37. Прослідкуйте основні напрями політики і.Виговського. З’ясуйте суть і значення Гадяцького договору 1658 р.

Після смерті Б.Хмельницького на Корсуньській Раді Виговського обрали гетьманом України. Він продовжував політику, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України.

У зовнішній політиці Виговський прагнув підтримувати дружні взаємини з усіма сусідніми країнами, не виявляючи переваги жодної з них. У жовтні 1657 р. він уклав українсько-шведський договір, умови якого були розроблені ще при участі Б. Хмельницького. В той же час гетьман відновив союз з Кримським ханством, що був разірваний з моменту укладання Мартовських статей і почав переговори з Польщею. Активна зовнішня політика Виговського, спрямована на укріплення міжнародного авторитету України, викликала неспокій московського уряду. Прагнучи посилити свій вплив на Україну, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію.

Внутрішня політика Виговського була зориєнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві. Постійні підстрекання селян та запорожців царськими агентами спровокували виступ проти гетьмана частини козаків та селян, що очолив полтавський полковник М. Пушкарь і запорізький кошовий Я. Барабаш. Гетьманські війська з наказу Виговського подавили повстання.

Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московії та підтримка його антигетьманської опозиції примусила Виговського до союзу з Реччю Посполитою. У вересні 1658р., після довгих переговорів між Україною та Польщею, був укладений Гадячський договір. Довідавшись про укладання договору, Московія починає відкриту агресію проти України. Навесні 1659 р. 150-тисячна армія під командуванням князя Трубецького розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи все на своєму шляху. Виговський за допомогою всіх наявних військових сил розгромив у битві при Конотопі московські війська.

41. Визначте позицію щодо оцінки діяльності і.Мазепи в українській та зарубіжній історіографії.

Особа і діяльність Івана Мазепи вважаються надзвичайно суперечливими і отримали в історичній літературі неоднозначну оцінку, досить часто суперечливу. Безперечно, це один із найвизначніших і найскладніших політичних діячів України. Ним цікавилися історики, музиканти, живописці, літератори Росії, України і всієї Європи. Російський царизм, починаючи від Петра І, довгі роки і навіть століття настирливо насаджував його образ як «злодія», зрадника, сепаратиста, безпринципного й віроломного політика. При цьому замовчувався факт нечесності, віроломства, зрадництва самого царського уряду. Багаторічний тиск великодержавницької великоросійської пропаганди царизму призвів до того, що Івана Мазепу вважали зрадником не лише широкі народні маси, але й значна частинаросійських та українських істориків до кінця XIX ст.

Однак уже від початку XIX ст. багато українських істориків — М. Костомаров, В. Антонович, Ф. Уманець, М. Грушевський, І.Борщак та інші все уважніше вивчають і, об'єктивно аналізуючи, позитивно оцінюють особу і діяльність Мазепи. В.Антонович писав: «Коли придивитися до його діяльності, то можна переконатися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю»

Автор монографії походить з Галичини, народився у 1918 р., закінчив Франкфуртський університет, викладач історії. З 1963 р. — професор університету в Акроні (Огайо, США). Багато років він досліджує історію України козацьких часів, зокрема діяльність гетьмана І.Мазепи.

Теодор Мацьків проаналізував широке коло як архівних, так і опублікованих джерел, у яких знайшли відображення життя й діяльність гетьманаУкраїни, зокрема, його зовнішня політика. Різноманітний фактичний матеріал вчений почерпнув з німецьких, англійських, французьких, шведських, голландських, австрійських, швайцарських дипломатичних реляцій, з преси, мемуарів, документів зарубіжних архівів. Проаналізувавши різноманітні західноєвропейські джерела, Теодор Мацьків поставив собі за мету не писати біографію чи давати оцінку діяльності Мазепи, а показати, як чужинці в Західній Європі писали про гетьмана та як його оцінювали, наскільки його оцінка відповідає фактам та історичній правді. Так, визначний англійський журналіст і письменник Даніель Дефо у своїй книзі про царя Петра І писав:„Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади. “ Шведський полковник К.Г.Клінгспор (1665 -1742) у своїх спогадах писав: „Мазепа був великим чоловіком і його ім’я було відоме далеко поза межами країни, якою він володів“ М.Костомарова — „Мазепа и мазепинцы“. За його твердженням, М.Костомаров у цій праці показав гетьмана у негативному світлі, бо користувався архівними матеріалами Росії, які однобічні й неповні. Змінилася позиція тогочасної німецької преси до Мазепи тоді, коли він у 1708 р. перейшов на бік шведського короля Карла XII, армія якого, за згодою гетьмана, перемістилася в Україну. У німецькій пресі зазначалося, що основна частина українського козацтва залишила Мазепу і приєдналася до російських військ, які разом вели боротьбу зі шведами і Мазепою. В ній засуджувалися дії гетьмана, щодо нього вживалися такі визначення, як „зрадник“, „людина без совісті“. До переходу Мазепи на бік шведського короля Карла XII зарубіжні газетні повідомлення називали його „князем“, „фельдмаршалом“ і т.п. Після цього високі титули гетьмана в австрійській пресі зникли, а вживалися слова „зрадник“, „егоїст“ тощо. Французький дипломат Жан де Балюз у 1703 р. з Москви зазначав у своєму звіті: „З Московщини я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька днів гостем принца Мазепи, що виконує найвищу владу в цій країні. Я мав до нього листа від канцлера Московщини. На границі мене зустріла почесна козацька варта і з великою пошаною допровадила до міста Батурина, де в замку має резиденцію принц Мазепа. Розмова з цим принцом дуже приємна; має він великий досвід у політиці; у протилежність до москвинів слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах...“ (с.104-195). Завершується праця „Підсумками“. Автор стверджує, що німецькі джерела щодо І.Мазепи мають два напрями: його позитивно оцінювали, коли він був прихильним до царя Петра І, і негативно після переходу до союзу з шведським королем Карлом XII. Французькі джерела про Мазепу дуже цінні. Дипломати, які особисто знали гетьмана, згадували його у своїх спогадах чи дипломатичних звітах з повагою як до його особи, так і політики . Шведські очевидці „у своїх спогадах та щоденниках ставилися до Мазепи взагалі прихильно“ — твердить Т.Мацьків . Автор дійшов висновку, що „не всі англійські сучасники знали Мазепу особисто, але були досить добре поінформовані й писали про нього в позитивному або нейтральному світлі“. Автор приділив увагу російській історіографії, в якій, на його думку, дається тільки негативна оцінка Мазепи, особливо його переходу на бік Карла XII. „Підсовєтські історики“ теж засуджували Мазепу як „зрадника“.