поблизу степів.

Галич був важливим економічним центром, а саме осередком солеварного району. Вже в ХІ ст. згадується «галицька сіль», через Галич проходив чумацький шлях, і місто було, правдоподібно, головним центром експорту солі. Дністер над яким лежав Галич, був судноплавною рікою і служив для торгових зв’язків з Чорним морем. Всі ці обставини піднесли Галич до становища столиці. Володимирко осів у Галичі 1141 р., і цей час слід вважати початком існування об’єднаного Галицького князівства.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння проходили вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту і Дунаю опинилися у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

1.3. Волинське князівство

Волинь до 1170-х рр. залишалась в залежності від Києва.

Виділення Волині в окреме князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Він добився влади в Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146-1154). Після смерті Ізяслава (1154) Юрій Мономахович, який в той час остаточно став Київським князем, це раз намагався захопити Волинь для своєї сім’ї, але не мав успіху.

Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став Київським князем (1167-1170) не зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство. Волинь не уникла процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізясловича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод – Белз, Святослав – Червен, Володимир – Берестя.

1.4. Монголо-татари.

Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го року вони почали творити окремі держави, а в середині ХІІ ст. Темуджін об’єднав декілька монгольських племен на північно-східному краю Монголії і в перших роках ХІІІ ст. став її володарем. 1206 року курултай – загальні збори представників племен – проголосив його володарем – і він прийняв ім’я Чингізхана.

Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підкорив Китай з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чингізхан розпочав війну з Ховарезмом (сучасний Туркменістан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чингізхана, Джебе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з’явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році, монголи розбили половців при цьому кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з’їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. Був великий поход. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не послухали. Над р. Калкою відбулася битва, з причини браку дисципліни та порядку в командуванні, з руського війська врятувалася ледве десята частина, – писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися до Азії.

Минуло 13 років і монголи знову прийшли під проводом хана Батия. В 1239 році татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 року, після жорстокої облоги, здобули Київ, що його ревно боронив воєвода галицький, князь Дмитро. Місто зруйновано, спустошено, пограбовано. Пишучи про це літописець згадує киян, які рятувалися в Десятинній церкві, на хорах, і загинули під їх руїнами.

З Києва Батий пішов на Волинь, здобув Колодятин, Кам’янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич монголи зруйнували цілковито. Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв хан з необмеженою владою, оточений родовою організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалася високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності провіанту, дозволяла робити великі переходи. Татарське панування, або «іго», як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. По-перше – татари стали видавати князям «ярлики» – грамоти на князювання. «Ярлик» видавали не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Народ не мав голосу. Таке заміщення князівських столів відкривало широкій простір для доносів, інтриг і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл хана, не потребував підтримки людності і не прислухався до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і декілька їх загинуло (забиті або отруєні). Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з’являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці – баскаки, а згодом наклали відповідальність за сплату її на князів. Таким чином, перетворено Україну на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім необхідним.

Наслідки завойовницьких походів монголів для слов’янських земель:

1. Руйнація та падіння ролі міст. Із 74 руських міст ХІІ – ХІІІ ст. 49 були розорені, 14 вже не піднялися із руїн, а ще 15 перетворилися на села.

2. Занепад ремесла і торгівлі.

3. Демографічні втрати.

4. Зникнення значної частини феодальної еліти.

Монгольське завоювання помітно вплинуло на історичний розвиток східних слов’ян, якісно змінило характер державних структур, наклало значний відбиток на ментальності народу:

1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян.

2. Консервація та поглиблення феодальної роздробленості.

3. Поступове витіснення у стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства.

4. Руські землі опинилися під владою різних держав.